СТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

краю. Автор літопису -- людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.

Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб`янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних ―Сказаній‖, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi -- це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро КонашевичСагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий -- на чотири томи -- літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.

Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: ―Україна, татарами терзана‖ М. Павковського, ―Чигирин‖ О. Бучинського-Яскольда, ―Розмова Великоросiї з Малоросією‖ С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів ―часів Мазепи‖, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи -- як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії -- звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика,

41

Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.

ІІ. Культурно-національна еліта Козацької доби

Еліта –невід’ємна частина суспільства, умова його політичної та економічної незалежності. Це люди, близькі за походженням, що інтенсивно взаємодіють і мають спільні цінності, прихильності та цілі, групову свідомість та спільні устремління. Крім того, елітою стають освічені, культурні особистості, що виділяються з маси, протиставляють себе їй, досягають успіху у різних видах діяльності і, таким чином, сприяють ефективній самоорганізації соціуму.

Проявляючи високі особистісні та індивідуальні якості й керуючись свідомими інтересами, еліта виступає дієвою силою культурнонаціонального процесу, акумулює енергію народу в русі до його незалежності. При цьому становлення і активна діяльність еліти в тих чи інших умовах обов’язково супроводжується розвиненим почуттям соціальної відповідальності та національної свідомості. Збереження еліти, яка виступає носієм політичної свідомості та кваліфікованої елітарної культури, сприяє ефективній національній самореалізації, спроможності спільноти дати адекватну відповідь на виклики історичних обставин, а отже, виживанню народу як цілісності.

Слід зауважити, що українська еліта (як, до речі, і еліта загалом) продукувала елітарну свідомість, яка необов’язково завжди сприймалася і засвоювалася масами. В елітарному середовищі переважали установки на провідну роль в історичному розвитку «обраних», тобто нечисленних груп людей, які свідомо виділяють і протиставляють себе «масі». При цьому одним з негативних наслідків було те, що бажаного узгодження дій та інтересів еліти й загалу в українській історії не спостерігалось. Водночас, як свідчить історія, в найбільш відповідальні й важливі періоди національного розвитку українська еліта спрямовувала свої зусилля на задоволення потреб і одвічних прагнень народних мас.

Життя і творчість видатних представників української нації, їх патріотизм, подвижницька діяльність на ниві освіти і культури дають нам підстави стверджувати, що завжди актуальною залишається потреба виховання відповідальної еліти, яка приймає зважені й раціональні рішення, захищає національні цінності,

42

керується свідомими національними інтересами. Перед національною елітою мусить стояти висока мета – перетворення маси, населення на народ, усвідомлення своєї ідентичності, високий рівень розвитку національної свідомості, плекання індивідуальної культури.

Еліту в різні часи української історії складали люди з неординарними особистісними, моральними й інтелектуальними якостями. У своїй різнобічній діяльності вони не віддалялись від духовних основ національного життя, виражали стиль мислення українства, глибинні архетипи його свідомості, національну ментальність. Дуже яскраво роль національної еліти в духовній консолідації українського етносу проявилась в XVI – XVII ст. – у період культурно-національного відродження й особливо в час, коли українська культура досягла свого апогею, – в добу українського бароко.

Суттєву роль у розвитку української спільноти в цей період відігравала як інтелектуальна, так і аристократична еліта – представники князівських родів, великі українські магнати з яскраво вираженою національною свідомістю, релігійні діячі, викладачі шкіл та університетів. Українська історія цього часу знає імена визначних людей і великих патріотів – князя Костянтина Острозького, князя Яна Замойського (поляка за походженням), волинського воєводи Олександра Чарторийського, брацлавського воєводи Романа Сангушка, києво-печерських архімандритів Єлисея Плетенецького і Захарії Копистенського, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, митрополитів Йова Борецького, Петра Могили, Варлаама Ясинського. Слід згадати і про плеяду української інтелігенції, яка працювала на розбудову української духовної культури й української церкви. Це відомі інтелектуали й книжники – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко, Лаврентій і Стефан Зизанії, Памво і Стефан Беринди, Тарас Земка, Олександр Митура, Іван Максимович, Іван Величковський, Іван Орновський, Данило Братковський, Іоаникій Галятовський та багато інших.

Двори української аристократії – Острозьких, Збаразьких, Радзивілів, Чарторийських – були важливими центрами українського життя в XVI – XVII ст. Навколо них об’єднувались кращі представники української культури – поети, викладачі шкіл,

43

друкарі, коректори, духовні особи. Саме вони стали творцями суто українського проекту, ім’я якому – українська духовність. Слід зауважити, що об’єднання національної інтелігенції навколо шляхти і верхівки міського патриціату – це загальноєвропейська тенденція. Існування різних літературно-інтелектуальних об’єднань під патронатом великих магнатів було на той час досить поширеним явищем у Європі.

Безперечно, українська інтелігенція цього часу являла собою елітарну групу в системі українського життя з характерною для неї інтелектуалізованістю, освіченістю, культом духовності. І виробляла вона, звісно, елітарну свідомість. У цьому українська інтелектуальна еліта виявилася багато в чому схожою на європейську, зокрема італійську чи німецьку, що вкотре підтверджує думку про транс’європейський характер національної аристократії, інтелігенції, еліти загалом. Високого рівня європейська освіченість і культурність, що знаходили своє вираження в мові, стилі поведінки, способі життя, були невід’ємною рисою української еліти.

Приміром, вже ранньогуманістична ідеологія вироблялась нечисленною елітою української інтелігенції, яка усвідомлювала свій особистісний статус, значною мірою наднаціональний і позасповідний. Подібний висновок, у першу чергу, стосується таких видатних постатей української культури, як Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Станіслав ОріховськийРоксолан, Шимон Шимонович, Севастян Кленович та ін. Це – справжні громадяни пан’європейської «республіки вчених», високоосвічена інтелігенція, що поспіль мала вищу освіту, здобуту в закордонних університетах, світські люди, захисники й пропагандисти гуманістичних ідей. Елітарна свідомість вироблялася і в інтелектуальних товариствах та зібраннях, що існували в XVI – XVII ст. на Волині і в Києві (гурток «зжидовілих» у Києві, острозьке культурно-освітнє об’єднання, гурток КиєвоПечерської лаври). Проте вона не завжди відповідала запитам широкого загалу, хоча українські мислителі та діячі української культури, як правило, намагалися служити спільному благу і суспільним інтересам.

Звісно, українська еліта, як і європейська, складала меншість населення тодішньої України, в її середовищі панували

44

антидемократичні тенденції (згадаймо участь у придушенні К.Острозьким селянського повстання), одна з яких – снобістське, якщо висловлюватися сучасною термінологією, дещо презирливе ставлення до неосвіченого натовпу, «бидла», в розряд якого потрапляли – і це теж слід особливо підкреслити! – крім простого народу, також і невчені та ворожі освіті церковні служителі (в «Євангелии учительном» К. Транквіліона-Ставровецького окрема глава присвячена аналізу критичного стану православної церкви, і називається вона «Нравоученіє о учителях ленивых и упивающихся»). Суто елітарним заняттям у XVI – XVII ст. стала літературно-релігійна полеміка, яка велася українськими інтелектуалами із захисниками католицьких впливів на українську культуру. Літературна творчість Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Христофора Філалета – це свідчення високої культури, глибоких знань, літературної вишуканості, інтелектуальної глибини, якими володіли ці люди . Саме видатні представники української культури, безпосередні учасники літературно-релігійного процесу складали еліту нації, закладали підвалини національної культури. Зберігаючи традиції руської духовності й здійснюючи інтелектуальну, культурно-просвітницьку діяльність, українська еліта брала на себе відповідальність за консолідацію українського етносу. Водночас одним із найсуттєвіших результатів її діяльності в XVI – XVII ст. стало поширення ідей гуманізму, утвердження цінності особистості, значущості людського єднання. Виступаючи органічною частиною національного буття, українські інтелектуали й книжники забезпечували активне входження України до європейської культурної спільноти і до єдиного європейського комунікативного простору. Без урахування значущості подібних аспектів активності української еліти, а також тієї великої школи духовної діяльності, яку вона здійснила, буде неповною картина формування і розвитку європейської культури в цілому.

Загалом діяльність української еліти відповідала потребам формування національної самосвідомості, завданням національного самоствердження, особливо в час протистояння української спільноти польсько-католицькій експансії і захисту основ православного життя. Разом з тим елітарність і аристократизм української еліти поєднувався з досить байдужим ставленням до

45

масової боротьби народних мас, що, власне, було закономірним явищем для гуманістичних рухів і в Західній Європі, і в Україні. Гуманізм ніколи не був прапором відкритої боротьби народних мас і соціальної боротьби. Найбільш суттєвою рисою гуманістичної ідеології став індивідуалізм, хоча, звісно, про злет ренесансного індивідуалізму в Україні, характерного для італійського Відродження, говорити не доводиться. Гуманізм як продукт творчості української інтелектуальної еліти не міг набути загальної популярності, бути прийнятним і адаптованим релігійною свідомістю народних мас. Проте все це не зменшує значення виробленого елітою, в першу чергу українською інтелігенцією, світогляду. Продуктивна сила ренесансного індивідуалізму полягала в тому, що він міг вести до глибоко позитивних форм творчості й особистісної активності. Не в останню чергу саме тому в українській культурі XVI – XVII ст. формувався ідеал людини, яка не зосереджує увагу лише на собі й своїх індивідуальних потребах, а діє для спільних цілей і на загальне благо.

Зразки високої елітарної культури творилися в Україні і в добу українського бароко. Починаючи з 2-ої половини XVII ст., центром інтелектуального й культурного життя стає Київ. Завдяки подвижницькій діяльності митрополитів Петра Могили і Варлаама Ясинського в Києві відбувається пожвавлення культурного й освітнього руху, розцвітає літературна й поетична творчість. Це не було винятком на той час, адже свого роду пасіонарність української еліти відповідала духовним та інтелектуальним пошукам, що відбувалися в українському культурному середовищі. Місцем зосередження української еліти, розквіту таланту багатьох українських інтелектуалів, формування нової філософії та науки став утворений за сприяння Петра Могили колегіум, а згодом академія. Значення Києво-Могилянської академії в тогочасній і сучасній історії вимірюється тим, що вона була не лише першим навчальним закладом в Україні, а й символом високої духовної спільноти української інтелектуальної, духовної та літературної еліти. Протягом досить тривалого часу академія концентрувала в собі дух спільності різних людей, єдності їх духовних поривів і дій. Бароковий дух доби, висока культура філософського, суспільнополітичного і правового мислення в Києво-Могилянській академії сформували видатних постатей української історії – Лазаря

46

Барановича, Іоаникія Галятовського, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Теофана Прокоповича, Артемія Веделя, Максима Березовського, Івана Григоровича-Барського, Івана Щирського, Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика.

Прикладом концентрації української еліти довкола Петра Могили є так званий Києво-Могилянський Атеней, куди входили філософи Сильвестр Косів і Йосип Кононович-Горбацький, поети Афанасій Кальнофойський, Софроній Почаський, Йосип Калимон, Теодозій Баєвський, Хома Євлевич та ін. Все це засвідчує існування в Україні інтелектуальної й духовної сили, яку вже не можна було назвати «дурними русинами» і яка уособлювала дух нації.

Глибинні традиції українського культурного життя знайшли продовження в Чернігові, де за сприяння чернігівського архієпископа Лазаря Барановича сконцентрувалась енергія багатьох високоосвічених людей – інтелектуалів, літераторів і діячів церкви. Могутній осередок української культури, що існував у Чернігові в 2-ій половині XVII ст., увійшов в історію під умовною назвою «Чернігівське літературно-філософське коло», або «Чернігівські Афіни». Ядро угруповання Л. Барановича складали його сподвижники й друзі, з якими він вчився, а потім працював у Київській колегії. Це філософи, богослови, відомі поети, письменники й релігійні діячі – Інокентій Гізель, Феодосій Софонович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Данило Туптало (Ростовський), Лаврентій Крщонович, Іван Мирський, Іван Максимович, Іван Величковський, Петро Армашенко, Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Орновський та ін.

Історія елітарних за своїм характером інтелектуально-літературних об’єднань, товариств і гуртків, особливо створеного за сприяння П.Могили колегіуму й академії, – яскравий приклад органічного входження української спільноти до загальнослов’янського й загальноєвропейського культурного руху. Значною мірою саме завдяки еліті українська культура XVI – XVII ст. зростала в контексті європейського розвитку. При цьому українською інтелігенцією, духовною елітою нації були не просто сприйняті ідеали та цінності європейського культурного життя, а переосмислені й доповнені відповідно до умов, які диктувала історична епоха й культурна ситуація. Захищаючи і зберігаючи

47

засади української духовності, власні національні традиції, українська еліта в добу бароко робила велику справу для України – вона прокладала шляхи духовної та інтелектуальної співпраці з Європою, її діяльність стала свого роду протестом проти культурного ізоляціонізму й самообмеження.

Надзвичайно важливу роль відіграла національна еліта в час Руїни, коли українське суспільство знаходилося в стані громадянської війни, було розколоте і деморалізоване, «роздерте» соціальними суперечностями, а потреба в консолідації, єднанні, розумному упорядкуванні життя ставала особливо актуальною. Українські мислителі наполегливо шукали філософсько-релігійну відповідь на нагальні запити сучасного їм життя, усвідомлюючи важливість подібних пошуків для України 2-ої половини XVII ст. В творчості українських барокових мислителів цього часу провідною стає ідея національної єдності. Саме тоді, коли дестабілізація суспільного життя в період Руїни і Гетьманщини досягла вражаючих розмірів, діячі Чернігівського кола, і передусім Лазар Баранович, намагалися у богословській, філософській чи поетичній формах говорити про єдність, суспільну згоду, мир. Вони мріяли про таку державу, яка була б гарантією стабілізації в суспільстві, умовою гармонійного розвитку людини і суспільства. Щиро бажаючи припинення чвар в Україні, Л. Баранович та його послідовники пропагували зразки та норми високоморальної поведінки, християнського способу життя. Загалом у творчості видатних представників української культури йшлося про духовну єдність і консолідацію українського етносу як умову виживання і побудови власного національного життя.

Особливе місце еліти в українській історії пояснюється тим, що її представники не лише програмували, але й реалізовували в різних формах діяльності принципово новий стиль мислення і життя. Визначальними ознаками його стали духовна співпраця, діалог, творчі зв’язки, порозуміння, толерантне ставлення один до одного. Українська інтелектуальна та духовна еліта, на відміну від широкого загалу, виявилась силою, що усвідомила значення вироблення оптимальних для кризових історичних ситуацій форм людського співжиття і духовної співпраці. Перед загрозою руйнування соціальних зв’язків, розумних норм людського життя в час Руїни українська еліта демонструвала перспективність духовної спільноти, сприяла утвердженню соціокультурної єдності

48

українського етносу. Будучи безпосередніми «учасниками» багатьох історичних подій і процесів, видатні представники українського бароко сприяли досягненню духовної та політичної єдності українського народу і закладали підвалини майбутньої української державності. Органічним для української інтелектуальної еліти цього часу (на відміну від політичної) було утвердження своєї громадянської позиції, подолання вузьких рамок егоїзму. Своє покликання видатні представники української культури вбачали в служінні Україні, в поширенні між людьми громадянської любові і миру задля досягнення Україні великого майбуття.

Упродовж XVI – XVII ст. українськими інтелектуалами усвідомлювалась спільність національних інтересів і потреба у власній державі. Від цього часу спостерігається новий злет національного самоусвідомлення українського народу, пов’язаного з поширенням державотворчих тенденцій. І чинником, який стимулював процес націєтворення, були пасіонарні індивіди, що репрезентували українську еліту. Будучи носієм національної свідомості й культурної ідентичності, культурницька й державницька еліта формулювала національну ідею.

ІІІ. Монастирі як осередки національної культури.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі -- приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах - наставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при СамарськоМиколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковнопарафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого

49

зразка була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки -- у поєднанні духовноінтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспiльствi. У середині ХVII ст. на території семи полкiв. Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою - одна школа припадала на 2,5 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сiльськi громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкiльнi приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрiвнi дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Українi запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних i у літах перерослих» навчати військової справи. Ця iнiцiатива була пiдтримана гетьманом i невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогiчнi розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кiлькiсть письменних серед населення. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні вiдiгравали середні навчальні заклади -- колегіуми, які були засновані в Чернiговi (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релiгiйного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та

50