Література:

1. Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ в. – М.,1954.

2. Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961

3. Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. - М., 1975.

4. История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. - М.,1986.

5. История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского - М., 1959-1962.

6. Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5 Т. - М., 1962-1980.

7. Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М., 1987.

8. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

9. Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. - М., 1953.

10. Модернизм: Анализ и критика основных направлений. - М.,1987.

11. Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. - М., 1962.

12. Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.

13. Самарин Р. Зарубежная литература. - М., 1987.

14. Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. - К., 1978.

1. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.

Начало формы

Шукаю:

Конец формы

Яртися «Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)»Предмет «Релігія та культура»

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт)

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.). Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці. Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу. Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці. Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем. Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти. В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи. У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального. Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності. Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією". Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу. На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона). В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

« Попередня публікація|Наступна публікація »

> Версія для друку

Особливості трипільської культури

Трипільська культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Європою: Моравією, Угорщиною, Німеччиною. Добу неоліту, зокрема, трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з українським народом

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися.

Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—3 млн років.

Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем.«Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації. Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Трипільська культура

Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою, блискучою культурою хліборобів. Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою на початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Києва.

Назва «Трипільська культура» залишилася до наших часів за цією культурою, не зважаючи на те, що межі її поширюються, за сучасними дослідженнями, від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова. На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття до нашої ери утворилася культура, яка на всьому своєму протязі мала цілком виразні риси.

Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Стіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані. Житла будували залежно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. аману. На Одещині — з каменю-вапняку.

Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепі, наприклад, переважали чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток» (Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали всередині грубу, лави. Крім житлових будинків, у селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки».  Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм значенням в історії людства, першою європейською і в той же час світовою культурою.

Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру «домікенською» і вважав, що вона старша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючись до Геллади, вона, мовляв, підсилила основи Егейської культури. Нові досліди показують, що ці культури чужі одна одній, а хронологічно Трипільська культура не молоддю від них. Проф. Н. П. Курінний пише, що «чим більше ми заглиблюємось в досліди над трипільською культурою, тим більше виявляється виток, які сполучають цю культуру з культурою Еллади.

Будівлі типу мегарона тут і там, культ матері й мужа-пастуха» керамічних форм, мітологій, пластичних і орнаментальних мотивів — пояснюють їх генетичні зв'язки». На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною людністю Пра-України.

До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати, комини, печі тощо. У килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках, писанках — дуже багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні.

Згодом неоліт України характеризується низкою різних культур, пов'язаних з певними територіями, які мали свої властиві прикмети в кераміці, різних знаряддях. Так, на Полтавщині жило населення, яке залишило «гребінцеву» кераміку, на Волині та в Галичині утворилася «надбузька» культура, на Закарпатті — носії «буківської» культури тощо, в надчорноморських степах — «ямна» культура, і ця назва походить від звичаю ховати небіжчиків в ямах. Одночасно, наприкінці 111 тисячоліття до Р. X., з'явилися носії «лінійно-стрічкової» кераміки, пов'язаної з Мізинською та Трипільською культурою.

Ця культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою: Моравією, Угорщиною, Німеччиною. Добу неоліту, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з українським народом. В. М. Щербаківський писав, що жадного переселення слов'ян не було. Слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту. «Гадаємо, що історія України починається з палеоліту... що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу.

Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу.» З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін, мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія. Антропологи встановили, що на території історичного слов'янства за перших віків нашої ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього неоліту.

Особливості Трипільської культури

Схожі матеріали Виникнення землеробства і скотарства. Трипільська культура Внесок Данила Галицького в розвиток української культури (1259-1260 рр.) Господарсько-культурний тип Графіті Гуманізм Трипільська культура(за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і ПівденноїВолинідо Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільськіплеменарозводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічневиробництво. Лад трипільськогосуспільствабув близький до військовоїдемократії(виникли військові загони). Трипільське суспільство булоконфедерацієюплемінних союзів, і в основі суспільного устрою лежалиматріархальні, а згодомпатріархальнівідносини. Таким чином, трипільська культура– багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату допатріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.) Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансіїагресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури. Сучасні археологічнідослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше)сталиневід’ємною частиною сучасної української культури.



1.Проблема етногенезу українців – надзвичайно складна, її висвітлення – ключ до розуміння витоків культури, ментальності й етнічної самосвідомості народу. Звідси – її заполітизованість, прагнення політиків використати ті чи інші етногенетичні схеми для обгрунтування певних ідей, пов?язаних із майбутнім України. Починаючи з тридцятих років минулого століття і до майже до останніх днів існування СРСР наукові пошуки в царині етногенезу і етнічної історії українського народу фактично були забороненими. Звільнення з праці, поневіряння і навіть арешт – ось що ще кілька десятиліть тому чекало тих поодиноких дослідників (Я.Дашкевич, М.Брайчевський та ін.), які наважувались піддати сумніву тезу про походження українців, росіян і білорусів зі спільної колиски – Київської Русі. Усе, що суперечило цій тезі, заборонялось, усі, хто відстоював її, заохочувались. В наші дні її продовжують експлуатувати для власних цілей політики і науковці, орієнтовані на обслуговування інтересів північного сусіда України.2.Багаторічне “табу” на висвітлення даної проблематики спричинилось до вкрай негативних наслідків: навіть після проголошення незалежності України науковців, які займаються ним на належному фаховому рівні, небагато, їх можна перерахувати на пальцях рук однієї людини. Аналіз наукової літератури показує, що кожен із них веде власні пошуки, опираючись на здобутки тих напрямків знань, які вони репрезентують. Як і п’ятнадцять років тому, координація зусиль представників етногенетичних дисциплін (власне історія, порівняльно-історичне мовознавство, археологія, етнологія, історична антропологія тощо) є актуальним завданням української гуманітарної науки. Мається на увазі не банальне використання фактів, запозичених в працях своїх колег для ілюстрації власних поглядів, а вироблення концептуальних комплексних підходів до висвітлення цієї проблематики. Відомо, що для того, щоб загубити якусь справу, слід створити комісію. Однак в даному випадку створення міждисциплінарної комісії з етногенезу, до роботи якої варто залучити провідні наукові кадри з різних галузей гуманітарних знань, дискусії, публічне обговорення питань, пов’язаних з питаннями походження українського народу, дозволили б кардинально змінити ситуацію в цій сфері.3.Будь-яка порожнина мусить бути заповненою. Доки поодинокі представники багатотисячної армії академічної і вузівської гуманітарної науки України намагались висвітлити ті чи інші аспекти складної етногенетичної проблематики (лінгвісти – лінгвістичні, археологи – археологічні, антропологи – антропологічні і т.п.), публікуючи результати своїх пошуків у фахових виданнях, малодоступних широкому загалу читачів, в Україні сформувалось теж не дуже численне, але надзвичайно активне і настирливе "біле псевдонаукове братство". Його очолили новоявлені "пророки", які оголосили українців найдревнішим народом у світі, світочем цивілізації, що внаслідок підступів зловредних "воріженьків" втратив колишні здобутки і велич. Де пророки, там і паства. Книги "пророків", видрукувані масовими тиражами, користуються широким попитом. Їх купують, не зважаючи на досить високі ціни, систематично цитують в періодичній пресі (часом в загалом серйозних виданнях), вони не сходять з екранів телебачення, звучать на радіо. "Аратта"; національно свідомі праукраїнці-язичники і чужорідні космополітичні християни, які знищили самобутність наших предків; боротьба між генетичними і духовними нащадками неандертальців, лідером яких один дипломований психолог проголосив Леоніда Кучму, що тоді був президентом, і кроманьйонців (головний сучасний кроманьйонець, на його думку, це, звичайно, Віктор Ющенко) – ось коло понять і проблематики, які домінують в творах "пророків". Декотрі з них на світанку своєї наукової діяльності навіть спромоглися здобути ступені кандидатів наук, а згодом без зайвих церемоній стали величати себе академіками, одним махом перескочивши ієрархічний щабель, що має не дуже пристойну назву – член-кореспондент. Поняття "офіційна наука" в працях "пророків" і свідомості їх послідовників, не обтяжених надмірним вантажем наукових знань, набуло вкрай негативного змісту.4. Найбільше етногенетичних міфів створено навколо трипільської культури, носіїв якої відомий український письменник Сергій Плачинда оголосив творцями української державності, що має шеститисячолітню історію. В працях, придбаних на Майдані Незалежності, часом можна також довідатись, що трипільці вже в добу енеоліту любили частувалися борщем, майстерно грати на бандурі і володіли бойовим гопаком. Час від часу вони розсилали в усі кінці світу своїх представників, які несли варварам Центральної і Західної Європи, Передньої Азії і Далекого Сходу свої цивілізаційні надбання, світло надії і прогресу. Автори цих праць не знають про те, що помідори, перець і картопля – неодмінні складники нашої національної страви – з’явилися в Україні через ронадчотирьох тисяч років після загибелі Трипілля. Та й бандура ("кобоз", пізніше "пандора") поширилась тут не раніше 14 ст. і була запозичена у кримськів татарів). Прагнення довести, що українці – найдавніший європейський етнос, що вони першими в Європі створили власну державність є виразним проявом національної меншовартості частини національно патріотично налаштованої верстви українського суспільства, сформованої в умовах бездержавності, напівколоніального статусу і постійних національних утисків. Об’єктивно це є викривленою формою протесту проти думки про бездержавність української нації, яка тривалий насаджувалася російськими шовіністами і навіть в наші дні активно, жовчно і послідовно пропагується в періодичній пресі кримської автономії і Південного Сходу. Чому ж саме трипільська культура опинилася в центрі в центрі міфологізації етногенезу українців?Перше.Відомо, що поширення землеробства на історичних українських землях, безперечно, пов’язано саме з нею. Чимало елементів традиційної матеріальної і духовної культури українців почали формуватись саме в трипільський час, що в виразній і дещо емоційній формі відзначив відомий український вчений Віктор Петров в праці "Походження українського народу" : "Немає сумнівів уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу, як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях". Землеробський характер культурогенезу українців об’єктивно породжує інтерес широких кіл громадськості до Трипілля як першої землеробської культури на теренах України.По-друге.Трипільська культура має яскравий характер, самобутній характер, вражаючи масштабністю поселень і естетичною довершеністю керамічних виробів. Трипільці споруджували одно-двоповерхові будинки, стіни яких обмазувались глиною і прикрашались яскравими малюнками. Під час розкопок пам’яток цієї культури виявлено велику кількість зооморфної і антропоморфної пластики, серед якої відомо близько 60 статуеток з реалістичними, індивідуальними рисами обличчя. Природно, що Трипілля не могло не привернути уваги широкого загалу, чому сприяли також виставки трипільських речей, зібраних приватними колекціонерми.5.Активізація міфотворців етногенезу українців в гуманітарному просторі України застала зненацька представників академічної науки, які загалом виявилися непідготовленими до цього явища і не спромоглись на адекватну відповідь своїм опонентам. Праці фахівців-археологів, наукові інтереси яких знаходились в площині вивчення Трипілля, були здебільшого присвяченими висвітленню окремих аспектів матеріальної і духовної культури її творців, мали доволі безсистемний характер і не давали цілісної картини цього унікального явища, яка б знайшла відображення в узагальнюючій монографії, підготовленої колективом авторів. Цю лакуну останнім часом частково заповнила науково-популярна книга Михайла Відейка "Трипільська цивілізація" і розділи колективних монографій Інститу археології НАН України, однак цього не досить, щоб поставити заслін лавині псевдонаукових творінь. Ще гірша ситуація з оцінкою ролі Трипілля в культуротворчих процесах на історичних українських землях і його внеску в матеріальну і духовну культуру українського народу з точки зору етнології: за винятком праць Віктора Петрова і Вадима Щербаківського, підготовлених в 30-х роках минулого, більш-менш ґрунтовних досліджень, присвячених даній проблематиці, фактично немає.6.Ситуація в академічній і вузівській науці спричинилися до того, що головним джерелом інформації з історії і археології Трипілля для широкого загалу читачів стали праці тих авторів, в яких псевдонаукові схеми поєднуються з невтримним польотом фантазії, не підкріплених жодними науковими фактами. Їх положення ввійшли навіть в навчальну літературу, освячену грифом Міністерства освіти і науки. Як приклад можна навести посібник директора Інституту українознавства, підпорядкованого цьому міністерству, доктора філологічних наук професора П.П.Кононенка "Українознавство", який витримав кілька видань. Співробітники цієї науково-дослідницької інституції цілком офіційно, за кошти платників податків розробляють також "концепцію школи-родини на засадах Мізинської верхньопалеолітичної стоянки".7.Недовір’я до висновків фахівців-археологів, що виплеснулось на сторінки друкованих органів, пояснюється також тим, що в їхніх публічних виступах, розрахованих на широку аудиторію, іноді простежується певна недооцінка ролі Трипілля в культуротворчих процесах на теренах України. Полемізуючи зі своїми опонентами, співробітники Інституту археології часом з надмірним ентузіазмом стверджують, що вона є вторинною, провінційною, невиразним відлунням Близького Сходу, яке не залишило після себе переконливих ліній розвитку (інакше кажучи – кануло в безвість). Певною мірою ці заяви можна пояснити полемічним запалом і суто людською реакцією на безпідставні звинувачення з боку новоявлених "пророків", які не гребують методами, що виходять за межі людської моралі (найбільш поширеним є звинувачення представників академічної науки в належності до світового сіонізму). Однак навіть у нейтральних свідків цих баталій виникає логічне запитання: якщо Трипілля є таким собі ординарним явищем, то чому в Західній, Центральній чи Східній Європі в добу енеоліту не було гігантських поселень (протоміст), площа яких займала 200-450 гектарів, на яких розміщувалися до 3 тисяч споруд, де проживало до 10 - 15 тисяч осіб? Чи не надто категоричною є також теза про неіндоєвропейську належність трипільських племен, якоїсь чомусь здебільшого обстоюють вітчизняні археологи? Адже поруч із відомою схемою американського археолога М.Гімбутас про перших індоєвропейців-скотарів – будівельників курганів, запропоновані й концепції фахівців-лінгвістів, які пов’язують швидке поширення індоєвропейських мов на теренах Євразії саме з розповсюдженням землеробських традицій.8.За данимиісторичної антропології, формування фізичних рис українського народу розпочалося задовго до появи слов’янства на історичній арені. В окремих регіонах України, надто на Правобережному Поліссі, простежуються дуже давні, архаїчні компоненти соматотипу (поєднання широкого й низького обличчя), коріння яких сягають неолітичної доби. Дуже глибока лінія морфологічної спадковості, пов’язана з доліхокранним вузько- і низьколицим типом, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме:

• племена тшинецької культури доби бронзи

• скіфи лісостепової смуги

• населення черняхівської культури

• нащадки літописних полян

• сучасні українці.

Відносну сталість антропологічних ознак людності цих регіонів України, яка на перший погляд суперечить інформації про цілком очевидні хронологічні зміни етно-культурних характеристик, можна пояснити тим, що, з одного боку, ці регіони входили до ареалу прабатьківщини слов’ян, а з іншого - мова і культура могли поширюватись шляхом запозичення і не обов’язково були пов’язані з кардинальними змінами населення. Що ж до антропологічних ознак, то вони контролюються генетичними чинниками і самі по собі мало змінюються в часі. Теоретично це дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадковості можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні "білі плями", зумовлені відсутністю вихідних даних. З точки зору оцінки ролі трипільських племен в антропологічній історії України важливо мати на увазі, що вони за майже одностайною оцінкою фахівців принаймні на ранніх етапах існування Трипілля характеризувались рисами південних європеоїдів. Ці ж риси доволі виразно простежуються в антропологічному складі українського народу. З цього логічно випливає, що відкидати участь творців Трипілля в етногенезі українців немає жодних підстав. Так само, як оголошувати їх "праукраїнцями". 9.Політичне забарвлення проблеми етногенезу українців і міфотворчість в цій царині матимуть місце доти, доки залишатиметься загроза існуванню української держави і не сформується українська політична нація. Парадоксально, але факт: історичні міфи об’єктивно сприяють формуванню української політичної нації, як свого часу сприяли консолідації українського етносу. Це розуміють навіть загалом космополітично налаштовані лідери "Партії регіонів", що випливає зі слів статті Раїси Богатирьової, опублікованої на сторінках"Дзеркала тижня":"Україні теж необхідна своя історична місія, а якщо потрібно, то й міф. Матеріалу для цього, на відміну від інших народів, ми маємо предосить: Запорізька Січ, Київська Русь або взагалі зручна для міфотворчості доба Трипілля-Скіфії і навіть глибше – аж до Кам’яної Могили".Що ж до вчених-гуманітаріїв України, дослідницькі інтереси котрих лежать в площині етногенетичної проблематики, то їхнім завданням були і залишається пошуки наукової істини, які передбачають скрупульозний аналіз фактів і не мають жодного стосунку до створення міфів, покликаних обслуговувати інтереси політиків.Сергій Сегеда доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ

Виступ на Круглому столі експертів “МІФОЛОГІЗАЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ” 20 лютого 2007 року