1. За методом правового регулювання:

а) імперативні – норми, що прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів за чітко визначених обставин;

б) диспозитивні – норми, що містять процедурні настанови, які за певних умов і за добровільною згодою учасників можна деякою мірою скоригувати на власний розсуд, проте у встановлених процесуальними вимогами межах.

2. За характером регулятивних приписів, що містяться у нормі:

а) дозвільні – норми, що вказують на певний спосіб здійснення юридично значущих дій, певний спосіб реалізації суб’єктами належних їм прав і обов’язків;

б) зобов’язуючі – норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії у певний, чітко визначений спосіб;

в) заборонні – норми, що виключають можливість здійснення певних дій у певний спосіб.

3. За сферою дії:

а) загальні – їх дія поширюється на всіх суб’єктів;

б) спеціальні – орієнтовані на певну групу однорідних суб’єктів (наприклад державних службовців);

в) виняткові – у передбачених законом випадках усувають дію норм щодо певних суб’єктів.

Зміст конституційно-процесуальних норм вельми неоднозначно трактують в сучасній юридичній науці. За загальним уявленням конституційно-процесуальні норми слід розуміти як правила поведінки, що регулюють діяльність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності. Разом з тим процесуальні норми є засобом реалізації матеріальних норм, вони створюють юридичні передумови додержання прав учасників процедурно-процесуальної діяльності, гарантують використання конституційних прав і свобод, слугують необхідною умовою конституційної законності і правопорядку. Зрештою, процесуальні норми є по суті єдиним засобом перенесення норм конституційного матеріального прав із статичної площини в площину динамічну.

Особливістю конституційно-процесуальних норм є також те, що в них чимало уваги приділяється регламентації різних прийомів і способів тієї діяльності, повноваження на здійснення якої належать тим чи іншим суб’єктам конституційно-процесуальних відносин. Наприклад, при встановленні процедур, пов’язаних з правотворчою діяльністю компетентних суб’єктів, конституційно-процесуальні норми визначають не лише порядок здійснення цими суб’єктами безпосередніх своїх повноважень, а й регламентують прийоми і способи здійснення правотворчої діяльності, як то порядок розробки законопроектів, проведення їх експертизи, структуру документів, в яких мають бути закріплені ці законопроекти і т. ін.

Структура конституційно-процесуальних норм має загальні риси, притаманні структурі норм інших галузей права, зокрема матеріальних норм конституційного права. Однак суттєві відмінності все ж є, і їх обумовлюють санкції конституційно-процесуальних норм. Санкція (від лат. sanctio – непорушний закон), як відомо, являє собою частину правової норми, що містить примусові заходи або інші несприятливі наслідки особистого, майнового чи громадського характеру, які держава може застосувати за порушення диспозиції цієї або інших норм. У конституційно-процесуальному праві санкції мають свою особливу роль. Часто в них встановлюються загальні принципи відповідальності та підпорядкованості (наприклад, відповідальність народного депутата за порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності), внаслідок чого ці норми є обов’язковими (однак не завжди можуть бути втілені на практиці в силу певних причин, наприклад, як у цьому разі, через недоторканність народного депутата). У певних випадках у конституційно-процесуальних нормах містяться посилання до інших законодавчих норм з приводу конкретних санкцій за невиконання чи неналежне виконання тих чи інших конституційно-процесуальних приписів (як у випадку порушення виборчого законодавства). Однак у більшій своїй мірі санкції конституційно-процесуальних норм є неконкретними, нечіткими, розмитими, і якщо тягнуть за собою якісь наслідки, то швидше політичного, а не юридичного характеру.

Конституційно-процесуальні норми утворюють низку окремих інститутів конституційно-процесуального права. Інститут конституційно-процесуального права – це відносно самостійний і об’єктивно відокремлений комплекс конституційно-процесуальних норм, що регулюють у межах галузі конституційно-процесуального права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин.

Виділяють три типи конституційно-процесуальних інститутів:

1) загальні (генеральні) – мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери суспільних відносин (наприклад, законодавчий процес, виборчий процес);

2) головні – в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин (наприклад, порядок ухвалення законопроекту, порядок ведення передвиборної агітації);

3) початкові (субінститути) – в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин (наприклад, перше читання законопроекту, порядок використання друкованих ЗМІ і т. ін.).

Система конституційно-процесуального права України в основному відповідає змісту та структурі конституційного права України та включає так загальні конституційно-процесуальні правові інститути:

• механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

• виборчий і референдний процес;

• законодавчий процес;

• парламентські процедури;

• конституційна відповідальність;

• конституційне судочинство (конституційна юстиція);

• організація та функціонування місцевого самоврядування.