Екранізація роману-епопеї Михайла Стельмаха «Кров людська́ — не води́ця» (1960)

Погрібна Л: «Екранізація – це перетворення засобами кіно творів літератури – прози чи театральної драматургії. Протилежним до екранізації за значенням поняттям є новелізація. Новелізація – створення літературного твору за мотивами кіно, серіалів або відеоігор».

Гансон, А Спочатку література використовувалася кінематографістами як мистецтво письмового слова, тобто чисто механічно у вигляді титрів. А в період раннього німого кіно (1895, рік народження кіно, – 1915, рік створення фільму Д.У. Гріффіта «Народження нації», з якого починається історія кіно як мистецтва, що має свою власну мову) демонструє становлення основних стратегій взаємозв’язку кіно та літератури: література присутня в якості кіносценарію, літературного тексту, в якому скорочена описова частина, увага акцентується лише на послідовності подій. Такий сценарій називали «залізним» або «сценарієм на манжетах».

У науковому дискурсі екранізацію ще називають кіноінтерпретацією, кіноадаптацією, кінотранскрипцією та кіноверсією літературного твору. Тому вважатимемо ці поняття тотожними. Кіноінтерпретація – екранізація літературних творів. Продукт взаємодії кіно та літератури називають кінотранскрипцією (грец. рухаю і лат. trascriptio – переписування). М. Ґловінський під транскрипцією розуміє перенесення літературного твору в знакові системи інших мистецтв (пісні, ілюстрації, спектаклі, фільми) [4; 137]. Кіноверсія та кінотранскрипція розглядають як процес і результат перенесення літературного твору на кіноекран. У зарубіжному кіноекранізацію, на відміну від фільму на основі оригінального сценарію, називають адаптацією, а це означає прикладання, пристосування до іншого виду мистецтва, в даному випадку – до кіно.

З моменту створення кінематографа основою екранних кінострічок стають літературні сюжети і образи. Творцями першої екранізації є основоположники світового кінематографа – Жорж Мельєс і Вікторен Іполит Жассе. Жорж Мельєс в 1902 році переніс на екран роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо».

Сьогодні мають місце і такі види екранізацій [13]:

• Переказ-ілюстрація

• Нове прочитання

• Переклад

Переказ-ілюстрація – це найменш творчий з драматургічної точки зору спосіб екранізації. За кордоном його називають «адаптацією» (від лат. Adaptatio – пристосовувати), тобто пристосуванням літературного тексту до екрану. Переказ-ілюстрація характеризується найменшою віддаленістю сценарію і фільму від тексту екранізованого літературного твору [13].

Частина сцен, дія яких відбувається в інтер’єрах, переноситься на природу. Подібний, по суті справи репродуктивний спосіб екранізації, не завжди приводить до великого успіху, бо тут не використовуються належною мірою специфічні переваги кіномистецтва та, разом з тим, губляться гідності прозового тексту або сильної сторони театрального дії – живого зв’язку його з глядачами. Проте кінематографічний переказ класичних літературних творів може стати і сильним конкурентоспроможним фільмом. Це ми часом спостерігаємо в багатосерійних екранізаціях романів. Тут виявляється самобутня властивість такого виду роботи з літературним текстом: можливість спільного з глядачами, свого роду «посторінкового», прочитання на екрані великого твору літератури [8; 17].

Нове прочитання – це ті фільми-екранізації, в титрах яких ми зустрічаємо підзаголовки: «за мотивами», «на основі» («based on the novel») і навіть «варіації на тему». На противагу переказу-ілюстрації нове прочитання допускає вкрай активне втручання авторів-кінематографістів у зміст першоджерела – аж до повного її перетворення. При подібному підході до екранізації її автор розглядає літературний оригінал тільки як матеріал для створення свого фільму, не піклуючись часто про те, чи буде створена ним картина відповідати не тільки букві, але навіть духу екранізованого твору [8].

Переклад – третій спосіб екранізації, котрий також має на увазі активне перетворення ставлення до літературного першоджерела. Але на відміну від попереднього способу, мета екранізатора при «перекладі» полягає не в створенні свого фільму на матеріалі оригіналу, а в донесенні до глядача суті класичного твору, особливостей письменницького стилю, так званого, духу оригіналу, але за допомогою специфічних засобів кіноінтерпретації. Ще в 20- ті роки минулого століття літературознавець Б. Ейхенбаум писав: «Перекласти літературний твір на мову кіно – значить знайти в кіномові аналогію стильовим принципам цього твору». Такий спосіб екранізації, звичайно ж, важкий, і тому успіхи на цьому шляху досить рідкісні [13].

Творці фільмів, ті, що ставлять перед собою мету якомога точніше і глибше виразити авторський стиль письменника, як би «розкривають письменницькі дужки» і переказують їх вміст своєю кінематографічною мовою. Саме в такому методі перенесення літератури на екран, який ми називаємо екранізацією-перекладом, в найбільшій повноті здійснюється розуміння кіноінтерпретації як образу літературного твору.

Пропонуємо нижче два головні погляди на проблему екранізації, які проаналізувала та систематизувала Г. Бєлякова [1]. За першою характерно вимагати від екранізації найдетальнішого наближення до канонічного літературного тексту-джерела. У цьому разі метою режисера стає адекватне відтворення художнього задуму автора: тоді глядач має можливість упізнати персонажів і цим задовольнитися, погодитися або не погодитися з ідею твору (саме цей критерій контролює наближеність фільму до книги). Про цей тип ставлення до класичного зразка в кожному окремому випадку висловлено багато цінних спостережень. Загалом сьогодні визнається, що екранізація, навіть найдобросовісніша, детальна, творча, є своєрідною “хірургічною операцією”, а остання не обходиться “без крові”. Однак у вдалій екранізації

будь-які втрати компенсуються [6; 8].

Для іншого погляду визначальним стає намагання режисера керуватися саме специфікою власного мистецтва (у цьому випадку кінематографа), у літературному першоджерелі вбачати в першу чергу привід для свого довільного тлумачення згідно зіншими естетичними засадами та “виробничими” закономірностями. Наука сьогодні визнає, що, коли йдеться про переклад твору одного виду мистецтва на мову іншого, важливим є врахування естетичної природи кожного з них. Ігнорування цього факту не може забезпечити зокрема створення нового повноцінного кінотвору [1; 7].

О. Довженко, який особисто ніколи не віддавав перевагу екранізаціям, ще майже на початку становлення культури кіномистецтва як такого вже відчув назріваючу проблему розпаду цієї генетичної сполуки між літературою та кіно, коли упереджено підкреслив: “...визначаючи, що художня кінематографія базується на літературі, ми мусимо все ж констатувати, що навіть найдобросовісніші екранізації літературних творів майже завжди поступаються в якості самим оригіналам... Очевидячки, не можна твір одного мистецтва виразити адекватно зображальними засобами іншого мистецтва” [11; 96]. Не применшуючи значення екранізації класичної спадщини, за твердженням Л. Погрібної, саме він порушував питання про створення особливого літературного жанру – кінодраматургії [11; 96].

Інтермедіальність як теорія і метод аналізу оформилася і активно розвивалася в останні 10-річчя двадцятого століття. Однак як історичне явище, як етап розвитку стосунків між різними видами мистецтва, інтермедіальність можна спостерігати вже в дев'ятнадцятому столітті. Як будь-який вид чи форма знання, мистецтво та література мають свою специфіку, яка полягає, головним чином, в тому, що вони покликані передати доступними їм засобами індивідуальну картину світу митця. Таким чином, акт творіння твору мистецтва, так само як і сам твір, сприймається як висловлювання (частина висловлювання), або, користуючись іншою термінологією, акт комунікації.

Інтермедіальність – це, з одного боку, спосіб висвітлення художньою літературою інших видів мистецтва: музики, живопису, скульптури, кіно тощо, з іншого – це й методологія порівняльного аналізу художнього твору.