Теми для самостійного вивчення. Базові положення й рекомендації

1. Історичні типи науки

Питання, які виносяться на розгляд:

1. Давньосхідна переднаука.

2. Антична протонаука.

3. Середньовічна схоластична наука;

4. Класична наука.

5. Некласична наука.

6. Постнекласична наука.

Наукове пізнання не є однорідним явищем ні з погляду структури, ні з погляду історії розвитку. Перші спроби раціонального (заснованого на розумі) збагнення реальності робили ще в стародавньому світі. Можна виділити найбільш важливі історичні форми науки:

• давньосхідна переднаука;

• антична протонаука;

• середньовічна схоластична наука;

• новоєвропейська (класична) наука;

• некласична наука;

• постнекласична наука.

Давньосхідна переднаука – це умовна назва для найбільш характерних форм організації пізнавальної діяльності в найдавніших світових цивілізаціях: Стародавні Месопотамія, Єгипет, Індія, Китай. Головні особливості переднауки:

• практична спрямованість;

• емпіричність;

• рецептурність;

• сакральність.

Таким чином, переднаука містила безліч неструктурованих методичних вказівок і правил організації діяльності й уявлень про світ і людину, які перепліталися з марновірствами, міфологічними й релігійними уявленнями, тому що розум ще не виділився в самостійний інструмент пізнання й відігравав підпорядковану роль.

Антична протонаука (від грецьк. protos – перший) поєднує способи пізнавальної діяльності, що виникли в VI столітті до нашої ери у Стародавній Греції, та одержали поширення в Елліністичну епоху й у Стародавньому Римі.

Важливим є питання про особливості культурно-історичного розвитку грецької цивілізації, які створили умови для формування натурфілософії – світорозуміння, заснованого на умоглядно встановлених загальних принципах організації світу.

Необхідно розкрити основні особливості античної протонауки:

• раціональність;

• теоретичність;

• незалежність від практики: принципове розмежування знань про ідеї (epistema) і практичних думок про досвід (doxa);

• понятійна організованість;

• логічна обґрунтованість;

• об’єктивність.

Антична протонаука породила загальні закони й теорію як основні форми організації наукового знання, насамперед математики, що втілилося, наприклад, в античній геометрії. Необхідно розуміти принципову відмінність математичних знань Стародавнього Сходу й Античності.

Незважаючи на те, що в античності робили окремі спроби використовувати експериментальний метод (Архімед), розвитку він не отримав. Які можливі причини цього?

Середньовічна наука сформувалася на основі античної традиції, але під потужним впливом релігійних уявлень і схоластичного методу. Велике значення мав розвиток арабської науки на Близькому сході, особливо математики (алгебри).

Необхідно розкрити зміст основних особливостей середньовічної науки:

• теоцентризм;

• догматизм;

• схоластика.

Істини, що осягаються за допомогою розуму, сприймалися як другорядні, підпорядковані релігійним істинам, відкритим в акті віри. Як наслідок, утворився глибокий розрив між емпіричними знаннями, отримуваними в процесі прикладних пошуків (хімічні експерименти, спостереження за небесними об’єктами, будівництво, гірнича справа, металургія), і методами схоластичного теоретичного пізнання.

Важливим є питання про запропоновані в Середні віки способи вирішення проблеми співвідношення розуму й віри (П. Абеляр, Ф. Аквінський).

Класична наука охоплює епоху Відродження (XV – XVI століття), коли сформувалися філософські уявлення, що послужили базисом нового типу науковості, і Новий час (XVII – XIX століття), який, власне, і став основним періодом розвитку класичної науки.

Необхідно розкрити зміст основних рис Класичної науки:

• антропоцентризм (італійське Відродження);

• утилітаризм (північноєвропейський протестантизм, Ф. Бекон);

• синтетичність (проект аналітичної геометрії Р. Декарта);

• раціональність (Р. Декарт);

• експериментальність (Ф. Бекон, Г. Галілей, І. Ньютон);

• математичність (Г. Галілей, Р. Декарт);

• детермінізм;

• механіцизм.

Класична наука створила першу сталу наукову картину світу, особливості якої необхідно розкрити.

Так само, класична наука сформулювала перші фундаментальні наукові закони, що спиралися на узагальнений емпіричний досвід і теоретичне обґрунтування (Галілей, Декарт, Ньютон), надала експерименту гносеологічний статус, заклала основи математичної інтерпретації реальності.

Наприкінці XVIII сторіччя намітився дисциплінарний розподіл наукового знання, причини якого необхідно розглянути.

Необхідно розкрити зміст принципових проблем у філософських підставах наукового знання, що виникли в процесі розвитку Класичної науки:

• протистояння раціоналізму й сенсуалізму: чи може розум створювати уявлення незалежно від чуттєвого досвіду?

• обмеженість дедукції: будь-яке теоретичне положення ґрунтується на певному припущенні (аксіома);

• обмеженість індукції: будь-яке узагальнення фактів завжди буде неповним, відкритим, заснованим на критерії достатності, що вводиться довільно;

• неповнота експериментального обґрунтування теорії: теорія завжди є загальним твердженням, у той час як експеримент завжди є обмеженим у часі та просторі;

• проблема демаркації: визначення універсального критерію науковості, на підставі якого можна точно визначити межу між науковим і ненауковим знанням.

У першій половині XIX століття спроби вирішити зазначені проблеми призвели до виникнення позитивізму – першої версії власне філософії науки. З цього часу філософський аналіз науки набув цілеспрямованого і системного характеру.

Некласична наука виникає наприкінці XIX століття як результат відходу від класичних онтологічних і методологічних уявлень.

Необхідно показати, як формування незалежних від фізики способів опису реальності (хімія, геологія, біологія) могло призвести до відмови від деяких класичних уявлень.

Були введені в ужиток принципово нові концепти, що не мали аналогів у класичній науці:

• розвиток;

• еволюція;

• валентність;

• зв’язок;

• системність.

Кожна наука розробляла свій власний набір понять і фундаментальних методів, застосування яких забезпечувало опис об’єктів і процесів, недоступних для опису в рамках класичного механіцизму.

Необхідно показати гносеологічні наслідки ряду принципових ідей, що лягли в основу некласичної науки:

• можливість геометрії, відмінної від класичної евклідової (M.І. Лобачевський);

• еволюційні ідеї, що виникли на початку XIX століття в геології, еволюціоністській моделі суспільства (Г. Спенсер) і теорії природного добору (Ч. Дарвін);

• роботи Д. Максвела й Л. Больцмана, що показали принципову незалежність експериментального й теоретичного знання; важливо показати, які наслідки ці роботи мали для індуктивного методу;

• розробка релятивістських уявлень про простір і час (Г. Лоренц, А. Пуанкаре й Г. Мінковський).

У першій чверті ХХ століття з появою квантової механіки (М. Планк, А. Ейнштейн, Н. Бор, В. Гейзенберг) і теорії відносності (А. Пуанкаре, А. Ейнштейн) відбулися корінні зміни в самих основах фізичної картини світу, гносеологічні наслідки яких необхідно розглянути докладно:

• простір і час утворюють континуум, геометрія якого підпорядковується законам некласичної геометрії (теорія відносності);

• залежність фізичних параметрів об’єкта від обраної системи відліку (теорія відносності) і умов проведення експерименту (квантово-хвильовий дуалізм);

• відносність будь-яких систем відліку й основних фізичних ознак події; неможливість абсолютної системи відліку;

• атом не є неподільним; пошук базових елементів не може бути завершений (атомна фізика);

• введення польової теорії, що повністю спростовує класичні уявлення про можливі способи взаємодії об’єктів (М. Фарадей, теорія відносності, квантова механіка);

• системний підхід, що ґрунтується на принципі незвідності властивостей системи до властивостей її елементів;

• принципова віртуальність об’єктів, що формують базові елементи фізичної реальності (теорія елементарних часток).

Постнекласична наука формується в другій половині ХХ сторіччя як наслідок ряду фундаментальних відкриттів і розвитку методів дослідження складних еволюціонуючих ієрархічно організованих систем.

Реакція Білоусова-Жаботинського (1951–1969) відкрила наявність нелінійності в протіканні багатьох складних хімічних процесів, здатність неорганічних з’єднань породжувати системи, що самоорганізуються, без значущих зовнішніх впливів. Необхідно розкрити гносеологічний зміст принципової нелінійності в неорганічному світі.

У космології в результаті розвитку засобів спостереження й релятивістської розробки концепції всесвіту, що розширюється, виник ряд проблем, які потребують поглибленого розгляду:

• сингулярності (від лат. singularis – єдиний) – особливі стани простору-часу (Великий вибух, «чорні діри»), передвіщені в рамках Загальної теорії відносності;

• неоднорідність розподілу матерії у видимому Всесвіті; необхідно показати невідповідність спостережуваних ознак упорядкованості й законів класичної термодинаміки;

• «темні» матерія й енергія як можливе пояснення багатьох парадоксів, що виникають у процесі зіставлення спостережуваних у Всесвіті процесів і сучасних космологічних теорій.

Вивчення складних ієрархічних систем, що розвиваються, призвело до формування нової методології дослідження таких об’єктів, їхнього модельного представлення, що стало особливо актуально із впровадженням потужних обчислювальних інструментів:

• холістичний (системний) підхід (від грецьк. holos – цілий) (Я. Сметс);

• загальна теорія систем (Л. фон Берталанфі) є методологічним втіленням системного підходу; необхідно прояснити суть специфічних понять, покликаних описати особливості поводження й розвитку систем: вузьке місце, еволюція, рівновага, нестійкість, розвиток, перехідні й надповільні процеси;

• синергетика (від грецьк. sin – приставка зі значенням спільності, і ergon – діяльність); важливим є питання про сутність процесу самоорганізації й систем, що володіють цією ознакою.

У результаті застосування нової методології виникли такі актуальні методологічні напрямки:

• нелінійна нерівноважна термодинаміка;

• теорія катастроф;

• теорія груп;

• тензорний аналіз;

• диференціальна топологія;

• самоподібні структури, описувані за допомогою фрактальної математики.

Ці методологічні системи розробляються вже не в рамках окремих наукових дисциплін, а носять міждисциплінарний характер, що вимагає спеціального розгляду.

Необхідно показати, як розвиток комп’ютерних технологій стимулює застосування нової методології.

Слід особливо розглянути основні особливості об’єктів сучасної науки:

• відкритість;

• неравноважність;

• емерджентність (самоорганізованість).

Важливою проблемою є несумісність цих особливостей із класичними підходами, представленими в елементаризмі, редукціонізмі, класичному детермінізмі.

Запитання для самоконтролю

1. Чому давньосхідний тип раціонального пізнання одержав назву переднауки?

2. Як зв’язані натурфілософський і науковий методи пізнання?

3. Які елементи сучасного наукового пізнання були відсутні в античній протонауці?

4. Які особливості античного стилю мислення й соціального укладу могли перешкоджати розвитку експериментального методу?

5. Чим можна пояснити інтенсивний розвиток логіко-математичного знання в епоху Середньовіччя?

6. Розкрийте основні риси класичного природознавства?

7. Які унікальні умови, що склались у Європі XVI–XVII ст., можуть пояснити зародження й інтенсивний розвиток наукового знання?

8. Які гносеологічні проблеми були поставлені в процесі розвитку класичної науки; в чому їхня суть?

9. Які наукові відкриття обумовили відхід від класичного типу науковості?

10. Які основні риси некласичної науки?

11. У чому полягають основні тенденції розвитку сучасної науки?

12. З яких причин об’єкти сучасної науки не можуть бути описані в рамках класичної методології?

Рекомендована література

1. Акчурин И.А. Эволюция современной естественнонаучной парадигмы/ Философия науки. Вып. 1: Проблемы рациональности. – М.: ИФ РАН, 1995. Бернал Дж. Наука в истории общества. – М., 1956.

2. Буданов В.Г. Методология синергетики в постнеклассической науке и в образовании. – М.:Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009.

3. Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века. – М., 1989.

4. Гайденко П.П. Эволюция понятия наука. – М., 1980.

5. История науки в контексте культуры (ред. П.П. Гайденко). – М., 1990.

6. Кохановский В.П. Философия и методология науки. – Р-н-Дону, 1999.

7. Купцов В. Философия и методология науки. – 1996.

8. Лешкевич Т.Г. Философия науки: традиции и новации. – М., 2001.

9. Музыка О.А., Попов В.В. Постнеклассическая наука: концепции современного естествознания: Учебное пособие. – Таганрог: Изд-во Таганрог. ГПИ, 2005.

10. Надточаев А.С. Философия и наука в эпоху античности. – М., 1990.

11. Новейший философский словарь. – Минск, 2001.

12. Порус В.Н., Никифоров А.Л. Эволюция образа науки во второй половине ХХ в. // В поисках теории развития науки. – М., 1982.

13. Проблемы методологии постнеклассической науки. – М., 1992.

14. Рожанский И.Д. Античная наука. – М., 1980.

15. Рошкевич А.П. История математики в средние века. – М., 1981.

16. Современная западная философия: Словарь-справочник. – М., 1991.

17. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. – М., 1994.

18. Уайтхед А. Наука и современный мир // Избранные работы по философии. – М., 1990.

19. Черникова И.В. Постнеклассическая наука и философия процесса. – Томск: Изд-во НТЛ, 2007.

20. Штанько В.І. Філософія і методологія науки. – Харків, 2002.

21. Штанько В.І. Філософія. Навчальний посібник. – Харків, 2002.