IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Декларації та інших актів революції вважали, що «єдиним оракулом законодавця має бути сама природа».

Така спрямованість Декларації 1789 р. і Конституції 1791 р. свідчила про намір французьких революціонерів вторгатися, часом досить необачно, у найскладніші і найделікатніші питання права.

Відкидаючи властиві старому режиму сваволю і беззаконня, французькі революціонери разом з тим прийняли на себе зобов'язання побудувати новий правовий порядок на «твердій основі закону».

Засноване на чітких принципах законодавство французької революції (на відміну від англійської) активно вторгалося у найрізноманітніші сфери життя суспільства, звільняло його від пут середньовічного права.

Ці закони були далекі від досконалості, проте вони відображали характерні для того часу революційний пафос і ентузіазм. Потік революційного законодавства змітав старе право, розчищав дорогу для встановлення у Франції вільного підприємництва.

Більша частина законів, прийнятих Установчими зборами, була спрямована на створення нового суспільства, вільного від середньовічних інститутів. 29 серпня і 18 вересня 1789 р. Установчі збори прийняли закони, які скасовували старі регламентації й обмеження під час продажу зерна і поклали тим самим початок утвердженню принципу свободи торгівлі.

Ужовтні була скасована заборона брати відсотки за позикою, що відкрило простір для кредитних операцій. 29 вересня

1790 р. була заборонена довічна оренда, яка становила типовий інститут феодального права, і встановлений максимальний термін майнової оренди — 99 років.

Улютому 1791 р. Установчі збори скасували середньовічні цехи. Важливе значення мав Закон від 2—17 травня 1791 р. про скасування обмежень у торговій і ремісницькій діяльності, який декларував свободу підприємництва. Стаття 7 цього Закону вказувала, що «будь -яка особа має право займатися такою справою або обирати таку професію, ремесло чи торгівлю, які вона вважатиме бажаними».

Політику Установчих зборів у цьому напрямі продовжили Законодавчі збори і Національний конвент. Декрет Конвенту від 9—12 березня 1792 р. скасовував затримання особи за борги.

На ліквідацію феодальних порядків була спрямована і реформа спадкового права. У березні 1790 р. був скасований такий феодальний інститут, як майорат. Закони від 8—15 квітня

1791 р. встановили повну рівність дітей при поділі спадщини. У вересні 1792 р. у період перебування біля керма влади жирондистського уряду був прийнятий Закон про секуляризацію актів цивільного стану. Згідно з ним була запроваджена обов'язкова реєстрація шлюбу в органах муніципального управління, визнавалася широка свобода розлучень, були зрівняні у правах законні і позашлюбні діти.

Радикальне законодавство французької революції значною мірою було результатом тривалої боротьби із середньовічними порядками представників третього стану, насамперед селянських мас, що у буквальному значенні слова «вогнем писали свою революцію». Характерним з цього погляду є розглянуте вище аграрне законодавство революції.

Змінюючи один одного, революційні уряди не тільки здійснювали перетворення в галузі права, а й робили певні кроки до його систематизації. Установчі збори ще в Декреті від 21 серпня 1790 р. заявили про необхідність скласти кодекси цивільного, кримінального і процесуального права, «прості, зрозумілі й узгоджені з Конституцією».

Положення про кодекс цивільних законів, «загальних для всього королівства», було включено до Конституції 1791 р. Але бурхливий і непередбачуваний розвиток революції завадив новій владі здійснити усі задумані кодифікаційні роботи. Урядова влада в ході революції не була

330

достатньо міцною для того, щоб забезпечити стабільність права. Нарешті, був потрібен час, щоб виробити точніші правові форми закріплення загальних правових принципів.

Установчі збори встигли розробити лише Кримінальний кодекс (КК), який був прийнятий у 1791 р. Укладачі КК (Лепелет'є та ін.) спиралися на просвітительські ідеї в галузі кримінального права, які висловлювали такі мислителі, як Беккаріа, Монтеск'є, Вольтер. Автори КК прагнули викласти мовою кримінального закону демократичні положення Декларації 1789 р.

Проте вже в цьому першому КК нового часу дістали вияв розбіжності між просвітительськими гуманістичними ідеями дореволюційного періоду і консервативною позицією фейянів, яку вони відстоювали у Законодавчих зборах.

КК1791 р. мав просту і чітку структуру. У першій його частині («Про покарання») була здійснена ретельна регламентація покарань, що відтепер допускалися у Франції відповідно до принципу nulla poena sine lege. У переліку покарань були відсутні такі типові для середньовічної епохи покарання, як покалічення членів. У другій частині КК («Про злочини і покарання») містився вичерпний перелік діянь, що розглядалися як злочин, виходячи з принципу nullum crimen sine lege. Це також було великим прогресом порівняно з феодальним кримінальним правом. Виключалися так звані релігійні злочини.

Специфічною особливістю КК 1791 р. були чітко визначені санкції, тобто кожному злочину відповідало фіксоване покарання. Така система, природно, виключала усяку сваволю суду при виборі міри покарання і відображала реакцію революційного законодавця на численні зловживання королівських суддів у дореволюційну епоху. Але вона була надто казуїстичною, а тому малопрактичною.

Усі злочини відповідно до Кодексу поділялися на дві групи: злочини проти публічних інтересів і проти приватних осіб. Останні, у свою чергу, поділялися на злочини проти особи і про - ти власності. Охороні приватної власності КК приділяв багато уваги, їй було присвячено 48 з 125 статей Кодексу.

Покарання були істотно пом'якшені порівняно із середньовічним правом, але все ж залишалися досить суворими. Смертна кара, що проводилася привселюдно, призначалася у 35 випадках.

Зберігався публічний обряд позбавлення честі, виставляння у ганебного стовпа. Узаконювалися також каторжні роботи, передбачалося тривале одиночне ув'язнення.

КК1791 р. при всій його непослідовності був кодексом саме революційної епохи. Для нь ого була характерна віра в необмежені можливості вільної правотворчості. Революційна правосвідомість охоче сприймала прості та рішучі підходи до конструювання як законодавства в цілому, так і кримінального права зокрема.

З розвитком революції в законодавстві, особливо в аграрному, все виразніше виявлялася його антифеодальна спрямованість, більш точно формулювалися цілі й принципи нового права. Але включення у революцію широких прошарків суспільства, у тому числі і його низів, усе більшою мірою надавало законодавству надмірного максималізму, який підривав уже не тільки старе право, а й основи правової культури, породжував правовий нігілізм.

Правова система Франції та її розвиток у XIX—XX ст. Революційна епоха не сприяла створенню цілісної правової системи. Вона призвела до створення досить розрізненого і часто неузгодженого права.

Французька революція XVIII ст. сприяла зростанню авторитету закону і перетворенню його на основне джерело права. В очах французів саме закон, а не звичаї або судова практика видавав ся найбільш ефективним засобом скасування старих феодальних інститутів і вироблення нового доступного і справедливого права.

331

Саме в законі діставали вияв постулати природного права і «вимоги природи». Порядок, за якого закон розглядався як акт верховної влади, наділеної правом встановлювати норми, що мають найвищу юридичну силу, відображав той ступінь розвитку суспільства, коли закон був найбільш зручною правовою формою виразу як загальної волі, так й інтересів окремих груп і прошарків суспільства, насамперед панівних кіл. Тому у французькій правовій системі з формально юридичної точки зору будь-яке рішення суду мало грунтуватися (на відміну від Англії) на писаному праві — законі, а не на попередній практиці — прецеденті.

Нова правова система створювалася у Франції відповідно до принципів і цілей, висунутих ще у період революції. Саме вона підготувала необхідне підґрунття для того, щоб із встановленням «сильної» урядової влади (Наполеона Бонапарта) в інтересах суспільства, насамперед нових підприємницьких кіл і селян-власників, була проведена широкомасштабна кодифікація права.

За короткий проміжок часу (з 1804 до 1810 р.) було видано п'ять кодексів, що охопили всі основні на той час галузі права (цивільний, торговельний, кримінальний, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний).

Ця кодифікація, яка, за образним висловом юристів того часу, відрізнялася «ясністю геометричної системи», мала велике значення для утвердження вільного підприємництва. Хоча законодавець і робив у деяких випадках крок назад порівняно з більш радикальним законодавством революції, ці кодекси, безперечно, мали революційний зміст.

Успіх кодифікації Наполеона визначався значною мірою і тим, що її автори, використовуючи революційні ідеї та підходи, відновили перервану в роки революції наступність у праві і звернулися не тільки до революційної практики, а й до канонічного і римського права.

УФранції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на відміну від Англії законодавець, особливо при проведенні кодифікаційних робіт, широко використовував спадщину римських юристів, сприйняв сам дух римського права. Логіка побудови французького права (його поділ на публічне і приватне), його основні конструкції і поняття, багато юридичних визначень сягають римського права, переробленого відповідно до французьких умов ще в дореволюційну епоху такими видатними юристами, як Дома, Пот'є, Буржон та ін.

Створена наприкінці XVIII — на початку XIX ст. під безпосереднім впливом французької революції правова система Франції в основних своїх рисах, незважаючи на ускладнену структуру, модернізацію основних правових інститутів, розвиток її джерел, збереглася і на початок XX ст.

Протягом майже всієї першої половини XX ст. у Франції формально продовжувала діяти класична наполеонівська кодифікація права. Але після Другої світової війни характер суспільного життя, що ускладнився, нові економічні процеси, підви щення рівня правової культури й інші фактори сприяли поступовому оновленню традиційних наполеонівських кодексів.

Реформування і демократизації зазнали насамперед кодекси судочинства. У 1958 р. наполеонівський Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) був замінений новим.

Своєрідна техніка оновлення наполеонівського законодавства використовувалася в 1971 — 1973 рр. при складанні нового Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК). Він був сформований шляхом видання чотирьох декретів, що увійшли як самостійні розділи до ЦПК 1975 р. У тій чи іншій мірі були перероблені й кодекси матеріального права.

УXX ст. значно активізувалася законодавча діяльність французького парламенту. Це дістало вияв у збільшенні кількості органічних законів, що вносять доповнення як до статей Конституції, так і до поточних (звичайних) законів, що приймаються в сфері, закріпленій за законодавчою владою (права і свободи громадян, порядок проведення виборів, націоналізація і денаціоналізація підприємств тощо).

В останні десятиліття у Франції істотно збільшилася кількість нормативних актів, прийнятих органами виконавчої влади. Важливу роль у розвитку цього процесу відіграла Конституція 1958 р.

332

структура відобразила схему побудови інституцій римського права: особи речі, спадкування і зобов'язання. Така структура одержала в цивільному праві назву інституційної.

Перша книга («Про осіб») перекладала такі загальні ідеї своєї епохи, як рівність і свобода, на конкретну мову цивільно-правових норм. Згідно зі ст. 8 ЦК «будь-який француз має цивільне право». Отже, принцип рівності осіб у приватноправовій сфері проводився законодавцем з найбільшою послідовністю. У ст. 7 спеціально підкреслювалося, що здійснення цивільних прав не залежить від «якості громадянина», яка може змінюватися в конституційному законодавстві. Цивільне право, передбачене Кодексом, не поширювалося лише на іноземців.

Характерною ознакою ЦК Наполеона було те, що в ньому було відсутнє поняття юридичної особи. Це пояснювалося тим, що на початку XIX ст. капіталізм ще не вийшов за рамки індивідуалістичних уявлень, а тому будь-який громадянин виступав у майновому обігу, як правило, самостійно (як фізична особа). Крім того, сам законодавець відчував певну недовіру до усіляких об'єднань, побоюючись, що під їх виглядом відродяться цехові й інші феодальні корпорації. Ця позиція дістала відображення ще в Законі Ле Шапельє 1791 р.

Роблячи крок назад порівняно з революційним законодавством, ЦК відновив «цивільну смерть» як міру кримінального покарання (відповідно до цього покарання засуджений втрачав право власності на все майно, «так, якби він помер природним чином»), встановив ряд обмежень цивільних прав жінок (вони, наприклад, не могли бути свідками при складанні актів цивільного стану).

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. У цій сфері Кодекс помітно відрізнявся від деяких положень революційного періоду, коли декларувалася рівність особистих та майнових прав жінок і чоловіків, була послаблена влада батька над дітьми тощо.

Хоча окремі статті ЦК Наполеона підкреслювали рівність чоловіка і дружини, наприклад: «Подружжя зобов'язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки» (ст. 212 та ін.), у цілому чоловік займав у сім'ї панівне становище. Згідно зі ст. 213 «чоловік зобов'язаний бути покровителем своєї дружини, а дружина — виявляти послушність чоловіку». Чоловік мав право визначати місце проживання сім'ї, дружина була зобов'язана йти за своїм чоловіком.

Характерними є статті Кодексу про розлучення через невірність одного з подружжя. Відповідно до ст. 229 перелюбства дружини було достатньо, щоб чоловік міг вимагати розлучення. Стаття 230 інакше визначала право дружини на розлучення у разі невірності чоловіка: «Дружина може вимагати розлучення через перелюбство чоловіка, якщо він тримав свою коханку в загальному будинку». Ця принизлива для жінки умова була скасована лише в 1884 р.

Нерівноправність жінки діставала вияв і у її майновому становищі в сім'ї. За загальним правилом передбачався режим спільності майна чоловіка і дружини. При цьому розпорядження сімейним майном цілком надавалося чоловіку, який міг діяти без участі та згоди дружини. Кодекс передбачив можливість й інших майнових відносин подружжя, зокрема режим роздільного володіння. Але навіть у цьому разі дружина, користуючись своїм майном і доходами від нього, не могла відчужувати без згоди чоловіка свою нерухомість.

ЦК встановлював нерівні права чоловіка і дружини й стосовно дітей. Батьківська влада, про яку йшлося у першій книзі, по суті зводилася до влади батька. Він, маючи «серйозні підстави до невдоволення поведінкою дитини, яка не досягла 16 років», міг позбавити її волі строком до одного місяця.

Сини, які не досягли 25 років, і дочки до 21 року не мали права брати шлюб без згоди їхнього батька і матері, але у разі, якщо між батьками не було згоди, бралася до уваги думка батька.

334

Кодекс допускав можливість визнання батьком своїх позашлюбних дітей, але ст. 340 забороняла встановлення батьківства. Це реально погіршило становище дітей, які народилися поза шлюбом, навіть порівняно з дореволюційним законодавством.

Але в цілому норми сімейного права в ЦК Наполеона мали для свого часу прогресивне значення. Кодекс секуляризував шлюб, розвиваючи тим самим положення Конституції 1791 р.

про те, що шлюб — це цивільний договір; підтвердив запропадіте у період революції розлучення, що означало відхід від вимог канонічного права. Щоправда, у 1816 р., після реставрації Бурбонів, в умовах посилення впливу католицької церкви цивільне розлучення було скасоване. Його було відновлено лише у 1884 р.

Друга книга («Про майно та про різні різновиди власності»), що була присвячена регламентації речових прав, також виходила з класичної римської класифікації: право власності, узуфрукт, узус та ін. Було ліквідовано поділ майна на родове і придбане, на перший план висувався поділ речей на рухомі і нерухомі.

Центральне місце в другій книзі ЦК посів інститут власності. У тлумаченні права вла сності, сприйнятому Кодексом, бачимо відмову від феодальних уявлень про умовність, розщепле-ність і родовий характер речових прав. ЦК використав римське тлумачення поняття власності як абстрактного й абсолютного права. Стаття 544 вказувала: «Власність — це право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, щоб користування не було таким, яке заборонено законами або регламентами».

Уцьому визначенні законодавець підкреслює універсальний індивідуалістичний характер права власності. Розвиваючи революційні уявлення про непорушність і недоторканність права приватної власності, Кодекс передбачав, що власник «не може бути примушений до уступки своєї власності, якщо це не робиться в інтересах суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування».

Індивідуалістичний підхід до права власності в ЦК Наполеона дістав вияв також у широкому тлумаченні правомочності земельного власника. Стаття 522 передбачала: «Власність на землю включає власність на те, що знаходиться зверху, і на те, що знаходиться знизу».

Практично це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним господарем усіх природних багатств, виявлених на його ділянці. Така редакція статті стала нереальною і дуже невигідною для промисловців. Вона не враховувала й інтереси держави в цілому. Тому вже в 1810 р. було видано закон, відповідно до якого копальні могли експлуатуватися лише на підставі концесії, наданої державою.

Утретій, найбільшій за обсягом книзі ЦК («Про різні способи набуття права власності») вказувалося, що власність на майно набувається і передається шляхом спадкування, дарування, за заповітом чи в силу зобов'язань (ст. 711).

ЦК підтвердив здійснене ще в період революції скасування Феодальних принципів спадкування. Спадкоємцями померлого ставали у передбаченій законом послідовності діти й інші низхідні, а також висхідні і побічні родичі до 12-го ступеня споріднення.

Спадкові права позашлюбних дітей були значно звужені - Такі діти, якщо вони були визнані

взаконному порядку, могли успадковувати тільки майно батька і матері.

Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Однак французький законодавець зайняв у цьому питанні компромісну позицію, не наслідуючи приклад англійського права, яке визнавало повну свободу заповіту.

Дарування або заповіт не могло перевищувати половини майна, якщо після смерті особи, яка здійснила заповідальне розпорядження, залишалася одна законна дитина, 1/3 майна — якщо залишалося двоє, 1/4 — троє і більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми

335

резервувалася більша частина майна, що ділилося між ними порівну незалежно від їх віку і статі. Отже, статті ЦК про спадкування сприяли дробленню сімейного майна.

Основне місце в третій книзі законодавець відводив зобов'язальним, насамперед договірним, відносинам. У точних і зрозумілих положеннях договірного права ЦК можна побачити багато визначень, що походять від відомих суджень римських юристів. Так, договір розглядався як угода, за допомогою якої одна з кількох осіб зобов'язується «дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити чого-небудь».

Французький законодавець запозичив з римського права ідею рівності сторін договору, його добровільності і беззапеереч-ності. Згода сторін була необхідною умовою дійсності договору. Згідно зі ст. 1109 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок омани або якщо вона була досягнута насильством чи обманом».

Законодавець не висував будь-яких застережень щодо змісту договорів. Характерною з цього погляду є ст. 1118, відповідно до якої за загальним правилом збитковість угоди не може опорочити договір. «Угоди, законно укладені, — вказувала ст. 1134, — займають місце закону для тих, хто їх уклав»-

Уразі невиконання договору, в якому передбачалося зобов'язання боржника надати річ кредитору, останній міг витребувати через суд передання йому цієї речі. Згідно зі ст. 1142 «будь - яке зобов'язання зробити або не робити призводить до відшкодування збитків у разі невиконання з боку боржника».

УКодексі містилися загальні вказівки щодо умов укладення і змісту окремих договорів: купівлі-продажу, міни, зберігання, найму тощо. Але в ньому майже не було статей, що регламентували б відносини між хазяями і працівниками, хоча для капіталістичного суспільства Франції трудовий договір мав величезне значення.

Самі підприємці, які вважали за норму інтенсивну експлуатацію найманої праці, розглядали державне втручання у трудовий договір як небажане явище. Ті окремі положення Кодексу, що були пов'язані з трудовими відносинами, свідчили про відкриту підтримку інтересів хазяїв. Так, у ст. 1781 (вона була скасована за Наполеона III у 1868 р.) зазначалося: «Хазяїну вірять стосовно його тверджень: про розмір плати, про сплату винагороди за минулий рік і про платежі, зроблені у рахунок винагороди за поточний рік».

Уразі дотримання зазначених у ЦК загальних умов договору будь-якій особі надавалася повна свобода дій, вибору контрагентів і визначення змісту договорів. Кодекс, таким чином, юридично закріпив у майновому обігу свободу особи і підприємницької діяльності.

Уперіод панування вільної конкуренції кожен французький підприємець прагнув діяти на свій розсуд, без дріб'язкової державної опіки і регламентації. Тому свобода договору діставала

вияв не тільки у свободі волевиявлення сторін, а й в автономії особи, у державному невтручанні у договірні відносини.

Норми ЦК Наполеона були присвячені найзагальнішим питанням майнового обігу. Вони не регламентували багато специфічних аспектів торгової діяльності підприємців (комерсантів). У 1807 р. після серії скандальних банкрутств був прийнятий спеціальний Торговельний кодекс (ТК), який доповнив ЦК Наполеона положеннями про юридичні дії, здійснювані комерсантами. Цей Кодекс закріпив у французькій правовій системі, а потім і в праві інших країн континентальної системи дуалізм приватного права, тобто його поділ на цивільне і торговельне.

За обсягом (648 статей), а головне, за юридичною технікою ТК значно поступався ЦК. Він складався з чотирьох книг, перша з яких містила загальні положення щодо комерсантів, торгових книг, товариств, поділу майна, торгових бірж, біржових агентів і маклерів, комісійних угод тощо.

У ст. 1 комерсант визначався як «особа, яка вчиняє торгові акти». Причому це вважалося звичним для них заняттям. Далі вказувалося, що дружина не може бути комерсанткою без згоди

336

місяців шлюбу. Чоловік може вимагати розлучення через тривалий розлад подружнього життя, якщо подружжя фактично проживає окремо протягом шести років (ст. 237).

Новацією Кодексу є ст. 238, відповідно до якої один з подружжя може вимагати розлучення через тривалий (протягом шести років) психічний розлад другого з них. Проте суд може відхилити цю вимогу, якщо внаслідок розлучення можуть виникнути занадто тяжкі наслідки для хворого подружжя.

Згідно зі ст. 240 суддя може відмовити в розлученні одному з подружжя, якщо другий з них доведе, що розлучення матиме для нього, з урахуванням, зокрема, його віку і тривалості шлюбу, або для його дітей тяжкі матеріальні чи моральні наслідки.

Вимога про розлучення може бути заявлена одним з подружжя через винні дії другого з них, якщо ці дії є серйозним або повторним порушенням подружнього обов'язку і роблять нестерпним подальше спільне життя.

Відповідно до ст. 296 передбачається інститут розлуки подружжя. Вона може бути прийнята на вимогу одного з подружжя у тих же випадках і на тих же підставах, що і у разі розлучення. Розлука подружжя не припиняє шлюбу, але припиняє обов'язок жити разом. Розлука подружжя завжди тягне за собою поділ майна. На вимогу одного з подружжя судове рішення про їхню розлуку перетвориться в силу закону на рішення про розлучення, якщо розлука подружжя зберігатиметься протягом трьох років.

Істотні зміни відбулися і в другій і третій книгах Кодексу, у тому числі такі, що відображають загальну тенденцію розвитку цивільного права в XX ст.: обмеження прав власника, а також свободи договору. Так, наприклад, поряд зі ст. 547, де йдеться про те, що плоди землі (природні чи промислові) належать власнику на праві приєднання, ст. 548 (в редакції 1960 р.) зазначає: «Плоди, вироблені річчю, належать власнику, але з покладенням на нього обов'язку відшкодувати витрати на оранку землі, обробку посівів, понесені третіми особами».

Утретій книзі особливо значних змін зазнали статті Кодексу про спадкування (титул 1) і договори (титул 3).

Узаконодавчому порядку було закріплене обмеження в ступ ені спадкування майна (до шостого ступеня споріднення) для побічних родичів.

Дещо поліпшилося становище позашлюбних дітей (природних спадкоємців). Згідно зі ст. 756 (в редакції 1972 р.) позашлюбне походження дітей надає право на спадщину лише за умови, що це походження законним способом встановлене. Позашлюбна дитина має в цілому ті ж права, що і законна дитина, на спадщину свого батька і своєї матері та інших висхідних родичів, так само як і своїх братів і сестер та інших побічних родичів (ст. 757).

Якщо у померлого не залишилося родичів такого ступеня, що допускає спадкування, то майно, що входить до складу його спадщини, належить на засадах повної власності тому з подружжя, який його пережив.

Відповідно до ст. 768 (в редакції 1958 р.) за відсутності спадкоємців спадщина набувається державою.

Особливо істотній переробці був підданий дев'ятий титул третьої книги, присвячений товариствам. Оновлений текст зазнав впливу відповідних положень про торговельні товариства, внаслідок чого відбулася певна комерціалізація цього цивільно-правового інституту. У 1978 р. до ЦК було включене поняття юридичної особи, але воно було пов'язане саме з товариствами цивільного права. Останні згідно зі ст. 1842 «користуються правами юридичної особи з часу їхньої реєстрації».

В останні десятиліття зміни до цивільного права Франції вносяться не тільки шляхом включення новел до тексту самого Кодексу, а й шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів, що регулюють ті чи інші сфери майнових відносин. Так, поряд із фрагментарним

338

згадуванням страхового договору у ЦК (ст. 1964) у 1976 р. була здійснена фактична кодифікація страхової справи спеціальним урядовим декретом.

УФранції ще в першій половині XIX ст. були встановлені законодавчі обмеження для власників: власники землі зобов'язані дозволяти протягнення електроліній над своєю ділянкою, допускати над нею польоти літаків, не мають права саджати дерева поблизу аеродромів тощо. Спеціальне законодавство (1919 і 1938 рр.) визначило, що власники землі не можуть використовувати рушійну силу води, не одержавши спеціальної концесії від держави.

У20-ті роки французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть якої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймодавець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендарю-підприємцю в подовженні договору оренди.

Результатом розвитку усуспільнення виробництва і сфери обігу стала зміна концепції власності, яка розглядається не тільки як право індивіда, а й як його соціальний обов'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значення індивідуальної приватної власності, збільшується роль асоційованої і державної власності.

УXX ст., особливо після Другої світової війни, сама держава у Франції виступає як найбільший власник, як вкладник капіталу, як підприємець. Результатом післявоєнної націоналіза - ції було зростання частки державного сектора (31% продажів, 33% інвестицій тощо). Значна денаціоналізація, проведена в 1986 p., не означала зменшення ролі державної власності в економічному і правовому житті Франції.

Великі зміни відбулися в XX ст. і в галузі договірного права. Так, Державна рада як вищий орган адміністративної юстиції і суди почали відходити за надзвичайних об ставин від принципу непорушності договору. З цією метою використовувалася середньовічна доктрина «Застереження про незмінність обставин» («Clausula rebus sic stantibus»).

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поширення набули

йадміністративні, де однією зі сторін є державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними компаніями з метою забезпечення певних програм економічного розвитку, реалізації завдань з інвестицій, з обсягу виробництва, зі створення додаткових робочих місць тощо.

Утаких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному відношенні. Відповідні державні органи мають право контролювати виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати договір. А контрагенти держави можуть розраховувати на податкові знижки, пільгові кредити та ін.

Ще більш ґрунтовному перегляду в XIX—XX ст. був підданий ТК Франції. Так, у 1838 р. був прийнятий спеціальний закон, який упорядковував процедуру банкрутства, у 1844 р. — закон про винаходи і патенти на винахід, у 1852—1862 pp. — закони про реорганізацію банківських установ тощо. Закон 1867 р. легалізував акціонерні («анонімні») товариства, які створювалися явочним порядком.

УТК дотепер в первісному вигляді зберегли чинність приблизно 20 статей. Французькі юристи не безпідставно розглядають ТК як «руїни». Але саме торговельне право дістало найбільший розвиток у другій половині XX ст. у зв'язку з ускладненням механізмів пра вового регулювання господарського життя.

Багато змін у торговельному законодавстві Франції в XX ст. були викликані приєднанням до міжнародних конвенцій (наприклад, до Женевської вексельної конвенції 1930 p.). Особливо значна ревізія торговельного й іншого господарського права Франції була здійснена під впливом права Європейських Співтовариств. Так, наприклад, відповідно до директив CEC у 1983 р. був

339