М.Хвильовий Твори в 39т. т4

Як бачимо, кількість посилань на російські джерела майже дорівнює кількості посилань на українські, а в ви­ падку передреволюційних письменників майже вдвоє пере­ вищує. До цього можна додати, що серед посилань на за­ хідні джерела щонайменше 90 відсотків були ті, що були загально поширені в російських перекладах у час творчої активности Хвильового.

Ці цифри і висновки, що з них випливають, не повин­ ні нас дивувати. Болівар вивчав право в Мадріді. Ґанді був вихованцем Оксфордського університету. Творець са­ мостійної Ґани Квама Нкрума — продукт американських і англійських університетів. В процесах визволення колоній провідні діячі як правило рекрутуються з-поміж тих, хто був вихований у метрополії або на культурі метрополії. Хвильовий закликав до культурного розриву з Росією не тому, що він її не знав, а саме тому, що він аж надто до­ бре знав її. До певної міри це стосується до Дмитра Донцова і напевне до Євгена Маланюка, який, добираючи статті до збірки вибраного, добру чверть віддав постатям російської культури. Не підлягають сумніву і російські зв'язки в творчості неоклясиків, включаючи й того з по­ між них, хто в своїх писаннях був вільний від російськорадянської цензури, — Юрія Клена.

Стилістичні зв'язки Хвильового з російською крити­ кою й публіцистикою ніколи не вивчалися. Уже з загально­ го враження можна сказати, що російська символістична критика лишилася невідома Хвильовому. Вона напевне не дійшла до бібліотек і книгарень Богодухова і вкривалася по­ рохом на полицях харківських. Можна натомість думати про певні зв'язки з популярною російською критикою-пу- бліцистикою середини XIX сторіччя, від Бєлінського до Писарєва. Зв'язки ці не треба розуміти як наслідування. Бу­ ло і воно, але було і відштовхування. Це широка і цікава тема, але знов тема для спеціяльного дослідження. Щоб тільки поверхово порушити її, торкнуся тут подібностей і відмінностей з Вісаріоном Бєлінським. (Посилання на сто­ рінки стосуватимуться до видання В. Г. Белинский, Собра-

58

ниє сочинений в трех томах. Ред. Ф. Головенченко. Том І.

Москва, 1948).

Перелік подібностей можна почати з послідовної діялогізації викладу. Уже перша велика стаття Бєлінського «Литературньїе мечтания» починається прямим звернен­ ням до читача («Помните ли вьі то блаженное время...», ст. 7), а далі знаходимо діялог з самим собою, з уявними кри­ тиками, з речами й абстрактними поняттями («Прочь, достопочтеннне бородьі! Прости и тьі, простая и благород­ ная стрижка волос в кружало» — ст. 25), з давно померли­ ми письменниками (втеча Ломоносова до Москви перека­ зується в такій формі: «Беги, беги, юноша! Там узнаешь тьі все...» — ст. 30). Приперчування діялогу жаргонізмами Хвильовий теж бачив у писаннях Бєлінського («на смерть пришлепнул Шамполиона» — ст. 10, «знциклопедистьі немножко врали» — ст. 53), як, з другого боку, Бєлінський любив час від часу встромити французький вираз або фра­ зу. Тристилевість, характеристична для памфлетів Хвильо­ вого, — невтральний стиль, жарґон, ліричні партії, — ціхує й раннього Бєлінського, тільки гра тут далеко склад­ ніша у Хвильового, що робить алюзії до власної ліричнооповідної прози, тоді як Бєлінський оперує досить за­ смальцьованими штампами клясицистичної й романтичної надто невисокого рівня патетики. Ідея «воплощается в блестящее солнце, в великолепную планету, в блудящую ко­ мету; она живет и дьішит — и в бурньїх приливах й отливах морей, и в свирепом урагане пустинь, и в шелесте листьев, и в журчании ручья, и в рьїкании льва, и в слезе младенца, и в ульїбке красоти» і т. д. — ст. 7). Навіть у композиції «Коперніка» й «Литературньїх мечтаний» мож­ на знайти риси подібности: Бєлінський теж починає про­ стацьким вступом, зверненим до читача, переходить до те­ оретичного визначення літератури й мистецтва, а далі звертається до характеристики літератури в Росії, щоб дій­ ти висновку: «У нас нет литературьі» і поради: « Теперь нам нужно ученье» (ст. 87), — Хвильовий називав це лікнепом.

Але тут починаються відмінності і відмінності карди-

59

нальні. Бєлінський раз-у-раз вкидається в многомовні ам­ пліфікації однозначних слів і напушисті довжелезні періоди, де кожну ланку веде повтор-анафора, як поручник веде муштрованих солдатів армії Миколи І на параду перед Ісакіївським собором, стилістична риса, зовсім чужа Хви­ льовому. Даремно шукали б ми у фанатика Бєлінського тієї лукавої іронії, що так часто одним заходом руйнує інерцію читачевого сприймання у Хвильового. Бєлінсько­ му чужі елементи гри, присутні в усіх кращих памфлетах Хвильового. Ідеї Бєлінського мінялися докорінно, від цареславства «Бородинской годовщиньї» до революціонізму «Письма к Гоголю», але завжди він відчував себе носієм абсолютної істини, покликаним повчати й вести всіх за со­ бою, і ніколи не відкрився йому сенс відносности й по­ чуття толерантности. Важко не зв'язати з цим його послі­ довного славлення величі російського імперіялізму і імпе­ рії («Слух Руси лелеется беспрестанньїми громами побед и завоеваний», — писав він у «Литературньїх мечтаниях» 1834 р. і повторював 1840 р. з захопленням, що російське «государство» зробилося «могущественнейшею монархиею в мире, приняло в свою исполинскую корпорацію и отторгнутую от нее родную ей Малороссию, и враждебньїй Крьім, и родственную Белоруссию, и прибалтийские шведские области, и отодвинуло своє владьічество за древний Арарат» — ст. 33, 522), як терпимість, сенс релятивности, посмішка іронії й віра в справедливе майбутнє в Хвильово­ го зв'язується з приналежністю до народу, що «вгору йде, хоч був запертий в льох» і що його Тичина схарактеризу­ вав двома короткими рядками:

Я— дужий народ,

Ямолодий!

Тут переборюється «вчитель», і «учень» стає самостій­ ною й неповторною творчою одиницею, скільки б техніч­ них засобів він від «учителя» не засвоїв.

Памфлети Хвильового періоду «Вапліте» і «Пролітфронту», як уже сказано, не дорівнюють його першим се­ ріям. Стилістично беручи, однак, руку Хвильового видно в

60

них до самого кінця. Деякі стилістичні засоби досягають граничної віртуозности. Так було, наприклад, з діялогізацією й переключенням граматичних осіб. Знаходимо навіть такі Іоиг» (іе іогсе, коли діялог переноситься в умовний спо­ сіб («Ну, як би я, припустім, викручувався в даному випад­ кові? Я б, напевно, прикинувся «казанським сиротою» і звернувся б до Вас приблизно з такими словами...» — «Одвертий лист до Володимира Коряка»), коли вигадуються спеціяльні образи-маски як співрозмовці (Товариш Европен- ко-Европацький — у «Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки»). Але зникає те, що з'єднувало всі стилістичні засоби в ці­ лість, — елемент шукання й гри. У зовнішньо й, може, внутрішньо вимушеному нишпоренні й викриванні «хвильовізму поза Хвильовим» автор ніби стає на позиції то­ го злобного афоризму, що він сам пустив був на адресу Коряка: «Не пізнавай життя, бо тільки через циркуляри спасешся», — і показується раз-у-раз ІіегізсЬ егпзі у своєму виявленні «клясового ворога» й «клясово-ворожої ідеоло­ гії».

Певними рисами крива життя й творчости Хвильового нагадує криву життя й творчости Олександра Довженка. Крім хіба «Звенигори» (яка, не треба забувати, не мала жодного успіху в глядача і йшла дуже короткий час у май­ же порожніх залях кінотеатрів), Довженко не мав змоги реалізувати жодного фільму, як він хотів і міг би. Уже «Арсенал» падав під тягарем накиненої концепції, «Щорс» був накинений з початку до кінця. Про трагедію повоєн­ них років у житті Довженка ми здогадувалися давно, а те­ пер знаємо добре з спогадів Юрія Смолича: « — Правда не­ потрібна! Ти розумієш — непотрібна! — казав Сашко, і на очах його бриніли сльози», — після розмови з Сталіном і заборони Довженкової книги. Смолич коментує це так: «Зазнане розчарування було чи не найбільшим у всій тра­ гедії Довженкового життя. А були ж далі у тій трагедії ще такі могутні компоненти, як ностальгія та ляборальгія — туга за Батьківщиною і туга за працею. Довженко хотів повернутися на Україну — він пристрасно й вірно любив

61

свою Батьківщину, він потребував, саме потребував бачи­ ти постійно перед очима рідний український пейзаж, він любив свій народ, хотів йому служити й черпати від його снаги в своїй роботі, він не міг ні працювати, ні творити, будучи відірваний від свого народу... Але йому не давали згоди робити нові фільми, всякими способами зволікаючи з затвердженням сценаріїв, з наданням групи на кінофабри­ ці, з затвердженням кошторисів та бюджетів, з усім, чим мож­ ливо... Ностальгія — туга за Батьківщиною — та ляборальґія — туга за працею — вимучували і виснажували Сашка вкінець». Смолич недоговорює: це було убивство мистця. «Аероґрад» і «Мічурін», фільми зроблені в росій­ ському кіні на чужі теми, з чужими ідеями, могли бути зроблені ким завгодно. Довженка як мистця в них нема. Є тільки Довженко-функціонер державної машини.

Хвильовий був тим у вигіднішому становищі, що по­ чав писати на кілька років раніше, перед тим, як почався похід «матушки Калуги»-Сталіна на все творче і на все українське. У своїх новелях і повістях з «Синіх етюдів» і «Осени» він ще міг бути таким, як був і хотів бути, у своїх ранніх памфлетах він ще майже міг бути таким. Але далі прийшла заборона правди, правди зовнішньої й правди внутрішньої («Правда непотрібна!» — «Тільки через цир­ куляри спасешся»), прийшла вимога спалити все те, чому письменник уклонявся, обплювати все те, що було для нього священне, прийшла перемога Смердипупенків, що називалися Микитенко, Кириленко і ще на тисячу ла­ дів, каяття перед ними на пленумі ВУСППу і їхній тріюмф над труною загиблого творця, коли Кириленко горлав про «останню найприкрішу помилку» Хвильового, а Микитен­ ко заявляв: «Наша відповідь — сміливіше йти вперед». Людину-Хвильового знищив сам Хвильовий, для якого і так виходу не було, мистця знищено кілька років перед тим, як знищено Довженка й тисячі інших. З того, що во­ ни могли сказати, — вони тільки почали говорити, з того, що вони могли створити, — вони створили тільки обіцян­ ку своїх можливостей. Сьогодні ми придивляємося з усією

можливою пильністю до цієї невиконаної обіцянки, і ми можемо бачити, які величні обрії вона відкривала і як до болю мало дано було їй здійснитися.

Памфлети Хвильового показують цю обіцянку і її са­ мозаперечення. Речник режиму Андрій Хвиля назвав шлях Хвильового шляхом «від ухилу у прірву». Сьогодні ми ба­ чимо цей шлях як путь на Голготу, від вибуху нечуваної яскравости до занурення в темряву навколишньої ницости й підлости. Від спалаху у морок.

** *

Читачу, чи ще в твоїй пам'яті Бартоків «Жалобний марш»?

Юрій Шевельов

9 липня 1977; 23 травня 1982.

двох психологічних категорій: Европи й Просвіти. Перші два листи — це наша відповідь одному із просвітян, що, узагальнюючи, ми його називаємо просто «енко». Третій лист — наша відповідь тов. Пилипенкові, керівни­ кові організації Плуг. Не все тут буде зрозумілим, але хай пробачать читачі: листи писано, як відповіді нашвид­ куруч; а переробити їх ми оце тепер не маємо можливо­ сте В той же час в них поставлено багато актуальних питань. Отже, сподіваємось, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад.

Микола Хвильовий

68

ПРО «САТАНУ В БОЧЦІ», або ПРО ГРАФОМАНІВ СПЕКУЛЯНТІВ ТА ІНШИХ «ПРОСВІТЯН»

— «Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височінь, але відціля нема ще конечної потреби називати художника­ ми й мислителями тисячі писак та філософів обивателів

— «Прогрес мистецтва доводять факти, а не логічні доводи».

Ми цитуємо зі Шпенґлера спеціяльно для того, щоб трохи подратувати «сатану в бочці» з гопаківсько-шарова- ристої (наш власний образ), тепер ультра-червоної просві­ ти. До речі: боїмось, що наші опоненти перший раз чують таке прізвище, отже, мусимо запевнити: Шпенґлера в гартованських списках і серед «олімпійців» нема і для того, щоб знову і знову подякувати Троцькому за клясичнии афоризм:

— «Коли Вардин6 зіб'ється на таблиці множення, а Ве­ ронський7 у цьому зійдеться з білогвардійцем, що знає аритметику, то тут для політичної репутації Воронського поганого ще нема».

Нарешті, ми цитуємо зі Шпенґлера для того, щоб ще раз і ще раз сміливо і з спокійною совістю підкреслити свою солідарність з фашистським мислителем в тих «заса­ дах» про мистецтво, які були й будуть аритметичною аксі­ омою для всіх часів, для всіх народів і для кожного клясового суспільства.

Як бачите, ніколи «олімпійців» шлях не зійдеться зі шляхом літературних спекулянтів і профанаторів молодо­ го мистецтва; як бачите, буде великою помилкою гадати, що Генерація молодих пролетарських письменників розгу­ биться в час наступу бойової макулятури. Інтелектуальні

69

здібності її ще не зрадили і — напевне — не зрадять. Та й історія ніколи не робила нонсенсів!

Саме це і перш за все це мусить знати та талановита літературна молодь, яка тепер уперто працює над собою по глухих закутках республіки і поволі вкрапляється в

Ц

«8іпе іга еі зШеїіо», цебто: без гніву й симпатії, як ска­ зав Тацит, сильний, між іншим, оратор проти різних сви­ стунів і провокаторів. Подивимось об'єктивно на сьогод­ нішню мистецьку ситуацію і подамо й собі кілька елемен­ тарних засад.

Останніми часами стало модним говорити про «розхо­ дження» «молодих» пролетарських письменників зі «стари­ ми» теж пролетарськими письменниками. Дійшло навіть до_ того, що хтось — на основі цих «розходжень» кинув «тезу» про народження другої генерації пролетарських мистців. Як і треба було чекати, цю тезу підхопили літера­ турні спекулянти і зчинилась, зі слів одного критика, «ре­ волюція». На арену виступили вогонь і дим — передумова кожної баталії.

Отже, понюхаймо того диму і подивімось на вогонь. Поперше:

Коли говорити про «другу генерацію», то чому не наз­ вати її третьою? Бож — послідовно — перша: Чумак, Ми­ хайличенко і т. д., друга: Сосюра, Йогансен і т. д., третя: Усенко, Іванів і т. д.

Ми гадаємо, що цю необережну «тезу» було кинуто в стані афекту, і вона не має під собою ніяких підстав. Бо як ви поділите пролетарських мистців? Віком? Тоді до відома вашого: серед так званої «молоді» є літератори старіші за нас, «олімпійців». Чи може ви маєте на увазі художню по­ тенцію? І тут помиляєтесь: нема і не буде прикладів в істо­ рії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись

за 5—6 років: письменник — не американська машинка, а твори його — не полтавські галушки.

Отже, «теза» про другу генерацію прислужиться тільки темним особам, що використають її в своїх цілях. Отже, вона то й є тим димом, який — з часом — розвіється буй­ ним вітром «олімпійським».

Подруге:

— Єсть безперечно, й вогонь. Це саме та «друга Генера­ ція» (звичайно, без свистунів), що, на наш погляд, однією своєю частиною (більш дорослою в інтелектуальному, емоціональному й якому хочете напрямку) мусить поступо­ во, але органічно зливатися із «олімпійцями», а другою (малограмотною, але талановитою) — утворювати резерв, що й ляже в основу «народження» через десяток-півтора справжньої другої Генерації.

Тільки так треба розуміти цей вогонь. Тільки так тре­ ба поділяти сучасних пролетарських мистців. Інші «тези» лише розпалюють пристрасті та гальмують справу розвитку нової пролетарської літератури. На інших тезах — знову повторюємо і трохи конкретніш — деякі людці наживають собі «общественні» капітальчики, а з робітників і селян ро­ блять, замість корисних радянських журналістів, припустім, нікому непотрібних віршомазів та інших борзописців.

Як бачите, на вогонь «олімпійці» покладають великі надії, і не їхня вина, що смердючий дим утворив між «мо­ лодими» й «старими» штучну завісу. Коли брати наші принципові розходження, то можна говорити тільки про одне. Фігурально це буде так:

—Зеров чи Гаркун-Задунайський?8

—Европа чи «просвіта»?

Для кожного з нас ясно, що молоде мистецтво без тех­ нічної допомоги радянської інтелігенції ніколи не стане на ноги. Кожний з нас, доки він плутається в «універсалах», «плятформах»та «маніфестах», почуває себе господом-бо- гом; варто ж йому одійти від «логічних доводів» і доказа­ ти свою правоту «літературним фактом», як він перехо­ дить у стан розгублености.

Вчому ж справа?

Асправа в тому, що нас не озброєно тією мистецькою технікою, яку має кваліфікований мистець. І зовсім не ви­ падково, що в робітничо-селянських літературних органі­ заціях завжди налічуємо чималий відсоток інтелігентів: тільки вкупі з останніми робітничо-селянський письменник творить нові мистецько-громадські цінності, тільки з ними, за їхньою безпосередньою допомогою, він кінець-кінцем і сам становиться інтелігентом в кращому розумінні цього слова, цебто, в даному разі — спражлім письменником.

Отже, коли це так (а це безперечно так!), то знову фі­ гуральне запитання:

— Зеров чи Гаркун-Задунайський?

Ми, «олімпійці», з повною відповідальністю за май­ бутнє нового мистецтва, заявляємо:

— Для пролетарської художньої літератури без всяко­ го сумніву корисніш — гіперболічно — в мільйон разів ра­ дянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються на цьо­ му мистецтві, як «свиня в апельсині», що на сьомому році революції раптом зробилися революційніші від самого Ле­ ніна, і тепер виступають по різних радянських журналах з «червоними» фразами під прізвищами якогось «ця» чи «енка».

Таке кардинальне, воістину принципове запитання, ста­ вимо ми літературній «молоді», і на нього вона мусить від­ повісти... Коли не нам, то самій собі.

Чому ж ми так добиваємось цього?

Чи нема тут якогось гартованського «підвоху»? Ми гадаємо, що в зв'язку з прискоренням так званої

українізації, пролетарське мистецтво попадає в тимчасову небезпеку:

— «Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «про­ світи» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою су­ не на город. Буде великою помилкою гадати, що це «під­ вівся чорнозем», — той мистець, до якого Тичина «посилав свої нерви». Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та

«рідненька просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеологом куркульні. Тепер, в силу своєї безпринципности, загубивши до того під собою ґрунт та намацавши несподівані для себе мож­ ливості (прискорена українізація), вона робиться «черво­ ною» і йде «селозувати» (певніш — профанувати) міську пролетарську культуру.

От що треба завжди пам'ятати «молоді», і тоді між на­ ми не буде розходжень.

За доказ актуальности наших засад, візьмімо дальші рядки даного листа.

Перш за все, дозвольте ще раз запевнити «молодь», що ми, «олімпійці», ніколи не були патріотами Гарту. Бо й справді: не «крокодилячу воду» ми пролили б на якийсь новий талановитий твір когось із «молоді», а — висловлю­ ючись трохи сентиментально — щирі й гарячі сльози радости оросили б його.

Тому то й просимо ми не шукати задньої мислі, бо справа зовсім не в Гарті, а в одному з «енків», що явля­ ється на сьогодні одним із авангардних бійців стривоже­ ної «просвіти». Послухайте як він «плутає» «молодь» і роз­ палює пристрасті:

— «Представники Плугу й Гарту розійшлися в погля­ дах, а це розходження, звичайно, випливало з самої різни­ ці обох організацій, головним чином ідеологічної плятформи» (журнал «Знання»).

Чуєте? До цього часу ми гадали, що Плуг і Гарт різ­ няться між собою територіями впливу, а за «енком» вихо­ дить «зовсім навпаки»: головна різниця — це ідеологія. Другими словами, коли Гарт узяв за свою ідеологію по­ стуляти компартії, то Плуг — за «енком» — очевидно, має на увазі «просвітянську» ідеологію. Гадаємо, що це зовсім не так, і напевне не так для тієї частини Плугу, що зветься «молоддю» і для тієї, що має партквитки.

Навіщо ж це «енко» так набріхує на свою організацію? Читайте далі — і зрозумієте його:

— «Злиття Плугу з Молотом або Гартом чи якою ін-

шою із пролетарських організацій, буде помилкою, скрив­ ленням ленінської лінії, як аналогічно дуже хибним було б злиття, припустім, комнезамів з профспілками».

От, бачите, навіщо. Він страшенно боїться злиття Плу­ гу з Гартом (Молот тут для красного слівця, бо це — як всім відомо — так би мовити, колоніяльне володіння «енків»). Так, він страшенно боїться цього злиття, бо не хоче повертати на задрипанки. Відціля й ідеологічні розходжен­ ня і наклеп на свою організацію. Чуєте, як він клянеться «комуністичним богом» — «ленінською лінією»?

Висунувши такі основні «засади» далі «енко» розпалює страсті, так би мовити, обробляє «молодь»:

— «Гартованський з'їзд демонстративно покинули представники ВАППу9, Забоя9, Плуг приєднався до цих ор­ ганізацій».

Чуєте? Гартованський з'їзд покинули всі організації. Чуєте? Всі! Але коли це було? Ніколи! Та бачите, для «просвітянина» ще не написано правил етики, а баталія між організаціями йому так потрібна, як «мутна водичка»... для рибки. Не дарма ж він далі аж «захльобується» «комсомольською» революцією в Гарті, вихваля­ ючи на всі лади народонаселення зі своєї «молотівської» колонії.

Але «енко» все таки страшенний боягуз і більш за все він боїться «олімпійців». І от, знаючи, що останніх най­ більш в Гарті, він, щоб нейтралізувати, хоч формально, своїх лютих ворогів, утворює «засаду» про доцільність одноразового входження «в дві співзвучні організації», ве­ де наступ на Гарт і претендує на входження до нього.

— «Гарт не зумів і не хотів (скаржиться «просвітя­ нин») поширювати свого впливу на низи, ніби боявся цих робітничих корявих письменників, обережно приймав до себе навіть таких, що вже виявили себе кваліфікованими письменниками».

Чуєте, як співає? Але кого ж то він розуміє під «коря­ вими»? Молодих робітничих кореспондентів чи молодих робітничих художників? Припустім, перших. Але на пер-

74

ших компартія і взагалі здоровий розум «впливати» не рекомендують, бо «впливати на них за рецептом «енка», значить організовувати їх у «плужанську» чи «гартованську» партію. Отже, припустім, других. Але, припустив­ ши других, доводиться визнати, що художники «не варени­ ки з гурдою» і на замовлення їх не наліпиш, це трохи не такий матеріял, як «просвітяни»: що було — те забрали.

Виходить, прийшли до порожнього корита? Ні! Тоді може це була спекуляція або йолопів вибрик? Теж ні! Що ж тоді?

Бачите, за машкарою «робітничих корявих» нам вид­ но похабну фізію «кваліфікованого письменника» із без­ смертної «просвіти». Це він хоче до Гарту. Це ж безгра­ мотний «енко» поривається закріпити за собою позиції, щоб відогравати не послідню ролю в розвиткові проле­ тарської літератури. Він же так щедро — направо й наліво

— буде роздавати ярлички «кваліфікації». Що йому до то­ го, що якийсь Хвильовий, маючи про свою творчість де­ сятки статтей і рецензій, й досі не тільки не насмілиться говорити про свою кваліфікацію, але й непевний в тому, що він має право називатись письменником. — Яке «енкові» до цього діло! Він зробить «жовтенят» кваліфіковани­ ми письменниками, і буде мати гарний ґешефт.

І залишається нам, «олімпійцям», сказати тільки:

— Нещасна кваліфікація! Нещасна та молодь «із ни­ зів», що її «енко» зробив кваліфікованою!

От відкіля йде порівняння мистецтва з комнезамами й профспілками. Саме відціля й пішли наші «розходження» з молодою молоддю та безглузда профанація пролетарсь­ кої літератури. «Сатана», використавши сприятливий мо­ мент, виліз із «бочки» і, ставши на чолі сучасної літерату­ ри під прізвищами «ців» та «енків», побідно вигукнув:

— «Спитають, чим скінчиться? Побачимо! В перспек­ тиві утворення Всеукраїнського центру пролеторганізацій на чолі з Молотом (знову нагадуємо: колонія «енків). При таких перспективах нема нічого лихого в сучасній літера­ турній полеміці. В суперечках народжується істина».

75

Так кінчає свою статтю наш відважний «селозатор». Чуєте? В перспективах він нічого не бачить для себе лихо­ го. Чуєте, «молода» молодь? «Енко» знає, що тільки в су­ перечках він буде «ловити рибку». Чуєте його істину? Він не хоче літературних фактів, що ними доказується процес мистецтва, бо це шпенглеровщина, а він «червоний». Він хоче «логічних доводів», суперечок, бо без них він зали­ шиться обезброєним і мусить виїхати до «задрипанської просвіти». Чуєте, «молода» молодь: рвіть рішуче з «олім­ пійцями», бийте Гарт!

НІ

Але «енко» не б'є, а прямо «жарить» дуплетом. Під одним прізвищем, щоб завоювати симпатії в «молодої» молоді й утворити для себе ґрунт і базу, він робить «жов­ тенят» кваліфікованими письменниками та нацьковує «мо­ лодих» на «старих». Під другим прізвищем він з «глубокомисленним вираженієм во взорє» береться говорити про критику, не поминувши й тут випадку спекульнути на хво­ рому шанолюбстві молодих авторів та «лягнувши», між іншим, одного з «олімпійців», саме Хвильового.

Отже, візьмімось за другого «енка» і подаймо й собі кілька засад про критику.

Ахіллесовою п'ятою українського пролетарського письменства є не стільки брак відповідної критичної літера­ тури й критики, скільки брак самої літератури, що її варто було б критикувати. Велику російську критичну плеяду — Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського — в їх літера­ турному розрізі — породила не менш велика плеяда пись- менників-художників. Коли б не було Островського, при­ пустім, не було б і «Темного царства». Теж саме й про Лесінґа, Брандеса і т. д.

Отже, зовсім не випадково, що навіть сьогоднішні кри- тики-марксисти, соціологи, і досі звертаються до минуло­ го. Аналізуючи його, вони — в кращому разі — роблять ті чи інші загальні висновки, що так чи інакше і дуже непев-

но торкається продукції пролетарських мистців. Візьмімо за приклад Коряка. Хоч одну статтю написав він про тво­ ри сучасних революційних письменників?

— Жодної!

Декому здається, що тут відограє ролю зайва обереж­ ність, сам Коряк, очевидно, з'ясовує тим, що він не критик, а історик літератури, а ми запевняємо:

— Тут глибші причини і одною з них є пустельний стан молодого письменства.

І справді: про що писати? Десяток-два грамотних опо­ відань та 50-100 талановитих віршів? І все це протягом кількох років? Очевидно, скарги на те, що на мої, мовляв, твори не звертають уваги, є белькотіння того чи іншого ґатунку. Думка в критика породжується, коли він в творо­ ві бачить теж думку, а не бездарні візерунки. Правда, з історії літератури ми знаємо й випадки, коли майбутніх корифеїв «замовчували» але — теж правда — таких кори­ феїв ми налічуємо одиницями і вони — до речі — нічого не мають спільного з «просвітянською» графоманією.

Так стоїть справа з «замовчуванням».

Але друга категорія графоманів, навпаки, скаржиться на велику кількість критиків, що не дають їй ходу. Тут і «сиві дідусі», і «олімпійці», і якісь навіть «бігунці». «Ідеоло­ гом» даної категорії на даний випадок буде другий із «енків», цебто яблучко з тієї самої яблуні.

Отже, беремо це яблучко й кусаємо. Випадають два зернятка: це претенсійні філософсько-просвітянські «заса­ ди».

Перша:

— «Критикою іменується здорове, на ґрунті вимог сьо­ годнішнього дня, обговорення твору з єдиною цілею вста­ новлення вартости твору: тако художньої, яко й читабель­ ної».

От вам «перл» «молодого» філософа «енка», що — до речі — віком коли не старший за нас, то й не молодший, який ні в якім разі нічого не має спільного з тими «коряви­ ми» письменниками, що за них піклується другий «енко».