2. Позитивістська філософія науки

Питання, які виносяться на розгляд:

1. Позитивістський напрямок у філософії.

2. Класичний позитивізм.

3. Емпіріокритицизм.

4. Неопозитивізм.

Позитивізм (від лат. positivus – позитивний) – напрямок у філософії й методології науки XIX–XX сторіч. Єдиним джерелом дійсного істинного знання позитивізм визнає емпіричне дослідження.

Позитивізм став першою формою філософії науки як самостійного розділу філософського знання. Наука, заснована на емпіричних методах, розглядається як єдине джерело істини. Основоположник позитивізму – Огюст Конт (1798–1857).

Важливою особливістю позитивістської філософії є заперечення пізнавальної ролі метафізичних форм пізнання (у тому числі й філософії). Необхідно знайти підстави такого твердження.

Необхідно прояснити зміст основних підстав позитивістського підходу:

• емпіризм (Ф. Бекон, Г. Галілей);

• раціоналізм (Р. Декарт).

Позитивне знання утворюється шляхом раціонального узагальнення емпірично безсумнівних фактів. Будь-які інші способи пізнання визнаються такими, що не мають пізнавальної цінності. Особливого розгляду вимагає питання про місце й роль індуктивного методу в емпіричному дослідженні.

В історії розвитку позитивістського напрямку виділяють три основних етапи:

• класичний («перший») позитивізм;

• емпіріокритицизм («другий» позитивізм);

• неопозитивізм («третій» позитивізм).

Класичний позитивізм (з 30-х років XIX ст.) виник як філософськи оформлена реакція на інтенсивний розвиток природознавства й надмірну умоглядність філософії другої половини XVIII ст. Крім О. Конта до представників «першого» позитивізму відносять Джона Ст. Мілля (1806–1873) і Герберта Спенсера (1820–1903).

Необхідно розкрити філософські й наукові передумови й причини формування позитивістської філософії.

До кінця XVIII ст. наукова діяльність в основному локалізувалася в області експериментальних досліджень. Пошук загальних абстрактних закономірностей носив метафізичний умоглядний характер.

До початку XIX ст. виникло кілька принципових проблем:

• конфлікт між емпіричним науковим знанням і спекулятивною (умоглядною) теоретичною методологією; важливо розуміти, чому особливу гостроту ця проблема здобуває у зв’язку зі збільшенням абстрактності наукових уявлень і зростанням теоретичного знання;

• дисциплінарний розподіл науки: необхідно показати, як формування автономних предметних областей окремих наук обумовило загострення філософських проблем наукового пізнання, зокрема проблеми критеріїв науковості.

Позитивізм вирішує ці проблеми прийняттям емпіричної обґрунтованості як єдиний науковий критерій: науковим вважається тільки таке знання, яке отримано безпосередньо з емпіричного досвіду або може бути підтверджене експериментально.

Основні положення класичного позитивізму, які вимагають спеціального розгляду:

• емпіризм;

• заперечення метафізики;

• описовість;

• індуктивізм;

• феноменалізм;

• редукціонізм;

• фізикалізм.

Необхідно показати, чому позитивістська філософія стала фундаментом сциєнтизма – світоглядної орієнтації, що приписує науці абсолютні пізнавальні можливості, допускає можливість чисто раціонального вирішення всіх проблем, включаючи соціальні.

Емпіріокритицизм (махізм) (критика досвіду) виникає наприкінці XIX ст. як реакція на невідповідність класичних позитивістських уявлень про розвиток науки і логічний розвиток принципу емпіризму. Основні представники: Ріхард Авенаріус (1843–1896), Эрнст Мах (1838–1916), Анрі Пуанкаре (1854–1912).

Серед основних причин формування нової версії позитивізму необхідно розглянути такі:

• криза механістичної картини світу (еволюційні ідеї, термодинаміка);

• криза класичної концепції пізнання (розуміння, що пізнання не є «відображенням» об’єктивної реальності в мисленні), визнання невід’ємної ролі суб’єкта в процесі пізнання (точка зору, висловлена І. Кантом);

• множинність математик (геометрії Лобачевського й Рімана), що показала принципову важливість інструментів опису в процесі пізнання: використовуваний математичний апарат визначає зміст досвіду.

Емпіріокритицизм відстоює ідеал чисто описової науки, тому що в дійсності існують тільки відчуття, на основі яких формується досвід. Наука повинна займатися фіксацією досвіду в поняттях.

Важливим питанням є заперечення емпіріокритицизмом існування об’єктивної реальності, що не залежить від суб’єкта. Тут необхідно звернути увагу на уявлення емпіріокритицизму про відчуття як результат взаємодії об’єкта й суб’єкта. Тобто суб’єкт наділяє досвід умоглядним змістом (причини, наслідки, закономірності, сутність). Важливо розуміти, на якій підставі та з якою метою висувається вимога очистити досвід від цього змісту.

Як критерій істинності Мах увів принцип «економії мислення», зміст якого вимагає спеціального розгляду (варіант реалізації – «бритва Оккама»). Також важливо пояснити твердження, що пізнання має забезпечувати максимальну пристосованість знання до досвіду.

Емпіріокритицизм показав принципову межу між емпіричним досвідом і теоретичним поясненням.

Необхідно розглянути запропонований А. Пуанкаре для вирішення проблеми відсутності об’єктивної істини конвенціональний критерій.

Неопозитивізм (логічний позитивізм) (з 20-х років ХХ ст.) сформувався як нова спроба виробити цілісне філософське бачення наукового пізнання у світлі радикальних зрушень у розвитку науки початку ХХ ст. Особливого розгляду вимагають ключові проблеми, які стимулювали формування неопозитивізму:

• принципова залежність знання від способу, що використовується при описі (математика, мова);

• принципова залежність знання від розуміння експериментальної ситуації;

• значеннєвий зміст експериментальної ситуації задається теорією, у рамках якої здійснюється емпірична діяльність;

• зростання значення теоретичного узагальнення в науковому пізнанні (зріст абстрактності й математизація).

Необхідно показати, як зазначені проблеми проявилися в теорії відносності (визначальна роль просторової геометрії) і квантовій механіці (залежність властивостей об’єкта від умов експерименту).

Важливо розглянути причини, за якими «чистий досвід» (ідеал емпіріокритицизму) в умовах сучасної науки неможливий.

Як критерій демаркації науки неопозитивізм запропонував принцип верифікації, значеннєвий зміст якого вимагає спеціального розгляду.

Необхідно виявити підстави, на яких неопозитивізм визнає принципову роль знаково-символічних (мовних) систем у процесі пізнання. Як наслідок, формується установка на логічний аналіз мови.

Всі осмислені висловлення можна розділити на два типи:

1. логіко-математичні (аналітичні) – утворюються шляхом суворого логічного виведення і є тавтологічними (самототожними); необхідно показати, чому такі висловлення можуть бути тільки правильними або неправильними, і не можуть бути істинними або помилковими;

2. емпіричні (синтетичні) – формулюються на основі фактів і можуть бути перевірені дослідним шляхом і забезпечують змістовне наповнення знання; необхідно показати, чому ці висловлення можуть бути істинними (помилковими).

Всі інші висловлення позбавлені змісту, у тому числі й філософські твердження.

Другий тип висловлень може бути підданий верифікації – одержанню кінцевого числа висловлень (протокольних пропозицій), що фіксують дані спостережень. Необхідно знайти приклади синтетичних висловлень і показати можливі способи їхньої верифікації.

Але необхідно розуміти, що наукова теоретична абстракція не є простим узагальненням сукупності відчуттів. У зв’язку із цим необхідно розглянути роль інтерпретації як творчого пошуку відповідності між наявними наборами фактів і тверджень, що їх пояснюють.

Принципове значення має можливість уникнути багатозначності, коли в рамках погодженої формальної мови формується висловлення, що володіє декількома можливими семантичними (змістовими) значеннями. Необхідно уточнити поняття формальної мови.

Для виключення багатозначності неопозитивізм висунув проект створення повністю формалізованої мови науки. Необхідно виявити причини неможливості реалізації цього проекту.

Необхідно навести приклади наукових представлень, які можуть продемонструвати обмеженість базових положень неопозитивістського підходу:

• фізикалізм: виявилося неможливо (і безглуздо) звести мову всіх наук до мови фізики;

• виключення суб’єкта, що пізнає:

1. неможливість скасувати суб’єктивний вплив в експерименті;

2. залежність змісту експерименту від теоретичної моделі, у рамках якої він проводиться;