3.2. План практичного заняття

Практичне заняття 3

Питання для обговорення

1. Сутність та структура зовнішнього боргу.

2. Основні показники вимірювання зовнішнього боргу.

3. Міжнародні валютно-фінансові організації у сфері управління зовнішнім боргом.

4. Реструктуризація зовнішнього боргу.

3.3. Питання для самостійного вивчення дисципліни

1. В чому полягають позитивні наслідки зовнішніх державних запозичень для всіх суб’єктів ринку державного боргу?

2. Назвіть основні міжнародні організації що займаються проблемою зростання державних боргів.

3. Назвіть основні способи реструктуризації державного зовнішнього боргу.

4. Проведіть аналіз зміни розміру зовнішнього боргу провідних країн світу.

5. Охарактеризуйте основні методи управління зовнішньою заборгованістю.

3.4. Термінологічний словник

Борг, заборгованість - сума грошей, яку приватна або юридична особа винна іншій приватні чи юридичній особі відповідно до конкретної угоди. Поняття боргу охоплює не тільки зобов’язання боржника сплатити борг, а й право кредитора отримати та стягнути платежі за боргом.

Зовнішній державний борг - заборгованість держави за непогашеними зовнішніми позиками та несплаченими за ними процентами.

Коефіцієнт обслуговування боргу - співвідношення суми платежів з погашення заборгованості та суми надходжень від експорту товарів та послуг за визначений період.

Конверсія боргу - сукупність методів звільнення від сплати боргу, які змінюють початкову вартість або природу кредитних зобов’язань.

Реструктуризація боргу - перегляд умов погашення заборгованості, згідно якого платежі за основною сумою боргу та процентами, що підлягають погашенню у встановлені раніше строки, переносяться на нові строки відповідно до нового графіка, узгодженого в процесі переговорів кредитора та боржника.

Рефінансування боргу - повторне обговорення умов кредитної угоди, у процесі якого змінюються сума та умови погашення боргу.

3.5. Інформаційні джерела

І – 1,4,5

ІІ – 1,4

Тема 4. Світова валютно-фінансова система та етапи її еволюції

4.1. Методичні поради до вивчення теми

Валютна система - форма організації та регулювання валют­них відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Розрізняють національну, світову й міжнародні (регіональні) валютні системи.

Національна валютна система - це форма економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Світова та міжнародна валютні системи - це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася та закріплена міждержавною домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Основні елементи національної і світової валютних систем наведено в табл. 2.1.

Валюта - перший елемент валютної системи, світовий грошовий товар, носій міжнародних валютних відносин, приймається кожною країною як еквівалент вивезеного нею багатства. У широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни. Національна валюта - грошова одиниця певної країни та той чи інший її тип (грошова, срібна, паперова). Іноземна валюта - грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках. Міжнародна (регіональна) валюта - міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: SDR (спеціальні права запозичення (СПЗ) ) - міжнародні платіжні засоби, які використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ; ECU - регіональна розрахункова одиниця, яку було введено в 1979 р. у межах Європейської валютної системи та яка пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського валютного союзу (сьогодні не існує).

Таблиця 2.1

Основні елементи національної та світової валютних систем

Національна валютна система	Світова валютна система
Національна валюта	Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці
Умови конвертування національної валюти	Умови взаємного конвертування валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
Режим національного валютного ринку та ринку золота	Режим світових валютних ринків та ринку золота
Національні органи, що керують валютними відносинами країни та регулюють їх	Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання

Поняття валютного курсу розкривається як мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Є такі види валютних курсів: фіксований та плаваючий.

Найважливішою якісною характеристикою валюти є ступінь її конвертування. За ступенем конвертування валюти бувають такі: вільно конвертовані, частково конвертовані, неконвертовані, зовнішньо конвертовані, внутрішньо конвертовані.

Регламентацією діяльності національних органів управління та регулювання валютних відносин країни займаються: центральний банк, Міністерство економіки, Міністерство фінансів; у деяких країнах - органи валютного контролю.

Міждержавне валютне регулювання здійснює МВФ (1944 р.), а в Європейській валютній системі - Європейський фонд валютного співробітництва (1973-1993 рр.), замінений Європейським валютним інститутом (1994-1998 рр.), а з 1 червня 1998 р. - Європейським центральним банком.

Валютний курс - «ціна» грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях чи міжнародних валют­них одиницях, коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Функції валютного курсу:

• забезпечення взаємного обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами та під час руху капіталів і кредитів;

• використовується для порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних чи іноземних валютах;

• використовується для періодичної переоцінки рахунків компаній та банків в іноземній валюті.

Багатофакторність валютного курсу - відображає зв’язок валютного курсу з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом і т. д. При цьому вони тісно переплітаються, а вирішальними стають певні фактори:

• темп інфляції;

• стан платіжного балансу;

• різниця процентних ставок у різних країнах;

• діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції;

• ступінь використання визначеної валюти на євроринку та в міжнародних розрахунках;

• прискорення чи затримка міжнародних платежів;

• ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках;

• валютна політика.

Основні етапи створення світової валютної системи:

• становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

• формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

• створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої й органічної цілісності її елементів.

Першою світовою валютною системою була Паризька валютна система. Стихійно сформувалася в ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично оформлена міждер­жавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей. За цих умов не існувало відмінностей між національною та світовою валютними системами.

Структурні принципи:

• основа - золотозлитковий стандарт.

• кожна валюта мала свій золотий зміст, відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети, валюти вільно конвертувалися в золото;

• склався режим фіксованих валютних курсів.

У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав британський фунт стерлінгів - 80 %.

З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення долі золота в міжнародних розрахунках (у США, Франції, Великобританії з 28% у 1872 р. до 10% у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в британській.

Другою світовою валютною системою стала Генуезька валютна система. Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

Принципи:

• основа - золото й девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків), грошові системи 30-ти країн базувались на золото-девізному стандарті;

• збережені золоті паритети, конвертація валют у золото почала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн);

• валютне регулювання проводилось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

У 1922-1928 рр. настала відносна валютна стабілізація. Її ненадійність полягала в тому, що замість золотозлиткового стандарту було введено урізані форми золотого монометалізму. Процес стабілізації валют розтягнувся на кілька років, що створило умови для валютних війн. Методи валютної стабілізації визначили її хиткість. Стабілізацію валют було проведено за рахунок іноземних кредитів. США, Великобританія та Франція використовували важкий валютно-економічний стан низки країн для нав’язування їм обтяжливих умов міжурядових позик.

Під впливом закону нерівномірності розвитку після Першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи до США.

Валютна стабілізація закінчилася кризою.

Головні особливості світової валютної кризи (1929-1936 р.р.):

• циклічний характер;

• структурний;

• великий термін;

• виключна глибина та гострота;

• надзвичайна нерівномірність розвитку.

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної системи. Розроблення проекту нової світової валютної системи почалося ще в роки війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттонвудської системи. Загальні принципи обох проектів такі: вільна торгівля та рух капіталів, рів­новага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова валютна система в цілому, золото-девізний стандарт, створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва та покриття дефіциту платіжного балансу.

Третьою світовою валютною системою стала Бреттонвудська валютна система, яка була юридично оформлена в 1944 році на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США), де було створено Міжнародний валютний фонд та прийнято його Статут.

Основні принципи:

Золото-девізний стандарт, основою якого є золото та дві резервні валюти - долар США та британський фунт стерлінгів.

Форми використання золота як основи світової валютної системи:

• збережено золоті паритети валют, у МВФ уведено їхню фіксацію;

• золото - міжнародний платіжний та резервний засіб;

• долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

• для цього ж казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам за офіційною ціною, установленою в 1934 р., виходячи з золотого вмісту своєї валюти (35 доларів США за 1 трійську унцію, яка дорівнює 31,1035 г).

Установлений режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (1 % за Статутом МВФ чи 0,75 % за Європейською валютною угодою).

Уперше в історії створено міжнародні валютно-кредитні організації: МВФ і МБРР.

Післявоєнний розвиток системи характеризувався новою розстановкою сил у світовому господарстві. У 1949 р. США належало 54,6% капіталістичного промислового виробництва, 33% - експорту, 75% - золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві в 1948 р. впала до 31%, а в експорті товарів - до 28%. Золоті запаси цих кран знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. дол. США, що було в 6 разів нижче ніж у США (24,6 млрд. дол. США), і їхні розміри різко коливалися. Великобританія обслуговувала своєю валютою 40% міжнародної торгівлі. Панування доларової гегемонії США.

Багато країн Латинської Америки та Західної Європи практикували множинність валютних курсів - диференціацію курсових співвідношень валют за видами операцій, товарними групами й регіонами. За 1938-1958 рр. упали курси західноєвропейських валют відносно долару США: італійської ліри - у 33 рази, французького франка - у 20 раз, фінської марки - у 7 разів, австрійського шилінгу - у 5 разів, турецької ліри - у 2 рази, фунта стерлінгів - на 80%. Виникнення курсових перекосів - невід­повідності ринкового та офіційного курсів - слугувало причиною масових девальвацій.

Період 1953-1957 рр. характеризувався відносною стабільніс­тю. До 1952 р. Західна Європа досягла довоєнного рівня промислового розвитку завдяки Плану Маршала (програма відбудови Європи, яка була розрахована на 1947-1952 рр. За 4 роки США профінансували поставки продукції, вугілля та харчів у країни Західної Європи на 14 млрд. дол. США). До 1957 р. європейські валюти отримали статус повністю конвертованих, ринки валюти в Європі було лібералізовано: грошові перекази між резидентами та нерезидентами здійснювались вільно, обсяги міжнародного кредитування та торгівлі іноземною валютою збільшились.

Проблеми з платежами виникли в 1958-1963 рр. Далі розпочався період контролю капіталу (1964-1970 рр.), що характеризувався введенням нового податку (акцизу на купівлю американськими резидентами облігацій і акцій, випущених іноземними юридичними особами), спрямованого на вирівнювання вартості цінних паперів у Нью-Йорку та Європі, де рівень процентних ставок був вищим, та затвердженням на початку 1965 року додаткових форм контролю капіталу: обмеження кредитування американськими банками офшорних позичальників (серед них європейські філіали американських корпорацій), обмеження на прямі закордонні капіталовкладення американських підприємств. Ці обмеження забезпечили стимули для розвитку офшорних фінансових ринків, ураховуючи ринки євровалюти та єврооблігацій.

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їхнього здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара), призвело до кризи Бреттонвудської валютної системи (1967—1976 рр.).

Наплив доларів у країни Західної Європи та Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів, а отже, спекулятивну атаку їхніх валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи почали відкрито виступати проти привілейованого стану долара у світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи «десяти» 18 грудня 1971 р.

США не взяли зобов’язань відновити конвертування долара в золото та брати участь у валютній інтервенції. У такий спосіб вони зберегли привілейований статус долара.

Закон про девальвацію долара було підписано президентом Р. Ніксоном 3 квітня та затверджено конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ та повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р.

Валютна криза збігалася з енергетичною та світовою економічною кризами.

Пошуки виходу з валютної кризи тривали довго, спочатку в академічних, а потім урядових колах та численних комітетах. „Комітет двадцяти” МВФ підготував у 1972-1974 рр. проект реформи світової валютної системи.

Останньою на сьогоднішній день є Ямайська валютна система.

Угоду було укладено країнами-членами МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. і ратифіковано більшістю членів у квітні 1978 р. Було внесено зміни до Статуту МВФ.

Принципи:

Уведено стандарт СДР (спеціальні права запозичення) замість золото-девізного стандарту. (Угоду про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (за проектом О. Еммінгера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перші зміни Статуту МВФ, пов’язані з випуском СДР, набрали чинності з 28 липня 1969 р.)

Юридично завершено процедуру використання золота в міжнародних розрахунках: відмінено його офіційну ціну, золоті паритети, припинено розмінювання доларів на золото.

Країни отримали право вибирати будь-який режим валютного курсу.

МВФ, який зберігся на уламках Бреттонвудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання.

Проблеми СДР:

• емісії та розподілу;

• забезпечення.

Проблеми Ямайської валютної системи:

• втрата доларом США монопольної ролі;

• проблема багатовалютного стандарту;

• проблема золота;

• проблеми режиму плаваючих валютних курсів.

Проблеми Ямайської валютної системи породжують об’єктив­ну необхідність її подальшого реформування. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики провідних країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему для стимулювання процесу економічної інтеграції.

Європейська валютна система (ЄВС) - це міжнародна (регіональна) валютна система, яка є сукупністю економічних відносин, пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних відносин країн «Загального ринку» для стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів, підсистема Ямайської світової валютної системи.

Принципи:

• система базувалася на ЕКЮ (ECU) - європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС. Доля валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарообігу та участі в короткострокових кредитах підтримки. У 1993 р. доля німецької марки становила 32,6 %, французького франка - 19,9 %, фунта стерлінгів - 11,5 %, італійської ліри - 8,1 %, датської крони - 2,7 %;

• використання золота як реального резервного активу;

• режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (2,25 % від центрального курсу для деяких країн (Італія), 6 % до кінця 1989 р., з серпня 1993 р. - 15 %);

• міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.

Створення ЄВС - явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейської інтеграції для створення власного валютного центру. Однак через те, що ЄВС є підсистемою світової валютної системи, вона випробовує на собі наслідки її нестабільності та вплив долара США.

Етапи формування валютно-економічного союзу в ЄС

(Маастріхтський договір, лютий 1992 р. - підписаний; листопад 1993 р. - ратифікований і набрав чинності.)

Перший етап (1 липня 1990 р. - 31 грудня 1993 р.) - станов­лення економічного й валютного союзу ЄС (ЄВС).

Другий етап (1 січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.) - підготов­ка країн-членів до введення ЄВРО.

Третій етап переходу до нової валюти (1999-2002 рр.) - ЄВРО стало загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.