ekzamen_po_kulture_1_2014_01_14_10_55_32_767

Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури. Згодом класицизм і надмірно пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними художніми традиціями різних країн. Жорстка нормативність класицизму, схематизм художніх образів, спрощеність естетичних оцінок згодом виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст. Саме це привело до піднесення нової течії - романтизму.

Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди ЧарльзГарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзо-тичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум´яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) -лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський - фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Коистебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні

символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефї). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.

На відміну від романтизму реалізм - це мистецтво "втрачених ілюзій", жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme - дійсний) -напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799-1850) і Стендаля (1783-1842), в Англії - Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії -Л.Толстого (1828-1910), Ф.Достоевського (1821-1881). Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду. їх творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв´язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу "темного царства" "принижених і скривджених", що було "звичайною історією" для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію. Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.

Провідне місце в літературі XIX ст. посів прозовий роман. Саме цей жанр давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей"), У. Теккерей ("Ярмарок суєти"). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.

Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам "Червоне і чорне" і "Пармський монастир". О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об´єднавши свої твори циклом "Людська комедія". Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Злочин і покарання").

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. в Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). Своєю творчістю "передвижники" започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художникипередвижники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. У 1880-1890-х роках внаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровін, І. Левітан, В. Полєнов).

На середину XIX ст. реалізм був представлений багатьма національними та стилістичними варіантами, проте всім їм були притаманні однакові ознаки: достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, ствердження естетичної цінності повсякденного життя, показ дійсності у часовому вимірі.

№51 соціокультурна криза кінця 19 ст. та її наслідки №52 епоха декадансу к.19-поч.20 ст. та пошуки шляхів її подолання

№53характерні особливості культури другої половини 20 ст. №54екзистенціалізм як світогляд другої половини 20 ст.

№55 символізм. Еволюція театру

№56розвиток та еволюція укр. Театру

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціальнопобутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненки, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

ХХ століття[ред.]

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів

— Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Режисерська лабораторія театру «Березіль» (1925)

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності був створений зокрема Руський театр, який очолив Микола Садовський.

Театр в незалежній Україні[ред.]

Фестиваль «Драбина» (2008)

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського

театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.

№57НТР другої половини 20 ст та її вплив на розвиток культури

У ч и т е л ь. «Хто володіє інформацією, той володіє світом!» — так характеризують інформаційну революцію, яка поширюється в усіх галузях науки, техніки, виробництві, соціології, суспільстві. Розвиток науки і техніки пов’язаний з ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної апаратури (атомних реакторів, машинних комплексів та ін.). За сучасних умов масштабні наукові дослідження проводять великі колективи, а вчений є їх активним учасником. Таким чином, науково-технічна революція зумовила індустріалізацію науки.

Друга половина ХХ ст. — період розгортання НТР, яка пройшла у своєму розвитку три етапи:

•1-й етап (з початок 50-х). Наукові досягнення були переважно пов’язані з військовим виробництвом.

•2-й етап (60–70-ті рр.). Розпочалася масова автоматизація виробництва.

•3-й етап (з початку 80-х рр.). Зростання ролі управління та інформатизації суспільства.

Активізувалися наукові розробки у сфері енергозбереження та пошуку нових джерел енергії (ядерна, хімічна, біологічна, сонячна, водна, вітрова), розробки нових біотехнологій та нових матеріалів та приладів на основі їх мінімізації. Триває активне вивчення космосу (штучні супутники, космічні польоти, висадка на Місяць, орбітальні станції).

Визначенням найбільш вагомих внесків у розвиток науки (фізика, хімія, фізіологія і медицина) займається комітет з Нобелівських премій.

Але НТР має й негативну сторону: особлива небезпека пов’язана з досягненнями у галузі медицини, генної інженерії (біологічна зброя, клонування).

У другій половині ХХ ст. майже вдалося покінчити з інфекційними хворобами, через які раніше масово гинули люди: чумою, холерою, віспою. Їх спалахи в окремих районах на сьогодні негайно ліквідовують. До 1978 р. повністю знищено на Землі збудника такої хвороби, як віспа. Із 1979 р. припинено щеплення населення протии цієї хвороби в усіх країнах світу. Незважаючи на успіхи медицини, окремі хвороби й досі залишаються невиліковними. У 1982 р. зареєстровано перший випадок невідомого раніше захворювання — синдрому набутого імунного дефіциту (СНІД), який через невиліковність і швидке поширення назвали «чумою ХХ ст.».

№58масова культура. Постмодернізм Масова культура — породження ХХ століття

Сучасна культурологія дає безліч визначень цього явища, оскільки масова культура має величезну і, мабуть, дедалі значніше культурне простір у світі. Їх його називають популярної культурою і індустрією розваг, споживчої і комерційної культурою. Її появу і функціонування часто пов'язують із розвитком засобів, з завданнями пропаганди певної ідеології, певних цінностей способу життя. Справді, масова культура має цими й іншими рисами, завданнями і метою. Було б несправедливо зводити її тільки в розваги чи кітчу (ньому. >Kitsch ―халтура‖), які мають ні художньої, ні естетичної цінністю. Ступінь її популярності пов'язана з тільки з модою чи доступністю майже кожного члена суспільства. Практично всі теоретики відзначають, що масова культура від початку (він виник США) існувала інтересах бізнесу і потім брала участь у інших сторони культурному житті людей. У Європі масова культура на початковому етапі виступала як опозиція офіційної культурі, який був пов'язаний із державою, їмпропагандировалась і поширювалася через навчальні заклади і церква.

Більше повне уявлення про масову культуру пропонують ті культурологи, які розглядають її функції. Одні теоретики бачать її сутність у цьому, що ―вона здійснює стандартизацію духовної діяльності‖, коли він цілком ігнорується і навіть вимивається індивідуальна неповторність кожного (Еге. ванденХааг). Інші відзначають, що їй властиво ―прагнення надавати всім елементам культурної системи визначеність, однорідність, абсолютну схожість‖, коли всі аспекти життя нівелюються (Д. Макдональд). Масова культура орієнтується на найнижчі смаки з оцінкою, тому ―популярне мистецтво як дає пласку обмежену картину життя, але заохочує людей до звуження емоцій та інтересів. З допомогою масового мистецтва ми пристосовуємося нормам життя неповнолітніх‖ (Дж.Селдес) [328, з. 23—26]. Французький соціолог Еге. Морен вважає, що з масової культури характерні: система ―зірок‖, реклама, еротика, насильство,хеппи енд. ―Уявлюване у ній імітує реальне, а реальне забарвлюється у кольори уявного‖ [там-таки, з. 27]. Тому масова культура пропонує кожному солодкі мрії, які втілюють персонажі реклами чи кінозірка у фільмі, де всі досяжно, де здається, що ілюзії щастя, свободи чи справедливості живуть поруч із нами. Серед ілюзій масової культури є й та, що масова культура адресована потребам кожного, оскільки він виховує у людині споживача, проголошуючи, що головна складова життя — задоволення одномоментного бажання, прокламує культ моди, некритичне, пасивне свідомість з безмірною жагою споживання. Це споживання стосується буквально всього: чи це речі чи видовища, мистецтво чи спосіб життя. Масова культура здійснює втеча від реальності у світ фантазій, виступаючи як своєрідна міфологія ХХ століття [там-таки, з. 32].

Світ масової культури величезний: вона вмикає у собі рекламу, шоу-бізнес, популярні кіноітележанри, такі, як мюзикл, еротичний фільм, фільм жахів, вестерн, гангстерський фільм, деякі літературні форми, й те. Метою більшості видів тварин і жанрів масової культури стає ухиляння від практичних потреб повсякденності. Масова культура пропонує ілюзію спілкування, ілюзію причетності людей до людського співтовариству. У кінцевому підсумку ці ілюзії обманюють як споживачів, а й творців масової культури.

Про це обмані і нескінченному самотині пише А. Вознесенський у вірші ―Монолог Мерилін Монро‖:

Нестерпно прожити не думаючи,

нестерпно — заглибитися.

Де наші плани? Нас нібисдунули,

>существованье — самогубство,

самогубство — боротися здрянью,

самогубство — миритися із нею,

нестерпно, коли бездарний,

коли талановитий — невимовнішого.

Нестерпно, коли роздягнено

переважають у всіх афішах, переважають у всіх газетах.

Забувши, що серце є посередині,

у тебе загортають оселедця...

[63, з. 216]

Не знаємо, однак відчувала світ ―зірка‖ масової культури Мерилін Монро, але найрізноманітніші автори відзначають, що внутрішньої, істотною стороною масової культури є його устремління до непристойності — зниження ідеалу рівня ―усередненої‖, буденності, повсякденності. Недарма навіть у батьківщині масової культури її ще називають частопсевдокультурой чиконтркультурой.

Постмодернізм — культура кінця століття

Постмодернізм — новий феномен культури та нове ставлення відповідає дійсності, сформовані у роки ХХ століття як на глобальні потрясіння новітнього часу. Дві світові війни, створення зброї, ставить під загрозу існування планети, небачене розвиток техніки, перспектива глобальної екологічній катастрофі розвінчали багато ідеали та надії минулого.Отвергнутими виявилися мистецькі організації і наукові системи, ставлення до гуманізмі; цінності, створені людством, перестали усвідомлюватись як такі. Стало зрозуміло про долю людства і, природно, про долю культури. З'явилося багато теорій, які намагаються однак зрозуміти, пояснити минуле існує і прогнозувати майбутнє. Оскільки раціоналізм та головний компонент —познающий розум втратили вотум довіри, ідея всебічного, гармонійного людини, створена ще на період античності і далі переосмислена християнством і ренесансом, розбився об протиріччя економічного і міністерства соціального характеру, виникає спроба знайти новий спосіб аналізу самого світу, місця людини у цьому світі, відносин для людей, поколіннями і культурами.

XX століття не створив жодної всеохоплюючої філософської системи, як і системам Гегеля, Канта та інших мислителів минулого. Навпаки, він би на противагу минулому породжує множинність поглядів, підходів, способів теоретизування. Однією з ознак постмодерністського погляду світ є відмови від загальних культурологічних чи історичних концепцій. Наприклад, французький представник ―нової філософії‖Ж.-М. Бенуа констатує, що робити нині може бути ―однолінійної івсеобъединяющей концепції історії, яка вела все людство які і однаково шляхом єдиного і яке поділяється усіма пригоди до найкращою мети‖ [84, з. 8]. Ця думка призводить до переконання, що тільки множинність поглядів поширювати на світ допомагає побачити його розмаїття та розмаїття шляхів, можливих для людства. Більшість теорій не претендує не може на якусь закінченість своїх міркувань. Тому не сприймається відмінність між ―видимістю‖ і ―сутністю‖ речей, між ―думкою‖ і ―знанням‖. Прагнення науки минулого до класифікаціям наголошувала загальних рисах досліджуваних явищ, постмодернізм звертає своє дослідження до виділення і осмисленню відмінностей. Це спричиняє пошуку різноманітних підстав істини — як практичних, а й моральних, естетичних, культурних. У зв'язку з цим виникає інтерес до герменевтиці (грецьк. ―який би,истолковивающий‖), пропонує розглядати шляху й форми розуміння, але у контексті постмодернізму підстави цього розуміння можуть інтерпретуватися різна. Наприклад, італійський історик Еге. Бетті вважає, що з розуміння тій чи іншій епохи дослідник повинен ―оживити у собі історичне минуле‖ цієї епохи. Інший філософ, X. Р. Гадамер, пропонує розуміння будь-якого історичного періоду аналіз мови як елемента знаковою системи аналізованої культури.

Теоретично культури Шпенглер і Тойнбі запропонували різні погляди й на сутність культури та їхньому долі. Шпенглер під враженням першої Першої світової говорить про хаосі, якого рухається світ, не знаходить жодного сенсу ні з життя, ні з будь-якої діяльності: ―Людство мені лише зоологічна величина. Не бачу прогресу, ні мети, ні шляху людства, окрім у головах західноєвропейськихфилистеров-прогрессистов‖ [335, з. 31]. Він також уважає, що це культури,прошествовавшие впродовж історії, цілкомотдельни, закриті від зовнішнього розуміння і кінцеві. Завершення кожної культури — цивілізація.

Інший погляд на долі культури викладає Тойнбі. Відповідно до її розумінню світової культурної процесу, слід шукати загальні історичні підстави, дозволяють культурам, які пройшли певні стадії розвитку, знайти об'єднавчі тенденції. Головним чинником, що дозволяє здійснитися що об'єднує процесу, Тойнбі називає ―вищі‖ релігії, такі, як зороастризм, іудаїзм, буддизм, християнство і іслам. Він, що вони мають ―абсолютним ядром‖, які забезпечують єднання культурних традицій [84, з. 53— 55]. Серед перших вона усвідомила, що потребує спільному рішенні глобальних проблем ядерної ери: ―Ті ж безпрецедентні наукові і технічні досягнення, що об'єднали світ... дали людству влада знищити себе шляхом ядерної війни. Сьогодні ми пробуджуємося до сприйняття істини, що ми свідомо поставила себе на нову ситуацію, у якій людство має обрати між двома крайніми альтернативами скоєння геноциду і розуміння того, як далі у єдиній сім'ї‖ [350, з. 46, 47].

Проте, хоч би яким гострим не було розчарування ХХ століття в розумі, гуманізмі, світле майбутнє, що ближче кінцю століття, то частішими й голосніше звучать побоювання щодо абсолютного заперечення цінностей минулого. Пошук діалог із традиціями минулого необхідний як і, як і збереження гуманізму, оскільки його втрата — це втрата як людяності, а й людства. Отже, в XX столітті, як ніколи раніше, постало питання у тому, збереження культури — це передусім збереження світу усього людства.

Цінність світу, як це усе більш виразно розуміє постмодернізм,— у його розмаїтті, неповторності, відносності і єдності.

№59модернізм як напрям у культурі

№60реалістичне мистецтво другої половини 20ст