3.3. Поняття і види угод (правочинів)

За характером правовідносин, що виникають на підставі право чину (або за ознакою від платності)

• Відплатні – породжують правовідносини, де кожна із сторін вправі вимагати від іншої певні майнові або грошові цінності (купівля-продаж, міна).

• Безвідплатні - породжують правовідносини, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності або виконати дію.

3. За моментом вчинення

• Консенсуальні – для їх вчинення достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. В момент досягнення згоди право чин вважається вчиненим і у сторін виникають права і обов’язки (купівля-продаж, підряд).

• Реальні – для їх вчинення крім досягнення згоди, потрібно ще й передати річ чи кошти. Права і обов’язки виникають у сторін з моменту їх передачі (дарування, зберігання).

4. Залежно від значення підстав право чину для його дійсності

• Каузальні – правочини, дійсність яких залежить від конкретної підстави – цілі (наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів).

• Абстрактні – правочини, для дійсності якого ціль не має значення (вексель, гарантія).

Крім цього, правочини також поділяються на:

• Умовні – правочини, в яких виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому;

• Безумовні – право чини, що не містять будь яких умов.

Окремим видом правочинів є:

• фідуціарні – правочини, які містять довірчий характер (договір доручення, довіреність);

• нефідуціарні – правочини, що не мають довірчого характеру.

Законом передбачені вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину:

• зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству, а також моральним засадам суспільства;

• особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

• правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;

• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (тобто не може бути фіктивним);

• правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на:

• правочини з вадами суб’єктного складу;

• правочини з вадами волі;

• право чини з вадами форми;

• правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин – це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети його укладання.

Удаваний правочин – це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. В такому правочині також відсутня основа – учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсним інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.