4. Фольклор і мистецтво давніх словян
Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди – голосіннями.
У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі – «звіриний» (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і «геометричний» (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.
Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі «Історія» повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.
Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну – поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.
Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес – захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог – вогонь, Перун – грім. Прокопій Кесарійський зазначав: «Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу».
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям).
В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія богів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з «Велесової книги», знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році.
Ця безцінна літературна пам'ятка, текст якої написаний на дерев'яних дощечках, доносить до нас конкретне уявлення про життя і вірування українців у дохристиянський період (з XII ст. до н. е. – по IX ст. н. е.).
«Велесова книга» свідчить, що наші далекі пращури мали розвинуте почуття людської гідності, національної самосвідомості, патріотизму, були людьми високої духовності і моралі, проявляли священну любов до своєї рідної землі підтверджуючи це вмінням боронити її, завдяки чому і вижили.
Однією з перших споруд слов'ян-язичників, виявлених археологами, було святилище (капище) у Києві, досліджене В.В. Хвойком у 1908 році.
Д.Н. Козак вважає, що святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов'язане з культом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялися Олег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилося капище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу.
Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертву приносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайдено бойову залізну сокиру – очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм було зруйновано у 988 році за наказом князя Володимира.
Слов'янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу – починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей – однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу.
Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть, періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах, Іванківцях, Бакоті (Подністров'я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці (Північне Причорномор'я) та ін.
На численних святилищах Черняхівської та інших археологічних культур ставилися ідоли. Вони виготовлялися в своїй більшості з дерева і каменю. Перші не збереглися, а виготовлені з каменю дійшли до нашого часу. Таким, зокрема, є всесвітньо відомий Збруцький ідол.
Святилища общинного користування. За морфологічними ознаками вони поділяються на три типи.
1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища, виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст. н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін.
2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах (Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли на території України в середині – другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників.
3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено на поселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика, викладеного камінням – власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предмети відсутні. Це дає підстави вважати, що ці об'єкти використовувалися для повсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівської культури Північного Причорномор'я, де виникли під впливом античної культури [77, с. 636].
Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське, Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов'ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з'являються спеціальні служителі культу – жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.
Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьох поселень, об'єднуючи слов'янське населення в сакральний центр великої території – племені або союзу племен.
Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранні слов'яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфних Богів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набув значного поширення.
Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщину виключно важливі пам'ятки в галузі духовної культури, зокрема існування численних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуванню світогляду наших пращурів – праукраїнців.
Слов'яни, перш ніж почали будувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялися горам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душі померлих.
Язичницький культ слов’ян
Слов'янське язичництво досягло апогею напередодні утворення Київської держави і в перші два століття її формування (9 – 10 ст.), коли культ Перуна, бога грози і покровителя воїнів та князів, став державною релігією Київської Русі.
Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання.
Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса.
Поетів слов'яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів'ях, піснях.
Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми.
І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам.
За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм «дати дуба». Взагалі в уяві і кельтів, і слов'ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя – це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона – житло богів та духів.
Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.
Поклоніння силам природи
Гора.
У міфологічних поглядах гора наділена багатою і глибокою символікою. Вона трактується як зосередження космічних сил та центр, в якому небо зливається із землею і підземним світом. Тому космічна гора є місцем проживання богів неба. Саме тому сакральні споруди-святлища зводилися на підвищеннях. Тут славилися вищі боги.
Вода (річки, потічки, озера, джерела).
Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність. Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням. Звідси уявлення про «живу» та «мертву» воду, про воду «небесну» і «земну». Важлива властивість води і в сприянні родючості, заплідненню. Тому давні слов'яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидати у воду дрібні монети, що існує і на сучасному етапі, – це відгук прадавніх жертвоприношень.
Вогонь.
Цей культ у слов'ян прадавній. Обожнювання вогню пов'язувалося із сонцем та блискавкою, що давали тепло та дощ. Слов'яни вважали вогонь очищувальною силою.
Обожнювалися також Місяць, Земля-матінка, зірки та вітер. Одночасно слов'яни обожнювали інші сили природи. Найбільш широко був розповсюджений культ дерев, гаїв, священних тварин. Найзначнішим символом життя вважали «космічне дерево», яке сягає коріннями підземного світу, а верхівкою – неба. Загальнослов'янське слово «гай» визначало лісовий простір, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (приносили в жертву богам – їжу, речі, тварин, переважно биків, кабанів та овець).
Одним з джерел для вивчення язичницьких вірувань є різноманітні керамічні вироби та малюнки на них.
Так на численних поселеннях Зарубинецької, Черняхівської та інших культур, як і в минулі часи на трипільських поселеннях (Кліщів, Ворошилівка, Вінницької обл.), знайдені вироби з глини у вигляді «хлібців» – це невеликі глиняні повторення округлих буханців хліба. Найчастіше трапляються їхні мініатюрні копії. У глину «хлібців» додавали рослинні домішки та злаки. Міфологічну роль виконували також камені – символи міцності та вічного існування.
Майже на кожній дослідженій пам'ятці І тис н.е. знайдені прикраси з язичницькою символікою – амулети, що підвішувалися на шию або носилися в торбинках. Їх виготовляли з металу, кістки, каменю і глини. Найпоширенішими були різноманітні підвіски з дірочками або вузликами, прикрашені крапками. На поселеннях Зарубинецької культури характерними були шумові підвіски – амулети. З них складалися намиста, куди входили металеві дзвіночки, різноманітні кільця, ланцюжки тощо. За уявленням наших предків, такі шумові намиста повинні були відганяти злих духів. Серед племен Дністро-Дніпровського межиріччя І тис н.е. поширеними були так звані лунниці – амулети-підвіски на честь шанування Місяця.
Як обереги використовували і намисто.
На посуді майже всіх слов'янських культур І тис. н.е. зображувалися різноманітні солярні знаки та хрести, в тому числі у вигляді свастики, яка походить від рівнобічного хреста, вписаного у квадрат. Як відомо, цей знак має зв'язок із сонцем та вогнем, визначаючи сторони в космосі, сторони світу, а також тісно пов'язаний за змістом із знаком хреста.
Знак хреста є дуже давнім: зафіксований ще на кераміці трипільської культури. Утворений він чотирма променями. Спочатку хрест імітував найдавніше знаряддя для добування вогню, а пізніше перетворився на універсальну емблему – поєднання небесного вогню (Сонця) і вогню землі. В минулому було поширене уявлення про небесне походження земного вогню, як вогню подарованого людям небом. Хрест виступає язичницьким символом воскресіння та безсмертя, він здатний відлякувати будь-яку погань і має цілющі властивості