СТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як,. наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці- Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церквифортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578— 1591 рр., П. Красовський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

31

У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісімки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, змінювати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітектурні споруди домінують у другій половині XVII—на початку XVIII ст.

Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'язана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в інтер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система монумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свідчить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановлений у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.

Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка і високою професійністю виконання. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирати рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської» її прототипом було зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія, їх образи приваблюють своєю щирістю і безпосередністю.

До полотен київської школи слід віднести ікони «Ми¬кола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано

32

одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзвичайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений колір одягу Пречистої Марії тонко гармонує з багряним фоном, лазуреві барви — з коричнево-чорними і вишнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII—початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнівпереможців. Так, на іконі «Юрій змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ переможно майорить на вітрі, символізуючи звитягу, над драконом.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою довершеністю і самобутністю.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети «страшного суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських

33

завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливого суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львів¬ського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення "потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в декоративно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХЇУ— першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

34

ЦІКАВО ЗНАТИ!!!!

Людина на ім'я Ганс Генсфлейш, або Йоганн (Henne, Hengin,

Hanssen)

Гутенберг народився в останні роки XIV століття у великому німецькому місті Майнці. Він був молодшим з дітей від другого шлюбу майнцського патриція Фріл

Генсфлейша і непатріціанкі - дочки сукноторговця Ельзи Віріх .

До Майнцський патриціанських родам належали батьки винахідника друкарства: батько - Фріл Генсфлейш, мати - Ельза Віріх ЦУМ Гутенберг;Останнім найменування належало її родовому дому в Майнці . У Фріл і Ельзи мав двох синів і дочку, молодший одержав ім'я Йоганна Генсфлейш ЦУМ Гутенберг. Генсфлейш мали спадкову привілей карбування монети, звідки стає зрозумілим знайомство молодшого сина з ювелірними роботами. Прозвання його відбувається, мабуть, від батьківського подвір'я в Майнці (батько позначений ЦУМ Гутенберг посмертно, за життя прозивався ЦУМ Ладен).

Під час повстання цехів деякі члени роду Генсфлейш і споріднених з ними родин були змушені піти з Майнца. Ця доля спіткала і сім'ю Йоганна. За іншою версією Гутенбергом родина переїхала до сусіднього Страсбургзі тієї причини, що місто складався у феодальній розбраті зі своїм сюзереном,єпископом Нассаускім. Про дитячі та юнацькі роки Йоганна достовірно нічого не відомо. Чи не встановлено точно рік його народження, записів про хрещення не виявлено. Прийнято, що він народився між 1394-1399г.г. Умовно його народження відзначається як день Івана Хрестителя - 24 липня 1400г. Що стосується його освіти, то немає достовірних відомостей про його навчання та освіті, але знанням латині, хоча б пасивною, він володів, а значить,навчався в парафіяльній, міської чи монастирській школі. Але він досконально знав ювелірна справа і мав звання майстра, без якого вона не мала б права навчати, а Гутенберг навчав у Страсбурзі ювелірної техніки. Певні біографічні дані про життя Гутенберга починаються лише з 1434. Достовірний документ свідчить, що в цей час Гутенберг проживав у Страсбурзі. Там він займався справою, близьким до традицій його сім'ї: він був золотих справ майстром. Оскільки він був обдарований видатними технічними здібностями, Гутенберг з'єднав з цим основним

35

заняттям і інші, як,наприклад шліфування каменів, що застосовувалися для ювелірних робіт. Перші його друковані досліди датуються 1440, очевидно, це були: «Граматикалатинської мови »Елія Доната, астрологічний календар, папські індульгенції.

У1444 Гутенберг залишає Страсбург і повертається в Майнц і приймається за підготовку до друку повної Біблії латинською мовою. У Майнц Гутенберг привіз цілком розроблену ідею винаходу, і в 1445 або в 1446 приступив до безперервного друкування книг .

Друкарство позбавляло заробітку в першу чергу ченців - переписувачів. Їм нічого не варто було оголосити його творіння дияволом, а винахідника - прислужником сатани.

Що така небезпека для Гутенберга була цілком реальною, доводить спалення в Кельні перших екземплярів друкованої Біблії, як справу рук сатани. З-під друкарського верстата Гутенберга близько 1445. вийшла так звана "Севільські книга» - поема німецькою мовою. В даний час вона невідома ні в одному примірнику, і до кінця XIX століття ніхто не підозрював про її існування. У 1892 році був виявлений в Майнці невеликий клаптик паперу - все, що залишилося від книги, яка мала приблизно 74 сторінки, по 28 рядків у кожній. Цей клаптик паперу, за своїм змістом отримав

назву »фрагмент про страшний суд», зберігається в Гутенбергском музеї в Майнці. Далі, крім кількох Донато, їм було надруковано астрономічний календар на 1448, тобто є всі підстави вважати, що видрукуваний пізніше кінця 1447.

Перші твори Гутенберга являли собою невеликі брошури іоднолісткі; для більш великих робіт він не мав капіталу і повинен був шукати його у інших. На початку 1450 Гутенберг вступив до спільноти з багатим Майнцський бюргером Іоганном Фустом, які позичили йому грошові кошти. У початку 1450г. проект капітального видання почав опановувати думками першодрукаря - проект з того часу грандіозний. Припущено було видати повний текст Біблії латинською мовою. Саме для цієї роботи Гутенбергу довелося позичати в Фуста величезні суми грошей. Є відомості,що для друкування Біблії була обладнана самостійна майстерня.

У1450-1455 роках Гутенберг надрукував свою першу Біблію, називаемую42 - малої, тому що в ній на кожній сторінці набрано і видрукувано 42рядки тексту у дві колонки. Всього вона налічує

36

1282 сторінки. Всі художні елементи ілюстровані від руки. Частина тиражу виконана на папері, а частина видрукувана на пергаменті. Довгий час перших Біблія шанувалася як перша друкована книга взагалі. Але все ж вона є першою книгою, бо книги, які виходили раніше,за своїм обсягом, швидше, заслуговують на назву брошур. Крім того цеперша книга дійшла до нас цілком, притому з досить великою кількістюпримірників, тоді як всі попередні їй збереглися лише в фрагментах. За своїм оформлення вона належить до числа найпрекрасніших книг, а що стосується вартості в XIX початку XX століття, то ні за яку іншу книгу не сплачувалися настільки надзвичайні суми. На лихо, після того як друкування було розпочато, стався розрив між Гутенбергом і Фустом,що призвів до усунення Гутенберга від робіт другого друкарні. У самий розпал робіт над Біблією, Фуст зажадав повернення позики. В наслідок неможливості сплатити більшу частину боргу виникло судоверозгляд, закінчилося трагічно для Гутенберга: він позбувся не тільки друкарні, але й значної частини обладнання своїй першій друкарні. У складі втраченого були, мабуть, і матриці першу гутенбергского шрифту; сам же шрифт, вже сильно збитий, залишився власністю Гутенберга. Геніальний творчий задум Гутенберга і Шеффера був закінчений, мабуть, одним Шеффер, а прибуток, отриманий після виходу в світ Біблії, потекла в кишеню Йоганна Фуста. Але найбільш тяжким ударом було те, що таємниця друкування перестала бути таємницею, і тим самим Гутенберг втратив монополію застосування винайденого ним процесу. При таких умов він не міг витримати конкуренції свого багатого суперника і,випустивши кілька невеликих книг, повинен був припинити справу. Відновити друкування йому вдалося лише на короткий термін, в 1460-1462 роках. Після розграбування і пожежі Майнца 28 жовтня 1462, Гутенберг не виступав більше в ролі друкаря. На початку 1465 архієпископ Майнцський (єпископ Нассаускій), в нагороду за заслуги в справі друкування включив Гутенберга всвій придворний штат, що на той час дорівнювало призначенням пенсії.

Гутенберг помер 3 лютого 1468 і похований у Майнці в церкві францисканців.

37

Тема № 8.

Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.. (2 години)

План.

1.Формування української козацької держави і розвиток національної культури.

2.Культурно-національна еліта Козацької доби.

3.Монастирі як осередки національної культури.

4.Стиль бароко в українському мистецтві.

І. Формування української козацької держави і розвиток національної культури.

На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина -- як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна -- правонаступниця Київської Русі -- відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.

Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

38

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким».

Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них -- хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки. Головною святинею козацтва вважався хоругв -- прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії -- заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава -- палиця з деревини горіха завдовжки 50--70 см із срібною

39

або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.

Важливим атрибутом влади був бунчук -- держак завдовжки 2--2,5 м, верхівку якого прикрашала куля -- маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.

Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб -- фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша -- литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового..

Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 16231627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України -- тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення

40