СТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось і та ін..

4.Обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь. // Мати у своїй владі. // Перевага, привілей, надані кому-, чомунебудь. // Офіційний дозвіл, допуск до виконання якихось обов'язків, до зайняття певної посади, вступу до вищого навчального закладу і т. ін. Наприклад:

Права людини — забезпечені законом можливості мати, користуватися й розпоряджатися соціальними благами й цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах.

Право вето — суб'єктивне право глави держави відмовитися підписати і ввести у дію закон, що його прийнято парламентом.

Право голосу — можливість брати участь в обговоренні й розв'язанні певних питань.

Право власності — право, яке охороняється державою і згідно з яким власник володіє, користується та розпоряджається своєю власністю на свій розсуд.

Право першої ночі — середньовічний звичай, згідно з яким феодал міг узяти до себе дружину свого васала в першу ніч після весілля.

Право петицій — конституційне право громадян звертатися до влади з письмовою вимогою, пропозицією, скаргою.

Право притулку — надання державою права в'їзду і безпечного проживання на її території іноземцям, що переслідуються за їхню політичну або наукову діяльність.

Магдебурзьке право — феодальне право м. Магдебурга на самоврядування, що поширилося на ряд міст Німеччини, Польщі, Литви та України.

5.Наука, юриспруденція.

Функції права

Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є

131

нормативно-регулюючею. Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

економічна — регулювання економічних відносин;

політична — регулювання політичних відносин;

ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визанння або заборони певних ідеологій;

екологічна — регулювання відносин природокористування;

культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;

орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером впливу:

статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;

установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;

охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;

запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

За сферою на яку поширюються функції права:

загальноправова;

132

міжгалузева;

галузева;

правовий інститут;

норма права.

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства. Система цінностей — це активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових Норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

-структурно-функціональний;

-аксіологічний (оцінний).

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики (структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспекту) правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою культурами.

Аксіологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає:

1)культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомості, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2)культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка виражається в правомірній поведінці;

133

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Функції правової культури — це основні напрямки осягнення правових цінностей — вітчизняних і світових.

Основними функціями правової культури є:

1)пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого сьогодення — вітчизняної та іноземної;

2)регулятивна — забезпечення ефективного функціонував всіх елементів правової системи і створення непохитного правопорядку;

3)нормативно-аксіологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.

Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень розвитку правової реальності як особливої системної якості і є правовою культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній даній крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді показника (характеристики) рівня розвитку цієї реальності

ІV. Історія медицини як складова українознавства.

Історія медицини в Україні починається з історії народної медицини.Перші лікарні в Київській Русі були засновані у 11 столітті та існували більшістю у формі притулків прикріплених до церков. У 14 і 15 були збудовані нові лікарні і багато лікарів давали першу допомогу мешканцям України і солдатам війська Богдана Хмельницького. Так як число лікарів було недостатнім, деякі медичні школи, які готували лікарів, відкривалися. Київська Академія була заснована у 1632 р. Це відіграло визначну роль у розвитку української медицини. Багато випускників, хто закінчили Академію, тривало збагачувало їх знання і тут одержували вчений ступінь лікаря. Багато попередніх студентів цієї Академії стали добре відомими науковцями. Це епідеміолог Д.С.Самійлович, акушер Н.М.Амбодик-Максимович, педіатр С.Ф.Шотовіцький, анатом О.М.Шамлонський і багато інших.

Медицина – це система наукових знань і практичних дій, що об’єднані єдиною метою розпізнати, або діагностувати захворювання. Внутрішні хвороби (morbiinterni) – це одна із галузей клінічної медицини, що вивчає етіологію (причини),

134

патогенез або механізми розвитку хвороби та клінічні прояви захворювань внутрішніх органів, розроблює методи їх діагностики, лікування і профілактики. Клінічна дисципліна ― Внутрішні хвороби‖ має більш давню назву ―Терапія‖ (від грецького слова therapia – лікування). Поняття ―Внутрішні хвороби‖ або ―Терапія‖ до ХІХ століття включало всі вузькі спеціальності, яких сьогодні за реєстром ВООЗ вже 180.

Відносно діагностики внутрішніх хвороб питання ставиться таким чином: ―Це наука чи мистецтво практичних навичок - дій лікаря?‖ Фундатор слов’янської терапевтичної школи Матвій Якович Мудров писав: ―…досвідчена терапевтична наука вчить діагностиці і лікуванню самої хвороби, а лікарське мистецтво, клініка, вчить лікувати самого хворого. Лікувати хворобу легко, а лікувати хворого важко‖. Це дуже точне і влучне визначення.

Центральними поняттями медицини є здоров’я та хвороба. Це дві форми життєдіяльності організму в навколишньому середовищі: матеріальному або фізичному, духовному або моральному і соціальному, що взаємно виключають один одного, але є нерозривно пов’язаними. Що ми розуміємо під здоров’ям? Перш за все:

а). цілісність в широкому розумінні відсутності ушкоджень анатомічних і функціональних; б). достатню пристосованість, адаптацію, до навколишнього

середовища і тут уже існують кількісні показники і вони визначають міцне чи слабке здоров’я людини, залежно від резервів окремих органів і систем та організму в цілому і стану його гомеостазу; в). хороше самопочуття. Однак хороше самопочуття не завжди

ознака здоров’я. Наприклад: ейфорія не ознака здоров’я, а ознака хвороби при маніакально-депресивному психозі.

Що ми розуміємо під хворобою? В широкому біологічному розумінні тісного взаємозв’язку організму і середовища, хвороба – це реакція організму на ушкодження. Однак хвороба – це не тільки анатомічне або функціональне пошкодження внаслідок дії тривалого чи гострого надмірного подразнення і навіть не сума цих ушкоджень, це – єдність ушкоджень та ланцюжка реакції спочатку переважно адаптивного і компенсаторного характеру, направлених на виздоровлення, та їхній дисбаланс і надмірність чи недостатня

135

реакція, що ведуть до дальших ушкоджень та визначають особливості хвороби. В чистому вигляді хвороба, як ушкодження чітко визначаються при травмах, гострих інфекціях, опіках.

Нажаль, не всі реакції можна віднести до направлених на пристосування, або компенсацію порушень: ріст пухлин, утворення виразок, гнійне розплавлення тканини і т.п. С. П. Боткін писав, що поняття хвороби завжди тісно пов’язане з поняттям її причин. Причини можуть бути різноманітними найчастіші з них: а) механічні, б) фізичні, в) хімічні, г) біологічні, д) психогенні, ж) генетичні. Хвороби поділяють на гострі і хронічні з тривалим перебігом, які характеризуються періодами або стадіями загострення. Крім того, захворювання якщо їх декілька, діляться на основні і супутні, а також ускладнення, що можуть виникати внаслідок несприятливого тривалого перебігу хвороби.

Говорячи про діагностику, не можна знову не згадати видатного клініциста, терапевта першої половини ХУШ ст., яким був професор Московського університету Матвій Якович Мудров. Він перший ввів у клініку систематичне обстеження хворого. Мудров першим запровадив систему ведення клінічної історії хвороби, розробив детальну схему і як потрібно правильно заповнити її. Особисто він сам зібрав 40 томів історій хвороб своїх хворих більше як за 20 років, виступав за максимальну правдивість і точність історії хвороби: ―В ній тільки ті явища слід описувати, котрі у певний час були, а небувалих вигадувати не слід для оправдання свого лікування‖.

Історія хвороби допомагає оцінити перебіг захворювання, результати отриманих обстежень і лікування, допомагає лікарю не упустити ніяких симптомів. Історія хвороби це також юридичний документ, який водночас дає можливість оцінити правильність дій лікуючого лікаря.

Звертаючи Вашу увагу на роль вчених Московської школи в удосконаленні методів діагностики не можна не згадувати Григорія Антоновича Захар’їна (1829-1897), який довів до віртуозності збирання анамнезу. Отже, діагностика – це наука про методи розпізнання хвороб, яка у великій мірі набула свого розквіту завдяки слов’янським вченим. Наука діагностики складається із 3 розділів:

136

1)Діагностичної техніки, тобто вивчення методів обстеження хворого: суб’єктивних, об’єктивних та допоміжних, зокрема, інструментально-лабораторних методів;

2)Семіотики – вивчення кожної виявленої ознаки хвороби, або значення симптомів і об’єднання їх у групи, характерні для того чи іншого захворювання-синдромів;

3)Клінічного мислення – вивчення особливостей аналізу і синтезу симптомів, причин і наслідків, як єдиного цілого, що і складає основу клінічного мислення при постановці діагнозу.

Діагноз - це дослівно ―розпізнання‖, короткий висновок про суть хвороби та стан хворого, сформульований в термінах сучасної медичної науки. Розрізняють diagnosis morbi – діагноз хвороби і індивідуальний діагноз (d. аegroti) хворого, диференціальний діагноз (d. differencialae), діагноз через спостереження (d. еx observativnae) та діагноз по лікувальному ефектові (d. еx juvantibus). При встановленні діагнозу в клініці розрізняють діагноз попередній, звичайно це синдромний діагноз, після першого обстеження; діагноз клінічний, після додаткового обстеження і спостереження хворого; остаточний, кінцевий, заключний діагноз.

Наука про взаємовідносини лікаря і хворого, взаємовідносини медиків, про обов’язок лікаря і створення умов для найкращого одужання хворого – носить назву лікарської деонтології. Основною рисою лікаря, невід’ємною складовою його особистості є гуманізм, любов до хворого, здатність до самопожертвування, поєднання розуму і серця, пунктуальність і акуратність, або коротко – високе почуття професійного обов’язку і необхідність удосконалення. Про це говорив ще два століття тому Мудров, а в 1968 році це відмічено у доповненні до ―Клятви сучасного лікаря‖ прийнятої на ІІ Міжнародному деонтологічному Конгресі у Парижі, де сказано ―Клянуся вчитися все життя‖. Поняття медичної деонтології, крім того, включає і професійну етику, або науку про відносини між лікарями, між медперсоналом та в самому медичному колективі, а також взаємовідносини медперсоналу з родиною хворого.

Серед стародавніх слов’ян теж досить високого розвитку досягло лікування особливо лікарськими рослинами. Серед відомих медичних особливостей Київської Русі був лікар-чернець Агапій Печерський, що лікував самого Володимира-Мономаха, а також

137

віднайдено медичний трактат під назвою ―Мазі‖ внучки великого Мономаха, першого лікаря-жінки в древній Україні Євпраксії Мстиславівни. Першим українським дипломованим лікарем був Юрій Дрогобич, що працював в другій половині ХІУ ст. В другій половині ХІУ ст. на землях нинішньої Західної України, у Львові на базі Єзуїтської академії було створено університет з медичним факультетом. Однак хоч медична наука і практика у Львові розвивалися навіть раніше ніж на сході України, але відомостей не залишилося, оскільки це були на той час Австро-Угорщина і Польща, які ніяк не зацікавлені піднімати престиж українців у своїх досягненнях. Дещо пізніше, наприкінці ХУІІІ ст. загальний економічний розвиток Росії зумовив підготовку вітчизняних фахівців з різних галузей знань.

У 1800р. дворянство Слобідської України дістало царську грамоту, якою підтверджувалися його привілеї. Царський уряд дав дозвіл на відкриття університету в Харкові на вимогу українського прогресивного дворянства. Офіційно медичний факультет Харківського університету було відкрито у 1860р. З професорів кафедри патології і терапії слід назвати Петра Бутковського (1801 – 1844). Дещо пізніше на кафедрі терапії видатним професором був Є.С.Гордієнко (1812-1897). Пізніше, у 1843р., засновано університет у ―матері міст руських‖ – древньому Києві. Для організації університету було асигновано значні суми, збудовано великий будинок. Медичний факультет було відкрито через 6 років після заснування університету. З Віленського університету, Київському медичному факультетові було передано понад 1500 анатомічних препаратів, у зв’язку з чим університет швидко став ведучим науковим центром.

Першим урядовим лікувальним закладом у Києві був Військовий шпиталь, відкритий у 1792 р. Київський шпиталь швидко стає великим лікувальним закладом, але загалом медичне забезпечення в цілому населення було дуже обмеженим і примітивним.

Досягнення передових клінічних шкіл Петербурга і Москви знайшли сприятливий грунт для засвоєння і дальшого розвитку в медичних школах України. Особлива роль у цьому належить школі С.П.Боткіна. Боткін звернув на себе увагу як видатний клініцист, який блискуче використовував у клініці найновіші досягнення

138

фізіології, хімії. Як керівник клініки, він організував клінікоекспериментальну лабораторію. При терапевтичній клініці це була одна з перших лабораторій не тільки в Росії, а й у Європі взагалі. Під час керівництва С.П. Боткіна в цій лабораторії 10 років пропрацював великий фізіолог І.П. Павлов. Як досягти тонкості в діагностиці, як правильно будувати план лікування – про це докладно розповів Боткін у своїх ―Клінічних лекціях‖. У 1866 році він видав перший том лекцій, який весь присв’ячений клінічному аналізові лише одного хворого з серцевою недугою. В цій практиці докладно пояснюється патогенез усіх симптомів, помічених у хворого і його об’єктивних даних, розширюється вся складна розумова робота, на основі якої лікар обґрунтовує діагноз і будує план лікування. Лекції відразу звернули на себе увагу не тільки в Росії, а й за кордоном, їх широко перекладали, що було не звично для російської медичної літератури тих часів.

Досягнення передових клінічних шкіл Петербурга і Москви знайшли сприятливий грунт для засвоєння і дальшого розвитку в медичних школах України. Особлива роль у цьому належить школі С.П. Боткіна, безпосередні учні якої В.В. Лашкевич та В.Т. Покровський очолили кафедри терапії в Харкові і Києві. Заслуга створення видатної терапевтичної школи в Україні належить В.П. Образцову, який за своїми науковими поглядами також був послідовником С.П. Боткіна – свого вчителя у Петербургській медико-хірургічній академії. Василь Петрович Образцов (1849-1920 рр.) блискуче закінчив Петербургську медикохірургічну академію. Після короткочасної роботи земським лікарем він удосконалював свої знання за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістково-мозкового кровотворення. В 1893 році його обирають професором медичного факультету Київського університету. Великою заслугою В.П. Образцова є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота. В.П. Образцову належать видатні праці з діагностики серцевих захворювань. Великі досягнення у вивченні патогенезу, клініки і лікуванні серцево-судинної патології належать саме школі українських терапевтів на чолі з В.П. Образцовим і академіком М.Д. Стражеско.

Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952 рр.) був учнем І.П. Павлова і В.П. Образцова. В.П. Образцову та М.Д. Стражеско

139

належить зажиттєвий діагноз і опис симптоматології та клініки інфаркту міокарду і його клінічних варіантів. За ініціативою М.Д. Стражеско в 1936 році в Києві створено Інститут клінічної медицини, якому пізніше присвоєно ім’я його засновника і перейменовано в Інститут кардіології. Разом з талановитим українським вченим В.Х. Василенко, Стражеско М.Д. розробив класифікацію хронічної серцево-судинної недостатності, якою користуємося і сьогодні.

Ще одним талановитим учнем В.П. Образцова був академік Макс Мойсейович Губергріц (1886-1951 рр.), праці якого по патології підшлункової залози набули великого значення. Його книга ―Клінічна діагностика‖ стала навчальним посібником багатьох поколінь лікарів.

Одним з напрямків Київської терапевтичної школи – вивчення захворювань легень пов’язаний з роботою і науковопрактичними здобутками академіка Феофіла Гавриловича Яновського (1860-1928 рр.). Монографія ―Туберкульоз легень‖ Яновського стала основою спеціалізації по фтизіатрії. Яновський започаткував організовану боротьбу з туберкульозом. Талановитим учнем Яновського був академік Іванов Вадим Миколаєвич (18921962 рр.), який багато уваги приділяв розвитку гастроентерології і займався гастродуоденальною патологією, вивчав виразкову хворобу, рак шлунку і його ранню діагностику.

Одним з талановитих учнів Яновського був і академік Володимир Харитонович Василенко (1896-1987 рр.) у роботі якого значне місце займала кардіологія, але і питання гастроентерології. Він вперше описав ІУ тон серця і синдром лівошлуночкової недостатності, а його підручник ―Пропедевтика внутрішніх хвороб‖ і сьогодні рекомендуємо Вам як один із кращих на якому вчилися діагностиці більше поколінь лікарів. Неможливо не сказати про ще одного учня академіка Яновського − Бориса Соломоновича Шкляра (1896-1961 рр.), що був блискучим педагогом, лектором. Він автор кращого підручника з пропедевтики внутрішніх хвороб: ‖Діагностика внутрішніх хвороб‖ та настільної книги лікарів: ‖Лікар і хворий‖.

140