2.3. Господарський розвиток українських земель в межах національних економік інших країн

Довгі століття розвиток різних частин України відбувався нарізно, і це не могло не вплинути на її сучасний стан. Найбільша частина українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Об’єднання української національної економіки з економіками ментально близьких білоруського та литовського народів не викликало опору серед населення. Розвиток феодальної системи господарювання відбувався за звичною схемою. Продовжує домінувати бенефіціальна система землеволодіння, лише дещо змінилося коло власників на користь представників литовського княжого дому. Але в XIV-XV століттях поступово посилюється залежність селян від феодалів, особливо після зміцнення в Україні позицій польської шляхти. Замість численних станів селян (данників, службових, тяглових, парубків, люзних тощо), які мали різні ступені залежності від феодалу, формується єдиний стан залежності – дедизні селяни. В Західній Україні цей процес був особливо прискореним і супроводжувався одночасно асиміляторською політикою – полонізацією та окатоличенням населення. На крайньому Заході остання набувала особливо гострого характеру, що завершилося переходом Холмщини, Бойківщини та Лемківщини до орбіти іншої – Західно-Християнської цивілізації. Подібний процес охопив не тільки селянство, в містах провідні позиції серед патриціату та бюргерства займають представники колоністів та полонізованих чи онімечених українців, представники автохтонного населення переважають тільки серед плебсу.

Дещо інша ситуація складається у Наддніпрянщині, що знову, в умовах послаблення могутності номадних племен, колонізується українським населенням. Тут слабкішими є феодальні примуси, набагато потужнішими – економічні позиції козацтва в містах. Спроби розповсюдити звичайну феодальну практику на ці землі зустрічаються з жорстким опором козацтва, що врешті-решт у XVII столітті призвело до появи незалежної української держави і формування власної національної економіки. Знищення системи королівщин, ліквідація магнатських землеволодінь, наявність значної кількості хуторських господарств, що належали козакам, їх проринкова орієнтація та відсутність чи незначний прояв феодальних примусів (посередством „подарунків на свята” старшині) зумовили швидкий розквіт мануфактурного виробництва в Центральній Україні.

Фактична ліквідація феодальної системи господарювання відкрила шлях до розвитку національної економіки за капіталістичним способом виробництва. Відсутність феодальних рентних відносин сприяла становленню хутірського господарства як багатогалузевого фермерського, що за наявних умов забезпечувало високу конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світових ринках. Сприяли цьому й виважена внутрішня (уніфікація оподаткування, дотримання єдиних правил економічної гри) та зовнішня (лібералізація за одними напрямками та протекціонізм за іншими) економічна політика уряду Б. Хмельницького. Але цим яскравим перспективам не судилося відбутися – територія України стала частиною Російської держави. Міжнародна торгівля українських купців регламентувалася російським урядом, вивіз товарів дозволявся лише через окремі порти (Архангельск, Азов), що збільшило транспортні витрати та знизило конкурентоспроможність українських товарів. Україна була фактично відрізана від західноєвропейських ринків. Торгівля ж на теренах України набуває колоніального характеру, російський торговий капітал стає тут повним господарем. Російські купці отримують низку привілеїв на торгівлю в українських землях, натомість встановлюються жорсткі обмеження на експорт найбільш конкурентоспроможної продукції українських мануфактур, її місце займали товари російських мануфактур.

Не кращою ситуація була і на українських землях в межах Польщі. Хоча українські виробники та торговці формально не переслідувалися, але права шляхти на безмитну торгівлю за умов існування численних внутрішніх та зовнішніх мит ставили українських купців в скрутне становище. Втім дрібна українська шляхта мала таку ж саму можливість, як і польська, в повній мірі скористатися цим правом.

На жаль, маючи прекрасний потенціал розвитку національної економіки, можливості прискореної реалізації промислового перевороту (наявність відповідних ресурсів, слабкість цехів та потужність спілок партачів, ліквідація феодальної системи господарювання, розповсюдження фермерського господарства тощо), Україна не змогла ними скористатися, втративши свою незалежність. В XVIIІ столітті розпочався новий наступ на права селян, відбувається закріпачення вільних козаків та селян на землях Російської імперії і Річі Посполитої.

ХІХ століття позначене появою нових поглядів на сутність національної економіки. Представник німецької історичної школи Ф. Ліст першим зазначає, що розвиток національної економіки, як конгломерату мікронаціональних економік, неможливий. Необхідним є створення єдиної національної економіки із загальною системою економічного захисту, однаковими правилами економічної гри, єдиним економічним центром, а це зумовить поглиблення та зміцнення взаємозв’язків між окремими її економічними суб’єктами. Ця задача покладається на державу, яка має сприяти також й розвитку фабрично-мануфактурного виробництва шляхом застосування заходів „виховного протекціонізму”.

Г. Шмоллер та А. Вагнер розглядали національну економіку як тотожну народному господарству (Wirtschaft), а, отже, і сам предмет фундаментальної науки - політичної економії - набував у них зовсім іншого забарвлення – „це є наука, що описує народногосподарські явища, визначає та пояснює їх в зв’язку з їх причинами, оскільки вони можуть бути зрозумілими лише як єдине ціле ...”⁵.

М. Вебер першим звертає пильну увагу на релігійну специфіку розвитку національних економік. Саме релігійний фактор чинить величезний вплив на формування національного менталітету, що, зокрема, проявляється у ставленні до господарської діяльності. Так, представники протестантизму стали ототожнювати працю в межах мирської професії до релігійної аскези. Людина, що докладає максимум зусиль в своїй професійній діяльності, так само люба Богу, як і відлюдник, що безперервно молиться. Зростання добробуту є проявом Божественної благодаті, а отримані статки слід спрямовувати на розширення виробництва, розглядаючи це як прямий обов’язок доброго християнина. Подібна трудова етика забезпечила реалізацію промислового перевороту, в першу чергу, саме в протестантських національних економіках та подальше їх економічне лідерство аж до сучасного періоду.

Таке сприйняття причин багатства та бідності народів може пояснити й особливості розвитку національної економіки України. Саме розподіл її частин між двома державами – католицької Польщі та православної Росії, з несприйняттям будь-яких відхилень від загальноприйнятих норм поведінки зумовив її економічне відставання. Лише представники релігійних меншин, з ближчим до протестантизму світоглядом, демонстрували успішність в ринковій діяльності (іудаїсти, старообрядці, молокани тощо). Ринковий же дух, прагнення до свободи, внутрішньо притаманні козацтву, зазнавали утисків від російського та польського урядів.

До вкрай негативних наслідків призвело й загальмування розвитку капіталістичних відносин на теренах України. Суттєвим поштовхом для його прискорення мало слугувати скасування кріпацтва, але така подія на Західній Україні відбулася лише 7 вересня 1848 р., а на Східній – 19 лютого 1861 р. До того ж ліквідація залежності селян в такій формі мала в багатьом декларативний характер. Втрати панства фактично мали компенсувати селяни у вигляді сплати індемнізаційного боргу на Заході, та викупних платежів на Сході. І якщо на Галичині, Буковині та Закарпатті швидко починає зростати соціальна диференціація селянства, формуються засади подальшого розвитку товарного виробництва за капіталістичним сценарієм, то на теренах Російської імперії подібний розвиток практично блокується аж до 1881 р., а викупні платежі трансформуються у відбуття панщини для тимчасовозобов’язаних (селян, що не викупили свої наділи).

Але навіть за таких несприятливих умов капіталістичні відносини утверджуються на теренах України. Особливо успішно подібні процеси відбуваються на землях Степової України, де значну частину населення складають козаки, утиски щодо яких історично мали менш жорсткий характер в порівнянні з посполитими. А, отже, саме тут зберігся дух свободи та підприємництва, а мешканці мали необхідні статки для розвитку товарного зернового господарства, прискореного викупу дворянських землеволодінь (такий процес проходив вдвічі швидше, аніж на Правобережжі). Найбільш ефективні товаровиробники частково скуповують землі менш успішних селян, а частково орендують їх, забезпечуючи прискорення розвитку капіталістичних відносин в аграрній сфері, і, як наслідок, технологічну модернізацію виробництва та зростання врожайності (картоплі та зернових майже в два рази).

Необхідність експорту надлишку сільськогосподарської продукції за межі України викликає потребу в будівництві на її теренах мережі залізниць. А це, в свою чергу, призводить до появи значного попиту в рейках та сприяє прискореному розвитку гірничо-металургійного комплексу й транспортного машинобудування. Втім, товарообмін з корінними російськими регіонами носить колоніальний, нееквівалентний характер. Забезпечуючи левову частку загальноімперського виробництва вугілля, металу, зерна, цукру тощо, Україна залишається ринком збуту промислової продукції російських виробників за завищеними цінами.

Не кращою є ситуація й на західних землях. Розвиток фабрично-заводського виробництва має тут загальмований характер, вкрай повільно зростає продуктивність праці. На відміну від східних регіонів, де лідируючі позиції в промисловості займають надпотужні підприємства, на заході домінують середні та дрібні виробники, а технологічна база є вкрай відсталою. Економічна політика австро-угорського уряду порівняно з російської не сприяла зростанню іноземних інвестицій в промисловість українського краю, а товарообмін також набуває колоніального характеру. Землі Галичини, Буковини та Закарпаття стають сировинним придатком імперії.

Отримання незалежності Україною на початку ХХ століття не дозволило сформувати самостійну національну економіку, оскільки сам період фактичної незалежності був вкрай нетривалим. Територія України була поділена між Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. І розвиток кожної з частин був позначений певною специфікою еволюції національних економік цих країн. Політика радянських урядів мала забезпечити неможливість функціонування самостійної національної економіки України в майбутньому. Схожих асиміляторських планів дотримувалися й уряди Польщі, Чехословаччини та Румунії, намагаючись перетворити складові української економіки в колоніальні придатки власних національних економік.

Так, за перші 20 років панування радянського уряду частка українського виробництва в загальнодержавному щодо вугілля та металопродукції скоротилася майже на 50%. До того ж розбудова промисловості та сільського господарства мала чітко виражений колоніально-сировинний характер. Не набагато кращою була ситуація на заході України. Хоч фізичне нищення українства тут мало більш помірний характер, але більш відвертих обрисів набирає політика колонізації. Досить відмінним є становище на Закарпатті, де чехословацький уряд проводив зважену політику соціально-економічних реформ без проявів пригнічення за національною ознакою, забезпечуючи розвиток інфраструктури українського краю.

Об’єднання українських земель в довоєнні та повоєнні роки в межах Радянського Союзу було не в змозі в середньостроковій перспективі ліквідувати відмінності між ними, що накопичувалися століттями окремого існування. Разом з тим, протягом 50-60-ті рр. відбулося значне покращення добробуту населення всієї України – прискореними темпами зростають зарплати в сільському господарстві, пенсії, будується житло, створюється соціальна інфраструктура. Але тимчасове бурне зростання змінилося в 70-ті рр. тривалою стагнацією, ще більш виразними стають диспропорції в розвитку важкої промисловості, з одного боку, та легкої, харчової промисловості й сільського господарства, з іншого. Вітчизняна індустрія не орієнтується на задоволення потреб населення, наростає дефіцит товарів широкого вжитку. Погіршується ситуація і у важкій промисловості, яка потребує оновлення основних фондів, зношеність яких за окремими галузями досягає у 80-х рр. в Україні до 60%. Кризові явища наростали по усім напрямкам, і саме в таких умовах розпочинається розбудова самостійної національної економіки України.