История укр культуры / Тоталітаризм

Термін “тоталітаризм” (з італійської “охоплюючий все в цілому”).

Він виникає тоді коли надмонополізація економіки, виробництва веде до одержавлення всіх сфер життя країни.

Для тоталітарного режиму характерне піднесення ідеології в ранг найважливішого державного інституту. Щоб монопольно управляти , ідеологізується все господарське життя, політика, наука, міжнародні відносини, культура і всі сфери духовного життя. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.

1. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства…” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

1. Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ¼; серед директорів підприємств – майже 70%.

1. Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.

1. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – зв’язуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. ЇЇ основним стержнем була “надзвичайна система” суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату та владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. Підтвердженням цього можуть бути слова Сталіна сказані на ХУІ з’їзді ВКП (б) “Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу …..” У довоєнний період Україною прокотилося три хвилі масових репресій (починаючи з 1929 р.); І – (1929-1931 рр.) – розкуркулення , депортація; ІІ – (1932-1934 рр.) – штучний голод, постишевський терор, репресії після вбивства С.Кірова; ІІІ – (1936 – 1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Головним завданням масових репресій були:

1. Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;

1. Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;

1. Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :

1. “шкідництва”;

1. “переродженців і дворушників” у самій партії;

1. “рештків ворожих класів”;

1. “рештків старих контрреволюційних партій”.

“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі “СВУ” Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане, кого не поставимо – перестріляємо”.

Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.

За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше : з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.

У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи “28”.

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники : 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.

Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.