9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.

Для вивчення історії Північної Індії з середини II до середини І тис. до н. е. основним джерелом є найдавніші пам'ятки літературної творчості — «Веди» (пізніше вони стали священними книгами), укладені мовою індоєвропейської мовної сім'ї, що в науці умовно називається «ведійським санскритом», а також матеріали епічних оповідей «Махабхарати» та «Рамаяни».

Слово «веда» означає «знання» у значенні «священне знання». До вед зазвичай відносять низку різних літературних пам'яток релігійного змісту, основними з яких є чотири збірники (саяхіти): «Рігведа» — веда Гімнів, «Самаведа» — веда пісень, Яджурведа» — веда молитов та жертовних церемоній; «Атхар-ваведа» — веда заклинань. Кожна з саяхіт має свої ритуальні коментарі — брахмани, укладені набагато пізніше, коли релігійний культ значною мірою ускладнився і багато з текстів вед стали вже незрозумілими. Водночас ці коментарі мали за мету пристосувати веди до змінюваних суспільних відносин. До ведичної літератури належать також більш пізні релігійно-філософські коментарі — араньяки та упанішади.

Рігведа — найдавніше і найважливіше джерело — в її остаточному вигляді укладена, як свідчать вміщені в ній географічні найменування, в Пенджабі та верхній частині долини Гангу. Саяхіта Рігведи у тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, укладена наприкінці II тис. до н. е., проте основна частина гімнів, що містяться в ній (усього понад тисячу), ймовірно, вже існувала у середині II тис. до н. е., а деякі з них, можливо, є ще давнішими. Пізніша ведична література свідчить, що до часу укладення Рігведи центр індійської культури перемістився з долини Інду дещо на південний схід — в район міжріччя Гангу та Джамни.

Період життя населення Індії, що знайшов своє відображення у ведичній літературі, охоплює багато сотень років, тому дані про економіку та суспільне життя, що містяться у Рігведі, в деякому відношенні суттєво відрізняються від більш пізніх даних, які містяться у брахманах і які швидше за все були складені вже у перші сторіччя І тис. до н. е.

В індійській філософії веди описуються так. Веди є найдавнішими пам'ятками людського розуму, які ми маємо. Вільсон зазначає: «Коли тексти Ріг- і Яджурведи будуть повними, матимемо достатньо матеріалів для впевненої оцінки отриманих результатів і справжніх умов політичного та релігійного життя індусів у період існування найдавнішої з відомих нам соціальних організацій, давнішої, ніж початок грецької цивілізації, яка передує тій, про яку свідчать нині виявлені найдавніші сліди Ассирійської імперії, сучасної, можливо, періоду укладення найдавніших пам'яток єврейської писемності і яка поступається за давністю лише періоду єгипетських династій, про які, однак, нам відомо небагато, за винятком імен, які ні про що не говорять, веди надають нам чимало матеріалів стосовно найцікавішого у стародавньому мисленні».

Існує чотири веди: Ріг, Яджур, Сама й Атхарва. Перші три схожі не тільки за назвою, формою і мовою, а й за змістом. Серед них центральне місце посідає Рігведа. Натхненні пісні, які арійці несли із собою зі своєї попередньої обителі в Індію як найдорожче надбання, були, як зазвичай вважають, зібрані, й — у зв'язку з тим, що у країні, де вони тепер оселилися, арійці побачили велику кількість шанувальників інших богів, — веди невдовзі почали вважатися святинею. Таким збірником є Рігведа. Самаведа — це суто ритуалістичний збірник. Багато ритуалів можна знайти й у Рігведі; навіть притаманні їй гімни не мають власних відмітних ознака. Усі вони призначені для співу під час жертвоприношення. Яджурведа, як і Самаведа, також призначена для відправлення ритуалів. Збірник Яджурведа був створений для задоволення потреб ритуальної релігії. Уітні вказує: «Жертвоприношення у ранньоведійські часи було все ще в основному не пов'язане з набожністю, з приписами організації жреців, які мали привілейоване становище, не врегульоване в дрібних деталях, а актом, який дає свободу мотивам того, хто приносить жертву, і супроводжується гімнами і співами з Рігведи і Самаведи, щоб уста того, хто приносить жертву, не мовчали в той час, коли руки його підносять божеству дар, що йде від серця. Однак з часом ритуали набували усе більш формального характеру, перетворившись у кінцевому підсумку на суворо до дрібниць регламентовану послідовність окремих дій, причому утвердилися не лише вірші, які необхідно було виголошувати під час церемонії, а була також встановлена сукупність висловів, словесних формул, призначених для того, щоб супроводжувати кожну окрему дію усієї процедури, пояснювати жертвоприношення, виправдовувати, благословляти і надавати йому символічного значення чи дещо подібне... Ці жертвенні формули отримали назву Яджус, від кореня «ядж» — приносити жертву... Яджурведа містить такі формули частково у прозі, частково у віршах, розташованих в такому порядку, в якому вони вживалися під час жертвоприношення».

Збірники Сама і Яджурведи були створені у період між укладенням збірника Рігведа і брахман, коли утвердилася ритуальна релігія. Атхарваведа тривалий час не мала авторитету вед, хоча вона за своїм значенням поступається лише Рігведі, оскільки, як і остання, є історичним збірником із самостійним змістом. Цю веду пронизує інший дух, оскільки вона'є витвором пізнішої епохи розвитку думки. Вона є взірцем духу компромісу, притаманного арійцям ведійської епохи з огляду на наявність нових богів та духів, яким поклонялося поступово підкорюване ними населення Індії.

Кожна веда має три частини, які називаються відповідно мантри, брахмани й упанішади. Збірник мантр, або гімнів, називається санхітою. Брахмани містять правила і ритуали. Упанішади й араньяки включають частини брахман, які тлумачать філософські питання. Упанішади становлять духовну основу всього подальшого розвитку думки країни. З ранніх упанішад Айтарея й Каушитакі належать до Рігведи, Кєна і Чхандогья — до Самаведи, Іша, Тайтирія та Бріхадараньяка — до Яджурведи, а Прашна і Мундака — до Атхарваведи. Араньяки займають місце між брахманами й упанішадами і, як випливає з їх назви, призначені бути об'єктами роздумів для тих, хто живе у лісі. Брахмани викладають ритуали, які повинен виконувати глава сім'ї, але коли він досяг похилого віку, він знаходить притулок у лісі, і тоді виникає необхідність замінити ритуал чимось іншим. Про це йдеться в араньяках. Символічний та спіритуалістичний бік культу жертвоприношень викликають роздуми, і ці роздуми витісняють жертвоприношення. Араньяки є сполучною ланкою між ритуалами брахманів і філософією упанішад. Якщо гімни є витворами поетів, то брахмани — творами жреців, а упанішади — роздумами філософів. Релігія природи в гімнах, релігія закону в брахманах і релігія духу в упанішадах досить точно відповідають трьом основним ступеням розвитку релігії у гегелівському її розумінні. Хоча на пізнішій стадії ці три види релігії існували одночасно; безперечно, що спочатку вони розвивалися у певній послідовності. Будучи в одному розумінні продовженням культу ведійської епохи, упанішади в іншому становлять протест проти релігії брахманів.

Картина суспільного життя Індії, яку вимальовують веди, значно відрізняється від картини, яку дають археологічні розкопки поселень культури Хараппи III—II тис. до н. е. При цьому слід мати на увазі, що в одному випадку маємо лише письмові джерела, в іншому — тільки археологічні, тому насправді розбіжності між обома культурами могли бути не настільки суттєвими. Крім того, розбіжності можуть пояснюватися і тією обставиною, що культура Хараппи розвивалася в долині Інду і в Західному Пенджабі, у той час як центрові ведичної культури був Східний Пенджаб, особливо верхня частина долини Гангу. Поширеною є думка, що носіями ведичної культури є племена аріїв, які розмовляли індоєвропейськими мовами і знищили культуру Хараппи. Саме по собі проникнення індоєвропейських мов в Індію, певно, насправді мало місце, але поки неможливо стверджувати з упевненістю, що воно було результатом одночасного і масового вторгнення племен, які розмовляли цими мовами, і що воно відбулося саме в середині II тис. до н. е. Усі ці питання ще потребують детального вивчення.

Наступним джерелом вивчення історії держави і права Індії с матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни». Давньоіндійська епічна література є найціннішим джерелом для вивчення суспільних і економічних відносин, а також культури Індії першої половини І тис. до н. е. Основними пам'ятками епосу давньої Індії є Махабхарата і Рамаяна, що були записані у перших століттях нашої ери, але у своїй основній частині існували вже в V ст. до н. е.

Сюжетною основою Махабхарати («Великої війни нащадків Бхарата») є боротьба за владу всередині одного із наймогутні-ших царських родів Північної Індії.

Був у місті Хастінапурі, розповідає Махабхарата, царський рід Куру, який походив від легендарного Бхарата, царя з Місячної династії. І було в цьому роді два брати — старший Дхріта-раштра і молодший Панду. Царем був Панду, оскільки Дхріта-раштра був сліпим і через цю фізичну ваду не міг посідати престол. У Дхрітараштри було сто синів, які як старші в роді зазвичай називаються Кауравами (нащадками Куру); у Панду було п'ять синів, які зазвичай називаються Пандавами (нащадками Панду).

Панду помер, коли його сини були ще малолітніми. Каура-ви намагалися за допомогою різних хитрощів знищити Панда-вів, але всі їх зусилля виявилися марними і їм довелося поступитися частиною царства на користь своїх двоюрідних братів. Пандави заснували нове місто Індрапрастху (руїни цього міс-іа знаходяться на околицях нинішньої столиці Індії Делі), яке стало їхньою столицею. Царем став старший з Пандавів.

Але заздрісні Каурави вигадали новий спосіб позбавити Пандавів їх частки у родовій власності. Вони викликали Пан-царів на гру в кості. Згідно з поняттями того часу це було рівноцінним виклику на поєдинок, і кшатрій не міг від нього ухиійтися. У змаганні, що відбулося, старший з Пандавів програв Кауравам усі свої багатства, а саме: царство, братів, себе і спільну дружину п'яти Пандавів. Дхрітараштра, зрозумівши, як далеко зайшла справа, оголосив результати гри недійсними, але у грі, що відбулася пізніше, представник Пандавів знову програв.

За умовами нової гри Пандави повинні були на 13 років піти у вигнання, а їх царство переходило до Кауравів.

Зі спливом строку вигнання Пандави почали вимагати повернення їм їхньої частини царства, але отримали відмову. Це призвело до війни, у якій взяли участь як союзники тієї чи іншої з ворогуючих сторін, як свідчить епос, усі народи світу. Долю війни вирішила битва на полі Курукшетри (приблизно в 100 км на північ від Індрапрастхи). Битва була надзвичайною завзятою. День за днем найкращі воїни Індії билися з дедалі більшою жорстокістю; один за одним гинули найбільш прославлені й могутні воїни. Лише на вісімнадцятий день битви Пандави перемогли. З величезної кількості воїнів уціліло лише шість — на боці Пандавів, у тому числі усі п'ять синів Панду, і три — на боці Кауравів, але усі сто синів Дхрітараштри загинули.

Дорогою ціною здобули Пандави перемогу. Уся Індія була приголомшена таким іще нечуваним кровопролиттям. Та й самі Пандави так і не змогли позбутися докорів сумління: розуміння того, що їх марнославство мало своїм результатом такі жахливі наслідки для їх роду та усієї країни, отруїло їм радість від одержаної перемоги.

Винищувальна війна між родичами, які знехтували із честолюбних міркувань тим, що було для простого люду відповідно до традиції найважливішим — родовою солідарністю, масштаби битви (у Махабхараті, втім, занадто перебільшені), а також та обставина, що царська влада виявилась достатньо сильною, щоб для вирішення династичних суперечок послати на смерть велику кількість людей — усе це залишило незабутній слід у народній пам'яті.

Давнє сказання про війну між Пандавами і Кауравами через деякий час «обросло» великою кількістю додаткових епізодів, що містять різні сказання і легенди (наприклад, міф про потоп), роздуми на релігійно-філософські та інші теми, які у своїй більшості ніяк не стосуються основного сюжету. Внаслідок цього Махабхарата, яка перевищує у 8—10 разів обсяг видання «Всесвітньої історії», є по суті не поемою, а величезним літературним збірником давньоіндійського епосу.

До давньоіндійського епосу належить також поема Рамаяна («Сказання про Раму»), приписувана мудрецю Вальмікі. Рамаяна відзначається значно більшою стрункістю композиції і більш ретельно оброблена, ніж Махабхарата. Зміст Рамаяни є таким.

Жив в Айдохьї (сучасний Ауд, у штаті Уттар-Прадеш) цар із Сонячної династії — Дашаратха, і було в нього від різних дружин чотири сини. Старший з них — Рама — вирізнявся з-поміж своїх братів розумом, силою, хоробрістю та благонравністю. Саме його й призначив Дашаратха своїм спадкоємцем. Але внаслідок інтриги матері другого царевича, Бхарата, Рама змушений був піти у вигнання на 14 років.

Коли Рама жив у лісі разом з дружиною Сітою і братом Лакшманою, який добровільно пішов за Рамою, цар ракшасів (демонів) — володар острова Ланка (Цейлон) Равана викрав Сіту і забрав її до своєї столиці. Рама за допомогою царя мавп Сугріви, якому він допоміг повернути відібраний в нього престол, зібрав велике військо із мавп і ведмедів.

За наказом Рами було збудовано міст, що з'єднував материк з Ланкою. (Ланцюг островів між Індією і Цейлоном, за легендою, яка існує у місцевих жителів, є залишком мосту, побудованого у давні часи Рамою). По цьому мосту військо мавп і ведмедів на чолі з Рамою переправилося на острів. Тут відбулася кривава битва з ракшасами — жителями острова. Вирішальним епізодом цієї битви був поєдинок Рами з Раваною. Равану було вбито, Сіту звільнено, і Рама, термін вигнання якого скінчився, повернувся назад до Айдохьї, де посів престол своїх предків.

Обидві поеми надзвичайно популярні в Індії й нині. Ось уже понад дві тисячі років Махабхарата і Рамаяна надихають поетів, художників, скульпторів тощо, які черпають сюжети для своїх творів з цих давніх пам'яток поетичної творчості й народної мудрості. Рама й один з головних героїв Махабхарати — Кріш-на також обожнені і вважаються втіленням (аватарами) Вішну — одного з найважливіших божеств сучасного індуїзму.

На думку давніх індійців, битва на Курукшетрі відкрила новий період в історії людства — каліюгу — який, як це можна визначити на підставі найдавніших переказів, вважався періодом різкого поглиблення суспільної нерівності і виникнення сильної державної влади. Водночас слід підкреслити, що цей новий, класовий період історії настав ще тільки у відносно невеликій частині Індії — на території долини Гангу, уздовж його верхньої і середньої течії, і на територіях, що безпосередньо прилягають до неї. В іншій, більшій, частині Індії переважали первіснообщинні відносини, які перебували на різних стадіях розкладу.