Mazurkevich_ta_in_Ekologiya_u_vet_med

межах довготривалості інкубаційного періоду, територіальною близькістю окремих випадків хвороби. Термін “епідемія” інколи вживають для позначення основного шляху поширення збудника інфекції, наприклад епідемії водні, молочні, кормові, а також – місця перебігу: епідемії шкільні, регіональні.

Пандемія (від грецьк. pan – усе, ціле, demos – народ) – вищий ступінь розвитку епідемії, що характеризується широким розповсюдженням інфекційної хвороби, що охоплює територію всієї країни, прилеглих держав, а іноді і багатьох країн світу. Пандемічне розповсюдження властиве інфекційним хворобам, переважно з коротким інкубаційним періодом, повітряно-крапельним механізмом передавання, а також хворобам, що не залишають стійкого постінфекційного імунітету, наприклад, грипу, пандемія якого періодично повторюється.

Природно-осередковими називаються хвороби, які пов’язані з комплексом природних умов. Поняття “природно-осередкові (вогнищеві) хвороби” ввів Є.Н.Павловський у 30-ті роки ХХ ст. Вони існують у певних біогеоценозах незалежно від людини, але коли люди або тварини потрапляють у ці біогеоценози, то можуть бути враженими. Збудники природно-осередкових хвороб циркулюють серед диких тварин і є співчленами природних біогеоценозів.

Існування осередків таких хвороб зумовлене наявністю трьох груп організмів: 1) організмів, які є збудниками хвороби; 2) організмів, які є хазяїнами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів – переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивно (шлях передачі збудника хвороби за допомогою облігатних (обов’язкових) переносників). Так, у деяких районах Середньої Азії зустрічається хвороба – пендинська виразка, або шкірний лейшманіоз. Збудник її – один з видів найпростіших – лейшманія. Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які живуть у пустелі, – піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих – москіти.

До групи природно-осередкових хвороб сільськогосподарських тварин належить ряд вірусних інфекцій (сказ, орнітози, енцефаліт), риккетсіозів (лихоманка Ку), спірохетозів, мікозів, бактеріозів (бруцельоз, туляремія), протозоонозів (токсоплазмоз, лейшманіози), гельмінтозів (опісторхоз, фасціольоз), арахнозів, ентомозів.

Згідно з сучасними уявленнями, збудники хвороби, їх переносники, тварини-донори та реципієнти – співчлени угрупування організмів, які населяють біогеоценоз. Біогеоценоз – “елементарний

осередок” природно-вогнищевих хвороб. Прилегла до локальних осередків територія називається “зоною виносу”.

Осередки хвороб поділяються на природні та антропоургічні. Природні – сформовані в процесі еволюції біосфери. Природні осередки, змінені впливом людської діяльності, називаються

антропоургічними.

До антропогену не могло бути природних осередків епідемій та епізоотій. Вони виникли лише з появою людини. Структура біогеоценозів, осередків хвороб стала різко змінюватись у зв’язку з появою та розвитком сільського господарства.

Зміні структури природних осередків хвороб сприяла поява тварин-синантропів, які пристосувались жити поблизу людини – щурі, домові миші, таргани, деякі птахи. Вони стали “екологічними каналами” проникнення заразного чинника з антропоургічного осередку хвороб в інші пункти ландшафту.

Натуральні природні осередки хвороб тварин, які виникли в результаті еволюції без втручання людини, збереглися одинично.

Лісорозробки чинять значний перетворюючий вплив на флору та фауну і, отже, на природні осередки хвороби. Одні затухають, інші активізуються і стають більш небезпечними.

Великий вплив виявляють і меліоративні роботи – осушення заболочених земель та зрошення засушливих територій. Так ведеться боротьба з комарами, ліквідуються осередки лептоспірозу і туляремії, а також багатьох гельмінтозів, переносниками або резервуаром яких є молюски. Таким чином, цілеспрямоване перетворення біогеоценозів і ландшафтів – ефективний метод оздоровлення природних осередків хвороб сільськогосподарських тварин.

Питання для самоконтролю та завдання для самостійної роботи

1. Що таке ресурси та умови існування? Поясність чим вони відрізняються. 2. Як класифікують природні ресурси? 3. Охарактеризуйте ґрунти як природний ресурс. 4. У чому полягає суть кругообігу речовин (води, Оксигену, Карбону, Нітрогену, Сульфуру, фосфору)? 5. У чому полягає суть сукцесії? 6. Як абіотичні фактори впливають на зміну екосистем? 7. Що таке агроекосистема? Наведіть приклади. 8. Чим агроценози відрізняються від біогеоценозів? 9. У чому полягає різниця між епідемією та епізоотією? 10. Які хвороби називаються природно-осередковими?

Тема 8. Пасовищні біогеоценози

8.1. Структура і функції пасовищних БГЦ

Пасовище – особливий вид трав’яного (рідше лісового) біогеоценозу, призначеного для випасання стад (рис. 14). Пасовище – це джерело дешевого зеленого корму. І це є його основна функція.

Рис. 14. Потік енергії в пасовищному біогеоценозі:

І – автотрофні організми-продуценти (в основному трава); ІІ – первинні консументи (в основному сільськогосподарські тварини); ІІ – вторинні консументи (паразити та мікроорганізми); IV – організмиредуценти (гриби, мікрорганізми). Білими стрілками вказано міграцію речовин від продуцентів до первинних та вторинних консументів, чорними – мінералізація органічних залишків рослин та тварин.

За походженням пасовища класифікують на:

-природні, або первинні, тобто ті, що складались протягом певного часу внаслідок еволюції;

-сіяні, або вторинні, – пасовища антропогенного походження;

-природно-антропогенні – природні пасовища, які зазнали впливу людини (підсів трав).

У нашій країні використовуються як природні, так і сіяні пасовища. Природні пасовища (лугові, степові і т.д.) займають великі території.

З біогеоценологічної точки зору пасовищне тваринництво базується на раціональному використанні біологічної продуктивності (травостою) трав’яних біогеоценозів. Залежно від географічних та природно-кліматичних умов трав’яні біогеоценози (луки, степи та ін.) неоднакові. Серед них особливе місце займають луки як найбільш продуктивні пасовища.

Луки являють собою біогеоценоз, тобто біокосну систему, яка складається з угрупування організмів (біоценозу) та косного середовища (екотопу). Центральне місце у біоценозі займають автотрофи – лугові трави, які утворюють зімкнений травостій та дернину. Дернина – це верхній шар ґрунту, інтенсивно пронизаний кореневищами та корінням.

Для формування та функціонування лугових біогеоценозів необхідні специфічні природнокліматичні, грунтово-гідрологічні та інші екологічні умови. Тому луки займають такі території суші, де умови для росту лугових трав більш сприятливі, ніж для рослин інших видів (дерев, кущів, лишайників та ін.).

Природні луки розповсюджені, головним чином, у заплавах рік.

Удеяких заплавах у результаті природного прорідження верболозів утворились своєрідні вербо-луги, де верби чергуються з просторами, зайнятими луговою рослинністю.

Лугові біогеоценози у зоні тундри (так звані лугоподібні тундри) виникли в місцях, де протягом довгої холодної зими накопичувалась велика кількість снігу. Значний сніговий покрив забезпечує надійний захист рослин від промерзання та загибелі. Влітку ґрунти достатньо прогріваються і створюються сприятливі умови для росту трав.

Устеповій та напівпустельній зонах природні луки сформувались у зниженнях, які затоплюються навесні водами поверхневого стоку.

Однак значно більші площі займають луки, створені внаслідок діяльності людини. Величезні площі лугових угідь виникли на місці

розчистки лісів та чагарників у лісовій зоні, особливо у підзоні змішаних хвойно-широколистих лісів.

Упершу чергу розчищались ліси на достатньо вологих ґрунтах,

узаплавах рік і на просторах із зниженим рельєфом. Саме в цих місцях можливо було очікувати швидкого формування високоврожайних лугових травостоїв. У подальшому на лукові угіддя стали перетворювати лісові масиви з більш сухими та відносно бідними ґрунтами.

Створюючи луки, людина не тільки знищувала рослинність, але й осушувала болота та озера і звільняла нові площі, придатні для росту лугових трав. У південній частині нашої країни, наприклад у степах, при створенні лугових угідь проводилось зрошення ґрунтів.

Проведення меліоративних робіт, осушення або зрошення ґрунтів, внесення добрив, підсів лугових трав або повна заміна рослинності на нову, більш продуктивну, боротьба з бур’янами – все це дозволило створити високопродуктивні лукопасовищні угіддя у різних природно-кліматичних зонах.

Людина не тільки значно змінила природні луки, але й значно розширила їх ареали. У деяких випадках важко встановити, є луг первинним, природним, або вторинним, створеним людиною. Формування первинних (природних) і вторинних (антропогенних) луків відбувалося у різних екологічних умовах. Все це обумовило більше різноманіття лугових біогеоценозів.

До складу флори луків входять не тільки типові лугові рослини, але й лісові, болотяні або степові трави. Це звичайно спостерігається на луках, що виникли на місці лісів, боліт, степів. Нерідко рослини лісових, болотяних або степових видів зустрічаються лише в тих частинах лугових біогеоценозів, котрі примикають до лісу, болота та ін. На луг вони проникають головним чином за допомогою подовжених наземних пагонів або коренів.

На сіяних луках видовий склад трав’янистих рослин не такий багатий, як на природних угіддях. Для цього використовують злакові (11 видів – костриця, тимофіївка, мітлиця, пажитниця та ін.) і бобові (6 видів – люцерна, конюшина, еспарцет, чина та ін.).

Гетеротрофні організми, що живляться рослинною масою, тобто фітофаги, у лугових біогеоценозах представлені мікроорганізмами, грибками, амебами, нематодами, комахами, молюсками, гризунами і тваринами інших видів. Серед них певна роль відводиться диким копитним та їх родичам – домашнім тваринам. Хоча біомаса копитних відносно мала, але значення цієї групи тварин величезне. Стадо – екологічний фактор, що інтенсивно впливає на пасовищні трави та

грунт. Являючись складовою частиною природи, копитні беруть участь у функціонуванні біогеоценозів, активно впливаючи на їх біологічну продуктивність.

Ріст та розвиток пасовищної рослинності багато в чому залежить від характеру взаємовідносин з травоїдними тваринами, у тому числі сільськогосподарськими. У процесі формування природних лугових біогеоценозів автотрофні і гетеротрофні організми (трав’янисті рослини і тварини) пройшли довгий поєднаний шлях розвитку і один без одного не можуть нормально жити і розвиватись. Позитивний вплив автотрофів (лучних трав) на популяції тварин очевидний, тому що рослини є кормовим продуктом для травоїдних. Поїдаючи рослинну масу, тварини задовольняють потреби організму у білках і амінокислотах, вуглеводах, жирах, макрота мікроелементах, вітамінах. У рослинних тканинах містяться стимулятори, естрогени, фітонциди та інші біологічно активні речовини, необхідні для організму тварин. Тварини, вільно переміщуючись по пасовищу (активний моціон), поїдають зелений легкоперетравний корм, вдихають кисень, який виділяється рослинами, і, знаходячись на свіжому повітрі, зазнають впливу сонячних променів. Все це сприяє зміцненню здоров’я тварин та підвищенню їх продуктивності.

Вплив тварин на рослини має багатогранний характер. Обкушуючи листя та гілки рослин, тварини сприяють кращому проникненню сонячних променів до поверхні ґрунту, інтенсифікації фотосинтезу, більш енергійному кущенню трав та їх росту. Поїдаючи трави, вони запобігають засміченню рослинного покриву і тим самим поліпшують умови для росту рослин. Звідси зрозуміло, чому поїдання тваринами частини травостою є одним з факторів підвищення біологічної продуктивності луків і пасовищ.

Екскременти тварин (фекалії та сеча) слугують хорошим добривом, тому що є джерелом збагачення ґрунту азотом, калієм, кальцієм, фосфором, кобальтом, міддю та іншими макро- і мікроелементами.

Тварини-землериї, роблячи нори, виносять з глибоких горизонтів на поверхню значну кількість різноманітних хімічних речовин. Верхній шар ґрунту збагачується хімічними елементами і його родючість зростає. Поліпшується зволоження ґрунту талими та дощовими водами. Як і при зрихлюванні, при ритті нір порушуються капілярні зв’язки в ґрунті, за рахунок чого він зберігає вологу та зменшується її випаровування. Копитні тварини виявляють механічний вплив на ґрунтовий покрив: руйнуючи копитами степовий

войлок, вони поліпшують гідрологічний режим ґрунтів, і продуктивність травостою підвищується.

Тварини сприяють розсіюванню насіння рослин по лугу. У фекаліях великої рогатої худоби, овець та коней виявлене насіння багатьох цінних кормових рослин.

Отже, тварини, як компонент лугового біогеоценозу, виконують важливу екологічну функцію. Вони поліпшують умови для розмноження, росту та розвитку рослин.

Сприятливо впливаючи на рослинність, тварини використовують її досить ефективно; співіснуючи в одному і тому ж середовищі, травоїдні різних видів раціонально і повно збирають урожай. Так, наприклад, в африканських саванах антилопи гну живляться тим, що залишають їм зебри; найнижча рослинність є кормом газелям; високі сухі стебла, котрими зневажають інші травоїдні, поїдають антилопи топі. Жирафи общипують листя з дерев на висоті 18 футів (тобто приблизно 5,5 м), а лісові кабани в пошуках їжі риються у землі.

Не менш ефективне використання харчових продуктів у трофічних ланцюгах організмів у лісових, болотних та інших природних біогеоценозах (екосистемах).

Встановлено, що в деяких природних біогеоценозах загальна маса травоїдних диких тварин може значно перевищувати біомасу домашніх тварин, що розводиться на тій же території.

У процесі тривалої еволюції в природних біогеоценозах склались механізми, які здійснюють регуляцію між поїданням рослин травоїдними та відновленням рослинного покриву.

Залежно від властивостей ґрунту, клімату, сезонних змін, продуктивності пасовищ чисельність диких тварин на території лугу коливається в оптимальних межах, і тому надлишкового знищення рослинності не відбувається. Якщо оптимальний рівень тварин перевищується, то в силу вступають механізми природної саморегуляції. Надлишок травоїдних одних видів знищується хижаками. Тварини інших видів мігрують у місця, багаті на рослинність, треті залягають у сплячку, у четвертих різко знижується здатність до розмноження.

Якщо в природних лугових біогеоценозах у процесі їх еволюції склались флора та фауна, найкращим чином пристосовані один до одного та до умов свого існування, то на луках антропогенного походження такої досконалості може не спостерігатись.

Сіяні луки та пасовища слід розглядати як агрофітоценози (від грец. άγρός (агрос) – поле; фітоценоз – рослинне угрупування), які

займають центральне місце в агробіогеоценозах. До них належать багаторічні культурні пасовища, однорічні та багаторічні трави в польових та кормових сівозмінах та інші культури зеленого конвеєра. Схеми зеленого конвеєра в різних природно-кліматичних зонах неоднакові.

Широкого розповсюдження набули високопродуктивні пасовища. При створенні таких пасовищ використовують травосуміші із декількох видів трав. Підбір різних видів трав визначається характером грунтово-гідрологічних умов, рельєфом пасовищної ділянки, періодом його використання (багаторічні чи короткотривалі) і т.д.

Перед тваринниками стоїть завдання раціонального використання пасовищних біогеоценозів. Науково обґрунтована регуляція процесів, що протікають у трав’яних біогеоценозах, є могутнім важелем підвищення біологічної продуктивності пасовищ, попередження пасовищних хвороб тварин та успішного розвитку тваринництва.

8.2. Причини пасовищних хвороб популяцій тварин

Причини пасовищних хвороб різноманітні. Деякі хвороби, головним чином заразні, пов’язані з особливостями біоценозу, що склався на пасовищі. Деякі організми, які входять у пасовищний біоценоз, можуть бути збудниками або переносниками інфекційних та інвазійних хвороб.

Розповсюдження інфекції або інвазії відбувається завдяки комахам, кліщам, молюскам та іншими гетеротрофними організмами механічним чи біологічним шляхом. При механічній передачі патогенні мікроорганізми не вступають у біологічні взаємовідносини з переносником. При біологічній передачі збудник хвороби проходить певну стадію біологічного розвитку в переноснику. Подібний шлях передачі збудника відмічається при гемоспоридіозах, фасціольозі та інших захворюваннях популяцій сільськогосподарських тварин.

Наприклад, кліщі різних видів є біологічними переносниками збудників таких хвороб як піроплазмоз і нуталіоз коней, туляремія великої рогатої худоби та овець, вірусу шотландського енцефаліту овець та багатьох інших хвороб.

На вологих, заболочених пасовищах, де живуть прісноводні молюски (проміжні хазяї фасціол та дікроцелій), широко розповсюджені фасціольоз та дікроцеліоз.

При забрудненні пасовищ личинками діктіокаулюсів виникає діктіокаульоз, яйцями аскарид – аскаридоз і т.д.

Оводові комахи викликають такі хвороби як гіподерматоз великої рогатої худоби, гастрофільоз коней, естроз овець. Ґедзі, мошки, мокреці, комарі не тільки паразитують на тваринах, але й виступають як переносники інфекційних та інвазійних хвороб.

На пасовищах іноді відмічали спалахи ґрунтових інфекцій (сибірка, емкар) серед тварин.

Однак найбільшу питому вагу мають незаразні пасовищні хвороби. Найчастіше причиною незаразних хвороб є деградація пасовищ внаслідок надмірної експлуатації.

Деградація пасовищ виникає у тих випадках, коли в результаті інтенсивного використання їх порушується процес відновлення рослинного покриву. При випасанні тварин можливість відновлення рослинності зберігається тільки за умови, що видалення наземних пагонів рослин, які ростуть, не перевищує певної межі. Ця межа у трав’яних біогеоценозах різних природно-географічних зон неоднакова. Вона мінімальна в тундрах, напівпустелях, максимальна у лісових та степових зонах.

Якщо допустиме для пасовищ навантаження перевищується, то виникає небезпека надлишкового виїдання рослинного покриву.

Перевантаження пасовищ пов’язане з рядом факторів і, зокрема, з інстинктом стадності, сильно розвинутим у сільськогосподарських тварин у процесі їх одомашнення та селекції. При випасанні домашні тварини зосереджуються в щільні стада. І пастухи, не обізнані у законах функціонування пасовищних біогеоценозів, нерідко йшли шляхом зосередження великих стад на обмежених ділянках пасовищ. Це було пов’язано з їх прагненням на меншій території угідь прогодувати більшу кількість тварин і, таким чином, з мінімальними затратами отримати більше м’яса, молока, шерсті та іншої тваринної продукції.

Однак подібна практика випасання звичайно приводила до прямо протилежного результату. При надлишковому навантаженні на пасовище тварини поїдали молоді рослини значно швидше, ніж завершувався нормальний цикл їх відновлення, внаслідок чого біологічна продуктивність пасовищ знижувалась.

У деградації пасовищ чималу роль мають небажані зміни ботанічного складу травостою. Це значною мірою пов’язане з тим, що у трав’яних біогеоценозах, які використовуються для випасу, різноманітна дика фауна, що сформувалась у процесі еволюції, замінюється відносно невеликою кількістю видів домашніх тварин. На