
- •Контрольні питання з Історії держави і права зарубіжних країн для студентів і курсу усіх форм навчання Частина і
- •1. Предмет і метод науки історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук.
- •2. Специфічні риси політичної організації давньосхідних суспільств (Східна деспотія).
- •3. Державний лад Вавилона в часи Хаммурапі.
- •4. Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їхня структура.
- •5. Правовий статус основних груп населення за Законами царя Хаммурапі.
- •6. Регулювання майнових відносин за Законами царя Хаммурапі.
- •7. Злочин і покарання за Законами царя Хаммурапі.
- •8. Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту.
- •9. Основні джерела для вивчення історії Індії із середини II - до середини I тисячоріччя до н. Е.
- •10. Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.
- •11. Загальна характеристика Законів Ману.
- •12. Регулювання майнових відносин за Законами Ману.
- •13. Злочин і покарання за Законами Ману.
- •14. Основні риси суспільного і державного ладу Стародавнього Китаю. Реформа Шан Яна.
- •15. Джерела й основні риси права Стародавнього Китаю.
- •16. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея.
- •17. Реформи Солона і Клісфена в Афінах. Плутарх про реформи Солона. Аристотель про реформи Клісфена.
- •18. Державний лад Афін у V–IV ст. До н. Е. Реформи Ефіальта і Перикла.
- •19. Рабовласницька демократія в Афінах у V ст. До н. Е. Народні збори. Рада п’ятисот. Геліея.
- •20. Суспільний і державний лад Спарти.
- •21. Основні риси Афінського права.
- •22. Періодизація історії держави і права Риму.
- •23. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія.
- •24. Правове положення населення Римської республіки.
- •25. Державний лад Римської республіки.
- •26. Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.
- •27. Джерела Римського права найдавнішого періоду.
- •28. Джерела Римського права класичного періоду (преторське право і право народів).
- •29. Законодавство римських імператорів класичного періоду — найважливіше джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати).
- •30. Джерела Римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс).
- •31. Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.
- •32. Публічне і приватне право класичного і посткласичного періодів Риму.
- •33. Право приватної власності за Законами XII таблиць.
- •34. Делікти за Законами XII таблиць.
- •35. Манципація — спосіб відчуження речей за Законами XII таблиць.
- •36. Сільські сервітути за Законами XII таблиць.
- •37. Нексум — договір позики в Римі за Законами XII таблиць.
- •38. Злочин і покарання в Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •39. Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.
- •40. Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.
- •41. Державний лад франків при Меровінгах.
- •42. Походження Салічної правди і її загальна характеристика.
- •§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
- •§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
- •§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди.
- •43. Злочин проти особистості по Салічній правді.
- •§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. Ден., що становить 600 сол.)
- •§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.
- •§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. Ден., що становить 50 сол.
- •§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що становить 35 сол.
- •§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.
- •44. Судовий процес у Франкській державі.
- •§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. На користь того, кого він викликав до суду.
- •§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду).
- •45. Виникнення і розвиток сеньйоральної монархії у Франції. Реформи Людовіка IX.
- •46. Станово-представницька монархія у Франції в XIV–XV ст. Генеральні штати.
- •47. Зміни в правовому положенні станів у період абсолютної монархії у Франції.
- •48. Джерела феодального права у Франції.
- •49. Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).
- •50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
- •51. Державна регламентація виробництва і торгівлі у Франції в період абсолютизму.
- •52. Сімейне і спадкове право у Франції в XVI–XVII ст. (майорат).
- •53. Каральний характер кримінального права у Франції в XVI–XVII ст.
- •54. Судовий процес феодальної Франції.
- •55. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави в Англії.
- •56. Норманське завоювання і його вплив на суспільний лад Англії в XI–XIII ст. Реформи Генріха II.
- •57. Утворення станово-представницької монархії в Англії. Виникнення парламенту.
- •58. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. В Англії і її основні положення.
- •59. Абсолютна монархія в Англії і її особливості.
- •60. Правове положення різних груп населення Англії по Великій хартії вольності 1215 р.
- •61. “Загальне право” і судовий прецедент у феодальному праві Англії.
- •62. “Суди справедливості” і “право справедливості” у феодальному праві Англії.
- •63. Злочин і покарання за феодальним правом Англії.
- •64. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.
- •65. “Золота булла” 1356 р., видана німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.
- •66. Органи станового представництва в Німеччині (рейхстаг і ландтаг).
- •67. Особливості абсолютизму в Німеччині.
- •68. Саксонське і Швабське зерцала.
- •69. “Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.
- •70. Еволюція суспільного і державного ладу Візантії. Імператор і центральний державний апарат.
- •71. Загальна характеристика і джерела права у Візантії.
- •72. Кодификація Юстиніана у Візантії.
- •73. Роль Еклоги у Візантійський судах.
- •74. Законотворча діяльність візантійських імператорів македонської династії (іконопочитателів) Василя I і Лева VI. Прохірон.
- •75. Виникнення феодальної держави в Болгарії. Закон Судний людям.
- •76. Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.
- •77. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
- •78. Особливості суспільного і державного ладу Арабського халіфату.
- •79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.
- •80. Право власності за мусульманським правом.
- •81. Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.
- •82. Злочин і покарання за мусульманським правом.
- •83. Особливості розвитку феодальної держави в Китаї.
- •84. Джерела права феодального Китаю.
- •85. Особливості розвитку феодального суспільства і держави в Японії.
- •86. Джерела права феодальної Японії.
- •87. Передумови утворення Російської централізованої держави. Місце церкви в цьому процесі.
- •88. Правове положення населення Росії в XV ст. Розвиток процесу покріпачення селянства.
- •89. Формування і зміцнення самодержавної влади в Московській державі. Боярська дума.
- •90. Розвиток російського феодального права. Судебники 1497 р. І 1550 р. Загальна характеристика.
- •91. Форми феодальної власності на землю за Судебниками 1497 р. І 1550 р.
- •92. Злочин і покарання по Судебниках 1497 р. І 1550 р.: поняття, види.
- •93. Станово-представницька монархія в Росії. Земські собори: склад, компетенція.
- •94. Соборне уложення 1649 р.: історія прийняття, джерела.
- •Глава XI "Суд про селян" встановлює повне і загальне закріпачення селян.
- •95. Правове положення населення за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XVI Соборного уложення узагальнила всі існуючі зміни у правовому статусі помісного землеволодіння:
- •96. Злочин і покарання за Соборним уложенням 1649 р.
- •Глава XXII Соборного уложення, "Указ, за які провини кому чинити смертна кара, і за які провини смертю не стратити, а чинити, покарання" передбачає покарання за злочин проти особистості.
50. Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.
Феодальна основа права Франції найбільш яскраво виявилася в тому, що воно закріплювало виняткові привілеї дворянства і духовенства на землю. До XI ст. повністю зникають вільна селянська власність на землю, а також інші форми алодіальних володінь, що довше зберігалися на півдні країни. Феод затверджується як основна і практично єдина форма поземельної власності. У результаті розвитку субінфеодації складається правило, що кожен держатель землі повинен мати сеньйора за принципом «немає землі без сеньйора». Це правило, що виникло спочатку на півночі, до XIII ст. поширюється по всій території Франції. З посиленням влади короля легісти і королівські судді почали виходити з того, що всі землі в країні держать від імені короля.
Іншою суто феодальною рисою права поземельної власності у Франції була його розщепленість. Як правило, земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, а виступала як власність двох або більше феодалів, що належали до різних станів. Чітко розмежовуючи правомочності верховного і безпосереднього власника землі, право закріплювало ієрархічну структуру феодальної земельної власності.
Юридичне обґрунтування розщепленості права власності найбільш повно було дане глосаторами. Спочатку вони позначили права васалів на землю за допомогою класичної римської формули як право користування ділянкою і отримання плодів (jus utendi ас fruendi). Але пізніше, відступаючи від класичних принципів римського права, вони сконструювали нове положення про існування одночасно кількох власницьких прав на одну і ту саму річ. За сеньйором почало визнаватися «пряме право власності» (dominium direktum), а за васалом — «корисне право власності» (dominium utile).
Це означало, що за васалом, який безпосередньо використовував свої привілеї власника землі, було закріплене право на експлуатацію селян шляхом стягування різних поборів. Сеньйор, виступаючи як верховний власник землі, зберігав за собою певні адміністративно-судові права і контроль за розпорядженням переданою ділянкою. Так, субінфеодація, тобто передача частини феоду підвасалам, вимагала до XI ст. згоди сеньйора. Пізніше вона могла здійснюватися васалом самостійно, але з дотриманням передбачених у звичаєвому праві обмежень. Як правило, кутюми дозволяли передавати ар'єр-васалам від 1/3 до 1/2 отриманого від сеньйора ф'єфу. Але з XIII ст. без згоди сеньйора, а потім короля була заборонена передача земельних володінь церкві, оскільки при цьому відбувалося так зване «умертвіння лену». Верховний власник назавжди втрачав таку землю, яку церква, не зв'язана обов'язками військової служби, тримала, як говорилося, «у мертвій руці».
Права земельного власника в частині нерухомості розглядалися не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Тому розпорядження родовими землями ставилося під контроль родичів. їхня згода у разі продажу таких земель була потрібною аж до XIII ст. Пізніше ця вимога пом'якшувалася, але родичі зберігали право викупу сімейного майна (право ретракту) протягом одного року й одного дня після його продажу. Якщо глава сім'ї вмирав, не залишивши дітей, сімейне майно поверталося по тій лінії, за якою воно надійшло до родини.
Особлива конструкція поземельних прав була вироблена в країні звичаєвого права, де кутюми не знали права власності на землю як такого, а визнавали особливі власницькі права (сезі-ну). Остання була земельним держанням, яке залежало від сеньйора, але визнавалося звичаєвим правом і охоронялося як власність у судовому порядку. Фактично сезіна могла набувати форму феоду і передаватися васалу за допомогою інвеститури. Права держателя землі набували стійкого характеру в результаті давності володіння земельною ділянкою. Спочатку звичаєве право передбачало для цього короткий термін (рік і один день), але пізніше цей термін збільшився від 10 до 30 років.
Своєрідність права феодальної власності на землю полягала також у тому, що воно було нерозривно пов'язане з власницькими правами селян. Ці права були обмеженими, але постійними. Спочатку селянин не міг відчужувати свій земельний наділ без згоди сеньйора, але й останній також не міг самовільно зганяти з землі навіть особисто залежного серва. З XIII ст. основною формою селянського держання землі стає цензива. Цензитарій звільняється від особистих повинностей і одержує велику свободу розпорядження землею. Однак право селян на землю, як і раніше, розглядалося як похідне від права поземельної власності сеньйора, а тому селянське господарство було обтяжене різними феодальними поборами.
Самі сеньйори, які прагнули одержати від своїх селян усе більшу ренту, а також королівська влада, що стягувала із селянських господарств податки, були заінтересовані в розширенні власницьких прав цензитаріїв. Селянин (особливо в епоху абсолютизму) одержав право продавати, дарувати, заставляти й іншим шляхом переуступати свою цензиву, але за умови, що феодальний власник, як і раніше, справно одержуватиме належний йому ценз. Королівські юристи, керуючись фіскальними міркуваннями, обгрунтували навіть тезу, що цензива є майже повною власністю, оскільки формально лише власність підлягала оподаткуванню королівською тальєю. Але при цьому вони не забували підкреслити і різницю між сеньйоріальною власністю і цензивою, а саме — довічне право сеньйора на одержання цензу й інших зборів, тобто феодальної ренти.
Аж до революції 1789 р. право феодальної власності на землю поєднувалося також з елементами общинного селянського землекористування. Так, передбачалися общинні угіддя (ліси, луки тощо) для випасання худоби, заготівлі дров, а також право членів общини збирати залишені на чужих ділянках після збирання врожаю колосся, солому та ін.
З XVI ст. процес первісного нагромадження капіталу починає істотно впливати на долю общинних земель. Французьке дворянство неминуче втягувалося в товарно-грошові відносини, але не могло, як це мало місце в Англії, зганяти цензитаріїв з їхніх земель. Тому воно активно проводило політику розкрадання общинних угідь. Королівська влада спочатку з фіскальних міркувань перешкоджала захопленню общинних земель, але за Людовіка XIV був виданий едикт про «тріаж», що дозволив дворянам за умови внесення до казни відповідної плати вилучати третину землі, яка належала селянській общині. Фактично ж було відрізано 2/3, а іноді і більше, общинних земель.
Лише в містах земельна власність, що концентрувалася головним чином у руках патриціансько-бюргерської верхівки, під впливом конструкцій римського права за своїм правовим режимом в певному відношенні наближалася до необмеженої приватної власності.