культура другої половини 20 столітя

60-80-ті роки З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка.

Музика 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з‘являється блискуче сузір‘я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Театр.Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва, особливо в постановці спектаклів "Милана" Г.Майбороди в Київському академічному театрі опери та балету ім.Т.Г.Шевченка, "Дума про Британку" Ю.Яновського в Київському драматичному театрі ім.Франка, "Даруйте коханим тюльпани" О.Сандлера в Одеському музично-драматичному театрі.. Високу оцінку дістали спектаклі "Веселка" М. Зарудного Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Садовського, "мій друг" М. Погодіна Харківського академічного театру ім. Т.Шевченка, опера "Лісова пісня" В.Кирейка

Здобутки мало і кіномистецтво України.У часи “відлиги” Київська студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.Це час становлення українського поетичного кіно: Ю.Іллєнко, Л.Осика, М. Мащенко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна “Визволення Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Суттєві зміни сталися в освітній сфері. У 1953 р. здійснено перехід до обов‘язкової семирічної освіти. У квітні 1959 р. Замість семирічної обов‘язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав також право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично його було використано для русифікації українського шкільництва. Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів,

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. У 1949 р. було розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів 1. Котляревського, підготовлено 5-томне видання творів Лесі Українки. Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію в 17 томах, яка незважаючи на певну низку ідеологем, вміщувала значну кількість виваженої інформації.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

В часи правління Л.І. Брежнєва (з 1964 р.) почався поворот до неосталінізму, він супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обгрунтувалося теорією “зближення націй” і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972-1989 рр.). Вивчення російської мови стало обов‘язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.Хоча з 1966 р. почалося впровадження загальнообов‘язкової десятирічної освіти, розширювалася мережа вузів, у цей же час посилювалася ідеологізація школи, характерними рисами освіти в Україні стали уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору.

1. Спроби децентралізації радянської системи

Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало закрите

засідання ХХ з’їзду КПРС, на якому перший секретар ЦК партії виголосивтаємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації

сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. 4

. Рух шістдесятників Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого черезпереклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи

неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога,

До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. М.Вінграновського Нову хвилю в кінематографі представлялиС.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика.

"…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Як третю ознаку я б виділів неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."

а) переважно традиційний стиль, але спрямованість змісту творів на пробудження громадянської і національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, М. Рильський, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.);

б) екзистенціалізм, що зосереджувався на цінності внутрішнього духовного світу особистості, розумінні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у ньому. В. Стуса;

в) архетипічний символізм, представлений спробами інтуїтивно-символічного висвітлення архетипів, які утворюють підтекст української культурної самобутності,

Зародження дисидентського руху Дисидентсво– виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками,московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм.

Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ,

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), присвячений темі збереження національної духовної спадщини. У 1962-1963 рр. митців-шістдесятників піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати. У 1965 р. прокотилася перша хвиля арештів українських шістдесятників, зокрема було заарештовано С.Параджанова, В.Чорновіла, братів М. та О. Горинів, у 1972 р. – друга хвиля (заарештовано В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка). Репресій зазнали і представники образотворчого мистецтва, зокрема фундатори фольклорного напрямку в українському малярстві А.Горська, В.Зарецький, О.Заливаха, Л.Семикіна, композитори М.Скорик та В.Івасюк.

Після приходу до влади М.С.Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов‘язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова,М.Хвильового,.Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень.

Негативны тенденцыъ:Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу.

3. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України (1991-і до нашого часу).19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.Незважаючи на негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, , Н. та О.Сумських.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

.Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі), популярної музики, літератури.

Культура національних меншин Україн

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською та іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква.

Серед рис художньої культури ХХ століття можна виділити такі

- відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живопису й музиці;

- інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму, екзистенціалізму);

- безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя та ін.;

- розкол між популярним і елітарним мистецтвом;

- інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живопису, музиці, театрі;

- величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, унаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє “обличчя”, у тому числі і в художній культурі

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення стилю модерн, що було пов'язано не лише зі спробою подолати «багатостильність» минулих років, а й прагненням створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну стала сплетена із лози хатина замість дорійського храму. Більшість з них активно шукали національні моделі нового стилю (В. Кричевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко

ЛІТЕРАТУРА ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ XX СТОЛІТТЯ

Поряд з неоавангардистськими тенденціями у ньому розвивається, збагачуючись новим духовним і художнім досвідом, література, яка тяжіє до реалістичного напряму. Однак визначальна роль у літературному житті трьох останніх десятиліть XX ст. належить постмодернізму. .

В образотворчому мистецтві, наприклад, постмодернізм характеризується як напрям, що ґрунтується на вільному поєднанні усіх можливих форм, на «інтеграції різних мов».

СУЧАСНА ПОЕЗІЯ Поліфонічність ліричних голосів, присутність різних стильових тенденцій (Л. Талалай, П. Мовчан, Б. Нечерда, В. Герасим'юк, І. Іов, І. Малкович, В. Махно, О. Лишега, Н. Дзюбенко, А. Мойсієнко, І. Андрусяк та ін.). Постмодерністський калейдоскоп сучасного світу: гра зі словом, образом, "чужим" текстом тощо, стильовий і тематичний еклектизм, наскрізна іронічність. Ігор Римарук. "Різдво", " місце людини у складному сучасному світі, про важливість збереження вічних цінностей, себе в час апокаліпсису.Група Бу-Ба-БуАндрухович.

СУЧАСНА ПРОЗА Її пошуковість, експериментаторство. Сучасний світ, людина у міфовізіях, відчуттях, рефлексіях, в ігровому полі авторської уяви, іронії, гротеску. (проза Ю. Андруховича, О. Ульяненка, В. Медведя, Є. Пашковського, Ю. Іздрика, В., С. Процюка, Ю. Галина Пагутяк. "Ранок без вечора", " Оксана Забужко. "Казка про калинову сопілку