На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин. Цей процес особливо прискорився після проведення буржуазних реформ. Розвиток капіталістичних відносин вимагав проведення реформи освіти, яка була здійснена в Росії у 1864 р. Царський уряд був змушений надати можливості здобувати освіту майже для всіх соціальних рівнів. Поряд з професійною започатковується народна освіта. Велике значення в розвитку освіти мали університети. Харківський університет був заснований у 1805 р. У 1864 р. було відкрито Київський університет (перший ректор – український вчений М. Максимович), у 1865 р. – Одеський університет.

Першим українським літературним твором вважають «Енеїду»

Котляревського (1798 р.). Пізніше він написав музикальні комедії «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». П. Гулак-Артемовський складав вірші українською мовою, Є. Грабянка писав байки на класичні сюжети. Засновником української художньої прози був І. Квітка-Основ’яненко, який припинив традицію використання української мови тільки у комедійних жанрах. Кращі його твори – «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма».

Ідея національного відродження знайшла своє остаточне завершення у творчості Т. Шевченка. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Ціла низка поетичних творів Т. Шевченка присвячена минулому українського народу, боротьбі за національне визволення України (поеми-етюди «Тарасова ніч», «Гамалія», «Розрита могила» та ін.).

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повість «Кармелюк» вражають трагічністю зображення кріпацького гноблення. І. Нечуй-Левицький створив в українській літературі жанр соціально-побутової повісті («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»). Автор новаторських соціально-психологічних творів Панас Мирний (О. Рудченко) основну увагу приділяв зображенню внутрішнього світу героїв (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повість «Лихі люди»). Революціонер-демократ П. Грабовський створив революційні вірші (збірники «Пролісок», «Кобза»). З 70-х років XIX ст. починається творчість Івана Франка – письменника, поета, драматурга, політичного діяча. Найбільш відомі його літературні твори – «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Украдене щастя». Ярким явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Косач). Вона збагатила українську поезію, прозу, драматургію образами світової історії, глибокими філософськими роздумами (поеми «Давня казка», «Роберт Брюс», драма-феєрія «Лісова пісня»). У 90-х роках починається творчість М. Коцюбинського, який продовжив традицію соціальної повісті.

В архітектурі XIX ст. на зміну пишності й декоративності бароко прийшов академічний стиль класицизму. Основною метою архітекторів стає не зовнішня привабливість, а внутрішній комфорт. У цей час активно будуються українські міста – Одеса, Маріуполь, Миколаїв та ін. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було побудовано оперний театр. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським.

Після другої світової війни розвивається неоавангардизм – антироман, поезія «абсурду». У Києві була створена «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут» – засновник М. Семенко). У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників України («Гарт»), яку очолив В. Блакитний. Членами Спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.

З 1923 р. почалась хвиля «українізації», яку проводили українські націонал-комуністи (серед яких відомі діячі О. Шумський та М. Скрипнік), повертається з еміграції М. Грушевський, робляться кроки до ліквідації неписемності населення. У цей період особливо вирізняється київська літературна група «неокласиків», яку очолили М. Зеров та М. Рильський. Але вже у 1926 р. починається наступ на національну культуру, переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка української історії має назву «розстріляне відродження».

30-ті – середина 50-х рр. характеризуються диктатом бюрократії, що призвело до приниження і остаточного морального занепаду духовної культури, фізичного та духовного знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки у 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Було безвинно засуджено 43 діячі української культури.

6. Українська культура другої половини XIX - початку XX ст.

в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель .Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника

Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних.

Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта" начолі з А. Вахняниним

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951, "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін.)

1. Розвиток драматургії жанру кінця хіх століття. Історія українського театру

Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв'язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст.— урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени — спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв — унікального явища в національному мистецтві — сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.

У кінці XIX—па початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами.

З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. Театр ставав важливою школою життя і виховання мас

Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького — М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським.

Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. Популярність театру, ентузіазм, з яким глядачі сприймали вистави, спричинили навіть і до такого негативного явища, як «драморобство» і появи низькопробних заробітчанських труп. На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п'єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики.

2. Видатні драматурги XIX століття: Франка-. З-під його пера з'являються «Украдене щастя» (1893), «Учитель» (1894), «Кам'яна душа» (1895), «Сон князя СвятославаДля розвитку театру і драматургії, крім оригінальних п'єс, велике значення мали виступи І. Франка як історика і теоретика драматичного мистецтва, театрального рецензента. У ряді статей про український театр і драматургію («Руський театр у Галичині», «Наш театр», Концепція Франка — теоретика драми вибудовується на засадах матеріалістичної естетики, принципах реалізму і народності, розумінні того, що театр має бути «школою життя», «підоймою поступу і просвіти».

У Галичині продовжує свою Григорій Цеглинський, який майже щороку давав нову п'єсу для театру. В театрі при «Руській бесіді» часто ставилися його комедії, переважно з життя інтелігенції, міщанства: «На добродійні цілі», «Серед письменників старшого покоління до драматургії звернулися такі відомі поети й прозаїки: Олена Пчілка («Сужена не огужена», «Світова річ»), В.Мова (Лиманський) («Старе гніздо й молоді птахи»), Панас Мирний («Лимерівна») і особливо інтенсивно—Борис Грінченко. Його герої — селяни, трудова інтелігенція — в сутичках з можновладними представниками тогочасного суспільства викривають їхню моральну порожнечу, паразитизм життя, панську пиху. Злободенні проблеми сучасності відбились у п'єсах «Нахмарило», «На громадській роботі», «На новий шлях».

Важливі соціальні конфлікти та морально-етичні проблеми порушуються в драматургії Володимира Cамійленка. Письменник написав п'ять драматичних творів: історичну соціальну драму «Чураївна», політичну сатиру «У Гайхан-Бея» і три драматичні гуморески—«Драма без горілки», «Дядькова хвороба», «Химерний батько».

Напівлегендарна, напівісторична постать Марусі Чурай впродовж десятиліть привертала увагу поетів, драматургів, прозаїків.

Любові Яновської. Анотація драми «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває» Ця п'єса дала одну з кращих ролей (Зінька) Марії Заньковецькій, її улюблену роль

5. Лесь Курбас. Він створив свій театр «Березіль», відомий нині в усьому світі. А самого Курбаса вважають, і не випадково, мало не першим авангардистом театру. На сцені «Березолю» було здійснено оригінальні постановки п’єс,

6. Леся УкраїнкаДругою прем’єрою сезону стає драматична поема “У пущі”, присвятила глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце та обов’язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали

Зовсім іншою була наступна вистава “Горе брехунові” – комедія, від якої глядачі були просто в захопленні, дивуючись багатству нових театральних прийомів і засобів.

Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте операм українських композиторів тут практично не було місця (популярності тоді набули твори П. Чайковського, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Такою була доля всієї музично-театральної спадщини С. Гулака-Артемовського (1813-1873), Миколи Лисенка (1842-1912), Петра Сокальського (1803-1887), Миколи Аркаса (1852-1909) та ін. Лише з 1907 p., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдвяну ніч", "Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них - С. Крушельницька (1872-1952) А. Нежданова, (1853-1922) О. Мишуга (1873-1950), аби мати можливість повністю розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання в мистецькому світі.

У Підросійській Україні, зокрема, шкільна освіта була зросійщеною, в Галичині - спольщеною, на Закарпатті - змадяризованою.

Відсутність національної школи в українських землях у середині XIX ст. призводила до того, що переважна частина українських дітей могла отримувати освіту лише чужою мовою. Винятком було функціонування "недільних" шкіл, що проіснували з 1859 до 1862 р. за підтримки прогресивної частини української інтелігенції, яка зробила спробу впровадити українську мову як навчальну. Для цієї справи Т. Шевченко підготував та видав "Буквар южнорусскій", П. Куліш - "Граматику", О. Кониський та Ю. Степовик - арифметичні збірки "Шотниця". У 1862 p. M. Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів. Усі типи початкових шкіл були перетворені на народні училища

Протягом 1873-1908 pp. відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: ветеринарний (1873) та технологічний (1885) інститути в Харкові, політехнічний (1898) та комерційний (1908) інститути в Києві і вище гірниче училище (1899) у Катеринославі.

Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв´язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об´єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності "самодержавство-народність-соборність". На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. З початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко (житлові будинки архітекторів Д. Фетисова у Запоріжжі та П. Альошина у Києві); 2) використання мотивів народного дерев´яного зодчества (будинок земства в Полтаві - арх. В. Кричевський, інтер´єри С Васильківського). Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад "Танок серед мечів" Г. Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення.

У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоедов тa M. Ге - художники, творчість яких була тісно пов´язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Репін ("Запорожці пишуть листа турецькому султанові"), М. Ярошенко ("В´язень", "Курсистка"), А. Куїнджі ("Пейзаж"), К. Трутповський ("Бандурист", "Український ярмарок") та ін.

Художники зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній. їх мистецтво було пройняте реалізмом. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя", "Свято"), О. Сластіон ("Проводи на Січ", "Запорожець"), М. Пимоненко ("Сільська родина", "Суперниці", "Святочне ворожіння"). їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

З´являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі -імпресіонізм та символізм. їх представниками були О. Мурашко ("Благая вість", "У кав´ярні"), О. Новаківський ("Коляда", натюрморти), Ф.

Музеї як такі почали з´являтися у XIX ст. Це були спочатку переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), Музей старожитностей при Київському університеті (1835). У 1869 р. в Севастополі відкрито музей оборони Чорноморського флоту, з 1905 р. - це державний комплекс - музей героїчної оборони міста з панорамою.