3.4. Філософія техніки

Техніка – це совокупність створених засобів і знарядь виробництва, а також заходи та операції, вміння та майстерність здійснення трудового процесу.

Мета і функції техніки – перетворювання природи та світу людини згідно з цілями, які ставлять люди, що мають певні потреби і бажання. Отже, техніка є невід’ємною складовою людського існування.

Техніка сама по собі не є метою. Вона набуває цінності тільки як засіб. Можна розглядати техніку і як самостійний феномен, однак ця самостійність певною мірою відносна: техніка органічно залучена до контексту соціального буття та свідомості, є основою цивілізації, перебуває у вирі історичного часу й постійно прогресує.

Філософія техніки – галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Література:

1. Волков Г. Эра роботов и эра человека. – М., 1991.

2. Канке В.А. Этика. Техника. Символ. – Обнинск, 1996.

3. Князев В.Н. Человек и технология. – К., 1990.

3.5. Людина як мета і вища цінність історичного розвитку

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-цінніс­но значення філософської культури. Людина — альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяль­ності особистості. Усі філософські питання, як стверджу­вав Кант, зводяться до одного: «Що є людина?».

Антропологія (грец. anthropos — людина і logos — вчення) — сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку. «Серед всіх людських наук наука про люди­ну найбільш гідна уваги».

Межі між цими науками про люди­ну поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як «антропоцентризм», «антропний підхід», «людський вимір», «людський фактор».

Досить актуальним є міркування російського філософа М. Бердяєва про те, що людина — «загадка в світі і найвеличніша, мабуть, загадка».

У філософському знанні помітне місце займає гіпотеза, за якою властивість «життя» притаманна природі. У людині ця властивість розвинена найпомітніше.

Основними ознаками, що виокремили лю­дину з проміжних видів, є насамперед наявність розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості, завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією, а й передавати сво­їм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим чинником культивування людського роду став соціальний характер життя перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована діяльність, насамперед тру­дова, — основні якісні характеристики людини.

Одним із основних у філософській антропології є пи­тання про природу і сутність людини, які іноді невиправда­но ототожнюють. Людина як біосоціальна істота, є склад­ною єдністю тілесного (природного) |духовного (соціально­го, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина — високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю — соціальне утворення. У цій подвійності все важливе — і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: «Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у ви­гляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...». Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності та­ких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здат­ність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота.

Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і со­ціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій.

«Поганих людей не буває», — запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю приро­дою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна «соціальна алхімія» неспромож­на «переплавити свинцеві людські інстинкти», як ствер­джував Г. Спенсер.

Викори­стовуючи культуру, людина вибудовує свою власну «іншу природу», набуває соціальної сутності. її ознаки — свобо­да, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластич­ність, тобто здатність безперервного вдосконалення, на­буття уявлення про сенс власного існування тощо.

Така різноманітність поглядів на людську природу ціл­ком зрозуміла, адже людина — це відкрита до змін природ­но-соціальна істота, здатна до свідомої саморегуляції, що робить її суб'єктом суспільно-історичної діяльності і куль­тури. Людина — амбівалентна істота з великою кількістю можливостей, які вона не здатна сповна реалізувати в силу швидкоплинності свого життя.

Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як ви­щого творіння природи, надприродних сил спричинило по­яву антропоцентризму — сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, волода­ря природи. У цьому аспекті філософське вчення про лю­дину розглядається як стрижень всієї філософії, як визна­чальний принцип побудови всіх складових філософського знання.

Філософська концепція людини випрацьовує понятій­ний апарат, що визначає різні характеристики людської істоти: «людина», «індивід», «індивідуальність», «особи­стість», «суб'єкт» тощо. У цьому плані сучасна філософія особливу увагу приділяє поняттю «особистість».

Це поняття характеризує духовний, насамперед моральний розвиток індивіда, коли він мислить і діє відпо­відно до почуття власної гідності та відповідальності за свої вчинки.

Свобода і гідність окремої особистості ста­ють своєрідними індикаторами людської сутності. Кожна людина є індивідом, суб'єктом. Однак саме почуття гідно­сті, самодостатності, «внутрішня автономія», тобто від­чуття незалежності, перетворюють індивіда на особи­стість. Морально відповідальна людина, тобто особистість, має бути тим вимірювачем подій і процесів, які відбува­ються завдяки людській діяльності («людський вимір»). Стати особистістю — непроста справа. Не випадково гово­рять, що людиною народжуються, а особистістю — стають.

Багатогранна природа людини, її творча сутність про­являється у тій реальності, яку вона створює, у світі куль­тури, можливостях передбачити наслідки власної діяльно­сті, з'ясувати перспективи свого існування.

Література:

3. Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тысячилетия). – Екатеринбург, 1997.

4. Гаврюшин Н.К. Самопознание как таїнство // Вопросы философии. – 1996. - №5.

5. Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і соціальна думка. – 1992. - №7.

6. Налимов В.В. Спонтанность сознания. – М., 1989.

7. Ортега-Гассет Х. Человек и люди // Избранные труды. – М., 1997.

8. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

9. Шелер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.

10. Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. – 1993. - №4.