4.2. Кримінальне законодавство
У XVIII ст. у кримінальному праві України принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імперської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилюються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.
Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переважно розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.
Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережній Україні до кінця XVIII ст. було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво.
Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.
У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адміністративно-кримінальними справами, особливо пов'язаними зі злочинами, спрямованими проти російської адміністрації на території України [ 13, c. 48]. На території Нової Січі до злочинів проти порядку управління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищення цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.
До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти класності феодалів.
Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворому покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит женщину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается». Серед видів злочинів, раніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання. Петро І установив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й на давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридичний казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл киянину Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».
Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становищі-козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них вчиняв злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.
Загострення класової боротьби зумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий історик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій половині XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «разбойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».
Вища міра покарання - страта - поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомлык». Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування - відсікання кінцівок, а потім голови; колесування - роздроблення кісток і покладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.
Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати козаків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимофеев наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непосредственно в Самаре казнить смертью - Каленика Донця потягнуть на железной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк». Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти [3, c. 25-26].
Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: «Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собрании по единой ноге выломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданы».
З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями - палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман
П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с походу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.
Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український народ». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму [8, c. 212].
Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з «заковыванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив під чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.
Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання - заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка - керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.
На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання - відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території «вольностей запорожских» (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку та захисту.
З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув'язнення.
Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2-3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к кобылице за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...».
Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.
Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули войськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав'язкою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на користь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.
Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане - одна половина пішла до військового скарбу, друга - у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі - Калнишевського.
У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реальними) [18, c. 175].