Класифікація держав за їх формою (Ведєрніков ю.А.)

Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.

Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.

За формою правління розрізняють:

• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;

• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.

Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:

• унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;

• федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;

• конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;

• співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади. Виділяють:

• демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;

• антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.

Поняття й ознаки права (Ортинський в.Л.)

Право формується у державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні та релігійні норми додержавного суспільства мають другорядне значення, перевага надається правовому регулюванню суспільних відносин.

У сучасній юридичній науці термін "право" використовується у декількох значеннях:

— природне право — можливості людей, націй, цілого людства. Ці можливості належать їх носіям від природи, незалежно від державної волі, та є загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів (право людини на здоров'я, право нації на самовизначення);

— юридичне право в об'єктивному розумінні (система юридичних норм). Право є об'єктивним, оскільки державні загальнообов'язкові правила поведінки існують незалежно від волі та свідомості окремих суб'єктів (учасників суспільного життя);

— юридичне право в суб'єктивному розумінні характеризує певні можливості, які належать суб'єктам і залежать від їхньої волі та свідомості (право громадян на працю, відпочинок тощо, право власності організацій).

Визначаючи ознаки права як державного регулятора суспільних відносин, ми характеризуємо саме юридичне право в об'єктивному розумінні. Отже:

— норми права встановлюються або санкціонуються державою;

— норми права охороняються і забезпечуються, окрім інших засобів, державним примусом;

— право є єдиною системою норм, котра є обов'язковою для всього населення, що проживає на території певної держави;

— право — це система загальнообов'язкових правил, норм, зміст яких чітко визначено у тексті правового документа;

— право виражає загальну волю громадян держави.

Право — це система загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), котрі встановлюються і охороняються державою, виражають загальні інтереси населення держави, спрямовані на регулювання суспільних відносин та задоволення загально-соціальних потреб.

Основні напрями впливу права на людину і суспільство окреслюють поняттям функції права. Виділяють такі види функцій права:

• регулятивну (спрямовану на позитивний правовий вплив із метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо);

• охоронну (здійснюється органами держави, які приймають індивідуально-владні рішення, виконання яких гарантується державним примусом);

• виховну (виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту);

• інформаційну (право інформує людей про волю законодавця);

• оцінювальну (право виступає як критерій правомірності чи неправомірності дій).