Поняття та основні ознаки права
Право – це система загальнообов’язкових і формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.
Основними ознаками права є:
1) право встановлюється або санкціонується державою, тобто держава, з метою регулювання найважливіших сфер суспільних відносин, виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у нормативно-правових актах;
2) нормативність права, тобто право складається з правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюють межі поведінки суб'єктів права. Тим самим право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Нормативна основа права складається з трьох головних елементів: дозвіл; припис (веління); заборони. Під дозволом розуміють надання суб'єкту права можливості здійснення позитивних дій на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Припис (веління) встановлює безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права на вчинення будь-яких активних дій. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта права від певної поведінки, яка визнається протиправною;
3) загальнообов'язковість права, тобто вимоги норм права є обов'язкові для усіх суб'єктів правовідносин, до яких вони звернені, і повинні виконуватися ними без винятків та незалежно від їхнього ставлення до самих норм. Винятки можуть мати місце тоді, коли вони передбачені самим законом;
4) формальна визначеність права, тобто вимоги норм права чітко визначені і офіційно закріплюються державою у визначених формах (у формі правових звичаїв, прецедентів, договорів, нормативно-правових актів). Ці форми мають відповідну структуру, приймаються за встановленою процедурою, підлягають однаковому тлумаченню і застосуванню. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки;
5) системність права, тобто право становить цілісну систему взаємопов'язаних, взаємопогоджених і взаємодіючих правових норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, що включає інститути, підгалузі та галузі права;
6) державна забезпеченість, тобто держава за допомогою компетентних державних органів не тільки встановлює правові норми, але й забезпечує їх належний захист. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який здійснюючи правосуддя, не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Право передбачає можливість застосування примусу до осіб, які не виконують або виконують неналежним чином вимоги правових норм. Підстави, види та міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентовані нормами права. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення встановлених правил;
7) регулятивний характер права, тобто право виступає регулятором суспільних відносин, впливає на поведінку і свідомо-вольову діяльність суб'єктів права тощо.
Зв'язок права і держави.
Право як різновид соціальних норм на відміну від інших їх видів тісно пов'язане з державою. На певному етапі розвитку людської цивілізації ці норми набувають властивостей об'єктивного права. Що стосується більшості інших соціальних норм, то вони, звичайно, живуть і розвиваються незалежно від держави настільки, наскільки це взагалі можливо в будь-якому суспільстві. У всякому разі цей зв'язок не носить такого усталеного конструктивного характеру. Більше того, в багатьох сучасних державах щодо релігії (а отже, якоюсь мірою й щодо норм релігії) офіційно діє принцип відокремлення релігії від держави. Правда, існують й винятки з цього правила, наприклад мусульманські країни, де основою права є релігія.
Для зв'язку права з державою характерним є те, що вони утворюють систему, яка виконує роль керуючого блоку стосовно суспільства, залишаючись відносно автономними його підсистемами.
Об'єктивне право як система норм виходить від держави, а конкретно — від відповідних її органів. Такими є передусім законодавчі органи, які приймають акти вищої юридичної сили — закони, а також інші державні органи наділені компетенцією приймати відповідні підзаконні нормативно-правові акти.
Зрозуміло, правоустановлення, нормотворчість держави на сучасному етапі розвитку правових систем можливе лише за умови додержання демократичних процедур. В особливих випадках держава вдається до всенародного опитування населення — референдуму як безпосереднього волевиявлення народу країни.
Визнання норм державою здійснюється у такі способи:
1) санкціонування (наступне визнання вже існуючих соціальних норм як правових). До цього способу творення права держава нині вдається нечасто;
2) випереджаюче визнання, тобто надання (наділення, делегування) можливості (правомочності) прийняття актів, що містять норми із правовими властивостями, недержавним органам, зокрема органам місцевого самоврядування;
3) державна реєстрація нормативних актів корпоративно-локального характеру.
Що стосується останніх двох способів, то доречно зауважити, що все більшого поширення набувають близькі до санкціонування способи визнання правовими норм, які вперше створюються недержавними організаціями (правила внутрішнього трудового розпорядку; статути підприємств та інших організацій, які реєструються у встановленому законом порядку як юридичні особи).