М.Хвильовий Твори в 39т. т4

Гадаю — досить, бо це, здається, найкраще місце з X.

А.

Резюмую: з 6 поетів, що приймають участь у «Новій Україні», вартий уваги покищо один — Павлюк.

Прозовий відділ починає (хто б ви гадали?) Вал. Підмогильний. Це той, що друкувався в «Шляхах мистецтва». Правда, редакція робить примітку, що «шановний автор» і т. д. Віримо редакції і надіємось, що «шановний автор» зробить десь і якось спростування* . Інакше будемо вважайого за Клима Поліщука ч. 2.

Автім, це справа авторського сумління, а нас цікавить

уданім разі художній матеріял.

Треба сказати правду, нариси «Повстанці» В. Підмо­ гильного, мабуть, найкраща річ із всіх оповідань, що умі­ щені в двох книгах «Нової України». Про повстанців єсть що сказати. Тому й присвячуємо Підмогильному окремий розділ.

В новелі — 4 фрагменти, зв'язані вони між собою повстанчим настроєм. Про яких повстанців розповідає Підмо-

*) Редакція «Ч. ш.» друкує нижче це «спростування».

558

виться до цих повстанців з «оселедцями» шановний автор? Очевидно, він не належить до тієї категорії мистців, що пиль­

нам не факти, а романтику, бож ми не віримо, що й на­ ші, червоні постанці «налагоджували порядок 3 дні». Це

оглядна, бо інакше твір переходить у ту стадію своєї вартости, яка звется «агіткою». Ми й своїм мистцям не ре­ комендуємо писати «агітки», тим паче не радимо цього чужим по своїй ідеології.

Підмогильний перебуває під сильним впливом Л. Андреєва. Його натуралістичні малюнки, від яких дмухає Нечуєм (в кращім разі), перепутані з андреєвськими жаха­ ми. От натуралізм:

«В хаті борщ був на столі. Мати розповідала, що в Павлихи врешті таки народився син, а в Панасенків іздох кнурець».

Такий натуралізм проходить через все оповідання. (Не­ далеко втік від «Остапа Шаптали». Єсть у Підмогильного і гарні речі, «В епідемічному бараці»). До нього образи: «вишня подарувала йому ще своєї краси», «стало сумно, як то завше буває весняної ночі, коли тебе жінка не ко­ хає». Гадаю — наївні, для гімназиста 5-ої кляси — обра­ зи.

Але от починаються андреєвські жахи:

«Тарас притулився до ночі й застиг. Тиша його скори­ ла і стала йому замість душі».

Далі: «Тиша до нього не йшла, бо він мав маленьке серце».

Далі: «Тиша тим часом стала Остапові замість очей».

559

Курсив всюди наш. Ми нарочито підкреслюємо цю жахну тишу, що стає замість очей, бо на тій же сторінці ми чуємо ще про тишу.

«Тиша покинула його й подалася назад до степу». «Йо­ го сум грізною марою навис над Остапом»... «Ті мовчки

до степу», «з риданнями», «з сльозами, що червоніють пе­ ремогою» і т. д.

Звичайно, ми не проти такої маніри писання, але після «ЖизниВасилия Фивейского», припустім, треба бути з жа­ хами обережніш. Після «Войньї и мира» нема Ропшина — це сказала та авдиторія, для якої намагається писати Підмогильний. Ця ж авдиторія знає, чим для своєї епо­ хи був Андреєв і чим для нашої епохи будуть його бе­ зоглядні послідовники — Андреєви в 10-му виданні. І ця ж авдиторія скаже: треба поважати українську літера­ туру (це властиво до Винниченка, не до Підмогильного), не годувати читачів огризками з російського літературно­ го дореволюційного стола. Треба уміти себе викреслюва­ ти (це до Підмогильного). Це велике вміння.

З усіх жахів Підмогильного ми найшли тільки один, який заслуговує уваги:

«Остап глянув йому вслід і жахнувся степу: той збіль­ шувався й поширювався, як потоп».

Все це, звичайно, деталі, але деталі роблять цілу ком­ позицію.

Другий, третій фрагменти — не кращі. Автор до того захоплюється петлюрівською романтикою, що й сам не помітив, мабуть, як він з андреєвських жахів перейшов до

Ще хвилина й він ладний кинутись з пістолем на отамана, гукаючи: Смерть зрадникові'!»

І далі, в такім же дусі. Так би мовити, дух запорізької вольниці. Дешева романтика а 1а «Огнем і мечем» — це, в кращім разі, місцями «Отаман Зелений» Кл. Поліщука. І не хочеться їх прощати авторові, бож він претендує на розробку більш серйозних тем.

Далі знову дешева романтика і безоглядна тенденція петлюрівської агітки. По Підмогильному, його повстанці не грабують селян, що це якісь зверх-люди. Ще далі така от філософія:

«— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче».

Це філософствує вартовий, і, між іншим, Підмогильний жодного разу не почервонів за нього.

Останній фрагмент мусів виправдати всю попередню балаканину. Сіль нарисів «Повстанці» полягає в словах

«Повстанці» розбиті на 4 фрагменти: «Ідуть», «В шта­ бі», «Перед наступом» і «Пожежа». По підзаголовках ми природно мусимо підійти до останніх слів начальника штабу (звичайно, по лінії консервативного думання). Але внутрішня композиційна послідовність не витримана. Не зумів Підмогильний зробити як слід і останнього фраг­ менту. Історія з редактором прямо таки наївна.

«Але редактор хитнув головою: Не маю часу, — відпо­ вів він, — треба написати статтю до завтрішнього числа. Ви знаєте, яку я статтю пишу? Хе! Я готую її вже два тижні. Я... готував її ввесь час свого свідомого життя. А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що постали передо мною і всіма нами... Ця стаття — на­ слідок усього мого думання, підсумок усього мого існу­ вання»...

І далі в такому ж дусі. І до цієї патетично-трагікомічної

постаті з авєрченківських фейлетонів Підмогильний цілком серйозно ставиться.

Резюмую: Підмогильний все таки найкращий автор з усіх прозаїків «Нової України», — про нього можна гово­ рити. Але Підмогильному треба учитись, учитись і учи­ тись. «Нової України» ж не треба хапатись: безперечно, автор скоро одмовиться від своїх «Повстанців», а до стан­

но менше: про деяких з них і зовсім не варт було б гово­ рити — не претендуй «Нова Україна» на звання серйозно­ го журналу.

Друга річ — по розміру найбільша — це «Роман» М. Диканько. «Роман» забрав 2 друкаркуші. Редакція не по­ жаліла паперу. — Шкода. Такі речі звуться у нас продук­ тами графоманії, як вони звуться за кордоном — не знаю, очевидно інакше. Нами зарання опановує підмогильний жах (бож він дійсно трагікомічний): що ми будемо цитувати з цього автора? — От вам докази:

І далі автор каже: «А я не залицяюся до панночок. Майбутньому письменникові не личить бігати за «бабсь­ ким хвостом».

Але «майбутній письменник» хоч і висловив цю думку, та думка думкою, а діло — ділом. На протязі цілої пер­ шої частини він бігає за хвостом Музи Шілінґ. Це при­ родно, бо б. петлюроофіцер, що намагається в 23 році відограти ролю — як ми бачимо далі — українського Купріна, іншого нічого й не придумає.

Беззмістовна «пустишка», Диканько ще раз підкреслює, які нікчемні паростки пустила «Нова Україна». Про якісь шукання тут і говорити не приходиться. Стиль, форма,

562

прийоми — все старе. Але як далеко Диканькам до змісту

—Так поцілуйтесь!

— Так без виконання ж!

—Е, ні, поцілуйтесь!»

І т. д., і т. д. Ще поцілунки. Так вся глава. Друга глава: — «А що як поцілувати? Й «поцілувати

в розпущений кінчик? Не можу витримати. Поцілую. Ух!» Третя глава: — «Музо! Музо! Я ж її покохав. Від пер­ шого побачення, від першої хвилини. Невже не судилось?

Батько стоїть, а я дівчині руки цілую».

Четверта глава: — «Музо, голубонько моя, рибонько! Кохаєте мене чи ні? — Я не знаю. — Янголе мій, скажи! Я жити без тебе не можу. — Пустіть, не цілуй, прощай! Кохаю. — Музо!... Кохає! Як привітно усміхнулася».

П'ята глава: — «Дитинко моя! На Різдво приїду й по­ вінчаємось! Жіночко моя кохана. — Цілуй! Цілуй мене, Васильку».

Вшостій главі Муза пише поганенького вірша, а їй у відповідь «майбутній письменник» — Диканько теж пише поганенького вірша.

Всьомій главі: «Вже пройшло півліта і — падуча зір­

кою, яка — «розвинена, інтелігентна, шляхетних поривань; видно, холеричного темпераменту».

В 10-й главі «Майбутній письменник» бачить, як «ча­ стіш спалахує Чорна Блискавка, шаріються щічки», й роз-

563

казує їй «щонебудь гарне й сумне» про Чудову Мрію і Ли­

частина значно менша. Між іншим — я боюсь, що мене обвинуватять в передержці (ті, хто не має під рукою «Но­ вої України»), але інакше переказати я не міг, бо і в дій­ сності із таких цитат складається вся перша частина «Ро­ ману». Я сказав би, що це скандальне зверх-базарне опо­ відання конче компромітує «Нову Україну».

В другій частині властиво більш публіцистики, ніж художньої творчости. І краще в ній тільки те, що автор, нарешті, зустрівся з Музиним чоловіком. Тут він до неї

Є ще в «Новій Україні» Диканський, який, здається, виступав уже в «Літ. Наук. Вістнику». Про його оповідан­ ня «Тоді» можна сказати тільки, що написане воно нудновато, — з тих оповідань, що ідуть «на заставку».

Катря Гриневичева з «Весіллям Карапульки» — свіжі­ ша. Єсть думка, єсть деяке знайомство з технікою нової новелі. Єсть гарні образи: «Високо в поморках дроти те­ леграфу, на них коливається галка, як Сойфер над книгою Талмуда». Або: «Крізь усі вікна юрлить увечері світло, рівно й під міру, як нанизаний на нитку янтар». — Коли б Гриневичева не зловживала образами, не накопичувала їх, — було б краще.

Оповідання М. Тоні «Микольо» слід було б умістити в дитячому журналі. Як воно попало в «Нову Україну» — це знає, мабуть, Винниченко.

Є ще переклад з французької — дрібничка, і друга дрібничка — Вілінської: надто мініятюрний уривок з ро­ ману.

Нарешті, є ще й новеля — «Василка» О. Кобилянсь-

564

кої. її не будемо чіпати, як не чіпали Олеся й Винниченка. Новеля написана в реалістичних тонах. Час дії — імперіялістична війна, побут — селянський. Нового нічого не додає до творчости Кобилянської.

Це і все. Такий художній матеріял у двох книгах «Но­ вої України». Що буде в 3-й, 4-й — не відомо. Покищо — слабенько, навіть надто: інакше ми не присвячували б ці­ лої глави «Повстанцям» і не говорили б про таку річ, як

«Роман».

Стефан Король

565

Ми цілком стоїмо на ґрунті постанов червневого пле­ нуму ЦК КП(б)У те, що:

1) «Шляхам буржуазного розвитку ми протиставляємо свій пролетарський шлях. Партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу. Партія стоїть за широке викори­ стання розвиваючоюся українською соціялістичною куль­ турою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив із традиціями провінціяльної обмежености і рабсь­ кого наслідування, за створення нових культурних досяг­ нень, гідних творення великої кляси. Але партія це робить не шляхом протиставлення української культури культу­ рам інших народів, а шляхом братського співробітництва робітників і працюючих мас усіх національностей в ділі будівництва міжнародньої пролетарської культури, в ко­ тру українська робітнича кляса зуміє вложити свою част­ ку» і що:

2) «Коли мова йде про пролетаріят, то протиставлення української культури в цілому великоруській культурі теж у цілому означає ганебну зраду інтересів пролетаріяту на користь буржуазного націоналізму. Якщо український мар­ ксист захопиться цілком законною й природною ненави­ стю до великоросів-гнобителів перед тим, якщо він пере­ несе хоча б частинку цієї ненависти, хоча б тільки відчу­ ження, на пролетарську справу великоруських робітників, то цей марксист тим самим звалиться в болото буржуаз­ ного націоналізму» (Ленін «Національний жупел асиміля­ торства», т. XIX).

Ми цілком поділяємо думку пленуму ЦК КП(б)У в справі літературних груп типу «неоклясиків», що вони ве­ дуть роботу, «розраховану на задоволення потреб зроста­ ючої української буржуазії, і тому вважаємо, що товариш Хвильовий, визначивши в своїх статтях ці групи як «іде­ ологічно нам далекі» і заявивши, що «до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути насторожені», в той самий час висунув помилкову формулу використання цих груп «пси­ хологічно». Так само за помилку ми вважаємо «аналогію» неоклясиків у першому зошиті «Вапліте».

До вищезазначених збочень від пролетарської партій­ ної лінії ми дійшли в запалі літературної дискусії, в бо­ ротьбі з проявами неуцтва, напостовства та просвітянст­ ва, в запалі боротьби проти вікового «епігонізму», що проти них ми вважаємо за свій революційний марксівський обов'язок провадити боротьбу й надалі. Нині ж,

ємо цілком правильну політику й роботу, що провадить­ ся під керівництвом ЦК КП(б)У, зокрема в галузі куль­ турного будівництва. В основу своєї роботи ми кладемо

Так мусіла виглядати основна установка «Вальдшне­ пів».

Але, поставивши собі таке завдання, я сів його викону­ вати несвоєчасно, себто тоді, коли, одмовившись фор­ мально й розумово від своїх політичних помилок, я емо­ ціонально (коли й не весь, то у всякому разі частково) був ще в їхньому полоні. Саме це й не дало мені чітко відме­

Основна моя помилка була та, що я відновив стару теорію боротьби двох культур. Суть цієї теорії можна зформулювати в таких словах: щоб остаточно ліквідува­ ти ті сутички на культурному фронті, що в них діють дві ворожі сили (російський та український конкуренти), пар­ тія повинна вийти із становища третьої особи й виявити свої симпатії до однієї із ворогуючих сторін. Беручи ж на увагу, що наша партія діє на Україні, а також те, що укра­ їнська культура так чи інакше, а зробиться врешті на Україні гегемоном, я й робив «послідовний» (в лапках, звичайно) висновок: симпатії наша партія мусить виявити в сторону конкурента українського.

Але, втягуючи партію в боротьбу двох культур (укра­ їнської й російської), виводячи її із ролі коректора й суд­ ді цієї боротьби, із ролі, нарешті, того фактора, що його історія призначила ліквідувати цю боротьбу, наказавши в той же час йому, факторові, не виявляти тих чи інших симпатій до якоїсь з сторін, я тим самим робив замах на чистоту комуністичної ідеології. Агітуючи ж партію стати в боротьбі двох культур на боці культури українсь­ кої, я тим сами втягував партію по суті в невигідну й га­ небну «сделку» з українським націоналізмом. Таким чи­ ном, цілком правильно поставивши питання про необхід­ ність поширення матеріяльних і моральних рямців для розмаху молодої української культури, я, звичайно, про-

ти свого бажання, опинився в ролі рупора українського націоналізму. Дальші мої політичні помилки, як от: «Мо­ сква центр всесоюзного міщанства» (чому не Київ, скаже­ мо?), «психологічна Европа» («психологічна Европа» — правильно, але треба було підкреслити, що носієм цієї психологічної Европи й є саме наша партія), теза про «природний етап, який Західня Европа пройшла в часи оформлення національних держав» — всі ці дальші мої помилки були продуктом основного політичного ляпсуса

— тези про боротьбу двох культур. І тому, ще раз гостро засуджуючи свою головну помилку, я тим самим також гостро засуджую й дальші мої політичні помилки.

От все те, що я перш за все хочу оголосити в пресі, віддаючи себе на милість своєї компартії й її Центрально­ го Комітету.

2) Я прошу всіх своїх літературних однодумців рішуче відмовитись від тих форм боротьби на літературному фронті проти вульгаризаторів, що в них до цього часу велася боротьба, бо таку боротьбу (я вже в цьому цілком переконався) неминуче використовує українська контрре­ волюція в своїх клясових інтересах.

3)Я закликаю всіх своїх літературних однодумців спри­ яти утворенню федерації радянських письменників, цебто сприяти утворенню єдиного фронту проти буржуазних культурників.

4)Я прошу тих же таки однодумців не вважати цю мою заяву за заяву, що її написано нещиро. Ця заява є продукт того психологічного перелому, що назрівав в ме­ не декілька років і що остаточно вивів мене з тупика тіль­ ки тут, у Західній Европі. Ті спостереження, які я здобув за кордоном, остаточно переконали мене, що я ввесь час ішов не по тому шляху, по якому я мусів іти, як кому­ ніст.

5)Доводжу до відома своїх літературних однодумців, що кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, зни­ щивши, думаю тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й лі­ тературне ім'я.

6) Нарешті, я публічно прошу пробачення (хоч би умовного) у всіх тих товаришів, що з ними я на протязі кількох років вів запеклу боротьбу.

Член КП(б)У Микола Хвильовий

22/ІІ — 1928 р.

574

ЛИСТИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ДО АРКАДІЯ ЛЮБЧЕНКА*

І

Дорогий Аркашо, вітайте від мене всіх ваплітян і пере­ дайте їм, що Европа чекає їх до себе на якісь місяці 2-3. Подивитись є що. Це свідчить хоч би той же Берлін, що в ньому я живу уже кілька днів.

Ваш Микола

Берлін

16. XII. 27.

Ж

Дорогий Аркаша, Чи дістали мого листа? Моя віденська адреса така:

\Уіеп XIX, Носп$спиІ5іга$5Є 27, ІЧікоІаі СЬ\уу1о\ууі. Як себе почуваєте? Чи скоро їдете за кордон? В цьому році Ви обо­ в'язково мусите побувати тут. Я вже звик до комірців і «шляпи», так що тепер не жартуйте зі мною. Як справа з Б? Ніжно тисну Вашу руку. Вітайте дружину.

Ваш Микола

Відень січень, 28.

Отже і ти, Бруте! Ви мовчите і Ви — завжди акуратний, коректний і т. д. Невже викинувши мене зі списку своїх спів­ робітників6 Ви тим самим пориваєте зі мною всі зв'язки? Коли так, то прощайте! Прощайте, дорогий Аркашо, і не поминайте мене лихом. Зараз піду до Пратеру і утоплюся в юрбі.

Микола

Відень 26. 1. 28.

575

4

Гура! Гура! Гура! Так щодо нашого жаргону ми ді­ стали ще дві слові. Ну, скажемо так: Як Ви себе почуває­ те? Дякую. Цілком перпендикулярно. Но посколько зі мною случився фріштік я, не зважаючи на трафік, розтрундулєтів весь антрикот. Словом, запишіть дорогий Аркашо, до нашого лексикону ці дві симпатичнія слові — фріштік і трафік і пущайте їх «в оборот». Як бачите, по­ дорож уже дає себе знати і я роблюсь ужасно образованою людиною. Азія з мене цілком вивітрилась і мене вже в каварнях величають «гером доктором». Сур'ьозно! Чи може Ви сумніваєтесь? Коли сумніваєтесь, то приїздіть

р'євича7, а також всіх ваплітян теж саме зробити з ним. Щоб не було йому жодного сумлєнія в жізні і прочая. Краса життя, сказав якийсь велосипедист, тільки в борні. Ну і т. д. Сердечно обіймаю Вас і весь світ.

Микола

А чому це, скажіть мені, Ви мені уперто не відповідаєте? Так Ви, значить, не надрукували мого роману в № 6-му8. Шкода! Вітаю, конєшно, Вашу дружину і мої сограждане второй раз.

[Дописка червоним олівцем]: Моє останнє проізведеніє. Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман хо­ ває даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: Чому зійшлись кінці моїх нервових брів.

Відень лютий, 28.

5

Нарешті, дорогий друже. Я спершу думав, що з Вами трапилося якесь нещастя (навіть снились мені колись) але,

потім заспокоївся, прочитавши у листі тов. Азарх9, що Ви живі й здорові. Ну, от, значить, Ви вже йдете до Наркомосу і хочу Вас попередити: як одержите пашпорт на ру­ ки — зарання намічайте собі маршрут. За кордоном, Вам, очевидно, прийдеться побути якісь 3 місяці, а за цей час Ви без зарання продуманого пляну багато не побачите. Отже я Вам раджу, поперше намітити в які краї Ви поїде­ те, а подруге треба зарання знати, в яких городах Ви по­ буваєте. В Німеччину обов'язково треба завітати. Отже, поперше, беріть візу до Німеччини. Далі я Вам радив би взяти візу до Італії і, коли можна, до Франції. Тут хоч і можна якось дістати ці візи, але дають їх не скоро. Іноді держать «візітера» 2-3 місяці. Так от.

Передайте Миколі10 моє гаряче вітання. Я йому одно­ часно посилаю телеграму. Я дуже радий, що я помилив­ ся: очевидно талант Курбаса11 сильніший за мої віщуван­ ня.

Горіння «бувших»12 мене страшенно радує. Цікаво зна­ ти, що Ви пишете. Я зараз теж сів писати новий роман (власне перший, бо «Валдш»13 як Вам відомо, а Іраїда13 теж за ними). Що вийде не знаю. У всякому разі я уже, як я писав колись, не я. Як справа з перекладами на ні­ мецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літе­ ратуру на широку Европейську арену. Словом, треба мужатись — наше «впереді».

Ще раз дякую Вам за листа і вітаю Вашу симпатичну дру­ жину. Привіт всім «бувшим». Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури14 — Хай живе Державна Літе­ ратурна Академія!

Тисну руку

Микола Хвильовий

Відень

2. III. 28.