ekzamen_po_kulture_1_2014_01_14_10_55_32_767
.pdfСпочатку театральні вистави влаштовували тільки на свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії й комедії.
ЗV ст. до н.е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей – місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій звичайно був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію із сучасністю, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грецьких трагіків світову славу набули Есхіл, Софокл та Евріпід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того ж коріння, що й трагедія.
Здавніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово ―комедія‖ – сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає «пісні під час комоса». У пізніші часи, в результаті літературної обробки утворився новий жанр – комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією її злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними.
У демократичних Афінах, з їх широко розвиненим політичним життям, широкого розвитку набула політична комедія, неперевер-шеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.
Менше значення відігравала лірика, її розвиток був притаманніший часам тиранії й олігархії, чим періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були ―Історія греко-персидських війн‖ Геродота та ―Історія пелопонеської війни‖ Фукідіда.
Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.
Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н.е. остаточно визначилися два архітектурних стилі – дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон – храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.
Художні будівлі споруджували й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.
У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Древній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.
Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор,
ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни – проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Деза (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, спираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі – битва кентаврів з лапифами – міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.
Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.
Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – ―Дорифора‖, ―Поранена амазонка‖, юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову – ―Діадумен‖, монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.
Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій та урочистість, з одного боку, багатство і розмаїття матеріалу та художня майстерність, з іншого.
Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах ―Строкатого портика‖ в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ ст. Павсанія, що склав своєрідний путівник по найвизначніших пам'ятниках архітектури і мистецтва Греції ―Опис Еллади‖. Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.
Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим, протиборство двох моделей розвитку культури – афінська і спартанська знекровлює Грецію й робить її легкою здобиччю Македонської держави.
№20 соціально-політичний устрій давньогрецької держави 23 риси культури давнього єгипту
У VII-VI століттях до н.е. центрами грецької науки були Мілет, а також інші міста Індії – області на східному узбережжі Егейського моря. Учені Іонії не тільки описували свої спостереження над явищами природи, а й намагалися пояснити їх, знайти їхні причини. Одні вчені вважали, що першоосновою всієї природи була вода, другі – повітря, треті – вогонь.
Надзвичайною широчінню своїх знань відзначався вчений IV століття до н.е. Аристотель. Усі нагромаджені на той час наукові знання від поділив за окремими галузями та об’єднав у самостійні науки.
За часів розквіту рабовласницької демократії найкращі в Греції школи були в Афінах. Громадянами для здійснення свої прав і виконання обов’язків потрібна була письменність.
Сини вільних греків з семи років відвідували школу. Діти ремісників і селян навчалися тільки читати і писати; уже з ранніх літ вони повинні були допомагати батькам. Діти багатих людей продовжували навчання до 18 років у гімнасіях.
Писали учні переважно на дощечках, покритих товстим шаром воску. Стилем – металевою паличкою з гострим кінцем – вони видряпували літери на воску. Другий кінець стиля був тупий; ним стирали написане.
Дітей і юнаків вчили танців, співів, гри на лірі; греки не вважали людину освіченою, якщо вона не вміла співати й танцювати.
Велику увагу греки приділяли тому, щоб виховувати хлопчиків мужніми, спритними, дужими. Школа готувала воїнів; чим старшими ставали учні, тим більше вони займалися бігом, боротьбою, стрибками, киданням диска і списа.
Давньогрецький театр Театральні вистави влаштовували двічі-тричі на рік; тривали вони з ранку до вечора протягом трьох днів. Щодня ставили кілька п’єс.
Чоловіки виконували й жіночі ролі. Актори декламували, співали, танцювали.
На обличчя вони надівали маски, які відповідали ролям: чоловічі й жіночі маски, що виражали гнів і благання, веселощі і розпач. Яскраво розмальовані маски було добре видно і з задніх рядів величезного театру. За ходом п’єси актори міняли маски. Щоб здаватися вищими, вони взували особливе взуття з дуже товстою підошвою.
З глузливих сценок виникли комедії – забавні п’єси. Слово ―комедія‖ означає ―пісні веселих поселян‖. Комедії не тільки веселили глядачів. Часто в них порушувалися питання, що хвилювали в той час громадян, наприклад вести далі війну чи укласти мир. Боротьба, яка починалася на народних зборах, тривала в театрі – автори комедії зображували своїх супротивників шахраями, брехунами, тупицями. Глядачі легко вгадували в дійових особах сучасників.
Дотепністю і злою глузливістю характеризувалися комедії афінянина Аристофана.
Греки дуже любили театр. У дні вистав вони приходили до театру на світанку з їжею і питвом. На вистави до Афін приїздило багато людей з інших міст. Нелегко було догодити тисячам вимогливих глядачів. Вони бурхливо виявляли своє схвалення чи осуд п’єси та акторів.
Після вистав особлива комісія, беручи до уваги думку глядачів, присуджувала перемогу авторам найкращих п’єс і найкращим акторам. Їх нагороджували вінками і цінними подарунками.
Автори п’єс були в надзвичайній пошані. Есхілові та Софоклу поставили в афінському театрі пам’ятники-статуї.
Театр називали в Греції ―школою для дорослих‖. Мислитель V століття до н.е. назвав авторів трагедій ―вождями мудрості‖.
Архітектура, скульптура і живопис
УV-IV століття до н.е. еллінське мистецтво досягло найвищого розквіту. У ньому яскраво відобразилися розвиток рабовласницької демократії, звичаї, погляди й уподобання вільних еллінів. Найкращим містом своєї країни греки вважали Афіни.
Греки дуже дбали про красу і велич громадських місць і споруд свого міста-держави: храмів, агори, гімнасіїв. У храмах зберігалася державна скарбниця. Біля них урочисто справляли головні свята міста. Тому в будівництві храмів найповніше виявлялися основні риси еллінської архітектури.
Стародавній історик жартома сказав, що в Афінах статуй більше, ніж людей. Статуї стояли не тільки в храмах, а й на вулицях та майданах грецьких міст. Скульптори вирізьблювали їх з дерева, витісували з мармуру, виливали з бронзи. Мармурові статуї розмальовували під колір людського тіла, а бронзовим вставляли очі з кольорових камінців.
Олімпійські ігри. Значення грецької культури
Усвяткові дні греки влаштовували спортивні змагання – ігри. Найзнаменитіші були ігри в Олімпії, що лежить у мальовничій долині Пелопоннесу. Ігри проводилися раз на чотири роки на честь Зевса Олімпійського; звідси й походить їхня назва.
На Олімпійських іграх найсильніші грецькі атлети змагалися з бігу, стрибків, боротьби, кидання диска, списа, кулачного бою. Один день призначали для змагання юнаків.
Найнебезпечнішими змаганнями були перегони колісниць, запряжених четвериками коней. Треба було 12 разів об’їхати арену іподрому. Візники, стоячи на колісницях, правили кіньми. Колісниці шалено мчали і нерідко зачіплювалися за поворотний стовп або за чуже колесо; на розбиту колісницю налітали інші. В одному із заїздів з 10 колісниць розбилось 8.
Судді нагороджували переможців вінками з галузок маслинового дерева. Коли переможець повертався додому, усе населення міста виходило йому назустріч. На знак того, що він прославив свою батьківщину, ставили його статую.
Вважалося, що змагатися в іграх могли всі вільні елліни. Та до ігор треба було готуватися кілька років, а селяни й ремісники не могли приділяти спорту багато часу. Тому в іграх брали участь в основному заможні люди. Купити бігових коней могли тільки найбагатші греки. Якось один дуже багатий афінянин послав на змагання сім четвериків, які посіли перше, друге і четверте місця. Переможцем на кінних змаганнях вважали власника коней, а не візника, який ризикував своїм життям і виявляв велику майстерність, правлячи кіньми.
Жінкам доступ на Олімпійські ігри було заборонено під страхом смертної кари.
Для греків Олімпія була священним місцем. У центрі її здіймався величний храм, у якому стояла величезна статуя Зевса, що її створив Фідій. Статуя була виконана в тій самій техніці, що й статуя Афіни в Парфеноні. Навколо храму Зевса містилися інші споруди і статуї богів, героїв та переможців на іграх.
На час Олімпійських ігор припинялися війни в Греції. Десятки тисяч людей їхали до Олімпії на візках і верхи, йшли пішки, пливли на кораблях. На ігри збиралися глядачі не тільки з самої Греції, а й з колоній. Навколо Олімпії виростало ціле місто з наметів. Щоб побачити змагання, глядачі сідали на пагорбах, які оточували долину. Гучними криками вони підбадьорювали атлетів, що змагалися.
На Олімпійські ігри приїздили письменники й поети, щоб почитати свої твори перед тисячами слухачів, які зібралися з усього еллінського світу. За переказом, Геродот тут уперше читав уголос ―Історію‖.
Греки лічили роки від перший Олімпійських ігор, які, за переказом, були в 776 році до н.е.
Минуло близько 2400 років з часу розквіту грецької культури, але вона справила такий величезний вплив на дальший розвиток культури в цілому світі, що її значення ми відчуваємо досі.
Грецька писемність стала основою для багатьох алфавітів, у тому числі й для українського. Великий крок зробили греки в розвитку науки. Греція була батьківщиною театру.
Твори грецьких письменників перекладено майже всіма сучасними мовами.
Будівлі і статуї стародавніх греків були взірцями, на яких училися архітектори й скульптори наступних часів. Багато грецьких слів увійшло в сучасні мови, наприклад: ―школа‖, ―арифметика‖, ―театр‖, ―хор‖, ―трагедія‖, ―комедія‖, ―історія‖. Багато наших імен грецького походження. Наприклад, ―Петро‖ по-грецькому означає ―камінь‖; ―Галина‖ – ―безвітря, морська гладінь‖; Олексій – ―захисник‖, ―Георгій‖ – хлібороб.
Кожні чотири роки проводяться Олімпійські ігри. Під час ігор горить величезний факел. Вогонь для нього запалюють в Олімпії від сонячного проміння і доставляють на місце змагань через тисячі кілометрів.
Багато вільних греків могли вчитись, займатися науками і мистецтвом, брати участь у громадському житті, тому що на численних рабів було покладено найважчу працю.
Завдяки рабовласницькій демократії цією можливістю користувалися не вузьке коло аристократів, а широкі верстви вільного населення Греції. Афіни стали культурним центром Еллади тому, що в них рабовласницька демократія встановилися раніше й досягла повнішого розвитку, ніж в інших грецьких містах.
Саме тут найбільша кількість людей брала участь у творенні культури.
Еллінський світ був роздроблений на багато міст-держав. Та хоч би де були розташовані грецькі міста, вони підтримували культурні зв’язки одне з одним. Розсіяні по багатьох країнах, стародавні греки створювали спільну еллінську культуру, що ввібрала в себе чимало досягнень культури сусідніх народів.
24 Релігія Стародавнього Риму Релігія
римлян древнішого часу засновувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них відносилися генії (добрі духи, що охороняли людину протягом його життя), пенати (охоронці і заступники рідного будинку, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів -«повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і бесполі, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертвоприносини, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення додавалося різного роду гаданням (по польоту птахів, по внутрішностях тваринних т.д.) Під впливом італійських племен з’явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижчого шара громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – любові і краси). Деякі боги шанувалися головним чином обличчями одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбувається певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Аськлепій – Ескулап). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібелі, вмираючого і воскресаючого бога Мітра. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога. Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про
основу Рима повествовал міф про братів Ромуле і Реме, чудом що залишилися в живих після змови проти їх батька і вигодуваних вовчицею. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблість і патріотизм римлян. Один з них – про Гая Муция, прозваного Сцеволою (Левшой). Під час облоги Рима етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогу несокрушимість духа римлян, Гай Муций сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не проронив ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муция і зняли облогу. Пізніше військові перемоги Рима відмічалися грандіозними тріумфами, а полководці, що прославилися ставали об’єктом культу. Римський народ сприймав себе вибраним, а своя держава – як одну з вищих цінностей.
25 Римське право
— правова система Стародавнього Риму, що діяла до шостого століття. Розвиток римського права охоплює понад тисячу роківюриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (бл. 439 р. до Р. Х.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528-35 рр.), запроваджених імператором Юстиніаном І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331–1453), а також послужило основою правових систем у континентальнійЄвропі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські.
26 своєрідність візантійської культури
Характерними рисами візантійського стилю є: порушення пропорцій, підкреслена «безплотність» фігур, витягнутість форм, широко відкриті очі, які символізують духовне начало.
27Духовна діяльність імператора костянтина
а початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. У 310 році після відвідування священного гаю Аполлона, йому, нібито, навіть було бачення бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з'явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви РХ, на наступний день Костянтин побачив у небі обреста хреста. Після перемоги над Ліцинієм в 313 році Костянтин наполіг на ухваленні їм свободи віросповідання, видавши Міланський едикт. Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю,[2] що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Перший Нікейському соборі 325 року, він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.
28своєрідність української культури Візантійська́ культу́ра — історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя;
оригінальна культура, що склалася після розділу Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися в ранньому християнстві.
Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжували своє існування на Русі, на території сучасних Греції,Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.
№29 Дві основні цінності культури Візантії №30 історичне значення візантійської культури
історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення – в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації.
№31основні риси раннього європейського середньовіччя
Характерні риси культури раннього Середньовіччя. Термін ―середні віки‖ з'явився в Європі в ХV ст. і набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. Це була епоха зі своєю, не схожою ні на яку іншу систему культурних цінностей, епоха, яка виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства. Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі капіталізму. Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів.
Верхній рівень - це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний - мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя
людини і всього людства постає лише відблиском безконечного ―небесного світу‖ та вічності ―майбутнього віку‖, а тому є замкненим у собі і конечним. Видатний дослідник Бахтін виразив ієрархію як вертикаль, на якій життя людини і людства лише мить. Відведений людині час її земного існування - омана. Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже все це продукт божої волі, зрозуміти яку людина не спроможна.
Культура Середньовіччя охоплює такі етапи: раннього (5-8 ст.), зрілого (9-13 ст.) та пізнього (14-16 ст.) феодалізму. Початок добі Середньовіччя поклала криза, що її пережив рим у ІІІ ст. Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році Нового Риму - Константинополя. У 330 р. він стає резиденцією імператора і відтоді Західна і Східна Візантія йшли у своєму розвитку різними шляхами. Відтоді почалося характерне для середніх віків змішання народів. Своєї довершеності ―середньовічна картина світу‖ досягла в Х-ХІІ ст. Уява про світ носила описовий і багато в чому фантастичний характер. У цілому світ для середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Все, що було за її межами, сприймалося як ―чуже‖ і ―вороже‖. Сталість у просторі стає своєрідною нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал, сприймалося як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і незрозумілого.
Існують 2 періоди піднесення культури раннього середньовіччя: Остготське та вест готське відродження (VI-VII ст.). Королівське та оттонове відродження (ІХ-Х ст.).
Внаслідок варварських навал занепала система торгівлі, міста. Економіка згасала, бо не було товарообміну, існували згідно законів Римської імперії стабільні спадкові професії. Існував юридичний партикуляризм - уособлення права. Для кожної етнічної групи існували різні закони. Вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви - зверхність над світською владою у релігійному, політичному, соціальному аспекті.
Програми до шкіл затверджувались католицькою церквою. Після школи здібні учні поповнювали ряди церковної ієрархії. У школах почала вивчатися філософія. Проте ці науки за церквою не повинні були відволікати від вивчення Святого письма. Блаженний у своєму творі ―Сповідь‖ відтворив любов до Бога, а також ―страх Божий‖, він боровся проти язичництва. ―Бог має істинне буття‖ - стверджує Платон, за якого зароджується неоплатонізм. За цих філософів Середньовіччя мало моральну досконалість. Бог, світ, людина пов'язані між собою.
У той же час почала формуватися схоластика як провідна течія філософської думки феодального суспільства. Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання співвідношення знання та віри. Висувалась теза про зверхність віри стосовно розуму. Увага до внутрішнього віту людини, вже не була надбанням лише літератури та філософії, вона проникала в сам процес богослужіння. Немало священнослужителів почали проголошувати свої проповіді мовою схвильованою, пристрасною, прагнучи не лише донести до віруючих слово Боже, а й пробудити душі.
Покровителем наук і мистецтв вважався Кассіодор. Його основний твір ―Варії‖ - традиції Риму. Світила медицини: Гіппократ, Гален та ін. Ієрарх католицької церкви говорив, що блаженний той, хто знаходить мудрість від Бога. Утворився жанр церковної літератури - агіографія, яка пояснює долю душі після смерті.
Саме в цей час формується загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву ―романського‖. Характерною рисою Романки було пробудження інтересу до людської особистості.
У той же час були зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень. ―Пісні про Роланда‖ та ―Пісні про мого Сіда‖, які мали європейський резонанс і являли собою одну з вершин західноєвропейської середньовічної культури. ―Пісня про Роланда‖ (1100 р.) є одним з найвизначніших творів фр. епосу, який складається із 4002 віршів. Вся оповідь пройнята ідеєю релігійної боротьби з мусульманами і особливою місією Франції в цій боротьбі. Водночас в поемі відобразились і соціально-політичні суперечності, характерні для феодалізму Х-ХІ ст.
Вершиною іспанського народного епосу стала ―Пісня про мого Сіда‖. Головний герой поеми Руй Діас відіграв значну роль у звільненні Іспанії від маврів, став її національним героєм.
Саме в цей час Європа захоплювалася романами В.Гюго ―Собор Паризької Богоматері‖, Вальтера Скотта та ін. Вони надали образові Середньовіччя ареолу романтичної фантазії й таємничості.
Сучасна наука розглядає культуру середніх віків, як складову частину розвитку людства. Культура цього часу позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців залишила людству невмирущі художні цінності.
№32розповсюдження та закріплення християнства в західній європі №33відділення католицької від православної церкви. Відмінності у їх положенні №34теологія та її вплив на середньовічне суспільство №35інквізіція, її цілі та функції
Інквізи́ція (лат. Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium) — судово-слідча організація,
створена католицькою церквою в XIII столітті для розслідування єресей. Дослівний переклад назви з латинської — «розслідування». Аналоги інквізиції, розслідування злочинів з точки зору релігійних законів, в тому чи іншому вигляді існували у складі суспільних і церковних структур віровчень світу глобального суспільства, зокрема у складі ісламу, іудаїзму, протестантизму, буддизму тощо. Їх існування засвідчене величезною кількістю письмових джерел. Католицька інквізиція XV-XVII століть стала найвідомішою через значні масштаби її діяльності.
"Мета інквізиції - знищення єресі. Та єресь не може бути знищена без знищення єретиків, - пише Бернар Гі в "Керівництві інквізитора". - Це може бути досягнуто у два способи: навернення їх у справжню католицьку віру або перетворення їхньої плоті на попіл".
Більшість трибуналів були політичними - вже силою того, що повнота влади належала церкві, й жоден із государів середньовічної Європи не міг посперечатися з Папою Римським. Таким чином були спалені Жанна Д'Арк нібито за зносини з дияволом, а насправді - за роль у війні проти Англії, Джордано Бруно - за віру в нескінченність всесвіту, Ян Гус - за проповіді проти Римської церкви. Інквізиція також розправлялася з євреями і протестантами.
№36розвиток науки у середньовічній європі
Більшість механічних проблем у середні віки вивчалася в аспекті не стільки фізичному, скільки в загальнофілософському, у зв'язку із загальними поняттями зміни (руху), простору, часу. Університетська наука була, як правило, відірвана від технічної практики. Разом з тим не можна розглядати середні віки тільки як період розумового застою, протягом якого наука не розвивалася. Тоді були б зовсім незрозумілими причини, які породили епоху Відродження. Механіки епохи Відродження спиралися у своїй творчості на результати діяльності своїх попередників — учених Сходу й Західної Європи — як у критичному освоєнні античної наукової спадщини, так і у творчій розробці деяких проблем механіки.
Шкільна освіта будувалася на так званих «семи вільних мистецтвах» — тривіумі і квадривіумі. Тривіум («три шляхи») був початковим етапом і складався з граматики, риторики та діалектики (логіки). Квадривіум («чотири шляхи») набув поширення з ХІІІ століття і включав арифметику, геометрію, астрономію, музику.
Середньовічні школи були монастирськими, кафедральними (при міських соборах) і парафіяльними. З розвитком міст відкривалися світські приватні, гільдійські, муніципальні школи. Мандрівних школярів нецерковних шкіл називали вагантами або голіардами.
Викладання велося латиною, лише в XIV столітті відбувається перехід на національні мови. Віковий ценз був відсутній. Вікові особливості дітей не враховувалися, режим був досить жорстоким, із застосуванням різок. Школярам забороняли голосно розмовляти, співати, гратися, за найменшу провину їх карали.
Школярі самі добували собі шматок хліба. Вони підробляли, а ще частіше — просили милостиню. Вночі вони співали під вікнами релігійні пісні, аби підняти з ліжка доброчинного бюргера й змусити його поспішно відкупитися від страхітливої мелодії кинутим через вікно шматком ковбаси чи сиру.
Читати в школі вчилися за Біблією, працями святого Августина, Кодексом Юстиніана. Для перевірки учнівських знань та логічного мислення влаштовували диспути.
Астрономічні, географічні відомості часто були фантастичними (Земля тримається на китах), майже відсутня доказова база з геометрії.
№37 нові архітектурні стилі середньовіччя
Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII століття отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських — дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень
будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).
Розп'яття, фреска, Штеєрмарк. Австрія
Анонім з Гілдесгейма, «Сон Єссея», батька царя Давида, до 1250 р. Живопис на дубових дошках, ц- ва Архангела Михайла. Гілдесгейм
Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Зразком планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — величне прямокутне приміщення, розділене поперечними опорамиколонами на декілька зал — нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку створювали з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі навчились не одразу, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь — у зовнішньому вигляді будівлі чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в 11 ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства — резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди зовсім не цінувалися. Але поземний план церкви Клюнійського абатства став взірцем для споруд соборів у Франції, Іспанії, Німеччині.
У XII—XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового устрою, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» введено в епоху Відродження, вклавши в нього дещо негативне ставлення до варварської, як вважали, архітектури середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).
№38 основні риси ренесанської культури
№39що стало основою формування ренесанської культури №40процес формування нових суспільно-політичних відносин Відродження
№41нова людина епохи відродження. Її характеристики
Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.
№42 періодизація європейського відродження
Загалом розрізняють три періоди: Раннє Відродження (14 століття); Високе Відродження (15—16 століття);
Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).
Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої своєрідні часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:
«Треченто» (14 століття), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо (хоч сучасними літературознавцями їхня належність до літератури Відродження ставиться під сумнів) і Петрарка, а також новеліст Франко Саккеті (1335-1396).
«Кватроченто» (15 століття), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), Маттео Баярдо (1441-1494), Анджело Поліціано (1454-1494).
«Чінквеченто» (16 століття), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург
Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).
№43основні риси культури доби просвітництва
1.Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.
2.Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
3.Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4.Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
№44наукова революція епохи просвітництва
Зазвичай вважається, що епоха Просвітництва розпочалася в другій половині XVII століття й тривала до Великої французької революції. Їй передувала наукова революція першої половини XVII століття. Галілео Галілей заклав основи наукового методу у вивченні явищ природи, винаходи телескопа та мікроскопа сприяли встановленню геліоцентризму й першому спостереженню мікроорганізмів. Швидкий розвиток фізики й математики увінчався публікацією в 1687 «Математичних начал натуральної філософії» Ісаака Ньютона - фундаментальної праці, що заклала основи класичної механіки й математичного аналізу. Наукові відкриття сприяли розкріпаченню мислення в інших областях.
№45декларація прав людини і громадянина епохи просвітництва
26 серпня 1789 р., взявши за приклад амери канську Декларацію незалежності, Установчі збори прийняли Декларацію прав людини громадянина. Періпа ж стаття стверджувала: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах», що раз і назавжди скасовувало у Франції поділ суспільства на стани, на привілейованих і непривілейованих його членів. Декларація проголошувала принцип народного суверенітету, стверджуючи, що джерелом будь-якої влади є лише народ, вся нація. У документі проголошувались також свобода слова, думки, друку, віросповідання,право громадян на вибір будь-яких занять, недоторканність особи і приватної власності. Декларація стала своєрідним маніфестом громадянських прав і свобод в Європі, взірцем для багатьох майбутніх європейських конституцій
№46енцоклопедизм епохи просвітництва
"Энциклопедия" должна была содержать сведения из всех областей. Дидро исходил из идеи, что вещи нельзя познавать без выяснения взаимосвязи и отношений. Создание "Энциклопедии" было основано на просветительском энтузиазме, на убеждении в силе человеческого разума, в необходимости все надежно познать и объяснить. Согласно намерениям составителей, "Энциклопедия" не должна быть лишь обзором достигнутого уровня человеческого познания, но наиболее систематической разработкой новейших научных подходов, опирающихся на прогрессивные философские концепции. Именно по этому поводу организаторы создания "Энциклопедии" столкнулись с рядом трудностей. Трудности были вызваны не только официальным вмешательством правящих кругов тогдашней Франции, но весьма часто нерешительностью и перестраховкой буржуазных предпринимательских и политических кругов, которые материально обеспечивали организацию этого обширного издания.
Энциклопедисты полагали, что "идеи" воздействуют на реальный общественный прогресс. Поэтому такое большое внимание они уделяли проблемам образования и воспитания, подчеркивали определяющее значение "хороших законов". Значение, которое они придавали "Энциклопедии", было поэтому гораздо шире, чем эта работа на самом деле могла иметь. Они считали, что уже сам факт систематически представленного прогрессивного знания "приведет к изменениям общественной действительности". На самом деле они пришли лишь к образованию идейных предпосылок этих изменений. Это, однако, ничуть не умаляет заслуг, которые энциклопедисты имели в деле развития прогрессивного философского и научного мышления своего времени.
№47 художньо-архітектурні стилі епохи просвітництва
Рококореверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації
(«raison») класицизму.
Стилістика рококо притаманна учнівським і ранішнім творам велетенські обдарованого Жака-Луї Давіда, майбутнього представника класицизму і ампіру. Особисте місце зайняла і творчість Шардена, видатного майстра натюрморту Франції в добу рококо. Риси рококо притаманні деяким жанровим картинам Шардена, але без еротизму, театральності і ідиллічно-пасторальних мотивів, таких типових для стилю рококо.
Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI—го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.
№48світоглядні засади західноєвропейської культури 19ст №49науково-технічна революція кінця 19ст та її наслідки
Науко́во-технічна́ револю́ція (НТР) — корінне якісне перетворення продуктивних сил, що почалося в середині XX століття, якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки в провідний чинник виробництва, в результаті якого відбувається трансформація індустріального суспільства у постіндустріальне.
Основними рисами НТР є:
швидкість розвитку науки, перетворення науки в безпосередню виробничу силу; всеосяжність; зміна технічної та технологічної бази господарства світу.
Складові частини НТР — це система науки, техніки, технології, виробництва і управління. НТР впливає на зміни в розміщенні господарства світу — на його галузеву та територіальну структуру. Цей вплив виявляється так:
базові матеріалоємні галузі промисловості переорієнтовуються з місцевої сировини до ринків збуту. Більшість районів, що зараз розвиваються, не мають сировинних баз; основними центрами і регіонами розміщення виробництва стали території з високим науковим
потенціалом; перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси; розвиток світового господарства призвів до високої територіальної концентрації виробничої діяльності та населення;
при розміщенні господарства в економічно розвинутих країнах орієнтуються на використання висококваліфікованої робочої сили або на дешеву робочу силу в країнах, що розвиваються; передбачаються жорсткі санкції за забруднення навколишнього середовища (Кіотський протокол).
№50класицизм,романтизм,реалізм як провідні течії культури 19 ст.
На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Васйлівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.
Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов´язана з піднесенням ампіру (від франц. impire - імперія) - стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст., основу якого становили традиції величної архітектури Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність, військові перемоги держави, владу імператора Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.
Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-