2. Тематика семінарських занять

Тема 1 «Витоки та передумови формування української культури» План

1. Періодизація історичного розвитку української культури.

2. Етнокультурні проблеми походження українського народу.

3. Матеріальна та духовна культура передслов′янського населення України:

а) первісна епоха;

б)Трипільська культура;

в) культура епохи раннього залізного віку.

4. Стародавня культура східних слов'ян.

1. Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об´єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія "українська культура як цілісна система" порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та із проголошенням державної незалежності України наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об´єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими самими об´єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, необхідно зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, необхідно зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні треба розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об´єктивну оцінку ідейно протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена у сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному ґрунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв´язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об´єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувалися то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

по-п´яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII — кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті — середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. При цьому, розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що сьогодні вона вже не є якимось химерним покручем меншовартісних "молодших братів", як це завуальовано стверджувалось у працях деяких, як виявилося, не зовсім компетентних авторів, інституцій радянської культурологічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінчення історії Київської Русі — так званої "спільної колиски східнослов´янських народів", тобто XIV, а то й XV—XVII століттями. При цьому "забували", а точніше — свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих нам причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов´язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права необхідно зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об´єктивності.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов´янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами нехтуються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов´язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з´явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він раніше, ніж у фінікійців (а це IV тис. до н. е.). Ряд істориків, прагнучи віднести початки України та її культури якомога далі за небосхили людської історії, не втрималися від спокуси пов´язати трипільців з майбутніми українцями, прагнуть вбачати у трипільцях праукраїнців. Проте ці погляди поки що науково не доведені. Є вчені, котрі стверджують, що трипільські племена з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з´явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії. Їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової кераміки.

Епоха бронзи і раннього заліза уявляється нам своєрідним калейдоскопом археологічних культур, знаходимо неспростовні свідчення стрімкого прогресу людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, удосконалення виробничих сил, а отже, й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е., починається етногенез слов´ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. е. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Саме у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор´я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце в II—VII ст. н. е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створив сприятливі умови для широкого розселення слов´янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зокрема, племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду й розпочинається справжня історія України, історія культури її народу. М. Грушевський (а його думку поділяємо й ми) виводить українців з антів: "Отсе й були наші українські племена, — пише він в "Ілюстрованій історії України" (К.; Львів, 1913. — С. 32), — що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою "антів". Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен".

2. У минулому столітті, зокрема після Другої світової війни, відбулися значні зрушення в археологічних дослідженнях слов'янських пам'яток, які удвоїли та утроїли джерелознавчу базу. Вдалося у значній мірі закрити хронологічні лакуни, що суттєво утруднювали порівняльне вивчення археологічних культур на території лісостепової України. Це, у свою чергу, дозволило побудувати типологічно-хронологічні колонки безперервного етнокультурного розвитку давнього населення України. Застосування природничо-математичних методів у вивченні матеріальної культури значно посилило її інформативні можливості, розширило межі археологічного пошуку. Все це відкрило нові можливості історичних реконструкцій етнокультурного та соціально-економічного розвитку давнього населення України, зокрема предків українського народу.

Етноісторичний процес будь-якого народу, в тому числі європейського, слов'янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Вже від самого початку свого зародження українці були частиною слов'янства, як їхні предки – частиною індоєвропейського світу. Їхній розвиток відбувався у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми такими ж етноісторичними спільнотами. Поруч із процесами диференціації, мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних етнічних племінних груп утворювалися нові народи. Ця закономірність притаманна в першу чергу тим слов'янським групам, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішувалися із субстратним населенням. Усі ці процеси суворо регламентовані, прив'язані до певних природних та географічних зон і визначені часом.

Тобто зародження слов'янських народів відбувалося, в часі і просторі, у рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному хронологічному етапі. Історична схема, розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами, археологами, зведена до декількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці, або староєвропейці, германо-балто-слов'яни, праслов'яни, слов'яни, слов'янські народи. Кожна з цих етноісторичних категорій повинна була пройти довгий історичний шлях через своє зародження та розвиток до утворення нових етносоціальних спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну відокремленість. Зрозуміло, що це зайняло століття і тисячоліття. При цьому формування кожного європейського етносу відбувалося в конкретних історичних умовах, які в різних регіонах Європи мали свої особливості, від багатьох чинників, у тому числі залежні від географічного та природного середовища.

Наприклад, найбільш сприятливою для етносоціального та культурного розвитку в Європі була Середземноморська зона. Там з'являються перші європейські народи, перші європейські цивілізації. Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення слов'янських народів, наприклад, з палеоліту неоліту чи енеоліту. Вони, в тому числі й український народ, не могли утворитися раніше, поки їхні предки не пройшли визначні історичні стадії свого розвитку. Певна частина українського суспільства дещо болюче сприймає тезу про зародження слов'янських народів та українців зокрема у ранньосередньовічний час, хоча тоді народжується переважна більшість європейських народів, їм видається це значним припізненням. Один із учасників українознавчої конференції, на противагу викладеним тезам, назвав палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько мільйона років. Хіба то не наші предки? І справді, ця стоянка, як і аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор'я і Криму та середньопалеолітичні на Середньому Дністрі, відкривають історію наших земель, історію краю, історію України, бо вони вказують на появу розумної творчості людини у прадавні часи, в дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія українського, слов'янського чи навіть праслов'янського етносу, до якого від Королевого пройшли тисячоліття. За цей час тут безліч разів змінювалося населення. Відомо, що коли в кінці першої половини І тис. н.е. на південні схили Карпат, де відкрита стоянка Королеве, прийшли слов'яни, вони застали там фракійське населення, германців та рештки кельтів. Так чиї предки люди з Королевого? Цього просто на сьогоднішньому рівні знань неможливо встановити. Вони ще не усвідомлювали себе якоюсь окремою етнічною групою. Ми не згадували б цього епізоду, коли б його не підхопила кореспондентка газети “Хрещатик”, яка переконувала своїх читачів, що саме з Королевого треба починати український етнос. Таких статей, теле- та радіопередач багато. Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману. Вони викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж із наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадком менш вартісних предків, тим паче, що загальновідомо (або повинно бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились у взаємозв'язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А може нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від вирішення справді життєво важливих проблем нашого історичного буття. Інший бік поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість у тому, що ми їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та культурного розвитку. Як відомо, в історичній літературі, зокрема російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов'янські народи характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київська держава – як “колиска” давньоруської народності.

Провідні російські історики М. Погодін, С. Соловйов, В. Ключевський та інші розглядають історію східних слов'ян і Київської Русі як історію Росії. За М. Погодіним і О. Соболевським, українське Подніпров'я споконвіків було заселене предками росіян, яких прогнали монголо-татари. Лише у XIV ст. їхнє місце зайняли українці з Галичини і Волині . Для Ключевського дулібський союз племен на Західному Бузі, Волині і Прикарпатті – це початки “нашої” (російської) державності. Не менш тенденційні й новітні праці. В колективній монографії Інституту слов'янознавства і балканістики “Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья”(Москва, 1982) всім південним та західним слов'янським народам присвячені окремі розділи. Лише три східнослов'янські народи увійшли в один розділ під назвою “Формирование этнического самосознания древнерусской народности...” І вже зовсім недавно, у 1999 р., вийшла монографія В. Сєдова “Древнерусская народность”, де за допомогою археологічних матеріалів робиться спроба реанімувати згадану концепцію М. Погодіна. Англійський вчений-теоретик історії А. Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці “Дослідження історії” називає Русь “скандинавським царством” і ставить в один ряд із Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності. (Тойнбі, К. 1995, С. 165.) Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом “виклик - відгук”, А. Дж. Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик, слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, зумовлює і стимулює і сам процес історичного розвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для недорозвинених”, “недоношених”, “загальмованих”, “нежиттєздатних” цивілізацій призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад, античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А.Дж. Тойнбі вважає слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок.

Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, у тому числі археології, звужує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, у нашому випадку давньої історії слов'ян. А.Дж. Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що “...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив із тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще залишалися там, де вони й були” (Тойнбі, 1995, С.158) Слов'ян, за А.Дж. Тойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією “випхали”) пастухи-авари, яким вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у “тевтонських (германських)” ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії. Для аварів слов'яни, на думку А.Дж. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовах аваро- слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А.Дж. Тойнбі саме таким уявляє собі “...сценарій, за яким почався ...запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії” (Тойнбі, 1995, С.158-159) Коли б А.Дж.Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і “принизливий”. По-перше, за дослідженнями лінгвістів, все прип'ятське Полісся вкрите балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам (Топоров, Трубачев, 1962). Ряд вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно, Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут балтів, під натиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їхні археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, а в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов'янськими гідронімами, які І. Удольф, відомий сучасний німецький лінгвіст, поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посянні. І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. (Udolph, 1979, S. 1- 23). Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільш ранні слов'янські пам'ятки празько-корчацької культури кінця IV-V ст. (Баран, 1998, С.193-198). Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю. Лінгвістичні, історичні і, зокрема, археологічні матеріали переконують нас в тому, що слов'яни ніколи не були єдиною етнічною спільністю. Вони, як і народи іранського, фракійського, іллірійського, германського, романського кореня виступали як окремі етномовні групи, об'єднання в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями. Значна їх частина споконвіків жила у лісостеповій і південній частині лісової зони України. Територія України входить у той етнокультурний простір, де відбувалися процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільської культури, яка за доби енеоліту (кінець V - початок III тис. до н.е.) на території України визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникнення протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак треба зауважити, що походження трипільської культури пов'язане з Балканами і Подунав'ям і навіть Передньою Азією, тоді як культури кулястих амфор та шнурової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-слов'яни, сформувались північніше цієї зони. Отже, тут мова не може йти про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує або їх немає зовсім для зіставлення степових культур із синхронними культурам лісостепу. ІІІ-ІІ тис. до н.е. степове іраномовне населення ямної та катакомбної культур лише контактувало з тими племенами лісостепу, які мали відношення до зародження праслов'янських старожитностей. Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у II тис. н.е. на території

Центральної і Лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов'янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з тищінецькою та комарівською культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. У І тис. до н.е. диференційовані групи праслов'ян зв'язують з пам'ятками лужицької та поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською та чорноліською. Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їх прив'язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики,антропології) дуже важко. Тому дослідники слов'янського етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколо-наукові археологічні "розробки", які нібито знаходять слов'ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забуваючи при цьому, що степове населення розмовляло індоіранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо упускаємо. Відзначимо, що і лінгвістика, яка у вирішені проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої і Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації. Кожна із цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так, мовні явища важко, а здебільшого неможливо продатувати; археологічні культури піддаються, як правило, хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та інші). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх із писемними джерелами або мовними даними самі по собі не можуть визначати конкретного етносу. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність. Усе це якоюсь мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов'ян і слов'янських народів, вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін. Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов'ян загальновизнаний. Він в міру нагромадження все нових джерел, що фактично залишаються невичерпними, постійно зростає. Проте звичайне нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни здебільшого залежать від нових відкриттів відсутніх ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов'янських ранньосередньовічних пам'яток VІ-VІІ ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині І тис. н.е., але й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу.

Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами й археологічними методами, показати, з одного боку, їх переростання в культури доби Києво-Руської та інших південнослов'янських і західнослов'янських державних утворень; з іншого, - шляхом ретроспекції зв'язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилося, що вже у VІ-VІІ ст. н.е. слов'янські старожитності поділяються на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празько-корчацьку і дзєдзіцьку культури). Перші три виникають уже у V ст. н.е. на території України і заходять у деякі прикордонні області Білорусії і Росії, а дзєдзіцька група – у Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група – іменьківська – у Верхньому Поволжі, де наявні елементи слов'янських культур V-VІІ ст. Кожна з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов'янських пам'яток V-VІІ ст. такі пошуки, як правило, закінчувалися безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н.е. і більш ранніх без типологічної прив'язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було встановити. Ще більш складними виявилися спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур І-І V ст. н.е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську. Єдиний вихід із цього становища німецький вчений К.В. Штруве вбачав у припущенні, що “...слов'яни адаптовані або пригнічені в культурному відношенні своїми сусідами, ховаються під личиною однієї з декількох поліетнічних культурних провінцій” (Struve, 1991, S.8-18). Уся ця безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для вирішення проблем слов'янського етногенезу в міру виявлення все нових етнічно беззаперечних слов'янських пам'яток У-УІІ ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово набувати оптимістичних обрисів. Створені типологічні колонки безперервного розвитку слов'янської матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дозволяють у ретроспективному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого слов'янського населення принаймні з рубежу нашої ери, з іншого боку, розкрити його у взаємодії з іншими неслов'янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов'янські етнографічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. н. е. поруч із слов'янами – корінним населенням прикордонного лісу і лісостепу – на території України в різний час жили й інші етнічні групи германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє відображення в археологічних матеріалах. (Баран, 1981, С.6-17) Аналіз археологічних і лінгвістичних даних дозволяє вважати, що слов'яни та навіть праслов'яни уже в найвіддаленіші епохи являли собою хоч і споріднені, але окремі етнокультурні та етномовні групи. О.М. Трубачов – автор багатьох лінгвістичних досліджень, присвячених давнім слов'янам, – пише, що його не може задовольнити ні постулат “...изначально бездиалектного языка” ні суто слов'янська гідро- і топонімічна область, без домішок чужих неслов'янських елементів (Трубачев, 1994, С.4). Це підтверджує археологія давніх слов'ян, представлена значною кількістю культур, згаданих вище, та їхніх локальних груп. Значне місце в посібнику з історії слов'ян посідають великі слов'янські розселення, коли слов'янські племена, які до середини І тис. н.е. займали лісові та лісостепові області Південно-Східної Європи, з'являються в Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова на півдні; на заході – доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону і Волги. У другій половині І тис.н.е. розселення слов'ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов'ян започаткувало процеси слов'янського народотворення, тобто формування тих слов'янських, у тому числі східнослов'янських груп, що стали ембріонами сучасних слов'янських народів. За археологічними даними чітко простежуються основні напрямки розселення слов'ян:

1. Шляхи верхньодніпровських слов'янських груп – носіїв київської (ІІІ – перша половина V ст.н.е.), її наступниці колочинської (друга половинаV-VІІ ст. н.е.) культур вели на північ і північний схід, в ареали балтських та угро-фінських культур.

2. Склавіни - носії слов'янської частини черняхівської культури (ІІІ – перша половина V ст. н.е.) та їхні нащадки – творці празько-корчацької культури (друга половина V-VІІ ст. н.е.) зайняли середній та верхній Дунай і межиріччя Ельби та Заале.

3. Анти – носії пеньківської культури – прийшли в Нижнє Подунав'я та на Балкани. Не можна виключати, що якась незначна частина склавінів разом з антами відійшла на Балкани, а частину антів захопили з собою племена склавінів, що рухалися вверх по Дунаю. Північна порубіжна частина антів відійшла разом носіями колочинської культури на північний схід, де жили балти та угро-фіни (рис. 1) Історичне значення великого переселення народів, яке охопило і слов'янський світ, в першу чергу полягає в тому, що воно започаткувало етнополітичну карту середньовічної Європи. На ній свої усталені місця зайняли слов'яни. В їхньому середовищі відбувся поділ на ті етнічніутворення, які залежно від історичних обставин заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність однаковою мірою стосується всіх слов'ян: південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських переселенців з місцевим населенням на нових освоєних землях, поступове поглинання субстратів приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і Подунав'ї, так і на Двині та на Волзі. Ті групи слов'янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, а також Лівобережне поселення, отримали по відношенню до тих слов'янських груп, що переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси і також стали окремими етно-мовними одиницями.

Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені празько-корчацькою культурою з обох боків Карпат, стали предками не тільки правобережних українців, але й склали основний компонент предків словаків, морав'ян і чехів та українського і польського населення у Верхньому Повісленні. Крім того, склавіни, в інтеграції із слов'янами, антами Дніпровського Лівобережжя, були вагомою частиною Лівобережних предків українського народу. Поляки Середньої та Північної Польщі мають свої історичні витоки, що сягають дзєдзіцької та пшеворської культур. Та частина антів, що понесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала важливим компонентом болгарської, сербської та інших етнічних груп південних слов'ян. Предками білорусів та росіян було населення, представлене верхньодніпровськими ранньосередньовічними культурами типу Колочина-Тушемлі-Банцерівщини, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Про інфільтрацію верхньодніпровських слов'ян у Верхнє Поволжя свідчать пам'ятки іменьківської культури V-VІІ ст.н.е. (Баран, 1998, С.71-73). Отже, генетичні корені сучасних слов'янських народів, як і переважної більшості “варварських” народів Європи, сягають епохи великого переселення. Це, безперечно, стосується і східних слов'ян. Ми впевнені в тому, що вирішення проблеми походження східнослов'янських народів лежить у плошині загальноєвропейських історичних закономірностей. Їх початок відкриває велике розселення слов'ян. Державотворчі процеси, які набирають розмаху в наступні століття, дещо уточнюють політичну карту Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів, у тому числі слов'янства, не приводить до корінних етнокультурних змін. Навіть такі могутні державні утворення, як імперія Карла Великого, Великоморавська держава чи Київська Русь, розпадаються на менші етнополітичні утворення, зародження яких спостерігаємо у ранньому середньовіччі. Історичні школи, особливо в Росії, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами, керуються більше політичними інтересами, ніж реальними фактами. Розпад східнослов'янської імперії Рюриковичів – Київської Русі, на нашу думку, - це не вихідна точка зародження трьох східнослов'янських народів, а логічний наслідок несумісності економічних та політичних інтересів тих етнічно племінних груп східного слов'янства, що входили до неї. Роз'єднана і ослаблена внутрішніми суперечностями Русь зазнала поразки від полчищ монголо-татарських ханів. Етнічний розвиток трьох слов'янських груп, започаткований процесами великого розселення слов'ян, тепер уже в іншому історичному вимірі продовжується, досягаючи свого логічного завершення. Велике розселення слов'ян не тільки значно розширило їх етнокультурний простір і поглибило їх диференціацію, воно викликало помітні зміни та перегрупування племінних груп на їхній корінній території. У лісостеповій частині України утворюються нові археологічні культури, що відображають процеси подальшого етнокультурного і соціального розвитку південної групи східнослов'янських племен, предків українців. Літопис цього часу вже не згадує ні венедів, ні антів. Він називає низку конкретних племен на Дунаї, на Віслі, на Дніпрі і Прикарпатті, Білоруському Поліссі, на Двіні і на Волзі. Тепер їх об'єднує лише первісна самоназва “слов'яни”. Вона фіксує їх належність до сім'ї слов'янських народів незалежно від місця проживання, мови та характеру взаємних стосунків. У багатьох археологічних працях радянського часу, присвячених вивченню етнокультурних процесів у Східній Європі VІІІ-Х ст., були спроби зіставити з археологічними культурами літописні племена. Для племен північно-східної групи, що сіла на чужі різноплемінні субстрати, це вдається, для південно-західної, що має місцеві підоснови - ні. Але в кожній спробі проглядаються достатньо чіткі етнографічні відмінності між південно-західною і північно-східною групами слов'ян, закладені ще в попередні періоди. Це відповідає і їхнім діалектно-мовним особливостям, в чому, крім археологів, переконана і більшість лінгвістів.

Уже О. Шахматов вважав, що після того, як східні слов'яни в VІІ-ІХ ст. з дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від Чорного моря до Ільменського озера й від Карпат до Дону, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи. “Распадение восточнославянских племенъ, ихъ языка относится (в своемъ постепенном ходе) к VII й VIII веку; въроятно, к IX в. восходить (как завершение процесса) распадение единого русскаго племени на три племенные групы: южную, северную й восточную” (Шахматов, 1916, С.25-36). “Спільноруська прамова (мається на увазі східнослов'янська – авт.) розпалася на три окремі говори ще в добу доісторичну в кінці VIII чи на початку IX ст., і об'єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення однієї спільної народної мови" (Шахматов,1916, С.68). Аналізуючи історичний розвиток польської мовою, Ю. Розвадовський розглядає її як одну із небагатьох, що належать до сім'ї слов'янських мов, які своїм походженням сягають праслов'янської епохи. “Польська мова, тобто збір діалектів, що разом творять польську мову, успадковує разом з іншими слов'янськими мовами те, що створили праслов'яни... Процес її виділення почався і тривав століттями, ще в часи спільнослов'янські, коли всі пізніші слов'янські мови існували як більш-менш різні говори і діалекти...” (Rozwadowski, 1915, С.36). Ця закономірність стосується кожної із слов'янських мов. Науково обґрунтовану позицію щодо зародження сьогоднішніх слов'янських мов у праслов'янському мовному середовищі зайняв С. Смаль-Стоцький. Він вважає, що “...українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку праслов'янської, колись дійсно говореної мови..., переформування її діалекту (говору) на спеціальний український лад, як усі інші слов'янські мови являють собою перетворення праслов'янської мови (її говорів) на їхній питомий лад ... Зарисовані вже в цій добі діалекти і відтінки розробили опісля поодинокі слов'янські мови. Розвиток північно-староруського і південно-староруського вже в своєму праслов'янському зародку пішов іншими шляхами... На перепоні правильному розумінню і поясненню цих явищ стоїть фікція праруської мови” (Смаль-Стоцький, Перевидання 1996, С.98-110). Сьогодні існують різні точки зору лінгвістів та археологів на проблеми східнослов'янської мовної і культурної єдності. Одні йдуть від єдності до розподілу на діалектно-культурні групи, що пов'язано з процесами розселення слов'ян, інші заперечують діалектно-племінну спільність у праслов'янському чи слов'янському середовищі вже з самого початку (Шевельов, 1996, С.193).

Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов'янських племінних утворень в І тис.н.е., як їх розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами.

Так, П. Третьяков вважав, що слов'янську спільність створили ще племена зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення Верхнього Подніпров'я. Саме з Верхнього Подніпров'я в середині І тис. н.е. вони розселяються на всі сторони світу, в тому числі і в Середнє Подніпров'я, завершуючи етнокультурну карту, відому за літописом (Третьяков, 1970, С.153). Ф. Філін то приєднується до гіпотези П. Третьякова про загальнослов'янську спільність часів зарубинецької культури в II ст. до н.е. – II ст. н.е., то декларує формування загальнослов'янської мови у VІІІ-ІХ ст. на великій території Східної Європи, то говорить, що розселення слов'ян на великій території Східної і Середньої Європи привело до роз'єднання загальнослов'янських мовних явищ. У результаті на сході слов'янського світу утворилася особлива зона, де і виникла східнослов'янська, або давньоруська, мова (Филин, 1972, С.29). Необхідно додати, що і П.Третьяков не раз змінював свою точку зору на проблеми етнічного розвитку східних слов'ян. О.Трубачов не хоче “круто покінчити... із східнослов'янською давньоруською єдністю”. Він дотримується концепції “складної єдності, що не відмовляється від визнання давності діалектних відмінностей.., не відміняючи всеохоплюючої їх єдності” (Трубачов, 1991, С. 1 З 1-132) . Якщо “всеохоплюючу єдність” слов'ян чи праслов'ян розуміти в сенсі праслов'янські племена, слов'янські племена і народи, мови яких, безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов'янських сусідів (це спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, яка відповідає мовно-історичним реаліям, можна погодитись.

Аналізуючи писемні джерела, Агатангел Кримський дійшов висновку, що за браком писемних джерел “... достовірну історію малоруської (української – авт.) мови, а так само великоруської, доводиться поневолі починати аж з XI ст., дарма, що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в ІХ ст.”. “Таким чином, – пише він, – усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" (Кримський, 1996, С.23, 31). Г. Півторак вважає, що за “історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами... спільнослов'янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільноти у VІ-VІІ ст. почалося формування східнослов'янських племен та їхніх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи привела до формування українського, російського та білоруського народів. З цього часу окреслились і тенденції формування східнослов'янських мов” (Півторак, 1996, С.273). Північно-східну окраїну слов'янського світу слов'янські племена поступово почали заселяти принаймні з V-VІ ст. На хронологічному зрізі VІІІ-ІХ ст. це вже були слов'янські племінні об'єднання і їхні групи з виразними рисами своєї матеріальної культури і мови. На відміну від південно-західних племен, що у VІІІ-Х ст. формувалися в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавіно-антського населення, де домінуючими виявилися спільні риси матеріальної культури і мови, на нових землях культура слов'ян отримувала нове етнічне забарвлення залежно від складу субстратних груп. У результаті поглинання слов'янами неслов'янських субстратів фактично формувалися нові етнічні групи. За археологічними матеріалами спостерігається виразна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов'янських племінних об'єднань VІІІ-Х ст. втрачає багато своїх первісних рис, засвоюючи елементи місцевих культур. Довгі кургани кривичів, сопки ільменських словен та ін. яскравою ілюстрацією усього періоду. Усе це відповідає і мовним особливостям слов'янського світу. Рішучу позицію щодо роздільності процесів формування українського та російського народів і їхніх мов зайняв останнім часом О. Стрижак. Він вважає, що, «…виникнення порівняльно-історичного мовознавства привело до повного визнання самостійності української мови, структурно-фонетично сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті взаємозв'язків і контактів» (Стрижак, 1998, С.55). У статті “Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов” (1998 р.) О. Стрижак наводить нові дані, які спростовують “теорію” давньоруської чи праруської східнослов'янської спільної прамови. Він приєднується до С. Маль-Стоцького і Г. Гартнера, які у праці ”Grammatik der ruthenischer (ukrainischen) Sprache” бачать підоснови української мови у праслов'янській. Цікаві і важливі спостереження зробив румунський мовознавець Е.Петровичі. Характеризуючи слов'янські топоніми на території Румунії і Молдови, Е.Петровичі помітив зміну приголосних з “g” та “h”, яка, за даними лінгвістики, відбувалася в середовищі склавіно-антських племен ще в часи їхніх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони разом входили в одну спільну Черняхівську культуру ІІІ – початку V ст.н.е. Визначивши характер і області топонімів слов'янського походження в Подунав'ї, румунський вчений дійшов висновку, що слов'янське населення цих областей до його асиміляції румунами говорило на одному із українських діалектів (Petrovici, 1960 р/41-61). Сам факт мовної спорідненості слов'янських топонімів у Подунав'ї, де відомі змішані пам'ятки склавінів та антів V-VІІ ст. із діалектами української мови, є одним із важливих та незаперечних підтверджень появи в різноплемінному середовищі слов'янського світу зародків слов'янських народів, у цьому випадку – українського.

Наведені археологічні матеріали і короткі висновки ряду лінгвістів безперечно свідчать, що ніколи не існувало єдиної праслов'янської чи слов'янської, чи східнослов'янської спільноти, а завжди були праслов'янські, слов'янські, східнослов'янські племена та їх об'єднання, “… живяху каждо со своим родом и на своих местъх, владеющее каждо родом своим”, – як про це говорить Літопис. Окремого, хоча б короткого розгляду вимагає питання, чи існувало на території України до приходу норманських князів – Рюриковичів – слов'янське плем'я русів. Першу спробу посадити на правобережжі середнього Дніпра “народотворчих” та “державотворчих” русів, які поглинули всі інші східнослов'янські племена і відкрили шлях до утворення східнослов'янської єдності і давньоруської народності зробив на початку п'ятидесятих років минулого століття (Б.Рибаков, 1953, С.23-104). Наступні археологічні та лінгвістичні розробки з використанням нових джерел поставили під сумнів і перекреслили схему Б. Рибакова, за якою згаданий Йорданом рід сарматських росомонів перетворюється у слов'янських полян-русів (Баран, 1998, С.55-69). Але сама ідея не зникла. Цю ідею-фікцію підходив В. Сєдов, який тепер це робить на інших джерелах (В. Сєдов, 1999). У реконструкції В.Сєдова це має такий вигляд: частина слов'янського населення черняхівської культури в симбіозі з сарматами під тиском гунів наприкінці ІV ст. переселилася з Північного Причорномор'я в далеке Самарське Поволжя. Тут була створена іменьківська культура. У кінці VІІ – на початку VІІІ ст. носії іменьківської культури вже в зовсім іншій іпостасі повертаються на Лівобережне Подніпров'я і створюють тут, поруч із Хозарським каганатом, каганат русів.

Що стосується археологічних джерел, то нами доведена повна відсутність даних, які свідчили б про перехід слов'яно-сарматського населення черняхівської культури з придніпровського Причорномор'я у Самарське Поволжя, як і його повернення на Дніпровське Лівобережжя (Баран, 2002, С.229). Не дозволяють зробити із сіверян русів, а тим більше посадити на місце сіверян каганат русів і писемні джерела, зокрема “Баварський Географ” (Див. повний розгляд цього питання: Баран, 2002, С.229-234). Заслуговує на увагу визнання В. Ключевським некоректності вживання стосовно східних слов'ян додержавного періоду до IX ст. термінів “руси”, “русь” і похідних від них. Не сумніваючись, що русь, – це нормани, він услід за своїми попередниками, зокрема своїм учителем Соловйовим, вживав стосовно східних слов'ян перед утворенням Київської Русі терміни типу “русские славяне”, “русские купцы”, “русская равнина”, “Южная Россия”, “русская степь” і т.п., “пользуясь, - за його словами, - привичным словоупотреблением”. Разом з тим В. Ключевський визнає, що “... о Руси среди восточных славян в VIII в. совсем не слышно, а в ІХ-Х вв. Русь среди восточных славян еще не славяне, отличаясь от них как пришлый и господствующий класс от туземного и подвластного населения” (Ключевский, 1987, С.142). “Привычные словоупотребления” також не такі вже безневинні. Ці терміни вживалися російськими, а пізніше і радянськими вченими цілком свідомо з метою формування загальної громадської думки про споконвічність неподільності східного слов'янства - Русі, що в умовах державності переростає в давньоруську народність, а значить - неподільність Російської імперії. Історики радянського періоду в Росії, Україні, Білорусі, в тому числі Б. Греков, М.Тихомиров, Б. Рибаков, В. Довженок М. Котляр та інші, дотримувались офіційної антинорманської точки зору на виникнення Києво-Руської держави. Вони з офіційної подачі розглядали цю проблему в плані етнічної єдності східного слов'янства, що в умовах державності дало давньоруську народність. Лише в окремих випадках з'являлися статті, де автори, дотримуючись джерельних матеріалів, допускали, що хід історичного розвитку визначав мовні та етнічні відмінності. Вони піддавались організованій нищівній критиці. Питання існування в києво-руський період давньоруської народності не втрачає своєї актуальності і сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе певне політичне навантаження. У нових працях ми знаходимо і росомонів-русів Б. Рибакова, і спроби знайти слов'янських русів в інших джерелах, поминаючи росомонів (Седов, 1999). Такі вперті пошуки етнотворчої сили, яку має становити феномен русів задовго до утворення Київської Русі, пояснюються тим, що інакше неможливо довести “етнічну монолітність” усього східного слов'янства в період племінного устрою після великого розселення. Якщо такого племені, чи союзу племен, тим більше Руського каганату, що поглинув би усі інші східнослов'янські племена, не існувало, то всі інші доцентрові об'єднувальні сили, які діяли в Києво- Руській державі менше сотні років, не могли забезпечити утворення єдиної давньоруської народності. Тому прихильники ідеї споконвічної єдності східних слов'ян і давньоруської народності, як правило, заміняють поняття політичного союзу, державної належності поняттям “етнічної єдності”, хоч ці поняття можуть визначати різні, навіть протилежні історичні процеси. Сьогодні картина побудови східнослов'янської держави – Київської Русі – вимальовується досить реально.

3. А) Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самими напрямками, що і в інших регіонах, і заселення сталось близько 1,5 млн. років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік, – мідно-кам'яний (енеоліт). Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту було людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому) з'являється неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець – “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації – на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отже, є підстави стверджувати про виникнення у цей період матріархату.

Удосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України – Мізинська – на Десні, Рилівська, Межирич і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

• анімізму – віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

• тотемізму – віри у походження людини від єдиного пращура – тварини або птаха;

• магії – чаклування перед полюванням;

• фетишизму – віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин – спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху згідно з пам'ятниками матеріальної культури вже можна виділити окремі етнокультурні області.

У кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е. ). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже утворилося продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали – обпалена глина, а потім – тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. На місце матріархату заступає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

Енеоліт – перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) – пов'язана перш за все з корінними змінами у житті людини – опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен – землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями, пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом із кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, коней, свиней. Селилися трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках із кількома кімнатами.

Іноді трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки – через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього, були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житла. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці із сплаву міді і олова, бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи – дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла – гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Упродовж бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур – ямна, зрубна, культура багатопружкової кераміки, катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

Б) Вишивана сорочка, плахта, тканий пасок, рушник, ліжник, килим, ряднина, доріжка, половик. Прадавні духовні захисники українців-русинів. У народних орнаментах архаїчного типу, що прикрашають речі, збереглася язичницька символіка. Спробуємо розглянути в ретроспективі духовний зміст і значення давніх виробів, проаналізувавши причини їх виникнення. Пізнати це – означає, проникнути в давні сподівання народу про заможне, гармонійне життя під егідою космосу.

Що примушувало оздоблювати, освячувати символічними знаками, орнаментами свої побутові речі? Мабуть, найважливіші життєві турботи - пошуки їжі та захист здобутків. Тому всю символіку можна поділити на два види: ту, що сприяє добуванню харчу, родючості поля, і ту, яка оберігає людину, результати праці. Але на речах, у побуті часто поєднуються символи родючості і захисту в єдиній, цілісній картині космосу.

Ці турботи відбилися у міфах. Коротко викладемо зміст прадавнього індоєвропейського космосу. У центрі – трійця богів. Їх ми виразно бачимо на славетному Збруцькому ідолі. У горішній частині фігури – бог неба, заплідник і захисник. То слов'янський Перун, який був рівновеликим грецькому Зевсові і римському Юпітерові. В центрі постаті зображена сестра і дружина - слов'янська богиня родючості Мокош (Деметра, Юнона). Внизу бачимо слов'янського бога підземелля Волоса – брата Перуна (грецького Ада, римського Плутона). Волос охороняє нагромаджене предками надбання – онуків, худобу, землю, будівлі, скарбницю.

Існує давній вислів, котрий розуміють як міфопоетичний образ родючості наших ґрунтів: мати сира земля. Цей самий вираз у давніх індійців звучить так: мати сур'я земля (сур'я означає сонце). Його слід розуміти як матір – родючість землі, що залежить від сонця – наочного представника неба. У нас індоєвропейське слово сур'я видозмінилося за співзвучністю на лексему сира, тобто вогка. Адже лише на вологій землі проростає зерно.

Трійцю богів (поза Збруцьким ідолом) охоплює змій – персоніфікація ріки життя. Він захищає внутрішню цілісність космосу від зовнішнього хаосу. Він забезпечує вічний колообіг людських душ – на землі, під землею, на небі, знову на землі. Так безупинно повторюється зміна поколінь.

Образ змія-охоронця проявляється також на зображеннях загальної картини античного космосу, хоч і не так яскраво. Змій увійшов у світобудову пращурів українства під впливом індійської, єгипетської, фінно-угорської міфології. Тому не можна зіставляти повну картину космосу слов'янської міфології, користуючись тотожними критеріями. Зокрема, в античній архітектурі змій перетворився в орнамент по обводу карнизів - символ невпинного руху.

ОБРАЗ РОДЮЧОСТІ. Збирачі-мисливці одержували їжу від природи майже в готовому для вживання вигляді. Поки всі зайняті пошуками здобичі, в домівці залишалися матері – стерегти родинне вогнище. З того давнього часу збереглися скульптури голих огрядних матрон – богинь родючості.

У результаті великої виробничої революції мисливці перейшли до здобування продуктів від землеробства і тваринництва. На території України і Молдови у IV-III тис. до н.е. виникла перша розвинена хліборобська культура. Її відкрив 1896 року київський археолог В. В. Хвойка. Названа вона трипільською за місцем першої знахідки поблизу Трипілля Обухівського повіту Київської губернії.

Вироби цієї культури відрізняють весь науковий світ, хоч у ті стародавні часи схожі землеробські ареали з дещо подібними речами були у всій Європі.

Етноси періодично мігрували територією розташування трипільської культури. Але, як доводять археологи, з тих давніх часів земля тут оброблялася безперервно. Очевидно, певна частина населення підтримувала досягнення матеріальної і духовної культури трипільців. Остання грунтувалася на індоєвропейській міфології. Таким чином, збереглися до сьогодні її старовинні образи.

Трипільці у своїх великих селищах залишали багато побутових і сакральних глиняних виробів. Серед останніх – невеличкі жіночі фігурки. Землероби, як і мисливці, зображали богинь родючості голими. Та богині орачів-оріїв мали на поверхні тіл особливі символічні знаки. Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на відношення неба до землі. Саме воно спричиняє всезагальну світову родючість.

На місці грудей богинь накреслювалася подвійна спіраль. На животі або на лоні малювався ромб, перехрещений на чотири частини. У кожну клітинку вдавлювали (до випалювання, в сиру глину) по одній хлібній зернині.

Грудна спіраль є небесним символом: хмара – блискавка, що надсилає на землю молоко-сім'я-дощ. Ромб зі злаками уособлює зоране та засіяне поле. Це також родюче місце богині, плід у її лоні.

Поєднання обох символів означає шлюб стихій неба і землі. Небо – батько, земля – мати.

Окрім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях усіх трипільських фігурок зроблені навскісні та спіральні надряпини. Вони виражають символ захисту родючості, але про це мова піде пізніше. Можна гадати, подібні "ієрогліфи" наносилися не лише на постаті богів, а й на тіла спражніх трипільських жінок. Радше, їх татуювали, бо клімат центру Європи не дозволяв обмежуватися малюнками, як це досі роблять жителі тропічних країн.

На вищому етапі розвитку наших пращурів магічна семіотика переноситься на одяг. Тисячоліттями зберігається давній символ плодовитості: чарівний розкреслений ромб – щедра нива. У стародавній Греції встановлювалися Елівсинські містерії. Навесні – на честь богині родючості ярого зерна Деметри, восени – у славу її дочки – богині озимини Персефони. Під час обох містерій жрець лив воду на землю, імітуючи небесне запліднення її дощем.

1970 року в Москву і Санкт-Петербург привозили музейні експонати зі столиці Кіпру – Нікосії. Серед них був глек з однією ручкою і носиком – прототип сучасного чайника. Носик зроблено у вигляді жінки, яка тримає у правиці невеличкий глечик без дна. Через нього можна лити воду з великого глека. Гадаємо, це ритуальний предмет Елівсинських містерій. Носик глека за формою нагадує ще й морду бика. Це образ бога неба Зевса, який, ллючи дощ, запліднює матір-землю.

Показовий одяг Деметри. Поверх сукні вона носить фартух у клітинку, розкреслений подібно трипільському ромбові.

В Україні з найдавніших – давен виготовляють плахту – верхню декоративну спідницю. Віра в чудесні властивості цього картатого одягу, який сприяє родючості в найширшому розумінні, дійшла до нас рядками правічних ритуальних пісень.

Греки ревно берегли таїну національної родючості. На тих самих Елівсинських містеріях під загрозою смертної кари заборонялося перебувати чоловікам, гетерам, а також будь-то-кому з чужоземців. Допускалися лише добропорядні матрони, причому за рекомендаціями. Це засвідчує відома комедія Аристофана "Жінки на святкуванні". Елліни побоювалися, щоб сторонні не пізнали загадки перетворення мертвого зерна в живий паросток, щоб не розкрили місцеву таємницю запліднення і не наврочили, не нашкодили національному здобуткові. Згідно з міфом дочка Деметри Персефона була викрадена володарем підземного світу, її дядьком Аїдом. Там він з нею одружився і Персефона пізнала таємницю підземного життя.

До нас дійшло відлуння цього дивного старовинного звичаю – зберігання національного здобутку. Почесному гостеві з чужого, але дружнього краю жінка в ритуальному вбранні підносить хліб-сіль на рушникові, прикрашеному споконвічною символікою. Жінка щиро передає в добрі руки частину врожаю і надр землі, всенародного добробуту.

Творчість землі, заплідненої небесною вологою, збагачується теплом променистого сонця. Його рух передається двома супутниками. Античні напівбоги-близнюки Діоскури везуть на колісниці по небу бога сонця Геліоса. Лівий – вранішній, правий – вечірній.

Образ богині родючості з двома супутниками був поширений по всій Європі. На Україні-Русі богиню заміняли древом життя у вигляді пишної квітки (часто у вазоні) – в поєднанні з двійкою коней, козлів, півнів. Лівий, вранішній – зеленого або синього кольору, правий, вечірній, – жовтого чи червоного.

Богиня-квітка освячує найважливішу в хаті річ – вогнище, руську піч. За нею постійно стежить господиня. Це її гордість. Час від часу вона підбілює символ родинного багаття. На видному, чільному місці хазяйка малює квітку.

Другий важливий предмет у хатині – ліжко. Його накривають ліжником, на якому вишиті орнаменти у вигляді тих самих ромбів, що сприяють родючості. Для подружнього ложа це найприродніший символ. Але родючість треба захищати, тому над ним із давніх-давен заведено вішати зброю – лук, меч, кинджал, шаблю, рушницю…

Язичницький ромб досі несвідомо відтворюють у національних орнаментах усіх регіонів України-Русі та священицьких ризах християн.

На фелоні зі спини нашивають два знаки: вгорі – навпроти серця – хрест або розп'яття, а внизу – на рівні колін – повернений на 45 градусів квадрат. Останній називають кустодія, що означає варта і нагадує про хресну страту Ісуса.

Про це розповідає легенда. Коли Христос помер на хресті, тіло було знято і покладено в печері та привалено великим каменем. Смерть настала у п'ятницю. А в суботу вся варта мала йти на свято Паски. Вона звернулася до прокурора Іудеї Понтія Пілата із застереженням: не залишати страченого без нагляду, бо учні Ісуса можуть викрасти тіло і оголосити, що він воскрес із мертвих і вознісся на небо.

Пілат наказав опечатати камінь. Чотири воскові печатки лягли на центрах чотирьох сторін кам'яного входу, утворивши язичницький ромб. Тож фелонь знаменує перемогу духа над тілом. Одягаючи її, священик пов'язує хаотичний світ пастви з небесним ладом.

ОБРАЗ ЗАХИСТУ. Мисливець може, пропустивши здобич, надолужити прогаяне наступного разу. Володар же землі, орач, повинен постійно докладати не тільки фізичних сил, а й духовних. День і ніч думати про врожай. Молити небо про своєчасний дощ. Він шукає духовні образи, сподіваючись на допомогу. Знаходить метафори серед зрозумілих понять – частин власного тіла (голови, грудей, живота, лона і фалоса), серед людських фізичних і духовних стосунків. Образи захисту себе і здобутків своєї праці орій шукає у зовнішньому світі. Щоб захистити село або лан, він робить навколо канаву. Це не дозволить проникнути злим силам у чистий космос польової культури. Пригадайте бурсака-філософа Хому Брута з гоголівського "Вія", який захищався від відьми чарівним колом.

Відрізняючи своє від чужого, людина знайшла духовну межу у вигляді ріки життя, що відокремлює внутрішній космос від зовнішнього хаосу. Майже в усіх народів світу вона асоціюється на землі зі змієм, який виходить на поверхню після дощу; на ближньому небі – з веселкою, що виграє проти сонця різнобарвною лускою після життєдайної грози; на далекому, зоряному небі – з Чумацьким Шляхом.

Тією рікою життя пливуть душі померлих дідів до богині родючості, а вона посилає ці душі в лоно матерів, щоб відродити їх у тілах онуків. Недарма існує звичай називати онуків іменами дідів.

Ріка життя захищає як особисто кожну людину, так і місцевість, яку займає родина, громада, народ. Особу береже одяг, а пас закріплює її. Етнографи свідчать, що карельські чаклуни носили пас із зміїної шкіри.

Відкриті місця тіла прикрашають захисні талісмани, обереги – кільця, намисто, сережки. Усі особисті прикраси, в тому числі вишивки на одязі, мають свої, притаманні лише даному, певному етносові відмінності.

У кімнаті охоронними предметами є доріжки, половики, килими, рядна. А багато предметів поєднують водночас і захисні, і плодотворні властивості у єдиний космос. Так, на посуді поруч зі знаком родючості (квіткою або плодом) обов'язково наявні огортаючі захисні смужки чи змійки.

В) Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII—X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX — перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II—на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала можливість створювати значний додатковий продукт.

Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, які здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, правило курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні.

Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася суцільно залізна зброя, в тому числі і залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою ознакою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси й частково асимілювавши кіммерійців.

Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.

Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.

Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про каліпідів-елліно-скіфів, тобто змішане греко-скіфське, не кочове плем'я.

У середині V ст. до н.е. після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси – скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі – на продаж.

На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також із Китаєм та Персією.

Третя чверть V – кінець IV ст. до н.е. – період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів – провідного племені у скіфській державі – було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші – шестиколісними.

Уже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.

Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, заокруглені в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина й дерево.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки – широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси – браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносилися до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) – охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) – божества неба і землі, союз двох стихій – джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

Арей – молодший із богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення. По всій Скіфії споруджувалися велетенські чотирикутні жертовники з хмизу, на верхівці яких був укріплений старовинний залізний меч (символ Арея). Цьому мечу скіфи приносили в жертву овець та коней.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин – ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо.

До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребеня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба – виготовлена із сплава золота із сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени із життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну. Пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра – золоте руно.

Вражає досконалістю прикрашений фігуркою вепра кинджал з експозиції Національного музею історії України.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури – виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІІІ-ІІ ст. до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні "хлібці", які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

4. Давні слов’яни були язичниками. Вони поклонялися річкам, озерам, болотам, колодязям та силам природи. Найвищий бог виступає під різними назвами: Перун – бог громів, Хорс – сонця, Сварог та його син Сварожич – вогню, Дажбог – добробуту, Велес – худоби, Стрибог – вітру. Були у слов’ян й інші боги: Чорнобог та Білобог, Явь та Навь, Лад і Лада, Макош та Ярило. Богам приносили жертви, просили їх про багаті врожаї, дощі, захистити від блискавки та грому.

У великій пошані були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожінням. Знали їх під різними назвами: волхви, кудесники, потворники, відуни, ворожбити. Ворожили і чоловіки, й жінки. У повсякденному житті було багато вірувань: у зустріч, у чихання, у птичі голоси, у те, що кінь спотикнувся, – усе це віщувало лихо. Усі народі свята супроводжувалися ворожінням та магічними обрядами: малювали замкнене коло та зображували дванадцять малюнків, що символізували дванадцять місяців.

У народних обрядах збереглися особливості давніх слов’янських свят. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Русальний тиждень був присвячений русалкам, які, як вважалося, виходили з води й гуляли берегами. Святкували також Мертвецький великдень, присвячений пам’яті померлих предків, свято Купала – ніч чар, коли цвіте папороть і можна бачити заховані скарби й розуміти мову тварин. Під осінь приходило свято Коструба – прощання з літом, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. У вересні урочисто святкувалося свято роду на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому куштували "дари природи" – сир, мед, кашу.

На честь бога Велеса на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів. Бог сонця мав декілька назв: Ярило, Кострома, Купало. Його солом’яне опудало палили на багатті. Місця жертвування стародавні слов’яни називали капища. Загробне життя уявляли як рай чи вирій – гарний сад, де щасливо мешкали праведники після смерті. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті після смерті і стати рабами на цілу вічність.

Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлено об’єктивними причинами, основна з яких – необхідність задовольняти потреби у спілкуванні. Слов’яни застосовували "черти" і "рези", про які пізніше згадував болгарський письменник Храбр у оповіданні "Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан бачив написи по-руськи на уламках дерев. У Новгороді були знайдені берестяні грамоти, на яких писали про господарські та сімейні справи. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту – стилоса. Мовою письмового спілкування у ті часи була глаголиця – стародавній слов’янський алфавіт, який замінив "рези" і "черти". Найдавнішою пам’яткою стародавніх слов’ян є "Велесова книга", яка містить події історії слов’янства з кінця ІІ ст. до н. е. до І ст. н. е.

Слов’яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені) та вузликове письмо, яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов’язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки – так звані книги. Звідси походить відоме висловлення – "вузлик на пам’ять". Таке вузликове письмо можна побачити на стінах храмів як орнаментальний візерунок поряд із образами святих.

У дохристиянські часи склалися перекази про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про "віщого" Олега тощо. Значне поширення мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.

Мистецтво дохристиянської Русі

Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев’яної скульптури та архітектури. Наприклад, Софіївський собор у Новгороді був споруджений з дуба із високими зрубами. У Києві було побудовано кам’яний князівський палац, стіни якого прикрашали фрески, мозаїка, інкрустації з різнокольорових порід порфіру та мармуру.

Ювелірні вироби слов’яни робили зі срібла. Знайдені срібні фігурки коней із золотими гривами та копитами і фігурки чоловіків у слов’янському одязі з вишивкою на сорочці. Під Черніговом, де Чорні Могили, знайдені мистецькі шедеври – ритони (стародавній посуд для вина у вигляді турових рогів). На них зображені фантастичні тварини із крилами. Популярними у ті часи були вироби давньоруських майстрів – браслети, коралові намиста, виготовлені за допомогою техніки черні та скані.

Складну композицію має кам’яна скульптура збруцького ідола, знайдена в гирлі річки Збруч на Тернопільщині. Збруцький ідол – частина унікальної язичницької споруди – святилища.

Популярним у слов’ян було музичне мистецтво. Були знайдені різноманітні музичні інструменти – гудки, сопілки, гуслі, бубни, флейти, труби тощо. Сопілка – інструмент, що складався з кількох сопілок. Гуслі були подібні до арфи.

Під час свят проводили різні ігри та водили танки. Для цього існували спеціальні окремі витоптані майдани, що звалися ігрищами. Стара забава слов’ян – боротьба чоловіків. У народних іграх брали участь митці різного фаху, що мали різні назви: гудець – це разом музика і співак; плясець – танцюрист; півець – співак. Були й окремі музики: свирець (або сопільник), сопільник, трубник. Загальна назва цих народних артистів – скоморохи.

Стародавні слов’яни, як пишуть літописці, мали самобутні весільні обряди з музикою, співами й танцями. На весіллях було чути бубни, сопілки та різні "бісові дива". Весільні танки супроводжувалися плесканням у долоні. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини. Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали рушники, потім з’явився коровай та обрядове деревце. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною.

Отже, культура дохристиянської Русі мала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством.