Коротка анотація змісту

1.а) У давньокитайській філософії представлені головні її аспекти.

Онтологічний. Світ створений із хаосу завдяки дії двох впорядкувальних духів. Інь – тяжке й важке, темне й непроникливе жіноче начало, яке є суттю землі; ян – легке, світле, проникливе чоловіче начало – небо.

Всього п’ять першостихій – вода, вогонь, дерево, метал і земля. Їх субстратна й водночас субстанційна першооснова – ці, тобто єдине, те, що єднає і об’єднує в певні речі, процеси. Це означає, що світ являє собою різноманітні модифікації ян-ці й інь-ці. Все підпорядковується закону неба – дао, конкретним проявом якого є де.

Верховне божество знаходиться на небі – Шан-ді; там же визначається земна доля всього – і природи, і суспільства, і окремої людини. Тому термін танься – піднебесна – означає країну, державу. „Без неба народ загине. Від милості неба залежить його доля”. Але воля неба – глибока таємниця. Тому добрі й злі вчинки йдуть від людей, а мудрі правителі мають знати природу людини, перш ніж намагатись пізнати природу дао. Конфуцій радив не перейматись тим, що люди не знають мудреця чи правителя, а тим, що вони не знають природи (характеру, мотивів поведінки) людей.

Гносеологічний аспект. Предмет пізнання – досвід мудреців, враження і спостереження простолюдинів, принципи управління країною, відносини між людьми, вміння вести бесіду. Основа пізнання – емпіричний досвід народних мас. Знання повинні мати прикладне значення – народ має вміти і вчитись жити згідно знань. Це варіант конфуціанства. В даосизмі немає заклику до пізнання, оскільки „хто говорить – не знає”, адже вже сама назва дао є відходом від нього. Має діяти принцип недіяння. Якщо людина стає на шлях пізнання, нею складно управляти. Тому слід вести природовідповідний спосіб життя, підпорядковуючись волі неба, дао.

Людина і суспільство. Антропологічна проблематика є головною. Лі – категорія, що означає ритуал, церемонію, благопристойність, повагу. Суб’єкт лі „благородний муж”, „досконаломудрий” тип правителя. Щоб стати ним, треба змінювати свою природу, „виправляти ім’я” – чжен-мін. Краще відразу бути собою, бути відповідним своїй природженій сутності.

Жень – „людяність”, „гуманність”, „братолюбство”. Соціум дії жень – аристократія; народ нездатний до цього, адже потрібні досить значні розумові й вольові зусилля. Тобто, суспільство має в якості норми ієрархічну будову.

Категорії ієрархії подані поняттями: сяо – покірність і шанування батьків, ді – підлеглість і повага молодшими старших братів, чжун – відданість як всезагальний етичний принцип.

1.Б) індійська філософія виникла в найтіснішій взаємодії з міфологією і релігією.

Слід зауважити, що Брахман, який є сутністю світу, являє собою вселенську людину, пурушу. Тобто, світ подібний людині за духовною ознакою, „образом” якої є дихання. Вихідна формула: „Брахман є атман”.

Космогонія. Начало – безкінечні й безкрайні води, з яких виникло золоте яйце. З яйця виник Праджапаті („володар творінь”) – пращур усіх живих істот. У нього виникло „бажання” до запліднення і розмноження, тому він „підігрів” себе через тапас („тепло” куриці-насідки) і створив три світила: Агні (вогонь) із землі, Ваю (вітер) із повітря, Адіті (безкінечність) із неба.

Гносеологія. Упанішади пов’язують пізнання із певними станами душі (атмана). Це: 1) активний стан, для пізнання нічого не важить – життєвий досвід; 2) сон зі сновидіннями і без них – початок і розвиток пізнання, оскільки душа відділяється від тіла; 3) турія – повний відхід від будь-яких зв’язків із матеріальним світом, розчинення індивідуальної душі в „стихії”(ефірі) загальносвітового атмана, повне духовне життя, яке не може бути якимось чином вираженим – адже це сфера вічного і безкінечного.

Якщо брати буддизм як фактично етико-філософське вчення, то в ньому теорія пізнання виражена у так званому восьмеричному благородному шляху Будди, який включає правильне розуміння, правильне спонукання, правильну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, правильне устремління, правильне мислення, правильне споглядання. Правильне означає згідно певних чітко визначених правил, головне з яких – максимально можливе зосередження пізнавально спрямованої свідомості на об’єкті пізнання, або ж процес медитації.

Сутність людини відображена в поняттях: карма – причинно визначена життєва доля („праця”, „труд”) людини, сукупність її добрих і злих справ, що є основою для нового майбутнього існування, основою певної духовної сутності; дхарма – обов’язок, правило, право, істина, закон (в буддизмі – елемент буття, його складова); сансара – цикли постійних перетворень-перероджень, в яких проходить життя людини; нірвана – вихід (випадіння) із сансари і входження в духовну першооснову – Брахман, що дає можливість розчинитись у ній, знати її як світло, як енергію, але не пізнати її раціональні визначення.