5.2. План практичного заняття

1. Вплив ГАТТ/СОТ на розвиток світової економіки.

2. Основні угоди та раунди ГАТТ/СОТ.

3. Членство України в СОТ.

4. Діяльність ЮНКТАД у сфері регулювання міжнародної торгівлі

5. Мета та функції створення ЮНСІТРАЛ

5.3. Питання для самопідготовки і самоконтролю знань

1. Процедура вступу до СОТ

2. Характеристика основних угод ГАТТ/СОТ

3. Суперечності Доха-раунду.

4. Розв’язання суперечок в рамках СОТ.

5. Співробітництво ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ та СОТ у сфері регулювання міжнародних торговельних відносин.

5.4. Термінологічний словник

ГАТТ/СОТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі Світова організація торгівлі – міжнародна організація, створена з метою лібералізації міжнародної торгівлі і регулювання торгово-політичних відносин держав-членів СОТ; утворена на основі Генеральної угоди з тарифів та торгівлі, укладеної у 1947 р. і протягом майже 50 років фактично (але не юридично) виконує функції міжнародної організації.

ЮНКТАД – Конференція ООН з торгівлі і розвитку створена в 1964 p., в структурі ООН відповідає за розвиток світової торгівлі.

ЮНСІТРАЛ – Комісія ООН з права міжнародної торгівлі, діє з метою узгодження та уніфікації права міжнародної торгівлі.

5.5. Інформаційні джерела

І – 4, 5, 6, 7

ІІ – 6, 15, 18, 19, 20, 22, 23

Тема 6. Регіональні організації та міжнародні інтеграційні утворення

6.1.Методичні поради до вивчення теми

У рамках даної теми розглядається діяльність угрупувань, які створені з метою посилення інтеграції та мають на меті захистити інтереси своїх членів. Об’єднання з метою поглиблення співробітництва передбачає вирішення питань на основі спільних рішень, в певній мірі члени угруповань поступаються частиною свого суверенітету. При вивченні даної теми необхідно дослідити особливості функціонування міжнародних організацій у формі інтеграційних утворень Америки, Європи, Азії, Африки, а також організацій, які створені групами країн, які мають спільний інтерес. В зв’язку з тим, що у світі створена велика кількість об’єднань, увага приділяється тільки найбільш важливим і дієвим. Серед інтеграційних утворень важливу роль відіграють митні союзи, зони вільної торгівлі, зони преференції. Особливе місце посідає вивчення інтеграційних процесів в Європейському Союзі і відносин України з ЄС.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА (North American Free Trade Agreement – NAFTA) створена в 1994 році і об’єднує США Канаду й Мексику з метою організації функціонування зони вільної торгівлі в Північній Америці. В НАФТА не створено наднаціональних структур – подібно до інших міжнародних організацій, прийняття рішень здійснюється шляхом переговорів між країнами-членами.

На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що в наш час цілком влаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі – це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв’язків інтеграційне угруповання об’єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».

Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди. Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв‘язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.

Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв’язків інтеграційне угруповання об’єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».

Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди.

Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв’язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.

Спільний ринок півдня – МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur – MERCOSUR) створено в 1995 році на основі Асунсьонського договору 1991 року про формування зони вільної торгівлі й митного союзу. До організації входять: Аргентина, Бра­зилія, Парагвай і Уругвай. МЕРКОСУР зосереджує 45% населення Латинської Америки, що становить понад 200 млн. чол. Вищим органом є Рада спільного ринку, яка складається з міністрів закордонних справ і визначає основні напрямки співробіт­ництва країн-членів. Учасники МЕРКОСУР пропонують поширити зону вільної торгівлі на всю Латинську Америку і вдаються до відповідних дій.

Це об’єднання охоплює територію 12 мільйонів квадратних кілометрів з населенням 270 мільйонів осіб і загальним валовим внутрішнім продуктом понад 3 трильйона доларів США. Це майже 60% території Латинської Америки, 46% її мешканців та близько 50% ВВП. Наразі це п’ята за потужністю економіка у світі. Проте економічну стабільність МЕРКОСУР було послаблено 2001 року падінням економіки Аргентини.

З 1 січня 1995 року відповідно до Оуро-Претських угод, підписаних 1994 р., МЕРКОСУР перейшов на вищий інтеграційний рівень: від зони вільної торгівлі до митного союзу. Для всіх учасників запроваджено єдиний зовнішній митний тариф (ЄЗМТ) на продукцію, яка завозиться з третіх країн (ставка імпортних мит для різних товарів коливається від 0 до 20%)

Латиноамериканська асоціація інтеграції – ЛААІ (Asociacion Latinamericana de Integracion – ALAI) в 1980 році реорганізувала Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), яка виникла ще в 1960 році. Членами є 11 держав: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. Таким чином, до ЛААІ входять всі найбільші держави Латинської Америки за виключенням Куби. У даному угрупуванні діє тарифна преференція.

У азіатсько-тихоокеанському регіоні в 1967 році заснована Асоціація держав Південно-Східної Азії – АСЕАН (Association of South East Asian Nations – ASEAN), метою якої є прискорення економічного зростання і соціального прогресу країн регіону. Шляхом досягнення цієї мети є тісне співробітництво і взаємодопомога в економічній, соціальній, культурній і науково-технічній сферах. Кінцевою метою функціонування та розвитку даного інтеграційного угрупування є формування зони вільної торгівлі. До складу АСЕАН входять 9 членів: Бруней, В’єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд. Особливістю цієї організації є співробітництво з деякими іншими країнами – залежно від ступені значимості визначаються: партнери по діалогу, партнери по консультації і спостерігачі. Партнери по діалогу – Австралія, Європейський Союз, Канада, Нова Зеландія, Республіка Корея, США, Японія. Партнери по консультації – Росія й Китай. Спостерігачі – М’янма, Папуа-Нова Гвінея. Преференційні пільги повинні стимулювати взаємну торгівлю. Співробітництво країн АСЕАН поширюється також і на культуру, освіту, науку (11 університетів країн регіону утворили спеціальну університетську мережу АСЕАН).

Метою асоціації було оголошено прискорення економічного розвитку та соціального прогресу в краïнах-учасницях, захист миру та стабільності в регіоні, а також надання краïнам-учасницям змоги мирного розв’язання спірних питань.

Безпосередньо до організаціï належать Філіпіни, Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Таïланд, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма, Камбоджа. Наразі Папуа-Нова Гвінея має статус краïни-спостерігача.

Найвищим органом АСЕАН є саміт лідерів (голів держав та урядів) краïн-учасниць, який проводиться щорічно починаючи з 2000 р. Саміт триває 3 дні і супроводжується зустрічами з партнерами по регіону. Повсякденне керування роботою організаціï виконує постійний комітет у складі міністра зовнішніх справ поточноï краïни-голови та послів інших краïн-учасниць. Постійний секретаріат розташований в Джакарті. На чолі секретаріату стоïть Генеральний секретар. Робота Асоціації ведеться в 29 комітетах та 122 робочих групах. Щорічно в АСЕАН проводиться понад 300 заходів та зустрічей.

АСЕАН наголошує на необхідності взаємодіï в галузі безпеки, соціо-культурноï та економічноï інтеграціï. Найбільшого успіху вдалося досягнути якраз в економічній галузі. Наразі встановлено мету про створення в 2015 р. економічноï спільноти АСЕАН. Вона об’єднає понад 560 млн людей, обсяг торгівлі перевищить 1,5 трлн доларів США.

В основу економічної спільноти АСЕАН буде покладено Зону вільноï торгівлі (ЗВТ) (AFTA), яка створить систему тарифних преференцій для сприяння вільного потоку товарів в межах АСЕАН. ЗВТ (AFTA) – це угода між краïнами-учасницями АСЕАН щодо виробництва товарів у країнах АСЕАН. Угоду було підписано 28 січня 1992 року в Сінгапурі.

Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво АТЕС (Asian-Pacific Economic Cooperation – АРЕС) створено у 1989 році. До його складу входять Австралія, Бруней, В’єтнам, Індонезія, Канада, Китай, Республіка Корея, Кірибаті, Малайзія, Мексика, Маршалові острови, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія. В країнах регіону проживає понад 2 млрд. осіб. Секретаріат організації знаходиться в Сінгапурі. АТЕС має консультативний статус, його діяльність базується на спільних деклараціях.

Рада арабської економічної єдності – РАЕЄ (Council of Arab Economic Unity (CAEU) створена в 1964 pоці державами-членами Ліги арабських держав. Рада об’єднує 12 країн: Єгипет, Ірак, Іран, Йорданію, Йемен, Кувейт, Лівію, Мавританію, Об’єднані Арабські Емірати, Палестину, Сирію, Сомалі, Судан. Найбагатша арабська країна – Саудівська Аравія – до РАЕЄ не увійшла. Головна мета РАЕЄ – це досягнення арабської економічної єдності. Вона має бути реалізована через утворення спільного ринку, що передбачає вільний рух капіталу і людей, свободу торгівлі, ліквідацію перешкод економічній діяльності в територіальному просторі арабського світу.

Економічне співробітництво держав Західної Африки – ЕКОВАС (Economic Community of West African States – ECOWAS) було створено в 1975 році. До складу організації входять: Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, острови Зеленого Мису (Кабо Верде), Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того. Головна мета – утворення економічного союзу в Західній Африці. Серед завдань: підвищення рівня життя населення, досягнення економічної стабільності, підвищення рівня освіти й культури населення регіону. Головної мети передбачається досягти в декілька етапів. Спочатку це – координація політики держав в економічній сфері, далі – утворення спільного ринку, потім – економічного й валютного союзу.

Спільний ринок Східної та Південної Африки – КОМЕСА (Common Market for Eastern and Southern Africa – COMESA) створено в 1994 році. До складу КОМЕСА входять: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Зімбабве, Кенія, Коморські Острови, Лесото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Руанда, Свазіленд, Судан, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія. Більшість з них належать до найбідніших країн світу. Головна мета КОМЕСА – формування спільного ринку та валютного союзу до 2020 року.

Важливим міждержавним утворенням, яке не є інтеграційним, але базується на спільності інтересів і на принципі делегування частини суверенітету держави є ОПЕК – Організація країн-експортерів нафти. Вона створена в 1960 році. Склад її учасників є достатньо неоднорідним за політичними системами, способом державного управління, але економічні інтереси стали фундаментом, на основі якого держави-члени приймають спільні рішення. Основними цілями ОПЕК є пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін; забезпечення сталих доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання нафти країнам-споживачам.

Члени ОПЕК виконують рішення цієї організації щодо обсягів добутку нафти. Мексика, Норвегія, Оман, Росія мають при ОПЕК статус спостерігачів і в 1998 році Росія, Мексика і Оман вперше взяли участь у Конференції ОПЕК.

На сьогоднішній день ОПЕК є економічною, а не політичною організацією, хоча дві держави (Іран та Венесуела) мають політичні цілі, і бажали б використовувати нафтовий тиск на країни Заходу, проте їх вплив на ОПЕК обмежений. Найбільшу вагу в організації має Саудівська Аравія, яка володіє найбільшими запасами нафти у світі (23 % усіх світових запасів). Органами управління ОПЕК є Конференція, Рада керуючих, Секретаріат. Штаб-квартира ОПЕК знаходиться у Відні. Конференція ОПЕК – вищий орган, який збирається двічі на рік і визначає основні напрями політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення.

Розвиток європейської інтеграції свідчить про те, що інтеграційні ефекти мають дуже великий вплив і можуть бути використані для прискорення економічного зростання. При дослідженні процесів європейської інтеграції важливо зрозуміти не тільки досягнення основних етапів інтеграції, а дух ідей інтеграційного розвитку і співробітництва, прикладом реалізації яких є Європейське співтовариство.

Інтеграційні процеси в Європі стали, з одного боку, наслідком об’єктивної необхідності об’єднати зусилля країн заради економічного зростання після Другої світової війни, а з іншого – прикладом дієвості гуманізму, демократії і кооперації, що дозволило відійти від традиційних усталених моделей національних держав і створити наднаціональні засади управління з метою загального розвитку. За понад п’ятдесят років інтеграції об’єднання країн зросло до 28 країн-членів, в яких проживає більше 500 млн. громадян, і яке забезпечує всі економічні свободи і свободи в сфері прав людини. Всі громадяни держав-членів є громадянами Європейського Союзу (ЄС), кожний громадянин ЄС має право вільно пересуватися, проживати, працювати в будь-якій країні ЄС. Країни-члени ЄС займають високі позиції в рейтингах країн світу за найважливішими показниками макроекономічного та соціального розвитку країн.

Поняття «Європейський Союз» запроваджено в 1993 році в Маастрихтському договорі (або Договорі про Європейський Союз). Після поетапного розширення у наш час до ЄС входять 28 країн Австрія, Бельгія, Велика Британія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія та Швеція.

Об’єднання Європи здійснювалося на основі фундаменту економічного співробітництва. Першим «союзом» в цьому напрямку було Європейське об’єднання вугілля і сталі (European Coal and Steel Community), яке створили в 1951 р. на основі Паризького договору Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів. Ідея створення наднаціонального управління життєво важливими галузями промисловості, яке зв’язало б країни Європи економічно, належала Жану Моне, а вперше офіційно озвучена міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом.

У 1957 р. уряди Бельгії, Франції, Голландії, Люксембургу, Німеччини та Італії підписали в Римі договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства – знамениту Римську угоду, яка заклала підґрунтя європейської інтеграції. З цього періоду почало діяти три Договори – Європейське об’єднання вугілля та сталі, договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Договір про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір націлював на швидке зростання рівня життя, укріплення та розвиток взаємин між країнами. Для досягнення цих цілей було вирішено провести ліквідацію митних та кількісних обмежень на ввезення та вивезення товарів у торгівлі між державами-членами, встановити спільний митний тариф і проводити спільну торговельну політику щодо третіх країн, усунути всі перешкоди для руху громадян, капіталу та послуг між державами-членами, здійснювати спільну політику в галузі сільського господарства, спільну політику в галузі транспорту, встановити системи, що попереджують порушення справедливої конкуренції в межах спільного ринку, створити механізми для координації економічної політики держав-членів і запобігання виникненню дефіцитів їх платіжних балансів, гармонізувати законодавство держав-членів у тих сферах, які необхідні для нормального функціонування спільного ринку.

Економічну та валютну інтеграцію в ЄС можна умовно поділити на п’ять основних етапів:

1. Зона вільної торгівлі (відсутність мита на торгівлю всередині угрупування)

2. Митний союз (спільний митний тариф)

3. Спільний ринок (вільний рух капіталу, послуг, робочої сили)

4. Економічний Союз (гармонізація економічної політики)

5. Повна інтеграція – Економічний та Валютний Союз (спільна валюта, єдина грошова політика, конституція ЄС)

Єдиний зовнішній митний тариф було встановлено 1 липня 1968 року по відношенню до країн, які не належать до Співтовариства. Було запроваджено однакові для всіх держав-членів митні бар’єри для товарів, що імпортуються на територію, з цього періоду держави-члени вже не могли самостійно вносити зміни до митного тарифу, таке право мали виключно органи ЄС. В 1979 р. було запроваджено екю, як грошову одиницю європейської монетарної системи з метою підтримки механізму обмінних курсів. В 1987 р. приймається єдиний Європейський акт, яким визначається мета створення єдиного внутрішнього ринку (Спільного ринку).

В 1992 р. підписано Маастрихтську угоду, згідно з якою країни домовилися створити Економічний і валютний союз. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р., з цього дня стала використовуватися назва Європейський Союз. Маастрихтські угоди надали Євросоюзу наступні важливі повноваження в економічній сфері: функції створення й управління єдиною валютою; координації та контролю у проведенні єдиної економічної політики; захисту спільного ринку на засадах вільної і справедливої конкуренції, підтримання рівності з певним перерозподілом коштів між багатшими та біднішими регіонами.

Новий рівень економічної інтеграції базувався на дотриманні макроекономічних критеріїв країнами-членами. Зокрема, необхідно забезпечувати стабільність цін (середній річний рівень інфляції в окремій країні не повинен перевищувати відповідного рівня трьох країн з найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5 %); «бездефіцитність бюджету» (внутрішній борг окремої країни не повинен перевищувати 60% ВНП, а зовнішній – 3%); збалансованість процентних ставок та ін.

Спільний ринок країн ЄС є простором з чотирма свободами – свободою пересування товарів, послуг, робочої сили і капіталу. 1 січня 1999 р. запроваджено євро як основну одиницю безготівкового обігу, 1 січня 2002 року запроваджено готівковий обіг євро, назву «євро» узгоджено в грудні 1995 року на Мадридському саміті.

По мірі розвитку ЄС сформувалась відповідна інституційна структура наднаціонального регулювання, органами якої є Європейська рада, Комісія ЄС, Рада ЄС, Європарламент, Економічна і соціальна рада, Суд і Контрольна палата ЄС. Розгалужена інституційна структура ЄС включає ряд консультативних і допоміжних організацій та установ, систему фінансових фондів.

Унікальність об’єднання країн Європи полягає в тому, що держави Європейського Союзу створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів ухвалювалися і будуть ухвалюватися демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. В такому усуспільненні суверенітетів розкривається сутність «європейської інтеграції». ЄС послідовно пройшов етапи створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, значного розширення складу країн-членів. На даний час поставлено завдання посилити співпрацю в зовнішньополітичній сфері та сфері безпеки. Саме тому згідно з Маастрихтським Договором з назви Європейського Співтовариства було вилучено слово «економічне» як відображення розуміння більш широкого значення європейської інтеграції. Нині відбуваються інституційні зміни в ЄС, обумовлені Лісабонською угодою, яка встановлює нові акценти в управлінні ЄС.

Україна є членом декількох інтеграційних утворень, які мають різний рівень інтеграції. Співдружність Незалежних Держав об’єднала в 1991 р. колишні радянські республіки, крім прибалтійських. Проте, в силу численних внутрішніх протиріч, СНД не стала ефективним інтеграційним об’єднанням. На її просторі сьогодні протікають як інтеграційні, так і дезінтеграційні процеси. В той же час, основні економічні цілі СНД дуже важливі: формування умов стабільного розвитку учасників, поетапне створення спільного економічного простору на базі ринкових відносин, створення рівних можливостей і гарантій для всіх господарських суб’єктів, вирішення різноманітних соціально-економічних завдань.

Достатньо перспективною є участь України в організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), яка створена в 1992 р. У геоекономічному розумінні Чорноморський регіон це потенційно місткий ринок, що має значні природні ресурси, науково-технічний потенціал, і може стати потужним ринком для країн Європи, Близького Сходу та Азії. ОЧЕС може стати формою трансрегіональної інтеграційної системи співробітництва. Для реалізації стратегічної мети ОЧЕС, яка полягає в інтеграції до Європи через входження до спільної економічної зони ЄС-ЧЕС, розроблено Платформу співробітництва між ЧЕС та ЄС. Найбільшу зацікавленість до здійснення чорноморської інтеграції висловлюють місцеві органи влади територій, які прилягають до Чорного моря, також створено асоціацію портів Чорного та Азовського морів.