М.Хвильовий Твори в 39т. т4

своєї слабости»*. І нічого Вам кивати на ГПУ чи то на цен­ зуру, мовляв «питати не можна», «незручно», «небезпечно?». Все одно Вам не вдасться посварити товаришів пролетарсь­ ких письменників із Росії з товаришами пролетарськими письменниками з України. Теорія боротьби двох культур — є теорія буржуазна, і ми не підемо за Вами «на Захід — туди, де догорає старий світ». Наша орієнтація на Москву! Чуєте?

Але досить сигналізувати небезпеку. Досить ілюстру­ вати. Дозвольте ще раз повернутись до Вашої останньої статті.

Я дуже радий, що Ви по щирості визнаєте мої закиди за цілком слушні.

Мені навіть подобається Ваша, висловлюючись укра­ їнською мовою, «нечистоплотність». Але хіба я помилив­ ся, назвавши Вас боягузом? Ви пишете, що не «сьогодніш­ ня тільки моя діяльність, а й минула не подобається Хви­ льовому» й «оголошуєте факти». «Сам же Хвильовий, го­ ворите Ви, колись у «Шляхах мистецтва» писав»:

Що Вас примусило пересмикувати і ставити себе перед читачами в таке ніякове становище? Ви, звичайно, скажете, що Вас приголомшив мій «Соціологічний еквівалент», і Ви, остаточно розгубившись, навіть забули за читача. Ви буде-

*) Див. «хвильовистський соц. екв.».

те запевняти, що «Шляхів мистецтва», давно вже нема на ринкові, і значить маса, — скажете, ніяк не може познайо­ митись із цим віршем. А я от думаю зовсім не так: мені все таки здається, що Ви, маючи в собі дві душі — одну заячу, другу кошачу, — на цей раз віддали себе в розпоря­ дження першої, заячої. Що між Вами й «непою» нема різ­ ниці я й не думаю сумніватись. Але чому Ви для доказу моєї неприхильности до Вас у минулому не взяли хоч би

Невже це поганий зразок? Чи може Ви подумали, що я вже вмер і мене, як і О. Блока, час уже перероблювати? Чи може Ви сумнівалися, що відповідні установи не знають, як Ви дивитесь на «непу»? Ах, ох, ух: та це ж зразкове па­ нікерство! Не вірите? Тоді дозвольте перейти до дальшого пункту моєї відповіді.

Ви дуже багато говорите про мою критику Вашого ви­ значення національної культури, Ви притягаєте і Леніна, і Ваганьяна, і Могилянського, і Куліша, і альманах «Гарту», і... і... Але «заплутати справу» Вам все таки не пощастило. Визнавши свій огляд «Калиновий міст» за «невдалий», по­ інформувавши нас, що «гасло ленінського визначення куль­ тури» було взято Вами «вперше», Ви зовсім даремно не продовжили в тому ж дусі і не найшли в собі мужности погодитись зі мною до кінця.

— «Гасло національної культури є буржуазна брехня». Так написав, за Вашою інформацією, Ленін. Але як же Ви його перефразовуєте? «За капіталізму», перефразовуєте Ви,

«національна культура є буржуазна. А за диктатури пролетаріяту? Національна культура пролетаріяту є попзепк».

Я знову запитую: навіщо сказано «за капіталізму»? Невже для того, щоб ухилитись потім від основної відпо­ віді і не поінформувати нас, як Ви визначаєте національну культуру за соціялізму? Чи може Ви гадаєте, що диктату­ ра пролетаріяту є наш конечний пункт, і балачки про якесь там «царство свободи» час уже припинити? Чи м о ж е В и п р о т и б у д і в н и ц т в а с о ц і я л і з м у в о д - н і й к р а ї н і ? Ще раз і ще раз запитую: як Ви собі ми­ слите національну культуру в умовах тих громадських від­ ношень, що за них ми боремось от уже десять років? Я Вас питаю без усякої іронії, і Ви, будь ласка, задовольніть мене. Словом, я хочу сказати, що цілком приймаючи Ва­ шу пропозицію і з охотою називаючи «за старим звичаєм пролетарську культуру культурою національною», я в той же час не рекомендую Вам «заплутувати справу» (хоч би й не поганою «діялектикою») і саме тоді, коли перед Вами стоять складні філософські проблеми. Мене, звичайно, нер­ вує, що майже всі мої (так всі!) опоненти страждають на відсутність живого полемічного запалу, але не можна ж, друже, і «переборщувати»!

Я дуже задоволений, що і «закид» мій про «каталожність огляду» Ви вважаєте за «влучний». Не розумію тіль­ ки, навіщо Ви, поруч із цим визнанням, доводите його невлучність ...ні до села, ні до міста, протягуючи Бєлінського, Поліщука з його п'ятю пунктами та впливологією. Поле­ мічний прийом? Прекрасно: Ви не зовсім погано шпигаєте мене Пільняком. Але навіщо з таким гнівом? У цьому мі­ сці Вам треба було б краще приховати його і — повірте мені — Ви б більше виграли. Звичайно, мистецтво полемі­ ки, річ дуже не легка, але час уже оволодіти ним: не для себе ж я випускаю свої памфлети! Ну, як би я, припустім, викручувався в даному випадкові? Я б, напевно прикинув­ ся «казанською сиротою» і звернувся б до Вас приблизно з такими словами:

— Охо-хо-хо! Боже мій! Боже мій! Ну, як Вам не

соромно глузувати з людини? Звичайно, мені хоті­ лося б бути оригінальним автором, але що ж зро­ биш! (тут я розводжу руками), коли мене природа не наділила талантом. Чим винний незрячий, що йому не дано нормальних очей? Чим... і т. д. Ах, дорогий Коряче! Навіщо Ви тривожите мою вели­ ку рану? Хіба я не визнав себе публічно «українсь­ ким Пільняком»? (Тут я раптом залишаю «казансь­ ку сироту» й починаю іронізувати). Але досить! Досить шукати співчуття у Вашому черствому сер­ ці! Ви пишете, що «подібність моїх» мандаринів і мигдалю з «анемонами й лимонами» Пільняка Вас «вражає рабським копіюванням»? Я Вам дуже спів­ чуваю, але, на жаль, нічого не можу зробити, бо «мандарини й мигдаль» появились вперше в січні 1923 року (саме в «Шляхах мистецтва» — в тому журналі, який Ви редагували), а «анемони й лимо­ ни», Пільняка, з д а є т ь с я (між іншим, це слово

— «здається» — прекрасне слово, бо завжди може вигородити, і я його раджу частіше вживати), в кінці 1924 р. — будь ласка, провірте («будь ласка, провірте» теж непоганий вираз, бо рідко хто провіряє). Ви пишете про подібність моєї характери­ стики жінки, як «кольця емоцій», (очевидно «кругу емоцій»?) до Пільняківської «як конфекта», і пише­ те, що і ця подібність Вас «вражає рабським копію­ ванням»? І тут я Вам співчуваю, але й тут нічого не можу зробити... бо «емоція» тільки тоді буває подібна до «конфекти», коли за допомогою Вашої діялектики... (автор почуває, що видихався, і тому поспішає кінчити й ставить багато таємних кра­ пок).

От вам приклад спражньої полеміки. А як ви полемі­ зуєте? Хіба, скажемо, далекозорий полеміст розшифровує псевдоніми свого ворога? (Де це написано, що я маю п'єсу «Комольці»?). Хіба він не знає, що така розшифровка в очах читача є кулачний аргумент і, як усякий кулачний ар-

ґумент, може бути тільки мінусом для памфлету?.. І потім

летить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п...у!». Чи подібне це до того, що Ви говорите? Знаєте, коли б Ви були не «темною людиною», коли б я не знав Вашого

нещасного становища, що з нього Ви можете вигороди­ тись через такі от прийоми, я мусів би кинути до Ваших ніг свою замшеву рукавичку і скрикнути: «дайош дуель!». Але Вам я прощаю: поперше — Ви ще не добре вивчили мистецтво полеміки, подруге... прислужувайтесь на здо­ ров'я і виправляйте свої грішки, бо все одно комусь треба прислужуватись і виправляти свої грішки.

Тут я, якраз, підійшов до Бонавентури (найсильнішого місця у Вашій статті), але художній такт уже попереджає мене (мовляв бійся наскучити читачеві!), і я тимчасово по спішаю зманеврувати на запасну лінію.

ВСТАВНА НОВЕЛЯ

Ну, давайте, ще поговоримо хоч би про Б. Якубського, того самого Якубського, що професор і колишній неоклясик. Скажіть: хто його за язика тягне? Чому це йому так закортіло «лягнути» Хвильового, який «колись думав, що з політичною Европою нам зараз не по дорозі, а з культурною якраз по дорозі»? Він хоче висловити своє ставлення до відомого «розділу»? Прекрасно. Бажання ціл­ ком законне. Але, чому це він так пізненько прокинувся? (таке ж запитання як і Вам у «Соц. екв.»). Тому, що раніш не було «Літературної газети»? Нарешті, чому це він обми­ нає «московські задрипанки» — ті, що в «Мистецтві»? О, я розумію — він діялектик і знає, що Ваші «думки» є щось «невиразне» й «адогматичне», а мої — щось виразне й без­ перечно догматичне. І потім Іетрога тиіапіиг... і, значить, не треба плентатись у хвості життя.

Те ж приблизно робить і другий з паноптикуму сього­ днішніх скороспечених пролетарських письменників — М. Доленго. Ну, послухайте, як він говорить! Який гонор! Яка самоупевненість! Не далі, як учора цей «марксист» — сам себе називав нікчемною, дрібною людиною (читайте його «великі дні, дрібненькі люди»), не далі, як вчора, він ходив по Харкову й скептично (певніш комічно, бо його «скепсис» якось не личив до його романтичного обличчя) поглядав на пролетарських письменників, а сьогодні він уже щось цвірінчить про «фахову вузкість Л. Курбаса», про «неохатянство Вапліте» і т. д. Я на Доленґа, звичайно, не гніваюсь (особисто про мене — спасибі йому — він багато гарного написав), але «неприємно впливає, що середня на український сучасний маштаб якости людина, що іменує се­ бе — очевидячки не цілком серйозно — критиком», — сьо­ годні раптом робиться ідеологом пролетарського мистец­ тва.

Словом, паноптикум збагачується, тов. І. Ю. Кулик по­ тирає руки, і «Гарт» починає громити вільнодумців «Рециди­ вами вчорашнього» (статтю написано, здається, тим же І.

Ю.Куликом).

,— «Вапліте», — ображуються «рецидиви вчорашнього»,

— «неприпустимо гостро нападають на ВУСПП і українсь­ ку марксистську критику взагалі».

Не знаю, як думає «Вапліте», але я, особисто, гадаю, що ВУСПП взагалі слід було б замовчувати: така це важ­ лива одиниця. Щождо української марксистської критики, то все таки для мене це — порожня фраза. Хто ці критики? Доленго? Махновець Кулик? Чи то націоналіст Коряк? І хто це Вам порадив говорити від імени нашої компартії та величати себе «передовим загоном пролетарської літерату­ ри»? Чи може Вам видано відповідне посвідчення?

«Це свідчать, — говорите Ви, — офіціяльні партійні орга­

ни, як от «Комуніст», від яких нам досі не було догани». Та невже? Так таки й не було? А чи не читали Ви рецен­ зію в «Комуністі» на ваші журнали — «Гарт» та «Красное слово»? Не читали? Шкода, бо там ясно сказано, що в од-

ному з них (в «Гарті») Ваші твори зовсім не відповідають Вашим галасливим маніфестам, а в другому («Красное слово»), на погляд партії, Ви не тільки не здійснюєте сво­ їх завдань, а, навіть, «більше того, протирічите постанов­ лений) журнала». От Вам і «партійна опінія»! От Вам і «шкідливі антикомуністичні тенденції в художній творчо­ сті «Вапліте»! 1 як весело виглядає Ваша «критика» ваплітовських оповідань, коли Ви своїм ніяк не можете дати ра­ ди! «Пія», очевидно, треба шукати (радить «Комуніст») перш за все в «ущелинах с в о є ї «республіки». І що це за марксистська критика: один, скажемо, вихваляє «Мати» Копиленка (читайте «К. і п.»!), а другий в тому ж творі ба­ чить тільки «шкідливі тенденції». Чи може так учить Коряківська «діялектика»? Так учить, очевидно, орнітологія — наука про куличків, бекасів та іншу болотяну і взагалі вся­ ку пташину. (До речі, про орнітологію: я, як старий орні­ толог, із великим здивуванням прочитав у «Рецидивах вчо­ рашнього», що «орли вже не виправдовують набутої ними репутації». Як це розуміти? Невже й «орли» не хочуть ви­ знавати Вашого марксизму»?

Але все це, звичайно, зводиться до того, щоб ВАПЛІТЕ загубило «гаізоп сі'егге» як окремої «літературної організа­ ції» і пішло під проводом «марксиста» І. Ю. Кулика. Од­ ним словом «дайош» федерацію — і нікоторих гвоздьов! Дайош... і т. д... ну, словом, щось нове, коли нема інших шляхів знищити це гніздо вільнодумців! Невже ж таки я...

ну, та й він та й взагалі всі сливки вуспівського художества нічого не вдіємо з цими «раклами»... чи то пак донКвізадами ? Хіба таки ми не здібні стати хоч би в тих же «Рецидивах вчорашнього» в знамениту прокурорську позу, і не здібні звернутися з грізними запитаннями до Вільної Академії?..

А втім, на ці запитання відповідь дасть, очевидно, са­ ма Академія, і тому я знову повертаюсь до Вашої статті, шановний тов. Коряче.

Отже про Бонавентуру й французьку мову. Поперше:

404

невже Ви не помічаєте, що я ввесь час намагаюсь говори­ ти своєю рідною, українською мовою і ввесь час зриваюсь із неї, бо Ви мене чомусь ніяк не розумієте? Невже Ви, топзіеиг 1е рпііозорпе, не бачите, що серед Вас я «в родной стране, как иностранец»? І от прийшла мені мисль: може й справді я живу в якійсь іншій країні... ну, скажемо, у Фран­ ції? і взяв, я значить, ці «вів ля патрі» й почав ними вико­ марювати. Сказав раз — пройшло, сказав другий — прой­ шло. Ну, думаю, мабуть не помилився. Так, що даремно Ви «серчаєте», висловлюючись українською мовою, шанов­ ний товаришу.

Подруге, щодо Бонавентури: я нічого не маю проти дотепів і навіть рекомендую їх. Але в даному разі — одверто кажу — я не задоволений. І от чому: як усім відомо, в свойому «Соціологічному еквіваленті» я зробив Вам за­ уваження, що так, як Ви почали свою книгу «Організація Жовтневої літератури» («адмети» «Геракли», «Тезеї», «три­ тони», «стимфальські птахи» еіс.) не наважився б почати не тільки францісканський монах Бонавентура, а й сам Ко­ пач Карпенка Карого. Як же Ви реагуєте на це моє заува­ ження? Ви одразу ж перелякались і зробили паніку. Замість того, щоб спокійно парирувати вдар своїм оригінальним дотепом, Ви кричите на всю Україну: — ага, а твоя мати теж без ока була! Такою реплікою Ви остаточно «видаєте себе з головою», і читач може тільки співчувати Вам. Це вже для полеміста великий мінус. Значить, перш за все, треба «заховувати спокій» і міцно тримати в шорах свій можли­ во й цілком законний гнів... Ви не читали відповідного трактату Сенеки? Не читали? Шкода. Раджу прочитати, і взагалі я нічого не маю проти, коли Ви будете звертатись до мене за вказівками: в моїх памфлетах бувають теж зриви, і тому їх приймати, як геніяльні зразки, я все таки не реко­ мендую.

Автім, все це, звичайно, дрібниці! Багато цікавіш інше

—ну хоч би знову таки Ваша дальша діялектика. Припу­ стім, що в мені «сидить дві душі». Одна душа активного

405

Чан-Кай Ші, а друга пасивного езотерика. Але скажіть ме­ ні: чому Ви так довго возитесь зі мною (я навіть уже поки­ нув читати ті брошури й статті, де паплюжать мене — так їх багато), — чого Ви так довго возитесь зі мною, коли я «скеровую загальну увагу в оцінці значення літератури не на активний чинник, не на діло, не на боротьбу, а на спо­ глядання» (очевидно, пасивне)? А ну бо покличте свою «діялектику» і з'ясуйте мені! Чи може Вам допоможе Юринець з його 31-м пунктом, що Ви їх так ретельно виписа­ ли?' •'

Ага, Ви панькаєтесь зі мною, так, «як у свій час Маркс панькався з Фрейліґратом»?! Словом, Ви мене жалієте. Ви навіть гадаєте, що «не можна комуніста Хвильового в рі­ вень з політичними емігрантами ставити» і що «Хвильовизм є не цілковита зрада, а тимчасовий манівець». Дякую. Дуже дякую, але попереджаю: Ви даремно втішаєте себе, бо «дубовий молодняк» пахтить уже не на «далеких гонах», а на дуже близьких і давно вже перестав бути жов­ торотим.

Ну, візьмемо хоч би теж «Красное слово». Молодняк страшенно цікавиться таким питанням: для чого Ви його утворювали? «Чи мало Вам» іздательства «Пролетарий»? Чи не для того, як запитує Вас орган ЦК нашої компартії

— «Комуніст», щоб «відводити свої сторінки творам пись­ менників із РСФСР? Чи не для того, щоб — як запитує той же «Комуніст» — обминати «справжню українську те­ матику, справжнє українське життя»? А це ж Ваше найго­ ловніше культурне досягнення — саме це «Красноє солнишко»! Для нього власне й ВУСПП було утворене. Чи може Ви будете заперечувати мої твердження? О, Ви не будете заперечувати, а просто назвете мене націоналістом і будете кричати, що Хвильовий знову розпалює націоналі­ стичні страсті. Отже, дозвольте Вам відповісти.

Чи я проти руського журналу на Україні? — Боже бо­ рони! Як я його уявляю собі? Я його уявляю так, як уяв­ ляє і Вільна Академія, як говорить — певніше «наливає» — передмова до «Красного слова». Цей журнал мусить бути

в руках тієї «русской части населення на Украине, которая глубоко чувствует своє органическое единство с зтой страной и ее культурой. Пользуясь русским словом, как оружием, она, русская часть, должна творить литературу, вростающую глубокими корнями в недра Украйни, украинского пролетариата и его борбьі, литературу украинскую по фабуле, по теме и, может-бьіть, по многим формаль­ ним чертам и особенностям, — глубоко своеобразную и оригинальную». — Чому ж я так уявляю? А тому я так уявляю, що «позаяк», як говорять щирі українці, руські пись­ менники не мають свого руського ґрунту на Україні, «поза­ як», як кажуть ті ж таки щирі українці, все талановите, що не хоче поривати з руським Грунтом, тікає в Москву, — вся­ ка спроба інакше організувати руський журнал на Україні «обречена на гибель», бо цей журнал перетвориться неми­ нуче в кабачок бездар і графоманів, або стане за ідеологіч­ ний центр російського великодержавного шовінізму. Ви ме­ ні не вірите? Тоді будь ласка, підіть до органу ЦК нашої партії і розпитайте там.

А втім, дозвольте просто подати декілька фактів, цеб­ то дозвольте зиркнути одним оком на Вашу симпатичну дитинку, на «Красное слово». Візьмемо спершу статейний відділ. От вони (ІЄ8 УОІСІ!) ті, що «глубокими корнями вростают в недра Украиньї»: 1) Ептон Сінклер — «Кому принадлежит художник», перевод Гатова (стаття так би мови­ ти на «отвлеченньїе» теми). 2) проф. Жинкин — «Творческая работа над художественньїм словом». Ви гадаєте, що тут фігурують Франко, Панас Мирний, Коцюбинський, Нечуй-Левицький і т. д.? Нічого подібного: тут «старше знакомцьі»: Турґенєв, Толстой, Гончаров і т. д. 3) Анат. Машкин — «Русская книга перед судом рабочего читателя». (Сама назва говорить за себе, і крім «самобитних» Каліннікова, Романова, Гладкова, Ґорького і т. д. в статті можна ще зустріти не «самобитних» Лондона чи то Сінклера). 4) А.Белецкий — «Французская литература в текущем году» і (тут назва сама за себе говорить... тільки мені зда­ ється, що проф. Білецький випадково фігурує в цьому жур-

налі, і прошу я пробачення в шановного Олександра Івано­ вича: я тільки тому згадав це ім'я, що не хочу жодної стат­ ті пропускати). 5) В. Матвеев — «Поет умирающей дерев­ ин — к тридцатилетию литературной деятельности В. Стефаника. (Нарешті дочекались «українського грунту»! Але Ви, очевидно, думаєте, що це широка розвідка про великого художника слова, що її вміщено на почесному місці? Нічо­ го подібного — це газетна інформація приблизно на 180 рядків звичайним шрифтом, і почесне місце вона зайняла якраз біля хроніки). 6) И. Ю. Кулик — «Литература под руководством партии» — перевод с украинской рукописи. (Назва і прізвище самі за себе говорять). 7) В. Матвеев — «Чело с печатью и тяжельїх дум». (Той же Матвєєв згадує Франка й на тих же трохи більших 180 рядках). 8) А. Гатов, — «Беседа з Пьером Ампом». (Амп, як відомо, фран­ цузький письменник). 9) С. М. Утевский — «Новейшая англо-американская литература»). (Коментаріїв не потре­ бує). 10) А. Машкин — «Формализм и его пути». (На по­ гляд Машкіна формалізм ніякого відношення не має до укрлітератури, і тому він укрлітературу зовсім не згадує). 11) Л. Тоом — «От рабкорства к писательству». (Про трьох московських робкорів).

Такий статейний відділ 1-го й 2-3 номера. Щодо біблі­ ографії, то тут у двох книгах єсть дві рецензії і на україн­ ські видання: на «Літературну газету» — на ту саму газе­ ту, де «під дорослого», як говорять ваплітяни, цвірінькає Б. Коваленко і «подобострастно» заявляє! що «Красное слово» • є поважний вклад у пролетарську літературу Укра­ їни» (за це, між іншим рецензія похлопала Коваленка по плечу й сказала, що «ти, Матюша, талант», і твоя газета «блестяще доказала своє существование»), і друга — на «Бур'ян» Головка (порівняно «Бур'ян» з бездарним «Цемен­ том» і взагалі «автор забьівает, что о селе «розповідає»).

З художнім відділом не краще. Беремо 2-3 номер (сильніший). Як про художній твір, можна говорити, ма­ буть, тільки про твір Я. Немченка, який під Бабеля напи­ сав оповідання «В степах Иерихона». Решта —або недозрілі, речі, або звичайна халтура. От Вам оповідання Рутера —

«Волчий яр» — єдине оповідання, що вросло в український грунт. Тут вам і партизан Чуб із своїм «невидящим голосом» і «курево» й «тютюн», і «варта» — словом увесь опереточномалоросєйський аксесуар. Говорить Чуб, звичайно, чистою українською мовою (приклади: «думают застрашать», «пущай», «бузят» і т. д.). Драма приблизно так розгортається: учитель Свистун (теж українське прізвище) зраджує рево­ люцію і продається німцям. Тоді комісар Рушковськии за допомогою поміщиці Вікторії цю ж таки революцію спа­ сають.

Таке перше оповідання. Інші далеко від нього не тіка­ ють: або відома трафаретка про бідного єврея («Шимон сторож»), або пільняківствующий архів якогось дуже старо­ го року(«Лестница» — Бела Берг). Для чого все це видаєть­ ся? Про це знаєте Ви, шановний Коряче. Бож не тільки оповідання, але й добра половина статтейного матеріялу не витримує жодної критики. Щоб не бути голословним, беремо й коротенько зупиняємось ще на статті найбільшо­ го вуспівського ідеолога — на статті Ан. Машкіна — «Формализм и его пути». Стаття про «Бориса Михайлови­ ча» (цебто Ейхенбаума), який «три вечера подряд вел оживленную беседу». Крім переказу своїми й не своїми словами праць Ейхенбаума, крім «Бориса Михайловича», тут буквально нічого нема. Не можна ж серйозно говори­ ти про такі от кінцівки до переказу тієї чи іншої Ейхенбаумської статті: «вся зта концепция исторического процеса художественной формьі развертьівается, конечно, вне всякой зависимости от социальньїх условий», — або про ті наївні й безпідставні твердження, що «Борис Михайлович» «глубоко ошибається».

Для чого ж усе це видається? — знову запитую я. Про це знаєте Ви, шановний Коряче! Це мабуть, не «рецидив марксистської розбещености» , але — пробачте за вираз — «сплошноє свинство». Ви, звичайно, не визнаєте істин і на­ зиваєте мене за стремління до них «раклом», але я, на жаль, нічого не можу зробити з правдою, коли вона збира­ ється колоти комусь очі... Ну, скажемо, Ви берете олівця й пишете:

— «Хвильовий, який висміяв пропозицію Пилипенка письменникам вивчати рефлексологію, таки виявив своє неуцтво».

Сказано непогано, але хіба це правда, що Хвильовий висміяв Пилипенка за його пропозицію вивчати рефлексо­ логію? Чи не пересмикуєте Ви знову? Беру своїх: «апологе­ тів писаризму» й читаю:

— «Яка іронія фортуни: революціонер-марксист, сконстатувавши, що в сучасному письменстві загублено пер­ спективи, пропонує вилікувати цю хворобу... рефлексоло­ гією. Р е ф л е к с о л о г і я — р і ч н е п о г а н а , а л е , н а ж а л ь, вона має таке відношення до революційних перспектив, яке тов. Пилипенко до нашої епохи».

Де ж тут висміювання? Чи подібне це до того, що Ви говорите? За Вами виходить так, ніби я проти рефлексоло­ гії, а за цитатою — що я за рефлексологією, і тільки ду­ маю, що вона, рефлексологія, не звільнить нас від «красно­ го солнишка». Отже і цей Ваш полемічний прийом не ви­ тримує критики. (Між іншим: чи не працювали Ви і раніш у жовтій пресі? Щось дуже часто Ви пересмикуєте!).

А втім, час уже кінчати. Ще багато цікавих питань на­ шої «симпатичної» дійсности зачеплено Вами, але я, їйбогу, уже перевтомився. Ви це справедливо замічаєте — що до моєї перевтоми: болить грудь, болять ноги й все ті­ ло, як побите. Ви також справедливо говорите, що мені треба лікуватись. Але все нещастя моє в тому, що Ваші ліки мені не допоможуть. Оиі, топ&іеиг! Не допоможуть.

Словом, прощайте, шановний товаришу! Вітайте від мене всіх своїх друзів і всіх своїх гарних знайомих і пере­ дайте, будь ласка, що я їм не дам спокою і на тому світі. Мені за них і не «соромно» й не «боляче». Мій девіз — не щади ворога!

Ах, шановний товаришу! Ви, знаєте, про що я нині ду­ маю? О, Ви не знаєте, про що я нині думаю! Ви знаєте, чо­ му мені так ніжно-ніжно тисне серце, наче я знов пережи­ ваю свою першу молодість і своє перше неповторне кохан­ ня? Чому я зараз такий сантиментальний, що аж сльози

410

радости виступають мені на очах? О, Ви не знаєте, і я Вам скажу:

— Як усе таки гарно — чорт візьми! — жити навіть у вуспівській дійсності! От зараз ніч, третя година ночі. Десь тарахкотять обози з калом, а я дивлюсь у вікно і мені зда­ ється, що світ пахне якимись божественними пахощами. Мені здається, нарешті, що це не світ, а якась райська му­ зика, — та музика, що я її чую тільки (де б Ви думали?) тільки й тільки на полюванні.

Ах, ви, мої бекаси, кроншнепи, кулички та інша бо­ лотяна дичина! Як я люблю вас! І яка шкода, що ви не по­ падаєте в поле овиду мого колишнього друга — Володи­ мира Коряка. Яка шкода, що мій колишній друг не чує тривожного крику паровика, що так тривожно кричить на вокзалі. Ах, Боже мій, яка шкода, яка шкода!

Колись, у 1925 році, Ви написали мені: «Хай живе дух неспокою»! З великою радістю прийняв я Ваші слова і зро­ бив їх своїм девізом. З цим девізом я думаю пройти все своє життя, і ніяк не можу уявити себе без нього. Ніяк! Рі­ шуче ніяк!.. І тому, очевидно, наші дороги вже ніколи не зійдуться.

Прощайте! «Хай живе дух неспокою!» Прощайте!

не Ваш Микола

1. Одвертий лист до Володимира Коряка Вперше опублікований у «Вапліте» ч. 5, Харків, 1927, стор.

158-173. Звідси цей лист взято до нашого видання.

2. Фріче В. М. (1870-1929) — російський професор, літерату­ рознавець, мистецтвознавець соціологічно-марксистського на­ прямку, дуже популярний у 20-их роках своїми солідними праця­ ми.

3.ВаЬіІ (фр.) — базікання, торохтіти, молоти (язиком).

4.Тітео Бапаоз еі сіопа Гегепіе» (лат.) — боюся данайців (гре­ ків) навіть, коли вони приносять дарунки (рядки з Верґілієвої «Енеїди»).

411

Десь торохтять обози з калом. Я дивлюсь у вікно і мені здається, що світ пахне якимись божествен­ ними пахощами, мені здається, нарешті, що це не світ, а якась райська музика, — та музика, що я її чую (де б Ви думали?) тільки на полюванні. І от з таким божественно-піднесеним настроєм я сідаю за свій стіл і з захопленням читаю глибокі, партійновитримані статті Андрія Хвилі з Культпропу ЦК і високовчені трактати Володимира Юринця із ВУА МЛІ Ну.

Це не точна цитата. Це лише реконструкція пам'яті з викори­ станням останнього абзацу з «Одвертого листа до Володимира Коряка» М. Хвильового («Вапліте», 1927, ч. 5, стор. 173), якого він написав і опублікував рік пізніше, перенісши без сумніву свої ліричні медитації з вступного розділу забороненого памфлету, до кінцевого абзацу свого «Одвертого листа...»

Згадуючи у вступі А. Хвилю й В. Юринця, М. Хвильовий, правдоподібно, мав на увазі статті Андрія Хвилі — «Про наші лі­ тературні справи», що з високої цитаделі ЦК партії були гостро спрямовані проти Хвильового, публікувалися в березні-квітні 1926 року в газеті «Комуніст», а згодом вийшли окремою відбиткою в видавництві «Пролетарій» (Харків, 1926). Стаття проф. В. Юрин­ ця — «З нагоди нашої літературної дискусії», теж досить гострокритична супроти Хвильового, друкувалася в «Комуністі», ч. 80, 18. IV. 1926.

Почавши дискусію з названими публіцистами, Хвильовий швидко перейшов до ширшого кола своїх численних опонентів та порушив, поглибивши, ряд інших питань, що їх він висував у по­ передніх своїх статтях: проблема статусу України в СРСР, про ролю компартії в українському національному відродженні, ста­ новище української інтелігенції, питання боротьби двох культур, проблема культурної орієнтації, російський месіянізм і велико­ державний шовінізм і, нарешті, ідея азіятського ренесансу в ми­ стецтві.

Закінчувався цей памфлет меланхолійним роздумом, що ми маємо все для великого культурно-державного відродження: і не­ вичерпні економічні ресурси, і життєдайне підсоння, і великі та­ ланти Тичини, Рильського, Курбаса та багатьох інших, але нам

бракує виробленого державно-суспільного підсоння й культур­ них умов. Вони мусять настати. За них іде боротьба.

В уривках, що їх вдалося нам виловити й тут подати, читач знайде хоч невеличку частку з тих думок, що їх виклав був М. Хвильовий у своєму трактаті «Україна чи Малоросія?».

Уривки ми згрупували в чотирьоох розділах. Заголовки до розділів — наші.

КОЛОНІЯ ЧИ ЧИ ДЕРЖАВА?

«...Не треба забувати, що ми живемо в надзвичайно складних обставинах, коли поряд з соціялізмом вироста­ ють і елементи капіталізму, а разом з цим і молода буржу­ азія. Наші надбудови не встигають розвиватися пропор­ ційно до надбудови третього стану. Молодь, що виходить з вузів, легко піддається пропаганді в темних закутках. Чи є Україна, колонією чи ні? Такі розмови ми вже давно чує­ мо. У наших умовах — це небезпечні питання. Соціяльні процеси, що їх викликає НЕП, логічно ведуть до конфлік­ ту двох культур. Українське суспільство, зміцнівши, не по­ мириться із своїм фактичним, якщо не де юре декретова­ ним гегемоном — російським конкурентом. Отже, тут по­ рожніми фразами далеко не заїдеш. Нашим завданням є попередити цей конфлікт. Іншими словами: ми повинні не­ гайно стати на бік активного, молодого українського су­ спільства, яке репрезентує не тільки селянина, але вже й робітника, і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру. Бо всі ті розмови про рівноправність мов є не що інше, як прихова­ не бажання культивувати те, що вже не воскресне. Іншими словами, ми самі собі створюємо перешкоди в соціялістичному будівництві. Від цього потрібно конче якнайшвидше відмовитися. Цим ми прискоримо серед українського су­ спільства новий ідеологічний відрив на наш бік. Тільки та­ ку поставу питання можна назвати серйозною. (Е.Ф. Гирчак. «На два фронта...», стор. 59).

«...Ми є дійсно незалежною державою, котра входить

своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуні­ сти, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів, тому, що тільки таким чином ми при­ скоримо диференціяцію в Україні. Якщо яканебудь нація (про це вже не раз і давно писалося) виявляє свою волю протягом сторіч, щоб виявити себе, свій організм, як дер­ жавну одиницю, тоді всякі спроби так чи інакше затрима­ ти цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення клясових сил, а з другого — вносять елемент хаосу в світовий загальноісторичний процес. Замазувати незалежність порожнім псевдомарксизмом — значить не розуміти, що Україна буде доти пляцдармом для контр­ революції, доки не перейде той природний етап, який Західня Европа пройшла в часи оформлення національних держав...» (А. Хвиля. «Від ухилу — у прірву», стор. 62).

УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ 1 КОМПАРТІЯ

«...Отже справа йде знову ж таки про органічне вро­ стання нашої партії в національний радянський рух...

Справа в тому, що українське національне відродження ло­ гічно підійшло до другого етапу свого розвитку. У моло­ дому національному суспільстві, з одного боку, пройшов певний процес клясової диференціяції, а з другого боку, ми спостерігаємо шарпанину і суєту. Остання пояснюється тіснотою рамок культурного розвитку. Молоді сили не ба­ чать у цих рамках дальших перспектив і не можуть роз­ махнутися, щоб виявити свою творчу потенцію. Справа в тому, що в той час, як в Росії компартія завжди втруча­ ється морально і матеріяльно в національно-культурне бу­ дівництво, в усі його закутки, то в Україні, логікою одірваности керівних кіл від національного відродження, ми, крім химерної ситуації в культурному будівництві, маємо кілька імпотентних морально і слабеньких матеріяльно «хахлацьких апаратів» — це один бік медалі. Другий — випливає з клясової диференціяції в національному органі-

змі. Соціяльні процеси, що далі, то більше поглиблюють цю диференціяцію, і при такому становищі просто немож­ ливою стає та атмосфера, якою оточують наші головотя­ пи, той революційний кадр, котрий безпосередньо будує українську радянську культуру. Кожний міщанський шпін­ галет із російських кіл вважає за свій обов'язок дивитися на такого українця скоса і при нагоді потріпати його по плечу: мовляв, работай націонал, може через сто років і ти будеш комуністом» (Е. Ф. Гирчак, стор. 71-72).

«...У статті про Фонвізіна В. Бєлінський писав, що 'ро­ сіяни є спадкоємцями всього світу, а не тільки європейсь­ кого життя, і спадкоємцями законними', що вони 'не по­ винні і не можуть бути ані французами, ані німцями, ані ан­ глійцями, бо вони повинні бути росіянами'. Так думає і сьо­ годнішній великодержавний інтелігент, хоч скільки б ми некричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам нашого часу. Московський месіянізм житиме в головах мо­ сковської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на то­ му ж самому Бєлінському» (Е. Ф. Гирчак, стор. 55).

«...Розбити російський месіянізм — це значить не тіль­ ки відкрити семафор для експреса радісної творчости, який вітром свого руху почне дійсну весну народів, але й звіль­ нить московську молодь від забобонів великодержавниц­ тва» (Там же).

«...Буттям визначається свідомість, відціля витікає пер­ ша причина. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщан­ ства, що в ньому, як всесвітній базис, пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні й зокрема в центрі її чути тільки «товариш», то там уже давно перейшли з «гро­ мадянина» на «господина». Москва як Москва (і навіть Ро­ сія без Сибіру) по суті не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби» (А. Хвиля. «Від ухилу.'..», взято з «Бу­ дівництво Радянської України», Збірник І, 1928 (?), стор. 195).

ПРОБЛЕМА ОРІЄНТАЦІЇ І БОРОТЬБА ДВОХ КУЛЬТУР

«...Велика російська література насамперед література