1. Поняття адміністративного права: як галузі права, як адміністративне законодавство, як науки, як навчальної дисципліни.

Ответ: Адміністративне право як галузь права - це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.

Адміністративне право як навчальна дисципліна - більш широка кате­горія, ніж галузь права, тому що вона не лише вивчає питання пра­вових норм, а й формує цілісну теоретичну абстраговану модель адміністративно-правового регулювання відповідних суспільних відносин. До цієї моделі входять такі складові, як правові відноси­ни, суб'єкти адміністративного права, способи забезпечення за­конності й дисципліни тощо.

Адміністративне право як наука - це складова частина юри­дичної науки, що визначається як система поглядів, ідей, уявлень про адміністративне законодавство, державне управління, рефор­мування й тенденції розвитку адміністративного права, його прин­ципи, про закордонне адміністративне право. Своєю чергою, необ­хідно вказати, що як наука адміністративне право є ширшою кате­горією, ніж галузь права та навчальна дисципліна, тому що вона вивчає такі питання, які не входять у поняття галузі адміністрати­вного права і не вивчаються в курсі зазначеної навчальної дисцип­ліни, зокрема: перспективи реформування сучасного адміністратив­ного права;  З цього приводу доцільно привести відоме висловлювання, згідно з яким «наука не знає кордонів».

2. Співвідношення адміністративного права та адміністративного законодавства. Взаємозв’язок адміністративного права з іншими галузями права.

Ответ: 1).Конституціїне право(правовий статус суб’єктів адміністративного права, дурж управоання) 2).Цивільне право (цивільні відновини,майно,кредити,депозити,фінансова діяльність)

3)Трудове право (особистості правового стану дурж службовців адмін. відповідальності за порушення трудового законодавства і колективних договорів)

4)Кримінальне право (відповідальність держ. службовців за злочин в сфері управлення)

5)З комплексними галузями (транспортні, енергетичне,природньо-охоронне)

3. Предмет, метод, принципи та система адміністративного права.

Ответ: Предмет а.п. є адмін. правове регулювання суспільних відносин, що виникають змінюються і припиняються :1) У сфері діяльності орг..виконавчих органів. 2)У процессі внутрішньї діяльності, органів управління, дурж. Органів (ПУО). 3)У зв’язку з реалізацією юрисдикції адмін. Судів. 4)У сфері застосування адмін. 5)У сфері держ управління.

4. Управління як соціальне явище. Технічне управління. Біологічне управління. Соціальне управління. Ознаки соціального управління.

Ответ: Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб'єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв'язання поставлених завдань.

Різноманітність об'єктів управління дозволяє виділити основні його види: соціальне, технічне та біологічне.

Соціальне управління — діяльність людей, їх громадських і державних об'єднань, управління людини людиною, в цілому суспільством.

Технічне управління пов'язано зі створенням людьми, їх об'єднаннями машин і механізмів і використання їх з метою полегшення умов праці.

Біологічне управління спрямовано на використання об'єктивних законів природи, що відкриваються біологічними науками для створення нових сортів рослин і порід тварин.

Слід відзначити, що технічне й біологічне управління здійснюються в межах соціального, оскільки всі види управління пов'язані з об'єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей, але мають різну спрямованість (об'єкт).

5. Державне управління. Його принципи, характерні риси та види.

Ответ: Державне управління(об’єктом є держава і її органи)

Держ.уп-це норма творчі і розпорядча, діяльність органів держ, виконавчої влади з метою владно організуючого впливу на відповідні суспільні віносини і процеси в єконом, соц.-культурній сферах.

Принципи держ.упр.

Принципи державного управління - це основні, вихідні положення, на яких ґрунтується і функціонує управлінська діяльність і які можуть бути сформульовані у вигляді певних правил, закріплених правом.

Вони поділяються на:

1)Публічність

2)Визначенність у межах діяльності за законом

3)Орг. спрямованість

Характерні риси держ упр.

1)Потужна сила

2)Розповсюдженна влада на всю територію Украіни та іі населення

Види:

1)Законодавча

2)Судова

3)Контрольна-наглядова

6. Співвідношення виконавчої влади, державного управління та адміністративного права.

7. Ответ: Виконавча влада не ототожнюється з державним управлінням, яке характеризується як вид державно-владної діяльності. Питання про їх співвідношення постає у зв'язку з тим, що державне управління розглядають як виконавчо-розпорядчу діяльність, яка здійснюється системою органів виконавчої влади. Зазначимо також, що на сьогодні з практики державного будівництва нормотворчої діяльності (змісту нормативно-правових актів) майже зникли терміни «виконавчо-розпорядча діяльність» і навіть «державне управління».

8. Розглядаючи співвідношення виконавчої влади й державного управління, слід виходити з того, що категорія «виконавча влада» є політико-правовою, а категорія «державне управління» — організаційно-правовою. Єдине, що їх об'єднує, це виконавча спрямованість.

9. Державне управління за своїм призначенням становить собою вид державної діяльності, в межах якої реалізується державна влада. Це повністю відповідає системі поділу влади, оскільки кожна гілка єдиної державної влади реалізує повноваження через діяльність відповідних суб'єктів.

10. Виконавча влада набуває реального характеру в діяльності відповідних ланок державних органів та їх апарату, що дістали назву органів виконавчої влади, але продовжують здійснювати, як і раніш, управлінську діяльність і за суттю є органами державного управління. Нині державне управління здійснюють у рамках єдиної системи державної влади на засадах поділу влади, тому державне управління, елементами якого є виконавча та розпорядча діяльність, не може протиставлятися виконавчій владі, оскільки через нього реалізуються владні повноваження суб'єктів виконавчої влади. Відповідно, всі суб'єкти виконавчої влади є ланками системи державного управління.

11. Таким чином, сутність проблеми співвідношення виконавчої влади й державного управління характеризується низкою чинників, які свідчать про те, що в деяких випадках вони мають як спільні риси, так і відрізняються за деякими важливими ознаками. Так, виконавчу владу та державне управління здійснюють виконавчі органи. Однак до органів управління належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не є виконавчим органом, бо інакше її слід було б включити до числа суб'єктів виконавчої влади тощо. Разом з тим, поняття «суб'єкт виконавчої влади» й «орган виконавчої влади» є тотожними.

12. 7. Державне управління в умовах проведення в Україні адміністративної реформи

13. Ответ: Адміністративне право є галуззю публічного права, регулює управлінські відносини в галузі публічної влади, а саме ті з них, участь у яких беруть громадяни (їх об'єднання), органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Адміністративно-правові норми застосовують при реалізації делегованих державою відповідним суб'єктам функцій і повноважень та у внутрішньоорганізаційній діяльності не тільки органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, а й усіх державних органів, адміністрації державних підприємств, установ і організацій. Ефективність управлінської діяльності якраз і створює необхідні умови для належної реалізації та захисту прав і свобод громадян, забезпечує виконання покладених на них обов'язків.

14. Нова система державного управління, необхідність якої пов'язано з комплексною перебудовою наявної у нашій державі управлінської системи та розбудовою нових, важливих інститутів, має впроваджуватися в межах адміністративної реформи. Концепція адміністративної реформи в Україні, схвалена указом Президента України від 22 липня 1998 р., має за мету реально поліпшити стан організації виконавчої влади, зробити її одним із важливих чинників прискорення економічних, політичних, соціальних державно-правових перетворень. Слід зазначити, що Концепція стосується не тільки управлінських, а й інших проблем, у ній також визначено завдання переосмислення організаційних і правових засад державного управління, науково-методологічної бази адміністративного права як галузі публічного права.

15. У Концепції визначено п'ять напрямів здійснення адміністративної реформи: 1) створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; 2) формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; 3) кадрове забезпечення нової системи державного управління; 4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ забезпечення системи державного управління; 5) наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового інформаційного моніторингу її функціонування.

16. Здійснення зазначених напрямів розраховано на досить тривалий період і включає три етапи. Перший, підготовчий етап має за мету розроблення й офіційне схвалення Концепції та Програми здійснення адміністративної реформи, розв'язання першочергових питань, пов'язаних із поточним удосконаленням елементів наявної системи державного управління. Другий етап пов'язують із запровадженням організаційно-правових засад реформування ключових елементів системи державного управління. Третій етап передбачає поглиблення трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів державного управління. Заходи щодо законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення реформи, зміцнення й оновлення фінансово-економічних основ державного управління передбачають провести на всіх етапах.

17. Процес реформування має стосуватися системи центральних і місцевих органів виконавчої влади, системи місцевого самоврядування й адміністративно-територіального устрою держави, питань організаційного, кадрового, фінансово-економічного, інформаційного, наукового забезпечення. Передбачено створення комплексного механізму організаційного забезпечення адміністративної реформи, який би охоплював головні складники адміністративних перетворень

18. Правову основу адміністративної реформи становлять Конституція та закони України, які визначають статус центральних і місцевих органів виконавчої влади, систему адміністративно-територіального устрою й організацію місцевого самоврядування. Для забезпечення реалізації положень Концепції адміністративної реформи в Україні передбачено підготовку інших концепцій і програм, законів України.

21. 8. Поняття, особливості та види адміністративно-правових норм

22. Ответ: Адміністративно-правові норми — встановлені, ратифіковані або санкціоновані державою, забезпечені при необхідності її примусовою силою, загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, які надають учасникам суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права, юридичні права й покладають на них юридичні обов'язки. Цим нормам властиві риси, притаманні нормам інших галузей права. Так, їх встановлює, ратифікує чи санкціонує держава; вони визначають і закріплюють права та обов'язки суб'єктів права; є загальнообов'язковими й формально визначеними правилами поведінки; можуть бути забезпечені примусовою силою держави; закріплюються в актах, які видають компетентні державні органи.

23. Разом з тим, адміністративно-правові норми характеризуються певними особливостями, які дозволяють вирізнити їх серед норм інших галузей права.

24. По-перше, предмет їх регулювання — суспільні відносини, пов'язані з функціонуванням органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, інших суб'єктів, уповноважених на здійснення функцій публічного управління.

25. По-друге, в адміністративно-правових нормах відбивається метод адміністративного права, тому в більшості випадків такі норми мають імперативний характер. Вони визначають, які дії можуть вчиняти учасники регламентованих ними відносин (містять дозволи), від яких слід утриматися (встановлюють заборони), які вчиняти необхідно (фіксують приписи).

26. По-третє, адміністративно-правові норми нерідко встановлюють у процесі реалізації виконавчої влади й безпосередньо її суб'єкти. Наявність наведеної риси обумовлено тим, що виконавчу владу здійснюють з метою втілення в життя нормативних положень, зафіксованих, насамперед, у Конституції і законах України. Органи, що представляють зазначену гілку влади, вповноважено приймати акти, в яких деталізуються й конкретизуються законодавчі положення, формулюються загальнообов'язкові правила поведінки, придатні для регламентації відносин, що складають предмет адміністративного права.

27. По-четверте, характер відносин, урегульованих адміністративно-правовими нормами, визначає їх структуру.

28. Класична модель правової норми передбачає обов'язкову наявність трьох взаємопов'язаних частин: гіпотези, диспозиції і санкції. Більшість адміністративно-правових норм фіксують права й обов'язки, форми та методи діяльності владних суб'єктів адміністративного права. Специфіка таких норм полягає в тому, що вони часто містять лише правило поведінки — диспозицію, характерною ознакою якої є імперативність. Адже зафіксоване цією нормою правило не може бути змінено за згодою сторін.

29. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.

30. За змістом можна виділити групи адміністративно-правових норм, що: 1) фіксують права й обов'язки громадян як суб'єктів адміністративного права; 2) закріплюють порядок утворення та правове становище владних суб'єктів зазначеної галузі права; 3) встановлюють порядок проходження державної служби, права й обов'язки державних службовців; 4) визначають форми та методи управлінської діяльності; 5) встановлюють способи і порядок забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні; 6) окреслюють адміністративно-правові засади організації матеріального виробництва, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва.

31. За цільовим призначенням серед адміністративно-правових норм вирізняють регулятивні, які фіксують права й обов'язки суб'єктів адміністративного права, та охоронні, які спрямовано на регламентацію примусових заходів, що застосовують до порушників загальнообов'язкових правил.

32. За методом впливу на суб'єктів адміністративного права розрізняють: зобов'язуючі (встановлюють обов'язок здійснити позитивні дії); забороняючі (фіксують обов'язок утриматися від певних дій); уповноважуючі (надають право на здійснення тих чи інших позитивних дій); рекомендаційні (містять поради щодо раціональних дій) і стимулюючі (містять інформацію про заохочення діяльності, яку вважають корисною).

33. За галузевою належністю адміністративно-правові норми поділяють на матеріальні (визначають права й обов'язки суб'єктів адміністративно-правових відносин) і процесуальні (фіксують порядок, процедури реалізації прав та здійснення обов'язків).

34. За межами дії розрізняють загальнообов'язкові адміністративно-правові норми, які діють на всій території України чи на певних її територіях, і такі, що діють у системі органів державного управління (загальні, відомчі, міжвідомчі, локальні).

35. За порядком дії у часі можна вирізнити строкові адміністративно-правові норми (час дії визначений) і такі, час дії яких не визначений.

36. За колом фізичних осіб адміністративно-правові норми поділяють на такі, що встановлюють правила для всіх громадян, або такі, що адресуються окремим групам осіб.

37. Адміністративно-правові норми можуть бути реалізовані шляхом виконання, дотримання, використання чи застосування.

38. Виконання полягає в активних діях суб'єкта адміністративного права, спрямованих на здійснення приписів норми.

39. Дотримання характеризується пасивною поведінкою суб'єкта, який не вчиняє заборонені дії.

40. Під час використання суб'єкт сам вирішує, чи необхідно йому скористатися зафіксованим у нормі правом.

41. Застосування адміністративно-правових норм є основною формою діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, інших суб'єктів, уповноважених на виконання функцій публічного управління, оскільки результатом такої діяльності є прийняття цими органами індивідуальних юридично-владних рішень, тобто здійснення безпосереднього керуючого впливу на розвиток конкретних правових відносин.

43. 9. Класифікація видів та реалізація адміністративно-правових норм. Навести приклади з діючого законодавства.

44. Ответ: Найбільш практично значущою є класифікація видів норм адміністративного права за наступними ознаками. За способом правового регулювання поведінки суб'єктів необхідно розрізняти: норми-завдання, норми-принципи, норми-дефініції, норми установчі, норми загальнокомпетенційні (статусні), норми-доручення, норми-стимули, норми-рекомендації, норми договірні, норми-заборони, норми-санкції, норми-стандарти та нормативи. Ці норми дають можливість створювати різноманітні комбінації для розпорядчого, дозвільного, регламентаційного та інших способів правового регулювання.

45. 2. За регулятивною спрямованістю адміністративно-правові норми поділяються на матеріальні норми та процесуальні норми. Розмежування матеріальних та процесуальних норм має надзвичайно важливе значення для адміністративного права. Матеріальні норми адміністративного права встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов'язки та відповідальність учасників регульованих суспільних відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус. Існують і процесуальні норми, котрі мають цілком “автономне” значення, тобто не зв'язані безпосередньо з потребами реалізації матеріальних норм (наприклад, норми, що регулюють процесуальні відносини в адміністративному судочинстві). Залежно від того, які відносини регулюють процесуальні норми адміністративного права (“позитивні” чи відносини, які виникають у зв'язку з правопорушеннями), можна виділити: - адміністративно-процедурні норми (які забезпечують порядок реалізації норм у сфері публічного управління, внутрішньо-організаційної і контрольної діяльності); - адміністративно-юрисдикційні норми (які забезпечують порядок реалізації норм щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення чи інше правопорушення, яке перебуває у сфері адміністративно-правового регулювання). Російський учений Ю. О. Тихомиров пропонує додатково виділяти серед адміністративно-процесуальних норм наступні: - адміністративно-ієрархічні норми, які сприяють розглядуспорів у порядку підлеглості;  - адміністративно-юрисдикційні з використанням судових процедур (цю групу норм виділяють прихильники такої точки зору за аналогією з цивільним та кримінальним процесуальним правом); - функціонально-процесуальні, присвячені порядку діяльності у певній сфері (вони регламентують “позитивну” діяльність суб'єктів управління); - регламентні, які вводять організаційні регламенти, розпорядки, правила.  3. За формою припису виділяють наступні види норм: - зобов'язуючі (приписні), що містять юридичну вказівку діяти відповідним чином у передбачених нормою умовах; - забороняючі (категоричні, імперативні), що містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, які визначаються даною нормою. Заборони можуть мати загальний або спеціальний характер; - уповноважуючі (дозволяючі, дозвільні, диспозитивні), що передбачають можливість адресата діяти у рамках вимог даної норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, нею встановленого. Такі дозволи дають можливість вибору того чи іншого варіанту дії у межах певного правового режиму, який створюється даною нормою; - стимулюючі (заохочувальні), що забезпечують відповідну поведінку з допомогою певних засобів матеріального або морального заохочення учасників регульованих відносин; - рекомендаційні, що дають можливість обирати найбільш доцільні варіанти розв'язання певних завдань. Особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації, які містяться у цих нормах, не мають юридично обов'язкового характеру. Такі норми не містять прямих приписів. 4. За адресатом приписів можна виділити норми, які регламентують: - права й обов'язки громадян у сфері державного управління та в інших сферах, що регулюються адміністративним правом; - окремі аспекти функціонування різних недержавних об'єднань, підприємств, закладів; - правове становище підприємств, установ, організацій; - взаємні права і обов'язки суб'єктів, які не підпорядковані один одному; - адміністративно-правовий статус громадських об'єднань; - питання організації та діяльності державних установ та підприємств; - адміністративно-правовий статус державних службовців; - організацію та діяльність різних ланок апарату державного управління (системи органів виконавчої влади); - порядок взаємодії державних і недержавних органів. 5.  За обсягом регулювання адміністративно-правові норми поділяються на: - загальні, які поширюються на всі сфери та галузі державного управління, місцевого самоврядування і які регламентують найбільш важливі питання реалізації публічної влади; - міжгалузеві, які регламентують ті або інші сфери управлінської діяльності, котрі є загальними або суміжними для всіх галузей державного управління та мають при цьому спеціальний характер; - галузеві, які регламентують ті або інші сфери управлінських відносин, що виникають у межах галузей, закріплених за органами виконавчої влади галузевої компетенції; - місцеві, що містяться в актах місцевих органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування. 6.  За змістом адміністративно-правові норми можна об'єднати у відносно самостійні правові інститути. Правовий інститут означає сукупність певних норм, об'єднаних однорідністю врегульованих ними суспільних відносин. 7. За порядком дії у часі, просторі та за колом осіб адміністративно-правові норми поділяються: - за порядком дії у часі — на: тимчасові; постійні (безстрокові); надзвичайні; - за порядком дії у просторі — на: норми, які діють на території України, норми місцевого характеру; норми загального і галузевого характеру; норми локального характеру; - за порядком дії за колом осіб — на: норми, що поширюються на усіх громадян; норми, що поширюються на окремі соціальні групи (військовослужбовців і т. ін.). 8. За повнотою викладених приписів розглядувані норми поділяються на: - визначені (мають повно викладене правило поведінки); - відсилочні (викладають правило поведінки неповно, відсилаючи до інших норм або правових актів); - бланкетні (передбачають, що відповідне правило поведінки встановлюється іншим уповноваженим суб'єктом). Крім того, адміністративно-правові норми можна поділити: - за юридичною силою — на: викладені в законах; указах; постановах; рішеннях; наказах тощо. Деякі автори пропонують за вказаним критерієм більш вузьку класифікацію: законодавчі; підзаконні; галузеві (відомчі); локальні. - за характером юридичного захисту — на: норми, які захищаються адміністративними санкціями; норми, що захищаються дисциплінарними санкціями. Інколи пропонуються й інші класифікаційні групи адміністративно-правових норм. Наприклад, вони можуть мати або внутрішньосистемний (їх дія поширюється тільки на нижчі ланки системи виконавчої влади), або загальнообов'язковий (їх дія поширюється на всіх учасників регульованих відносин) характер і т. ін.

46. 10. Джерела адміністративного права. Конституція України – основне джерело адміністративного права. Кодекс України про адміністративні правопорушення – особливе джерело адміністративного права.

47. Джерела адміністративного права - це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність. Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні. Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчестоящими органами виконавчої влади. З огляду на численність джерел адміністративного права, є доцільним розділити їх на такі види: 1. Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо. 2. Адміністративно-правові норми знаходять своє закріплення в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. До найбільш актуальних законодавчих актів необхідно віднести Закони України "Про об'єднання громадян", "Про державну службу", "Про місцеве самоврядування" та ін. 3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру. 4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, устави, правила, інструкції та інші кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті Кабінетом Міністрів України спільно з профспілковими організаціями. 6. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти, що їх приймають міністерства, державні комітети і служби України. 7. Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти, затверджені керівниками вищезгаданих інституцій. 8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій (або акти їхніх колективних органів). Дії норм зазначених актів обмежені межами конкретного формування. 9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування (наприклад, рішення районної ради народних депутатів, що передбачає адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці). 10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, які регулюють будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про ради громадськості мікрорайону). Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

48. 11. Поняття, особливості, структура та класифікація видів адміністративно-правових відносин. Навести приклади з діючого законодавства.

49. Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративного права, суб’єкти яких наділені правами і обов’язками у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі державного і самоврядного управління в сферах соціально-економічного й адміністративно — політичного розвитку та охорони громадянського порядку.

50. Особливості адміністративно-правових відносин:

51. 1) вони виникають у сфері виконавчої тобто владно-організаційної діяльності;

52. 2) ці відносини виникають у зв’язку з діяльністю органів виконавчої влади;

53. 3) для них характерною є наявність обов’язкового суб’єкта – органа виконавчої влади;

54. 4) цей обов’язковий суб’єкт діє завжди владно, отже відносини є публічно-владними;

55. Для виникнення адміністративно-правових відносин потрібна наявність юридичних фактів. При цьому юридичні факти як підстава виникнення адміністративно-правових відносин, поділяються на:

56. - за наслідками, що настали: правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

57. - за наявністю або відсутністю зв’язку факту з волею суб’єкта – дії (правомірні та неправомірні)та події.

58. Адміністративно-правові відносини традиційно складаються із: суб’єктів, об’єктів та змісту, як сукупності прав та обов’язків сторін.

59. 12 Поняття і види суб’єктів адміністративного права. Поняття адміністративної правосуб’єктності та адміністративно-правового статусу.

60. Суб'єктом адміністративного права є учасник суспільних відносин, якого юридична норма наділяє правами та обов'язками у сфері здійснення виконавчої влади. Він володіє двома ознаками: по-перше, соціальною (визнається можливість участі в цих відносинах як відокремленого, здатного виробляти і здійснювати єдину волю, персоніфікованого суб'єкта); по-друге, юридичною (правовими нормами визнається його здатність бути носієм прав та обов'язків, брати участь в згаданих правовідносинах).

61. Суб'єкти адміністративного права — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних адміністративних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних прав і обов'язків, повноважень і відповідальності у сфері реалізації виконавчої влади.

62. До суб'єктів адміністративного права належать: громадяни України; іноземці, особи без громадянства; об'єднання громадян; органи виконавчої влади; інші державні органи з питань їх внутрішньої організації; державні службовці; органи місцевого самоврядування.

63.   Оскільки наявність адміністративної правосуб'єктності певним чином випереджає наявність у конкретної особи певних суб'єктивних прав і обов'язків, то важливого значення для характеристики суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними.    Отже, підсумовуючи сказане щодо суб'єктів адміністративного права, відзначимо два моменти. З одного боку, коли йдеться про потенційну здатність суб'єкта адміністративного права мати певні права і виконувати обов'язки, акцентується увага на його адміністративній правосуб'єктності. З іншого боку, коли йдеться про наявні у того ж суб'єкта права і обов'язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

64. Адміністративна правосуб'єктність

65. Адміністративна правосуб'єктність с однією з обов'язкових передумов адміністративних правовідносин. Вона включає адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність.

66. Адміністративна правоздатність — це передбачена адміністративно-правовими нормами здатність (можливість) мати суб'єктивні права і виконувати суб'єктивні обов'язки в сфері реалізації виконавчої влади.

13. Адміністративно-правовий статус фізичної особи: громадянина України, іноземців та осіб без громадянства.

68. Основним індивідуальним суб’єктом адміністративного права є фізична особа (громадянин, іноземець, особа без громадянства), оскільки відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найбільшою соціальною цінністю. При цьому особливу вагомість для комплексного розкриття місця і ролі фізичної особи в адміністративному праві становить категорія адміністративно-правового статусу. 

69. Під статусом розуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи юридичної особи. 

70. Отже, адміністративно-правовий статус особи – це сукупність юридичних засобів, які характеризують місце і роль фізичної або юридичної особи в адміністративно-правових відносинах. Визна­чаль­ними для аналізу адміністративно-правового статусу особи є такі юридичні інститути:

71. 1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

72. 2) правосуб’єктність особи;

73. 3) адміністративна відпові­даль­ність;

74. 4) у деяких випадках – дисциплінарна відповідальність посадових осіб публічної адміністрації.

75. Права людини – це природні, невід’ємні потреби та інтереси індивіда, що зумовлюються самим фактом його існування у конкретних історичних умовах, однакові для всіх громадян, об’єктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів. Обов’язок держави – закріпити їх у законодавстві та створити умови для їх практичного забезпечення.

76. Свобода людини – це суб’єктивне право індивіда діяти самостійно відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей, не порушуючи при цьому прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

77. Права і свободи громадянина України поділяються на: громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні. 

78. Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу. До них належать права: на життя, свободу й особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті.

79. Політичні права пов’язані з наявністю громадянства України та на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України кожному, належать тільки її громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні державою.

80. Соціально-економічні права і свободи є матеріальною основою всіх інших прав і свобод. Вони належать до таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і служать забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й інтересів особи.

81. Культурно-духовні права і свободи є самостійною групою прав і свобод громадян. За змістом це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й усього людства, їх засвоєння, використання, а також участь у подальшому їх розвитку. До таких прав і свобод належать право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

82. У законодавстві України закріплено принцип єдності прав і обов’язків особи – один із головних принципів. Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в Конституції міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта.

83. Конституція України до обов’язків громадян України віднесла: 

84. 1) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів; 

85. 2) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування завданих збитків;

86. 3) кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­нов­ле­них законом; 

87. 4) неухильне додержання Конституції України та законів України, непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей. 

88. Визначено, що незнання законів не звільняє від юридичної відпо­ві­дальності.

89. Зазначені обов’язки громадян України в юридичній літе­ра­ту­рі з адміністративного права отримали назву «абсолютні обов’язки».

90. Крім того виділяються ще «відносні обов’язки» громадян у сфері публічного управління, виконання яких залежить від низки чинників, які можуть стосуватися волевиявлення громадянина (наприклад, вступ на державну службу приписує посадовій особі обов’язки та обмеження, визначені Законом України «Про державну службу»).

91. Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то згідно із законодавством України вони користуються в Україні та мають ті ж права і свободи, виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України, а також ратифікованими міжнародними договорами. Згідно із загальним правилом вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять та інших обставин.

92. Іноземець – це особа, що не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства – це людина, яка не перебуває в громадянстві України і не має правового зв’язку з будь-якою іншою країною, крім тієї, в якій вона в цей момент перебуває (проживає). 

93. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні – це встановлені законодавством України публічні права й юридичні обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають на території України, в сукупності з обсягом і характером їх правосуб’єктності та адміністративною відповідальністю.

13. Адміністративно-правовий статус юридичної особи. Поняття, ознаки, види та система органів виконавчої влади. Види взаємозв’язків у системі органів виконавчої влади.

94. Адміністративно-правовий статус юридичної особи.

95. Юриди́чна осо́ба — організація, суб'єкт права, здатний від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки та самостійно брати участь у правовідносинах, бути позивачем та відповідачем у суді. В Україні організація визнається юридичною особою виключно після проведення її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру.

96. Основними ознаками юридичної особи є:

• Участь у цивільному обороті від свого імені.

• Наявність відособленого майна.

• Кожна юридична особа має своє найменування.

• Юридична особа повинна мати місцезнаходження.

• Здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

• Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає з моменту її державної реєстрації.

• Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом.

• Юридична особа набуває прав та здійснює свої обов'язки через свої органи.

• Юридична особа є суб'єктом господарювання (як і фізична особа-підприємець).

• Органи державної влади також є юридичними особами публічного права.

98. Рішення про створення (заснування) юридичних осіб приймають її засновники, відповідно до порядку, що залежить від конкретного типу юридичної особи (їїорганізаційно-правової форми). Після прийняття рішення та оформлення документів, що необхідні для здійснення діяльності юридичних осіб (статутні документи), ці документи подаються для проведення державної реєстрації.

99. Юридична особа може бути припинена за рішенням свого уповноваженого органу або в примусовому порядку за рішенням суду.

101. Реквізити юридичної особи — це ідентифікуючи ознаки юридичної особи як учасника правовідносин.

102. В Україні основними реквізитами виступають: найменування юридичної особи, місцезнаходження, ідентифікаційний код. Також важливими є банківські реквізити, як основні реквізити для розрахунків.

103. Юридичні особи як учасники цивільних правовідносин несуть загальну цивільну відповідальність за порушення своїх зобов'язань.

104. Особливістю деліктної відповідальності юридичних осіб є те, що юридична особа несе деліктну відповідальність за дії своїх працівників, що вчинені ними під час виконання своїх трудових обов'язків.

105. Також юридичні особи несуть адміністративну відповідальність, фінансову відповідальність, конституційну відповідальність. Як роботодавець юридична особа несе відповідальність за порушення трудового законодавства.

107. Поняття, ознаки, види та система органів виконавчої влади.

109. Викона́вча вла́да — одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада.

110. Визначаються такі ознаки виконавчої влади:

111. - відносна самостійність у системі єдиної державної влади;

112. - організаційний характер впливу на суспільні відносини;

113. - організаційна оформленість її носіїв (суб'єктів), тобто вона має конкретне суб'єктивне визначення й уособлюється в діяльності спеціальних структур, наділених державою відповідною компетенцією;

114. - системність суб'єктів (їх сукупність) характеризується функціональною взаємозалежністю, організаційно-ієрархічною і юридичною підвладністю;

115. - професіоналізм, тобто ця влада здійснюється спеціально утвореними і підготовленими суб'єктами;

116. - універсальність існування в часі та просторі, тобто виконавча влада здійснюється безперервно й на всій території держави;

117. - вторинність і підвладність законодавчій владі.

118. Класифікація видів органів виконавчої влади можлива за різними критеріями (ознаками).

119. Зокрема ці органи поділяються на види залежно від:

• характеру компетенції (або змісту функцій) - на органи:

120. - загальної,

121. - галузевої,

122. - функціональної або

123. - змішаної компетенції;

• сфери дії - на органи управління:

124. - економікою,

125. - соціально-культурним розвитком,

126. - в адміністративно-політичній сфері;

• способів прийняття владних рішень - на органи:

127. - колегіальні та

128. - єдиноначальні (одноособові) і т. ін.

130. Найважливіше значення має класифікація видів органів виконавчої влади в Конституції України.

131. Вона виділяє за критерієм організаційно-правового рівня наступні види:

132. 1) вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України;

133. 2) центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) - міністерства та інші центральні органи;

134. 3) місцеві органи виконавчої влади - обласні (Київська і Севастопольська міські), районні державні адміністрації.

136.  Види взаємозв'язків у системі органів виконавчої влади.

138. Підвідомчість органів виконавчої влади — це найбільш загальне визначення усіх можливих станів управлінських відносин, які існують між органами виконавчої влади. Підвідомчість може бути вертикальною або горизонтальною. Вертикальна підвідомчість властива взаємозв'язкам органів різних — вищого і нижчого — рівнів. Горизонтальна підвідомчість має місце у стосунках між органами одного і того ж рівня. Так, підпорядкованість (підлеглість) характеризує найвищий ступінь залежності між органами, що передбачає обов'язковість виконання підпорядкованим органом адресованих йому владних рішень іншого органу. Підпорядкованність буває: організаційна і функціональна, а також пряма і опосередкована. Підконтрольність означає таку залежність органу, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого (інших) органу, який уповноважений здійснювати такий контроль. При цьому підконтрольний орган зобов'язаний як надавати необхідні можливості для подібних перевірок, так і звітувати про свою діяльність. Це є власне підзвітність. Відповідальність органів виконавчої влади в управлінських відносинах — це, за загальним правилом, службова (дисциплінарна) відповідальність керівників відповідних органів (а іноді їх заступників) перед органами або посадовими особами вищого рівня.

13. Президент України як суб’єкт адміністративного права.

142. У адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав і обов'язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати(має певну правосуб’єктність).

143. Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері виконавчої влади, їх можна поділити на три групи:

144. а) формування струк­тур виконавчої влади;

145. б) визначення змісту діяльності структур виконав­чої влади;

146. в) забезпечення законності у сфері державного управління.

147. У межах повноважень щодо формування структур виконавчої влади Президент України відповідно до п. 16 ст. 106 Конституції України утво­рює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

148. Повноваження щодо визначення змісту діяльності структур виконав­чої влади реалізуються Президентом України шляхом:

149. а)       звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зовнішнього становища України. Звернення Президента України із посланнями до Верховної Ради Украї­ни передбачено п. 2 ст. 106 Конституції України;

150. б)       проведення кадрової політики.

151. в)       безпосереднього керівництва Радою національної безпеки і оборо­ни України відповідно до п. 18 ст. 106 Конституції України, яка є коор­динаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Пре­зидентові України і має право приймати рішення, обов'язкові для вико­нання органами виконавчої влади;

152. г)       укладання міжнародних договорів України, що згідно зі ст. 9 Кон­ституції України є частиною національного законодавства України і обов'язкові до виконання органами виконавчої влади;

153. д)       видання указів і розпоряджень, які є обов'язковими до виконання на території України.

154. Повноваження щодо забезпечення законності у сфері державного управління реалізуються Президентом України відповідно до Конституції України. У межах її приписів Президент України:

155. а)       призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генераль­ного прокурора України та звільняє його з посади;

156. б)       здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює Раду на­ціональної безпеки і оборони України;

157. в)       скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

158. г)       має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

159. д)       утворює суди у визначеному законом порядку.

160. Згідно з п. 18 ст. 106 Конституції Президент очолює Раду національ­ної безпеки і оборони України, що є координаційним органом з питань на­ціональної безпеки і оборони при Президентові України.

161. З метою забезпечення необхідних умов для здійснення Президентом України своїх конституційних повноважень існує постійно діючий ор­ган — Адміністрацію Президента України.

13. Адміністрація Президента України. Її структура, основні завдання, відповідно до покладених на неї завдань, права. Правовий статус Глави Адміністрації Президента.

164. Адміністрація Президента України — постійно діючий орган, утворений Президентом України для здійснення його повноважень. Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації. Основними завданнями Адміністрації є забезпечення здійснення Президентом України його конституційних повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості.

166. Склад Адміністрації Президента України згідно з п. 7 цього Положення є таким:

167. 1) Глава Адміністрації Президента України;

168. 2) два перші заступники Глави Адміністрації Президента України, в тому числі Перший заступник Глави Адміністрації Президента України - Представник Президента України у Конституційному Суді України;

169. 3) сім заступників Глави Адміністрації Президента України, в тому числі заступник Глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління з питань судової реформи та судоустрою, заступник Глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління Державного протоколу та церемоніалу, заступник Глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління з питань регіональної та кадрової політики, заступник Глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління документального забезпечення;

170. 4) прес-секретар Президента України;

171. 5) радники Президента України;

172. 6) прес-служба, головні управління, управління, режимно-секретний відділ, які є самостійними структурними підрозділами Адміністрації.

174. Глава Адміністрації Президента України, його перші заступники та заступники, прес-секретар Президента України, радники Президента України призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України. Інші працівники Адміністрації призначаються на посади і звільняються з посад Главою Адміністрації Президента України, якщо інше не передбачено актами Президента України.

176. Основними завданнями Адміністрації Президента України є забезпечення виконання главою держави його конституційних обов'язків та повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості, що передбачає:

177. * забезпечення планування діяльності Президента України;

178. * опрацювання пропозицій Президента України щодо пріоритетів державної політики, шляхів їх впровадження;

179. * забезпечення офіційного оприлюднення Президентом України законів, а також його указів і розпоряджень;

180. * забезпечення підготовки проектів законів, що вносяться Президентом України до Верховної Ради України;

181. * організацію та проведення протокольних та церемоніальних заходів за участю Президента України, закордонних та робочих візитів;

182. * здійснення підготовки проектів конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України;

183. 1 опрацювання внесених в установленому порядку пропозицій з вирішення кадрових питань, що належать до повноважень Президента України;

184. * організацію прийомів громадян Президентом України;

185. * забезпечення взаємодії Президента України з органами державної влади - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України;

186. * опрацювання внесених в установленому порядку пропозицій щодо утворення, ліквідації та реорганізації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та ін.

188. Повноваження Глави Адміністрації Президента України:

189. 1) здійснює загальне керівництво Адміністрацією, координує діяльність її структурних підрозділів, спрямовує її на ефективне забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень, представляє Адміністрацію у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями;

190. 2) подає на підпис Президентові України проекти указів, розпоряджень та доручень Президента України, закони України, що надійшли на підпис главі держави, проекти пропозицій Президента України до законів для застосування щодо них права вето, конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України, листів та інших документів;

191. 3) координує діяльність радників Президента України, їх взаємодію із структурними підрозділами Адміністрації;

192. 4) забезпечує координацію роботи консультативних, дорадчих та інших утворених Президентом України допоміжних органів і служб, їх взаємодію із структурними підрозділами Адміністрації;

193. 5) організовує контроль за виконанням указів, розпоряджень та доручень Президента України;

194. 6) вносить Президентові України пропозиції щодо призначення на посади і звільнення з посад перших заступників, заступників Глави Адміністрації Президента України, прес-секретаря Президента України, радників Президента України;

195. 7) призначає на посади і звільняє з посад керівників самостійних структурних підрозділів, інших працівників Адміністрації (якщо інше не передбачено актами Президента України), вирішує інші питання відповідно до законодавства України;

196. 8) визначає єдиний порядок проходження і опрацювання документів в Адміністрації, порядок відвідування громадянами Адміністрації;

197. 9) затверджує штатний розпис Адміністрації, структуру самостійних структурних підрозділів Адміністрації та положення про них, а також посадові інструкції керівників таких структурних підрозділів;

198. 10) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства. Персональну відповідальність за виконання покладених на Адміністрацію завдань несе Глава Адміністрації, який у межах своїх повноважень видає розпорядження. У разі тимчасової відсутності Глави Адміністрації його повноваження виконує один із перших його заступників або один із заступників. Працівники Адміністрації є державними службовцями.

199. Отже, розгалужена система органів, організацій та служб забезпечує діяльність Президента України як глави держави та гаранта Конституції України.

13. Правовий статус Кабінету Міністрів України.

202. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, колегіальним органом державної ви­конавчої влади загальної компетенції.

203. Його правовий статус визначається Конституцією України, іншими законодавчими актами. Він відповідальний перед Президентом України, до повноважень якого належать при­пинення повноважень Прем'єр-міністра України та прийнят­тя рішення про його відставку (п. 9 ст. 106 Конституції), при­пинення повноважень членів Кабінету Міністрів України (п. 10 ст. 106 Конституції), реорганізація та ліквідація мініс­терств за поданням Прем'єр-міністра (п. 15 ст. 106 Конститу­ції), скасування актів Кабінету Міністрів України (п. 16 ст. 106 Конституції). Водночас Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у ме­жах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України.

204. Кабінет Міністрів України згідно з Конституцією має знач­ні повноваження:

205. 1) забезпечує державний суверенітет і еко­номічну самостійність України, здійснює внутрішню і зов­нішню політику держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

206. 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

207. 3) забезпе­чує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податко­вої політики; політики у сферах праці й зайнятості населен­ня, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

208. 4) роз­робляє і здійснює загальнодержавні програми економічно­го, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 

209. 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм влас­ності; відповідно до закону здійснює управління об'єктами державної власності;

210. 6) розробляє проект закону про Держав­ний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, по­дає парламенту України звіт про його виконання;

211. 7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочин­ністю;                      

212. 8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоеко­номічної діяльності України, митної справи;

213. 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої вла­ди;

214. 10) виконує інші функції, визначені Конституцією та за­конами України, актами Президента України. Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконан­ня. Його акти приймаються колегіально після обговорення і підписуються Прем'єр-міністром України.

215. Кабінет Міністрів України має право скасувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, якщо вони суперечать законодавству.

13. Правовий статус місцевих органів виконавчої влади.