II Державна Дума.

Вибори відбулись в січні 1907 р. На цей раз в них приймали участь всі політичні партії, і, як наслідок, лівий нахил в цій Думі був ще більшим. Україна була представлена 102 депутатами: поміщиків було -16, представників інтелігенції-17, селян - 59, робітників - 6, священників - 4. По партійній приналежності: соціал-демократів, трудовиків і кадетів - 65 чоловік, октябристів і поміркованих - 29 чоловік. "Українська Думська Громада" об'єднувала 47 депутатів, видавала свій часопис "Вісті з Думи". "Громада" домагалась автономії України, впровадження української мови в систему просвіти (під час революції це було зроблено в робочому порядку) і державного управління. Для того, щоб мати кваліфікованих фахівців, зокрема педагогів, "Громада" вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, впровадження української мови в учительських семінаріях.

Але українським проблемам не судилося бути вирішеними, принаймні в цей час. Події в країні розгорталися не на користь революціонерам, революція була придушена, а , отже, ігри в демократію можна було припинити. Цар прийняв рішення розігнати Думу. Пропрацювавши 102 дні, 3 червня 1907 р. Друга Державна Дума була розпущена, як і перша.

Українська Центральна Рада та Генеральний секретаріат - перші державні структури відродженої України.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду

З березня в клубі „Родина" Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.

9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду „всіх прав, які тобі природно належать", обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.

Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України.

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, С.Петлюру, В.Садовськогота інших.Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю".