6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175).

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене стано-вище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шу-мерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його прода-жу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117).

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і шийні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке становище рабів, не вони, а общинники-землероби становили основну масу населення, яке сплачувало податки експлуатувалося деспотичною державою.

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управління сільськими общинами, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів та-кож скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була відшкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23). Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу.

7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.

Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1) кapaєтьcя те, що порушує встановлений традицією порядок; 2) карається те, що завдало шкоди людині чи її підвладному. Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала і від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом, розцінювався законами як більш тяжкий, ніж така ж дія, вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників. Водночас образа людини «вищої за становищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община (наприклад, якщо на землях сталося пограбування чи вбивство, а конкретного злочинця не знайдено або община його не видає).

Правова думка Месопотамії не досягла такого рівня розвитку, за якого було б можливим закріплення у законодавстві общинних принципів кримінального права, абстрактно сформульованих норм, що стосуються таких понять, як форма вини, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, співучасть, замах та ін. Проте певні згадки про ці поняття є в законах Хаммурапі: наприклад, розуміння різниці між умисним і неумисним злочином, про що свідчать наступні параграфи (§ 206: «Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця людина повинна поклястися: «Я вдарив його неумисно», а також сплатити за лікаря»; § 207: «Якщо та помре від її побоїв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла»).

Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить § 109: «Якщо в будинку корчемниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе у палац, то цю корчемницю належить вбити», або переховування, про що свідчить § 16: «Якщо людина приховає у своєму будинку втікача-раба або рабиню, які належать палацу або мушкенуму і не виведе їх на поклик оповісника, то господаря будинку належить вбити». Що стосується обставин, які обтяжують злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визначалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи муш-кенум. Ця норма була винятком із загального правила звичаєвого права: убивство людини, умисне чи неумисне, карається смертю злочинця або його родича. Неумисне нанесення рани під час бійки за законами Хаммурапі звільняло від покарання вільну людину.

З особливою жорстокістю — негайним спаленням — каралася крадіжка під час пожежі, про що свідчить § 25: «Якщо в будинку людини спалахне вогонь Г людина, яка прийшла погасити його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візьме собі що-небудь із майна господаря будинку,то цю людину належить кинути у цей вогонь», співучасть жінки в убивстві свого чоловіка, про що свідчить § 153: «Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл».

Водночас правові джерела Месопотамії свідчать про закріплення архаїчних норм первіснообщинного ладу, самосуд, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу». Ця стаття, як бачимо, не передбачає судового розгляду. Про колективну общинну відповідальність свідчить § 23: «Якщо грабіжник не буде схоплений, то пограбована людина має клятвенно показати перед богом усе, що зникло в неї, а община й рабіанум, на землі й у межах якої здійснено грабіж, повинні відшкодувати їй те, що в неї зникло». Про об'єктивне ставлення за провину, тобто покарання без вини, свідчать § 229: «Якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого будівельника належить вбити» і § 230: «Якщо він спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника».

Загальна риса месопотамського законодавства — його жорстокість, що було характерним для законів Хаммурапі, в яких близько 30 злочинів каралися смертною карою, яка застосовувалась і за принципом таліону не тільки у разі умислу злочинця, а й з необережності. Смертна кара передбачалася у формі спалення, втоплення, садіння на кіл, застосовувалися калічницькі покарання: відтинаня рук, пальців, відрізання,язика, у тому числі за принципом таліону (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і злочинець були рівними за соціальним становищем. Ці покарання мали місце поряд з іншими: оберненням у рабство, вигнанням з общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, тавруванням, биттям палицями тощо.

Штраф у вигляді стягнення багатократної вартості викраденого був рівнозначним страті. Завідома непосильність таких штрафів, як, наприклад,30-кратна вартість викраденого з палацу чи храму вола, тури та ін., призводила до неминучої смерті злочинця. Розмір штрафу (як і тяжкість калічницьких покарань) залежав від соціального становища злочинця і потерпілого.

Якщо зробити спробу якось систематизувати усі склади злочинів, що закріплені у законах Хаммурапі, то слід виділити насамперед так звані злочини проти особи. Це — умисне чи не-умисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка) (§ 153: «Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»); невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого (§ 218: «Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить смерті, цієї людини чи зніме більмо людині бронзовим ножем і ушкодить око людини, то йому належить відрізати пальці»); доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора (§ 116: «Якщо заставник помре в будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара; якщо особою, взятою в заставу, є син людини, то належить вбити його сина, а якщо — раб людини, то він має відважити 1/3 міни срібла. При цьому він втрачає усе, що дав у борг»); тілесні ушкодження (§ 196: «Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око»; § 197: «Якщо вона зламає кістку людини, то належить зламати її кістку»; § 198: «Якщо вона ушкодить око мушкенума чи зламає кістку мушкенума, то вона має відважити одну міну срібла»); образа словом (§ 127: «Якщо людина простягне палець проти ентума чи дружини людини і не доведе звинувачення, то цю людину належить повергнути перед суддями, а також поголити їй скроні»); дією (§ 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити: ця жінка звільняється від відповідальності»); лжесвідчення (§ 1: «Якщо людина почне викривати під клятвою людину, звинувачуючи її у вбивстві, і не доведе цього, то того, хто викриває, належить вбити»; § 2: «Якщо людина звинуватить людину в чаклунстві і не доведе цього, то звинувачений у чаклунстві має піти до Ріки і кинутися в неї. Якщо ріка оволодіє ним, то той, хто викривав його, може забрати його будинок; а якщо Ріка цю людину очистить і вона залишиться неушкодженою, то того, хто звинувачував її у чаклунстві, належить убити; людина, яка кинулася у Ріку, отримує будинок того, хто звинувачував її»; § 3: «Якщо людина виступить у судовій справі для свідчення про злочин і не доведе сказаних нею слів, то, якщо ця судова справа стосується життя, цю людину належить вбити»; § 4: «Якщо ж вона виступила для свідчення у судовій справі про хліб чи срібло, то вона має нести покарання, що передбачене у такій судовій справі»); наклеп (§ 131: «Якщо дружину опорочить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чоловіком її не застали, то вона має поклястися перед богом і може повернутися у свій дім»).

Іншу групу становили злочини проти власності. Крадії і перекупники краденого у приватних осіб суворо каралися, але особливо охоронялася, про що вже йшлося вище, власність палацу чи храму. Всупереч загальному правилу, такий склад злочину, як посягання на власність палацу чи храму, був сформульований у § 6 законів Хаммурапі в абстрактній формі: «Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину належить убити; а також того, хто прийме з її рук вкрадене, належить убити».

До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знаків рабства, про що свідчать § 226: «Якщо цирульник без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба, то цьому цирульнику належить відрізати пальці» і § 227: «Якщо людина обмане цирульника і той зголить рабський знак не свого раба, то цю людину належить вбити і закопати у його воротах; цирульник має поклястися: «Я зголив неумисно», і бути звільненим від відповідальності»; пошкодження і знищення чужого майна, зокрема затоплення через недбалість чужого поля водою зі свого арика чи греблі, про що свідчать § 53: «Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля, і внаслідок того, що гребля не була укріплена нею, в його греблі станеться прорив, а водою буде затоплена оброблена земля общини, то людина, в греблі якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона знищила» і § 54: «Якщо вона не може відшкодувати хліб, то належить віддати її та її рухоме майно за срібло, і це срібло мають поділити між собою люди обробленої землі общини, хліб яких знесла вода».

Третя група — це злочини проти сімейних устроїв: крово-змішування, невірність дружини, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя своєму рабу»; її розбещена поведінка, про що свідчать § 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка — цю жінку слід кинути у воду» і § 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити; ця жінка звільняється від відповідальності»; викрадення і підміна дитини, про що зазначається у § 14: «Якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її належить вбити»; а також втеча жінки від чоловіка; переховування втікачки; вивезення заміжньої жінки тощо. Визначаючи покарання за цю групу злочинів, враховували не тільки соціальне становище злочинця і потерпілого, а й їх стать, сімейний стан.