3.Поняття про фонетичну будову мови. Загальні принципи класифікації звуків української мови.

Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментні.

Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми).

Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами.

Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно.

Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом.

Склад - найменша одиниця мовної ланцюжка.

Звук - мінімальна фонетична одиниця.

Суперсегментний одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп або тривалість).

Наголос - виділення у мові певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою інтенсивності (енергії) звуку.

Тон - ритміко-мелодійний малюнок промови, який визначається зміною частоти звукового сигналу.

Темп - швидкість мови, яка визначається кількістю сегментних одиниць, виголошених за одиницю часу.

Тривалість - час звучання сегмента мови.

Фонетика ділиться на загальну, порівняльну, історичну і описову.

Загальна фонетика розглядає закономірності, характерні для звукового ладу всіх світових мов. Загальна фонетика досліджує будову мовного апарату людини і використання його в різних мовах при утворенні звуків мови, розглядає закономірності зміни звуків у мовному потоці, встановлює класифікацію звуків, співвідношення звуків і абстрактних фонетичних одиниць - фонем, встановлює загальні принципи членування звукового потоку на звуки, склади і більші одиниці.

Порівняльна фонетика зіставляє звуковий лад мови з іншими мовами. Зіставлення чужого і рідної мов в першу чергу потрібно для того, щоб побачити і засвоїти особливості чужої мови. Але таке зіставлення проливає світло і на закономірності рідної мови. Іноді порівняння споріднених мов допомагає проникнути в глиб їх історії.

Історична фонетика простежує розвиток мови протягом досить тривалого періоду часу (іноді з часу появи однієї конкретної мови - його відділення від прамови).

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у])

Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені й огублені. До огублених на­лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум. При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий, а за ознакою твердості чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які.

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові приголосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.