Завдання до тексту

1. Як Е.Дюркгейм коментує значення терміну "механічна солідарність"?

2. Як характеризує автор солідарність, пов’язану з роподілом праці?

3. Як співвідносяться колективна та індивідуальна свідомість у різних типах солідарності?

4. Прокоментуйте висновок Е.Дюркгейма стосовно того, що поділ праці все більше і більше виконує роль, котру раніше виконувала колективна сві­домість.

5. Чому автор вважає суспільство не вторинним, а головним фактором прогресу?

Дюркгайм е. Самогубство: Соціологічне дослідження. Его­їстич­ний суїцид. – к., 1999. – с. 170–175, 251–253.

…Якщо взяти до уваги, що кількість юдеїв у Європі дуже невели­ка, а католики становлять меншість у більшості країн, які були залу­чені до співставлення, то можна вбачати у цім причину, яка пояснює від­носну рідкість самогубств серед прихильників цих двох культів. І справді, нечисельні конфесії, пере­буваючи в оточенні ворожого до них населення, зму­шені запроваджувати у своєму середовищі суворий контроль і винятково тверду дисципліну, котрій по­винен улягати кожен парафіянин. Щоб виправдати виявлену до них толерантність, котра завжди має нестабільний характер, вони мусять дотримуватися вкрай суворих моральних приписів. Ці міркування реально підтверджуються певними фактами, котрі свідчать, що подібна тенденція справляє дея­кий вплив на досліджуване явище. У Пруссії католики станов­лять значну меншість: від загальної кількості насе­лення вони складають насилу третину. Мабуть, саме тому показник самогубств серед них утричі нижчий, ніж серед протестантів. Ця різниця зменшується в Ба­варії, де католицизм сповідує дві третини насе­лення; показник суїциду серед католиків порівняно з протестантами виражається у співвідно­шенні 100 на 275, а інколи навіть 100 на 238. І нарешті, в Ав­стрійській імперії, де населення майже всуціль спо­відує католицьку віру, серед протестантів налічу­ється 155 випадків самогубств на 100, які здійсню­ються католиками. Тим то на перший погляд може здатися, що інтен­сивність суїциду серед протестантів зменшується тоді, коли вони становлять меншість щодо довколишнього середовища.

Одначе передовсім слід зауважити, що самогуб­ство завжди було об’єктом суспільної поблажливості, так що побоювання осудливої реакції не може по­яснити аж такий інтенсивний вплив на явище само­губства навіть у середовищі релігійних меншин, котрі змушені зважати на громадську думку. Оскільки су­їцид завдає шкоди лише самогуб­цеві, то суспільні групи, що відзначаються особливою схильністю до самогубства, не зазнають такого громадського обу­рення, котре неод­мінно вилилося б на них, скажімо, в тому разі, якби вони схильні були до вбивств чи різного роду правопорушень. До того ж релігійна не­тер­пимість, набираючи посиленого характеру, часто викликає зворотний ефект. Замість того, щоб спо­нукати дисидентів до більшого пошанівку громадсь­кої думки, вона зменшує їхню зацікавленість в за­гально­прийнятих приписах. Почуваючи неприховану ворожість, вони не на­магаються погамувати її, а, на­впаки, ще дужче затинаються в дотри­манні звичаїв, підданих найбільшому осуду. Щось подібне спосте­рігається в юдейському середовищі; немає сумніву, що свою віру й звичаї вони зберегли лише завдяки отакому способу поведінки. Втім так чи інакше, а це тлумачення виявляється недостатнім, щоб з’ясу­вати причини співвідношення, котре склалося між католиками й протестантами. Адже, хоч в Австрії й Баварії, де католики становлять цілковиту біль­шість, запобіжний вплив і зменшується, воно зали­шається все ж дуже значним. Отже, причина цього явища криється не тільки в особливостях становища релігійної меншини. Навзагал, якою б не була про­порційна частка цих двох культів щодо загальної кіль­кості населення, а порівнявши їх під кутом зору ставлення до самогубств, можна констатувати, що протестанти у всіх випадках кінчають життя само­губством набагато частіше, ніж католики. Навіть у таких краях, як Верхня Палатина і Верхня Бава­рія, де мешкає майже всуціль католицьке населення (92% і 96%), серед протестантів налічується, однак, 300 і 420 випадків самогубств стосовно 100 випад­ків, які дає католицька конфесія. У нижній Баварії, де налічується всього один прихильник реформаторсь­кої релігії на 100 мешканців, це співвідношення зрос­тає навіть до 52,8%. Отож, якщо становище релі­гійних меншин і відіграє якусь роль у виникненні такої значної різниці між двома релігіями, то більшу частину її показників слід пояснювати іншими при­чинами.

Чинники згаданого явища криються в природі цих релігійних сис­тем. Певна річ, обидві вони цілком од­нозначно забороняють завда­вати собі смерть; вони не лише накладають на самогубця винятково тяж­ку моральну покуту, а й передбачають, що на тім світі починається нове життя, де людину очікує кара за її гріхи, і як серед католиків, так і серед про­тестантів одним із таких гріхів вважається самогуб­ство. І нарешті, в обох культах ця заборона має бо­жественний характер; вона не просто випливає з об­ґрунтованих, логічних міркувань, а роз­глядається як така, що походить від самого бога. Отож, якщо про­тестантизм і сприяє розвиткові самогубства, то не тому, що пояснює це явище іншим чином, ніж ка­толицька конфесія. Але якщо в цьому аспекті обидві релігії дотримуються однакових моральних приписів, то причину того, що вони різною мірою впливають на самогубства, слід убачати в більш загальних ха­рактеристиках, за якими вони між собою значно відрізняються.

Отож, єдина значна відмінність між католицькою й протеста­нтською конфесіями полягає в тому, що протестантизм надає значно більше простору для свободи совісті. Немає сумніву, що католицизм, буду­чи ідеалістичною релігією, відводить набагато біль­шу роль свідо­мості й мисленню, ніж греко-латинсь­ке багатобожжя чи юдейський монотеїзм. Він прагне управляти індивідом не шляхом механічних маніпу­ляцій, а через безпосередній вплив на його свідомість. Отже, об’єктом католицької віри перш за все є сві­домість, і навіть коли ця релігія вимагає від свідо­мості сліпої покори, то здійснює свій вплив методом свідомого переконання. Слід не забувати про те, що католик повинен розглядати свій культ як цілком вивершене явище, котре не підлягає обговоренню. Він навіть не має права піддавати його історичному контролю, тому що первісні тексти, на котрих ґрун­тується католицька конфесія, для широкого кола віру­ючих заборонені. Вся ієрархічна структура католи­цизму вибудована з воістину мистецькою доверше­ністю і служить для того, щоб запобігати відхиленням від релігійної традиції. Все, що стосується відхи­лення, викликає в свідо­мості католика справжнісінь­кий жах. Що ж до протестантизму, то він припускає участь кожного віруючого у творенні релігії. Про­тестант спирається лише на біблію і не зобов’язаний улягати жодним інтер­претаціям. Оцей релігійний ін­дивідуалізм виражається навіть у структурі культу. Протестантське духовенство не має ієрархічного ха­рактеру в жодній країні, крім Англії; пастор, точ­нісінько як і пара­фіянин, залежить від самого себе й від своєї совісті. Він вважається провідником ві­руючої спільноти, однак не володіє специфічним пра­вом на запровадження догматів. Але найкраще цю свободу совісті, проголошену фундатором реформа­ції, характеризує той факт, що вона не лишилася голою декларацією, а постійно реалізується в зро­станні числа всіляких сект, котрі становлять енер­гійний контраст з непохитною унітарністю католиць­кої церкви.

Отже, перший висновок полягає в тому, що по­силений потяг до самогубства, який спостерігається серед католиків, перебуває в пря­мому зв’язку з ду­хом свободи совісті, котрим відзначається протес­тант­ське середовище. Спробуємо пояснити цей зв’язок. Свобода совісті як така породжується дією більш загального чинника. Якщо індивід проголошує своє право на самостійне трактування релігії, котра від своїх початків розглядалася як вивершене тради­ційне явище, то робить це не тому, що свобода со­вісті приваблює його якимись притаманними їй особ­ливостями, – адже вона приносить стільки ж втіхи, скільки й прикрощів. Причина полягає в тому, що він віддавна потребує цієї свободи. І в основі цієї потреби лежить один-однісінький чинник: криза традиційної релігійної системи. Якби ця система була спроможна функціонувати з колишньою енергією, то не виникала б і потреба критикувати її. Якби вона зберігала свій вплив, то ніхто не піддавав би сумніву джерела цього впливу. Рефлексія розвивається лише тоді, коли є поле для її розвитку, себто лише в тому випадку, коли певне коло ідей та почуттів, над до­цільністю яких досі ніхто не замислювався і яких достатньо було, аби нормувати певну поведінку, рап­том виявляються такими, що неспроможні на ефек­тивність. Рефлексія виникає як реакція на порож­нечу, котра утворилася внаслідок такої неспромож­ності, й повинна її заповнити. Загасання рефлексії відбувається в міру того, як ідеї та вчинки все біль­ше набирають форми автоматичних звичок; розвиток починається тоді, як ці звички зазнають дезорга­нізації. Вона повстає проти загальновизнаних при­писів, коли вони втрачають свою силу, себто пере­стають визнаватися спільнотою. Отож, якщо такі сумніви перес­тають мати характер тимчасових криз, якщо вони набирають вигляду хронічного явища, як­що індивідуальні уми починають утверджувати свою автономність і цей процес набирає постійного харак­теру, то причину слід убачати в тому, що їх про­довжують роздирати супереч­ності й що нова кон­цепція, котра повинна прийти на зміну старій, іще не сформувалася. Якби нова релігійна система ви­давалася загалові такою ж беззаперечною, як і стара, то більше не було б жодних підстав для дискусій. Вона не могла б мислитись навіть як можливий пред­мет дискусії: адже своїм найбільш визнаним ідеям суспільство надає такої ваги, що вони стають немовби освяченими й не підля­гають жодним сумнівам. Для того щоб вони набули толерантності, потрібно, аби поклоніння їм стало менш загальним і не таким по­вним, а їхній моральний авторитет підупав унаслідок попереднього зіт­кнення ідей. Отже, якщо думка про те, що проголошення свободи со­вісті сприяє поши­ренню схизми, й справді є правильною, то до неї слід додати й те, що свобода совісті безумовно пе­редбачає схизму й навіть сама походить від неї, адже свобода совісті як принцип виникла й проголошу­ється для того, щоб дати змогу вільно реалізуватися прихованим і напівлеґальним єресям. Таким чином, якщо протестан­тизм надає більшої ваги індивідуаль­ній думці, аніж католицизм, то причина цього явища полягає в тому, що він має менше спільних для всієї конфесії вірувань і релігійних обрядів. Слід зазна­чити, що віко­вічна релігія не може існувати без ко­лективного credo, й чим ширше це credo, тим міцніші її сила й згуртованість. Адже в лоні релігії людей об’єднує не обмін взаємовигідними послугами, який допускає й навіть передбачає розмаїття; навпаки – церква не здатна встановлювати між індивідами такі стосунки. Вона згуртовує їх лише на основі якоїсь доктрини, й чим ширше, чим надійніше збудована ця доктрина, тим тісніше вони гуртуються довкруг цієї церкви. Що більша кількість способів поведінки й мислення нормується релігійними приписами, а от­же, не підлягає свободі совісті, то більш присутня в усіх деталях людського буття ідея бога, котра при­водить до одної мети усі людські особистості. І на­впаки, що більше відмінних доктрин виникає в кон­фесійній групі, то більш відчувається в ній відсу­тність консолідуючої ідеї, то менше її згуртованість і життєва міць. Таким чином, доходимо висновку, що переважання самогубного нахилу у протестантському середовищі спричиняється тим, що протестантська церква характери­зується меншим ступенем згур­тованості, аніж католицька.

Одночасно знаходить пояснення і юдейська ситу­ація. Пересліду­вання, котрих юдейство віддавна зазна­вало від християн, витворили в юдейському середо­вищі винятково сильне почуття солідарності. Пос­тійна боротьба з вороже настроєним оточенням, неможливість вільно­го спілкування з місцевим населенням змусили юдеїв до надзвичайно тісної згуртованості. Таким чином, місця скупченого проживання юдеїв стали свого роду компактними згуртованими суспільностями, яких об’єднує дуже сильне почуття само­достатності і єдності. Спосіб життя й мислення членів такої общини улягають одному зразку; внас­лідок спільних умов існування, а також безперервного пильного нагля­ду всіх за кожним якісь індивідуальні відхи­лення стали неможливими. У такий спосіб юдейська конфесія, полишена сама на себе завдяки нето­лерантності оточення, набула більшого ступеня концентра­ції, аніж будь-яка інша церква. Отже, за аналогією до того, що ми спосте­рігали на прикладі протестан­тизму, якраз дією цього чинника й пояснюється незнач­на інтенсивність самогубчого потягу в юдейському середовищі, хоча обставини, здавалося б, повинні бу­ли б призвести до цілком протилежних наслідків. Немає жодного сумніву, що цією, так би мовити, пе­ревагою вони мають завдячувати ворожому ставлен­ню навколишнього середовища. І все ж це аж ніяк не означає, що юдеї внаслідок переслідувань стали відзначатися вищою моральністю, аніж інші конфе­сії; просто специфічні умови існування змусили їх прожи­вати винятково тісними й згуртованими об­щинами. Ось чому релігійне середовище, до якого вони належать, виявилося настільки непохит­ним, що здатне навіть убезпечувати їх од такого лиха, як самогубство. Хоча остракізм, якого зазнають юдеї, становить лише одну з причин, котрі призвели до такого наслідку. Великою мірою цьому сприяє й сама природа юдейської віри. Як і будь-яка первісна ре­лігія, юдаїзм складається головним чином з обрядів, котрі до найменших дрібниць регламентують кожен крок віруючого й залишають надзвичайно мало місця для свободи волі.

Наступні кілька фактів підтверджують це тлума­чення.

З-поміж усіх протестантських країн найнижчим показником само­губств відзначається Англія. На один мільйон мешканців у ній налічу­ється всього 80 ви­падків самогубств, тоді як у реформованих общинах Німеччини цей показник коливається від 140 до 400; а ділове й культурне життя в Англії розвинуте не менш ніж деінде. Водночас виявляється, що англі­канська церква більш інтегрована, ніж інші протес­тантські церкви. Щоправда, на Англію прийнято ди­витись як на країну, де процвітають права особис­тості, одначе насправді більшість фактів свідчать, що кількість вірувань та обрядів, обов’язкових для всіх громадян, а отже, таких, що не підлягають сво­боді совісті, в цій країні значно більша, ніж у Ні­меччині. По-перше, досить чимала кількість релігій­них приписів охороняється законом; це закон про свят­кування неділі, закон про заборону використання в театральних вис­тавах будь-яких персонажів Свя­того письма, закон, який ще зовсім недавно вима­гав від кожного депутата чогось подібного до акту релігійної віри тощо. І нарешті, загальновідомо, що в Англії традиції користуються повсюдною й ду­же великою повагою; не може бути, щоб вона не поширювалася й на релігію. А розвинутий традиці­оналізм зав­жди більшою чи меншою мірою заперечує власну ініціативу індивіда. Не слід забувати й про те, що з-поміж усіх протестантських церков лише англіканська церква побудована за ієрархічним при­нципом. Ота­ка зовнішня організація з усією очевид­ністю передбачає внутрішню єдність, котра аж ніяк не узгоджується з вираженим релігійним індивіду­алізмом.

Утім Англія єдина з-поміж протестантських країн налічує й най­більшу кількість духовенства. У 1876 році в ній було пересічно 908 вірних на одного пастиря, – тоді як в Угорщині ця цифра дорівнювала 932, в Гол­ландії – 1100, в Данії – 1300, у Швейцарії – 1400, а в Німеччині – 1600. А кількість священиків за­вжди є істотною рисою і глибокою характеристикою самої сутності кожної релігії. Доказом цього може послужити спостереження, що католицька конфесія в усіх країнах відзначається значно більшою кіль­кістю духовенства, ніж протестантська. В Італії на одного священика припадає 267 католиків, в Іспа­нії – 419, у Португалії – 536, у Швейцарії – 540, у Франції – 823, в Бельгії – 1050. Духовенство є орга­нічним провідником віри й традиції, і в цьому ви­падку, як і у всіх інших, розвиток його прямо по­в’язаний із функціонуванням релігії. Що інтенсивніше розвивається релігійне жи­ття, то більше потребу­ється пастирів для того, щоб ним управляти. Чим більше догматів і приписів, котрі не підлягають при­ватному тлумаченню, тим більше необхідно компе­тентних осіб, котрі здійсню­вали б потрібну інтер­претацію їхнього змісту. З другого боку, що більша ця духовна влада, то тісніші обмеження накладає вона на індивіда й більше змушує його до погамування своїх пристрастей. Прикладом цього служить Англія, котра не лише не спростовує нашу теорію, а, навпаки, підтверджує її. Причину того, що про­тестантизм у цій країні призводить до цілком від­мінних наслідків, ніж ті, що спостерігаються на кон­тиненті, слід убачати в більшій організованості ре­лігійного життя, котра майже дорівнює згуртованості католицької церкви.

Утім цей висновок підтверджується й більш за­гальними аргу­ментами.

Прагнення до свободи совісті тісно пов’язане з по­ширенням осві­ти. І справді, наука становить єдиний засіб, за допомогою якого неза­лежна думка може осяг­нути свою мету. Коли вірування чи обряди, які досі сприймалися без жодної краплі сумніву, раптом по­чинають втра­чати свою міць, то для того, щоб на їхнє місце поставити інші орієнтири, належить звер­нутися до освічених умів, для котрих наука стано­вить вищу форму знання. По суті, оці два види по­клоніння становлять один і походять від одного й того ж коріння. Навзагал, чим більше почуває себе індивід вільним від всяких традицій, тим більше він тягнеться до освіти; адже якщо традиції посідають панівне ста­новище щодо інтелекту, то вони вида­ються самодостатніми й не допускають конкуренції інших сил. І навпаки, індивід прагне ширших обріїв, якщо вузька традиція перестає здаватися йому са­модостат­ньою й не відповідає новим потребам. Ось чому філософія, котра становить найпершу синтезо­вану форму знання, виникла тільки за тої пори, коли релігія почала здавати свої позиції; саме в ту епоху почало спостерігатися виникнення великої кількості спеціальних наук, котрі розвивалися в міру того як розвивалася й причина, котра їх породила.

Індивіди надто вже тісно пов’язані із суспільним жит­тям, аби ознаки його занепаду не торкнулися одно­часно і їх. Його страждання стають і їхніми муками. Оскільки суспільство становить єдине ціле, то біль, який воно почуває, передається усім складникам його структури. Але в такому разі його занепад супро­воджується усвідомленням того, що такою ж мірою відбувається і розпад регулярних умов загального життя. Оскільки суспільство становить собою той об’­єкт, на який спрямовуються кращі наші зусилля, то воно не може відчувати, що ми виходимо з-під його влади, не усвідомлюючи водночас, що наша діяль­ність втратила свою мету. Оскільки ми становимо собою суспіль­ний витвір, то усвідомлення суспіль­ством свого занепаду супровод­жується засвоєнням того факту, що віднині цей витвір не надається до вжитку. Отак виникають загальні настрої депресії й розчарування, котрі не стосуються кожного інди­віда зокрема, а виражають стан занепаду, в якому перебуває суспільний організм. Вони відображають ослаблення суспільних взаємозв’язків, щось подібне до колективної апатії, – одним словом, суспільна де­пресія, так само, як і знеохота індивіда, перероста­ючи в хронічне явище, виражає незадовільний орга­нічний стан особистості. От саме тоді й виникають метафізичні й релігійні доктрини, котрі, віддзерка­люючи ці невиразні відсутня, намагаються довести, що життя не має сенсу і що визнавати за ним якийсь сенс – значить обманювати самого себе. Таким чи­ном утворю­ється нова мораль, котра окремий факт розглядає як закономірність і прямо закликає до са­могубства чи принаймні підводить до такої думки, рекомендуючи жити якомога менше. У той момент, коли вона починає набувати поширення, може зда­ватися, що вона цілком і повністю становить витвір уяви її автора, тож часом йому закидають, що теорії, котрі він проповідує, призводять до суспільної де­пресії. Насправді ж, ці теорії становлять радше на­слідок, аніж причину. Своїми абстрактними форму­люваннями і в систематизованому викла­ді вони лише виражають занепад суспільного організму. А оскільки ці настрої мають колективний характер, то в силу свого походження вони набувають впливу, який пря­мо відбивається на психіці індивіда й чимдуж про­вадить його в тому напрямі, що вже й так зумовлений станом духовного сум’яття, якого зазнає індивід уна­слідок суспільного занепаду. Таким чином, навіть про­тиставляючи себе суспільному середовищу, індивід може перебувати під його впливом. Якщо в індиві­дуалістові, який криється в кожному із нас, і зали­шається щось від колективу, то хіба що депресія й меланхолія, котрі походять від надмірного почуття індивідуалізму. Якщо немає як прилучитися до загалу, то до нього прилучаються через меланхолію.

Отож, цей вид суїциду цілком заслуговує на ту назву, яку ми йому дали. Егоїзм відіграє в ньому не другорядну роль, а становить його рушійний чин­ник. Якщо зв’язки, котрі поєднують людину з жит­тям, починають слабшати, то причина цього явища криється в тому, що послаблюються зв’язки, котрі поєднували її із суспільним організмом. Що ж сто­сується конкретних випадків приватного життя, кот­рі начебто безпосередньо спричиняються до само­губства і розглядаються як визначальні умови його розвитку, то насправді вони становлять собою побічні причини самогубства. Якщо індивід улягає наймен­шій зміні обставин, то лише тому, що стан, у якому перебуває суспільство, чинить його покірною жерт­вою самогубства.

Це тлумачення підтверджується кількома факта­ми. Ми вже зна­ємо, що самогубство становить ви­няткове явище серед дітей і змен­шується в останній період життя; причина полягає в тому, що фізичне начало і в першому, і в другому випадках починає переважати. Дитина ще не знайома із суспільством, яке не встигло накласти на неї свій відбиток; у ста­речому ж віці суспільство починає віддалятися від людини, чи радше людина починає віддалятися від суспільства, що по суті те ж саме. Таким чином, і в першому, і в другому випадку людина більшою мірою виявляється самодостатньою для самої себе. Почуваючи меншу потребу в речах, які перебувають поза сферою її особистості, людина виявляє меншу схильність нехтувати життєво необхідними атрибу­тами. У такий же спосіб, і не інакше, пояснюється відсутність суїциду серед тварин. Як побачимо з на­ступного розділу, первісним суспільствам властиві практично всі види самогубства, одначе самогубство, про яке ми щойно вели мову, повністю, чи майже повністю, в них відсутнє. Оскільки соціальне життя в цих суспільствах відзначається винятковою про­стотою, то й суспільні нахили індивідів дуже прості, а значить, їм небагато треба для задоволення своїх потреб. Вони можуть перебувати за межами засягу об’єкта, до якого почувають любов. Якщо дикун може забрати із собою своїх ідолів і сім’ю, то скрізь, де він піде, він матиме все, чого потребує його сус­пільна природа.

І нарешті, чому жінка краще зносить ізольоване життя, ніж чоловік. Якщо вдова легше переживає своє нещастя, аніж удівець, і з меншою наполегли­вістю шукає шлюбу, то можна подумати, що ця здат­ність обходитися без родини становить ознаку якоїсь вищості; можна почути навіть, що жіноча емоцій­ність, дуже інтенсивна за своєю природою, легко зна­ходить своє застосування й поза сімейним сере­до­вищем, тоді як нам її відданість просто-таки необ­хідна для того, щоб вистояти в боротьбі з життям. Насправді ж, оця перевага жінки над чоловіком по­яснюється тим, що її чуттєвість перебуває скоріш у зародковому, аніж у розвиненому стані. Оскільки вона менше від чоловіка перебуває у сфері колектив­ного життя, то воно справляє на неї менший вплив: вона відчуває меншу потребу в суспільстві, тому що менш просякнута суспільним духом. Її суспільні по­треби дуже обмежені, й задовольняє вона їх міні­мальною кількістю засобів. Стара панна може запо­внити своє життя кількома релігійними обрядами або двома-трьома котами, яких візьме під свою опіку. І якщо вона відзначається отакою відданістю релігійним традиціям, а значить, знаходить у них порятунок від самогубства, то причину слід убачати в тім, що цих простих соціальних форм вистачає для задоволення чи не всіх її потреб. І навпаки, чоловік почувається в них, як у пастці. В міру свого розвитку його мислення й діяльність починають виходити за межі цих архаїчних рамок. Одначе в цім випадку він потребує нових форм. Оскільки він є набагато складнішою суспільною істотою, то й рівновагу може зберігати лише тоді, коли знаходить більше точок опори поза своєю індивідуальністю, а оскільки його моральний стан залежить від більшого числа умов, то й збурення його відбувається набагато легше, аніж це спостерігається у жінок.