79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося за халіфа Омара (646—656 рр.). Коран має 114 глав (сур), розділених на 6 тис. 219 віршів (аятів). У самому Корані його правове значення відображене в таких словах: «І так ми дарували його як арабський судебник».

Більша частина Корану має міфологічний характер, і лише до 500 віршів містять приписи стосовно правил поведінки мусульман. При цьому не більше 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила про шлюб і сім'ю), інші належать до релігійного ритуалу.

Другим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Суна («священний переказ»), що склада ється з численних розповідей (хадисів) про судження і вчинки самого Мухаммеда. Хадиси Суни, незважаючи на їх опрацювання, містили багато таких, що суперечили одне одному положень, і вибір найбільш «достовірного» з них віддавався на розсуд богословів-правознавців і суддів. Вважалося, шо мають силу лише ті хадиси, що були переказані сподвижниками Мухаммеда, причому, на відміну від сунітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що сягали останнього з чотирьох «праведних» халіфів — Алі і його прихильників. Суна містить норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права посідала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Поряд з Кораном і Суною вона належала до групи найавторитетніших джерел шаріату. Практично іджма складалася з однакових думок з релігійних і правових питань, що були висловлені сподвижниками Мухаммеда (кількість яких налічувала понад 100 чоловік) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Суни,"так і шляхом формування нових норм, що вже не пов'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахідів. Правомірність іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте, запитайте тих, хто знає».

Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що попа дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умов феодального суспільства, які враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнює шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтій з правових питань. У VIIІ—IX ст. у зв'язку із значним поширенням методу «іджтихада» мусульманське право активно розвивалося доктринальним шляхом у працях зазначених вище засновників головних правових шкіл, а пізніше — в працях їх провідних послідовників і учнів. У X ст. деякими авторитетними теологами-юристами були проведені роботи із систематизації накопиченого на той час великого обсягу правового матеріалу.

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, яке викликало гострі суперечки між різними напрямами, був кияс — вирішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, Суні чи іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, а й сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Проте в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і знаряддям відвертої сваволі. Найбільш ґрунтовно цей метод був опрацьований Абу Хани-фою і його послідовниками — ханифітами. Ханбаліти й особливо шиїти взагалі не визнавали кияс як джерело права.

Як додаткове джерело права шаріат визнавав і місцеві звичаї, які не увійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або тих, що зазнали пізніше впливу мусульманського права (адати).

Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів — фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права почали розглядатися і відігравати дедалі більшу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентують діяльність державних органів і регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Отже, становлення мусульманського права відбувалося в умовах формування ранньофеодального устрою і пов'язане з появою класичних джерел мусульманського права. Божественні одкровення, послані людям через пророка Мухаммеда, пізніше були зібрані і складені в Коран. Тексти Корану були доступні лише небагатьом освіченим і грамотним мусульманам. Основні положення Корану доходили до мусульман в усній формі — заповідях. Ці положення висвітлювали багато питань їх життя і віри, тому «вчинки, слова і навіть замовчування Мухаммеда і його сподвижників сприймалися як коментарі до Корану». Ці висловлювання були зібрані в шести томах і утворюють друге за значенням джерело мусульманського права — Суну.

Після смерті Мухаммеда політичне керівництво мусульманською общиною перейшло до чотирьох його найближчих послідовників і сподвижників. Вони керували халіфатом і виконували, як і Мухаммед, роль головного судді відповідно до положень Корану і Суни. Халіф вважався охоронцем закону, релігійним і політичним лідером мусульманської общини. Хоча халіфат був скасований у 1924 р. і на зміну йому з'явилися національні незалежні держави, мусульманське право продовжує регулювати особистий статус мусульман незалежно від місця їх проживання.

Після правління халіфів починається період панування династії Омейядів (662—750 рр.), які проводили агресивну завойовницьку політику, у результаті якої іслам перетнув північне узбережжя Африки і проникнув усередину Іспанії. На Сході він перейшов кордони Персії. За перші 100 років свого існування ісламська релігія поширилася на величезну територію від Атлантичного океану до кордонів Китаю. У цей період в Арабському халіфаті відбулися соціально-економічні зміни, що сприяли зміцненню феодальних відносин у народів, які населяли його. Виникає необхідність удосконалення мусульманського права і розробки нових норм, які б адекватно відображали ситуацію, що склалася. З'являються численні сунітські і шиїтські правові школи (толки, масхаби), що вплинули на подальшу еволюцію мусульманського права.

З 750 р. починається період правління династії Аббасидів і пов'язане з ним посилення впливу мусульманського права. Поступово відчувається недостатність конкретних приписів Корану і Суни. Головну роль у ліквідації цих прогалин і адаптації Положень зазначених джерел до вимог часу взяла на себе мумусульманська правова доктрина.

Доктринальна розробка мусульманського права базувалася на принципі вільною тлумачення Корану і Суни, що одержало назву іджтіхад. На межі X-XI ст. іджтіхад почав розглядатися як можливість вибору однієї із сформованих шкіл мусульман -ського права. На той час вже склалися чотири школи мусульманського права: ханифітська, малікітська, шафіїтська і ханба-вітська. Кожна школа почала домінувати в окремих частинах мусульманського світу: малікітська — у Північній, Західній і Центральній Африці, ханифітська — на Близькому і Середньому Сході, шафіїтська — у Східній Африці, Малайзії й Індонезії, ханбалітська — у Саудівській Аравії.

Поступово збільшуються протиріччя і розбіжності між цими школами щодо тлумачення основних положень Корану і Суни. Ці розбіжності ґрунтувалися на тому, що правознавці різних шкіл залежно від правових і релігійних традицій, що склалися в різних політичних і економічних умовах, розходилися у своєму вільному тлумаченні основних положень Корану і Суни. Існування і функціонування цих шкіл висунули мусульманську правову доктрину як основне джерело права.

Як зазначають К. Цвайгерт і X. Кьотц, через наявність розбіжностей виникла реальна загроза розпаду мусульманського права як єдиного цілого. Щоб протидіяти цій загрозі, видатний вчений аш-Шафії сформулював вчення «чотирьох коренів» ісламського права, завдяки якому ця загроза була відвернена.

Відповідно до цього вчення перший корінь мусульманського права — Коран, другий — Суна, третій — іджма і четвертий — кияс. Ці чотири корені стали виконувати функцію основних джерел мусульманського права і тому так само, як Коран і Суна, іджма і кияс стали самостійними джерелами мусульманського права. Іджма являє собою узгоджене рішення всіх чотирьох мусульманських шкіл про обов'язки правовірного мусульманина. Кияс — це міркування за аналогією. Характерним для тлумачення мусульманського права є звернення до міркування за аналогією і до вихідних випадків приписів, що містяться в Корані, Суні чи іджмі.

XV ст. характеризувалося наступною хвилею ісламської навали. Османська імперія розбила Візантійську імперію, оволоділа Константинополем (1453 р.) і встановила панування ісламу в Південно-Східній частині Європи. Іслам дістав подальше визнання також в Азії.

Починаючи з другої половини XIX ст. мусульманське право в цілому і система його джерел зокрема зазнали змін. Ці зміни пов'язані з посиленням ролі законодавства і витісненням доктрини як джерела права. У цьому процесі необхідно відзначити важливу роль кодифікації, проведеної в Османській імперії. У 1869—1876 рр. була складена і прийнята так звана Маджалла — закон з 1850 статей, який був спробою зміцнити мусульманське право власності і зобов'язальне право. Цей крок був необхідний, оскільки світські суди, тільки-но одержавши повноваження на розгляд спорів стосовно власності і зобов'язань, навряд чи могли спиратися на середньовічні зводи законів.

У результаті цих реформ перші норми мусульманського права відповідно до європейського стилю мали форму параграфів і введені в дію із санкції держави. Водночас і в Єгипті була здій-снена спроба кодифікації права особистого статусу. Підготовчий варіант цього кодексу не був введений у дію, однак він мав величезне значення для процесу кодифікації. Лише в XX ст. у багатьох мусульманських державах були прийняті перші кодифікаційні акти, що регулювали особистий статус мусульман. Характерно, що донині мусульманське право регулює переважно цю сферу.

У колоніальний період на території мусульманських держав відбувається процес обмеження сфери дії мусульманського права. Однак сфери особистого статусу і взаємини між мусульманами продовжували регулюватися мусульманським правом. Наприклад, така ситуація склалася у французькому Алжирі, Марокко, Тунісі тощо.

У деяких мусульманських країнах сфера дії мусульманського права більш значна. Ним регулюється не тільки особистий статус, а й такі галузі права, як кримінальне, кримінально-про-песуальне, окремі інститути державного права тощо.

В другій половині XX ст. практично у всіх мусульманських державах були проведені реформи, які закріпили законодавче регулювання спадкових і сімейних прав. Основні положення цих реформ полягали в такому: жінкам надавалися певні права па розірвання шлюбу, обмежувалася полігамія, обмежування можливості батьків і опікунів улаштовувати шлюби неповнолітніх. Однак законодавці цих країн спробували провести ці реформи відповідно до принципів мусульманського права.

Процес модернізації і кодифікації традиційного мусульмансього права супроводжувався запозиченням основних положеньз інших правових систем, але разом з тим основні принципи мусульманського права є основою формування правових систем мусульманських країн.