ЯК МИ З КУМОМ МЕД КАЧАЛИ
.docЯК МИ З КУМОМ МЕД КАЧАЛИ
Ми із кумом по сусідству живемо. Кум говорить: — Давай бджіл заведемо! Бджоли,— каже,— це ж поезія й краса. Бджоли творять для здоров'я чудеса. І тепер у кума бджоли у саду Без перерви: гу-гу-гу та ду-ду-ду... Раз я чую пропозицію таку: — Ходім, куме, накачаємо медку! — Кум не любить викидати даром слів. Він у сад мене до вуликів повів. — Мед качати,— каже,— діло не просте. Он купив я медогонку ССТ.— Тягне раму він із вулика — дивлюсь: Усі бджоли в купу збилися чомусь. Та гудуть отак сердито: дзум-дзум-дзум... — Їх обкурювати треба,— каже кум. — Це я знаю і без тебе,— говорю.— Ти тримай, а я цигарку закурю.— Не устиг я потушити свій сірник, А бджола як тарарахне у язик! Потім друга — прямо в вухо, третя — в ніс! Кум схопив на плечі раму і поніс. Як заклав у медогонку, як крутне! А на мене ціла хмара як шугне! Бджоли жалять — кум говорить: — Не лови! Не твої це,— каже,— бджоли,— не дави! Не крутися і руками не махай! Не твої це,— каже,— бджоли, не лякай! Ти он з ніздрі,— каже,— витягни бджолу, Бо задавиш там комашечку малу. Он у тебе між губами дві бджоли — Ти дивися, щоб живі мені були! Я — тікати... А за мною — хмари бджіл. Я додому, та у хату, та під стіл. Виліз, глянув у люстерко: ну й краса! Губи стали, як домашня ковбаса. Щоки пухлі. Не обличчя, а друшляк. Ніс уліво скособочився й набряк, Вже звисає аж до нижньої губи. Вуха витяглись обоє, як гриби. Ліве око ще поблискує так-сяк, Там, де праве, тільки ґуля, як кулак. Кум у шибку пальцем стукає: — Привєт! Йди,— гукає,— куштувати свіжий мед! — Ой,— стогну,— не стукай, куме, не дійду. Я ж незрячий, десь у яму упаду... Кум говорить моїй жінці: — Ви, мадам, Свого мужа не показуйте дівкам. Він у вас, мов кінозірка Жан Маре! Тільки,— каже,— хай він носа не дере. І нехай на все життя запам'ята, Що бджола — це мед, здоров'я й красота!
ЯК ЛЯКАТИ ВОВКА
Електричкою мисливці їдуть на качок. Скільки можна там почути всяких балачок! Літній дядько молодому весело кива: — Перевірим, як у тебе варить голова. Йдеш ти полем без патронів, розстріляв усе. А тобі назустріч вовка сатана несе. Що ти зробиш? — Заховаюсь в ямі, за кущем... — Знайде, синку, й з'їсть негайно з шапкою й плащем. Є одна мисливська хитрість, знай її і ти. Не ховатись, а на вовка треба прямо йти. Перед вовком сядь, роззуйся, і штани зніми, І лупцюй по морді вовка мокрими штаньми. Вовк штанів боїться мокрих більше, ніж вогню. Це кажу я щиру правду, не якусь брехню. Молодий йому не вірить, скоса погляда. — Добре,— каже,— якщо буде поблизу вода. Чи баюра, чи калюжа, чи який струмок... А як ні, то що робити? — Не журись, синок! Доки будеш роззуватись та знімать штани, Десять раз у тебе стануть мокрими вони.
ЗАЛІЗНИЙ ХАРАКТЕР — Нам, мужчинам, дорікають: їздячи трамваєм, Ми, мовляв, жінкам ніколи місць не уступаєм, Бо, мовляв, ще є мужчини некультурні й грубі. В цьому треба розібратись, громадяни любі. Якось їхав я трамваєм, а уздовж проходу Натопталось душ п'ятнадцять женського народу. Треба місцем поступитись. А кому охота? Ти стоятимеш, а сяде тютя жовторота. Я до публіки й звернувся: «Женщини і дами! Хто найстарша і наитовща буде тут між вами?» Всі мовчать, як без'язикі, мов заклало вуха. Я й кивнув одній бабусі: «Йди сідай, старуха!» А вона попалась, видно, із єхидних штучок. «Та сиди вже там,— говорить,— теж мені онучок». Я до іншої звертаюсь благородно й чітко: «Ви, по-моєму, найтовща. Йдіть сідайте, тітко». А вона стоїть, як скеля, наче й не до неї. Не оцінює культури й чемності моєї. Я до третьої заходжу з іншого вже краю. «Вам, мамашо, скільки років стукнуло?» — питаю. А вона скривилась гірко і сказала строго: «То тебе об стінку лобом стукнули малого!» Як почув таку я фразу, сів на місце зразу. Більше женщинам я місця не давав ні разу. І мене тепер не стягне найсильніший трактор. Ми, мужчини, теж умієм показать характер.