13. Анатомо-фізіологічна характеристика опорно-рухового апарату людини. Скелет тулубу, м’язи грудей, передньої черевної стінки та спини.

Скелет людини, хоч і подібний до скелету тварин, має певні особливості, що зв’язано з прямоходінням та трудовою діяльністю. Скелет верхніх і нижніх кінцівок, скелет голови – череп.

Хребет поділяють на п’ять відділів: шийний, який складається із 7 хребців, грудний – із 12, поперековий – із 5, крижовий – із 5 і куприковий – із 4-5 хребців. Останні 9-10 хребців зрослися між собою. Отже, в хребті налічується 33-34 хребці. Хребці – короткі кістки, розташовані одна над одною. Хребець складається із тіла, дуги і семи відростків. Задній відросток (непарний) можна промацати на спині у вигляді горбика. Між дугою і тілом хребця є отвір. Отвори усіх хребців утворюють хребетний канал, в якому розміщується спинний мозок. Хребці, сполучаються один з одним за допомогою хрящів і зв’язок, утворюють гнучкий і еластичний стовп, якому властива значна рухливість.

Для хребта людини характерні вигини, які надають йому в профіль форми, що нагадує латинську букву S. Шийний і поперековий вигини спрямовані вперед (лордоз), грудний і крижовий – назад (кіфоз). Така форма хребта є результатом прямоходіння, вона надає хребту пружності. У новонародженого хребет прямий (крім невеликого крижового вигину) і тільки з розвитком прямоходіння утворюються всі вигини: шийний, коли дитина починає тримати голову, грудний, коли починає сидіти, поперековий і крижовий, коли починає стояти. Вигини хребта збільшують розміри грудної і тазової порожнини, полегшують рівновагу і забезпечують пом’якшення поштовхів і струсу тіла під час стрибків і бігу.

Грудна клітка утворена непарною грудною кісткою, 12 парами ребер і грудними хребцями. Ребра сполучені рухомо з хребцями (у них є суглобові ямки для зчленування з головками ребер) і напіврухомо (за допомогою хрящів) з грудною кісткою. Грудна кістка, або грудина, належить до плоских кісток. З нею сполучаються передніми кінцями 7 пар ребер (зверху вниз). Наступні 3 пари сполучаються одна з одною своїми хрящами (нижня до верхньої), утворюючи реберну дугу. Грудна клітка обмежує грудну порожнину, в якій розташовані серце, легені, стравохід, трахея, судини і нерви. Вона бере участь у дихальних рухах завдяки ритмічним скороченням міжреберних м’язів. Форма грудної клітки звичайно схожа на конус, зрізана верхівка якого звернута вгору, а основа – вниз і залежить від статі, віку, статури і фізичного розвитку. Вона може бути широкою і короткою, довгою і вузькою. В зв’язку з прямоходінням на відміну від тварин передньо-задній розмір грудної клітки людини менший поперечного. Добре розвинена грудна клітка в людей, які займаються фізичною працею, фізкультурою і спортом.

М’язи грудей діляться на м’язи грудей, які належать до плечового поясу і верхніх кінцівок (великий і малий грудні м’язи, підключичний тощо), і власне грудні м’язи (зовнішні і внутрішні міжреберні м’язи). Великий і малий грудні м’язи здійснюють рухи верхніх кінцівок. Зовнішні і внутрішні міжреберні м’язи беруть участь у дихальних рухах. Зовнішні міжреберні м’язи піднімають ребра (вдих), а внутрішні – опускають їх (видих).

М’язи спини поділяються на поверхневі і глибокі. Поверхневі м’язи спини (трапецієподібний, широкий) рухають лопатки, шию, голову, плече і опускають руки вниз. Глибокі м’язи (ромбоподібний, верхній і нижній зубчасті) рухають лопатки, піднімають і опускають ребра при диханні. Крижопаростковий м’яз підтримує тіло у вертикальному положенні, розгинає спину.

М’язи живота беруть участь в утворенні передньої і бічних стінок черевної порожнини. Прямі м’язи живота згинають тулуб вперед. Косі м’язи живота нахиляють хребет у боки. М’язи живота своїми скороченнями підвищують очеревинний тиск, утворюючи черевний прес. М’язи черевного преса сприяють утриманню органів порожнини в нормальному положенні.

14. Анатомо-фізіологічна характеристика органів травлення. Тонкий та товстий кишечник

Система травних органів представлена трубкою, що починається ротовим отвором і закінчується анальним отвором. Епітелій травного тракту є ентодермальним. Тільки біля ротового і анального отворів ентодермальний епітелій непомітно переходить в ектодермальий.

Травний тракт підрозділяється на наступні основні відділи:

1. ротова порожнина, що служить для прийняття їжи;

2. глотка — відділ, завжди пов'язаний з органами дихання: у риб в глотку відкриваються зяброві щілини, у наземних хребетних в глотці розташовується горлова щілина; глотку справедливо називають дихальним відділом травної трубки;

3. стравохід;

4. шлунок — розширення кишкового тракту, що має в деяких випадках вельми складний устрій;

5. кишечник, у типовому випадку що підрозділяється на передню (або тонку), середню (або товсту) і задню (або пряму) кишку.

Морфологічне ускладнення кишкового тракту у деяких хребетних йде шляхом його подовження і диференціювання на відділи. У травну трубку відкриваються протоки трьох видів травних залоз: слинних, печінки та підшлункової залози.

Слинні залози — надбання наземних хребетних. У них перетворяться слизисті залози ротової порожнини. Секрет їх змочує їжу і сприяє розщепленню вуглеводів.

Печінка і підшлункова залоза розвиваються шляхом випинання переднього відділу ембріональної кишки. Функції обох залоз ширші, ніж тільки травні. Так, печінка окрім виділення жовчі, що емульгує жири і активізує дію інших травних ферментів, служить важливим органом обміну речовин. Тут нейтралізуються деякі шкідливі продукти розпаду, накопичується глікоген. Ферменти підшлункової залози розщеплюють білки, жири і вуглеводи. Одночасно підшлункова залоза служить органом внутрішньої секреції. Розлад цієї функції призводить до втрати здатності організму засвоювати цукор. В результаті виникає важке захворювання — діабет.

Тонка кишка складається з трьох відділів – дванадцятипалої, порожньої і клубової – та досягає 5-7 м у довжину. В дванадцятипалу кишку відкриваються протоки підшлункової залози та печінки. В цьому невеликому відрізку кишки здійснюються основні процеси травлення. Реакція середовища кишки лужна, в ньому нейтралізується кисле середовище шлункового вмісту, яке надійшло сюди. В дванадцятипалій кишці багато різноманітних ферментів. Трипсин і хімотрипсин розщеплюють білки, ліпаза – жири, амілаза – крохмаль, мальтоза – мальтозу, лактаза – лактозу. Ці ферменти надходять у складі соку підшлункової залози.

У порожній і клубовій кишках травлення їжі продовжується. В результаті білки розщеплюються до амінокислот, жири – до гліцерину і жирних кислот, вуглеводи – до моносахаридів (глюкози).

Тонка кишка відіграє роль не лише в розщепленні. Тут відбувається не менш важливий процес – всмоктування речовин, що утворилися після розщеплення харчових продуктів. Всмоктування – складний фізіологічний процес, який можна пояснити не тільки дифузією. Це процес переходу води і розчинених у ній поживних речовин, солей вітамінів із травного каналу в кров і лімфу. Для всмоктування слизова оболонка має велику кількість мікроскопічних виростів – ворсинок.

Завдяки сокам (секретам, які виділяються підшлунковою залозою, печінкою і залозами слизової оболонки травного каналу їжа майже повністю розщеплюється і всмоктується . в товсту кишку надходять її неперетравлені рештки, в основному рослинна клітковина.

Товста кишка коротша від тонкої . вона має більший діаметр, звідси й назва. В ній виділяють такі частини: сліпу з червоподібним відростком, ободову і пряму, яка закінчується відхідником. У товстій кишці відбувається всмоктування води, продуктів гниття та бродіння і формування калових мас.

Уся кров від кишок проходить через печінку, де поживні речовини зазначають ряд перетворень, відбувається знешкодження продуктів гниття, які утворюються в кишках.

15. Анатомо-фізіологічна характеристика органів травлення. Печінка.

Органами травлення є: травний канал, де проходять харчові маси (порожнина рота, глотка, стравохід, шлунок, кишки), і травні залози (слинні, підшлункова, печінка тощо). У порожнині рота відбувається початковий етап травлення.

Ротова порожнина утворена спереду губами, збоку – щоками, зверху – піднебінням, знизу язиком і дном рота, ззаду вона переходить в глотку. Стінки рота вистелені слизовою оболонкою, яка мітить багато дрібних залоз, що виділяють слиз.

Язик – м’язовий орган, він вкритий слизовою оболонкою з розташованими в ній рецепторами, які здійснюють контроль за процесами наповнення рота їжею, ковтання, сприйняття смаку їжі. Язик бере участь у процесах пережовування їжі, ковтанні, а також, на відміну від тварин, - у артикуляції різних звуків, тобто у членороздільній мові.

Стравохід – орган у вигляді трубки, через яку їжа потрапляє у шлунок. Стравохід розташований позаду трахеї. Крім слизової оболонки його стінка містить два шари м’язів - поздовжній і кільцевий. За їх допомогою їжа проштовхується в шлунок.

Шлунок – об’ємне розширення травного каналу, в якому відбуваються подальша обробка їжі та її нагромадження. Він має неправильну форму: може бути у вигляді рога, гака або видовженого мішка. Стінка шлунку складається з трьох шарів (оболонок): серозного, м’язового і слизового. Під дією шлункового соку в шлунку відбувається дальше перетравлювання їжі. Головні ферменти шлунку – пепсин.

Печі́нка — велика залоза деяких безхребетних, хребетних тварин і людини.

Печінка у безхребетних - виріст переднього відділу середньої кишки або шлунка і безпосередньо бере участь у перетравлюванні їжі. Клітини печінки молюсків здатні до фагоцитозу. У хордових тварин і людини печінка виділяє жовчі і відіграє важливу роль в обміні речовин організму. У менш організованих хребетних печінки має трубчасту будову. У плазунів, птахів і ссавців попередні анастомози перетворюють трубчасту залозу на сітчасту. Печінка більшості хребетних — часточковий орган. У м'ясоїдних тварин Печінка порівняно більша, ніж у травоїдних. Форма печінки залежить від форми порожнини тіла тварини.

Печінка у людини виконує захисні, знешкоджувальні, ферментативні і видільні функції, спрямовані на підтримання гомеостазу в організмі; бере участь у процесах травлення, кровотворення, білковому, вуглеводному, жировому, мінеральному обмінах, обміні вітамінів. Зачаток П. з'являється наприкінці третього тижня зародкового розвитку людини з ділянки вентральної стінки дванадцятипалої кишки. Дальша диференціація печінки полягає у вростанні сполучної тканини всередину печінки по ходу ворітної вени. Остання поділяє паренхіму печінки на частки. Печінка міститься в основному в правому підребер'ї. Серповидною зв'язкою печінка поділяється на правий і лівий відділи, двома поздовжніми і поперечною (ворота печінки) борознами поділяється на 4 частки: праву, ліву, квадратну, хвостату. Внутрішню структуру її утворюють часточки призматичної форми, які складаються з печінкових клітин, що виробляють жовч, яка послідовно потрапляє у жовчні капіляри (завширшки 0,5 — 1 мм), внутрішньо- та міжчасткові протоки. Протоки, що виходять з кожної частки печінки, зливаючись, утворюють загальну печінкову протоку. Кров надходить у печінку по ворітній вені і печінковій артерії, які розгалужуються на міжчасткові вени і артерії. Останні у паренхімі печінки розгалужуються на капіляри (синусоїди), що безпосередньо стикаються з клітинами печінки. Ендотелій синусоїдів утворений клітинами зірчастої форми, які здатні до фагоцитозу. З капілярного русла паренхіми печінки формуються вени, що впадають в нижню порожнисту вену. Іннервація печінки здійснюється печінковим нервовим сплетінням.