М.Хвильовий Твори в 39т. т4

виш, що її, нашу Буковину, теж, до речі, окуповано, — ба­ чив у нашій Буковині, де такі (в Буковині) величезні сто­ літні буки і де, кажуть, дуже багато румунів, цебто, точні­ ше, румунів із сигуранци. Отже, промовивши «хай живе Велика Соборна Соціялістична Радянська Україна», Ви, шановний читачу, і починайте знайомитись із виробами нашого ярмарку.

438

ПРОЛОГ ДО КНИГИ СТО ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОЇ

Милий читальнику! Привіт, давай твою руку і пептеп 5іе Ріаіг! У нас із тобою багато справ, багато треба пого­ ворити, порадитися, помріяти, майнути думками під оболоки та дещо й спом'янути не злим тихим словом. Аджеж як-не-як, а минуло вже мало не рік, коли ти вперше здиво­ ваний, ба навіть вражений, зупинився перед вітриною кни­ гарні «Галло, галло, галло, всім, всім, всім» — так гукала найжиттєрадісніша книжка сучасности «Літературний ярма­ рок», яку ти тоді ж і придбав, а, придбавши, перечитав і зостався вельми вдоволений. Із схимницьких похмурих ке­ лій літературних ти попав на веселе торжище стільки го­ мінке, скільки й яскраве та метушке!

Правда, спочатку ти ніби огрітий чимсь дебелим по лобі — оторопів, остовпів, навіть переляканий почав кри­ чати пробі, далі розгнівався і, вихопивши у Цигана його цвьохкий батіжок, накинувся на Ярмарком, збираючись побити на ньому те замашне приладдя, як кажуть, до канцура. Але, як ти це добре пам'ятаєш, цієї вівісекції не доз­ волив тобі зробити той самий симпатичний і гарячий, як арабський кінь, П і в н и к у с и н і й с в и т і н а о п а - ш ц і. Він досить елегантно стрибнув тобі на плече і так само елегантно, закричав наймелодійнішим у світі голо­ сом: к у к у р і к у! Ти схаменувся. Де дівся гой переляк і той невдячний афект! Навпаки, стиснувши вдячно півникову лапку, ти попросив пробачення у Якмаркома і, запалив­ ши свою пахучу люльку, надіслав на його, Ярмаркома, ад­ ресу доплатним листом свої вірші і, більш того,,навіть був дуже вдячний, довідавшися про їхню долю від ситого О с е ­ л е д ц я , що в той час відав Р е д к о ш е м Ярмаркому. Отож, милий читачу, ми помирилися. Засудивши свою пер­ шу гарячковість, ти прилучився до загальних веселощів, скочив на карусельного коня і помчався в голубу даль, де, як ти не раз про це говорив, мав велику насолоду і приєм­ ність зазнайомитись якнайближче із почесним Сенатом Ярмаркому, а саме: з коментатором великого Стагірита —

439

сивим А в е р о е с о м , з вічно юним О с т а п о м В и ш-

велике задоволення, знайомлючися з цими мужами мудрости і гострословія, справедливо вважаючи, що чогось по­

жодній із відомих тобі літератур. Ти був радий, задоволе­ ний, бо своєю власною персоною був присутній при наро­ дженні цілком нового літературного жанру, де глибина думки поєднана із витонченим словом, калямбур з оригі­ нальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і ве­ лика та глибока радість із тією журбою, що так прикра­ шує чоло мислителя. Правда, як ти сам вже признавався (але й сам виправив свою помилку), напочатку твій розум і почуття були страшенно обурені і, як ти тоді гадав, цілком законно і цілком справедливо. Ти говорив — і блідість, як настирлива мука безсоння, впивалася в твої рожеві вуста: як же так і де це видано, і де це чувано? Інтермедії! Але ж про такий ґатунок літератури не сказано в жодному під­ ручникові по теорії словесности. Про це жодним словом не обзивалися ні маестро Загул, ні професор Якубський, ні на­ віть сам Томашевський! І ти, любий читачу, палав як на вогнищі і бігав поміж трьох сосен. Потім ти зрозумів, що й автобус і поштовий вагон, який так швидко і точно пере­ возить твої поезії із кобеляків до Ярмаркому (щоб ми їх вкинули до Редкоша), так само три сотні літ тому не зна­ чився ні в постановах Наркомшляхів, ні в інструкціях Оргвиконкомів, ні в оголошеннях Міськрад. Словом, ти зро­ зумів цілком ясно і твердо те, чого ніяк не міг зрозуміти з підручників діялектики, яка, діялектика, як ти не раз запев­ няв, суть лише вдала більшовицька софістика, оте «дишло, що куди повернув, туди й вийшло». Але й цю помилко­ вість у таких своїх міркувань ти усвідомив і, усвідомивши, навіки залишив свої кобеляки і замість поезій став надси­ лати до Ярмаркому проекти уфілософлення літератури і

олітературення філософії. Як пам'ятаєш, ти багато разів писав про ідейну порожнечу сучасної літератури і про ней­ мовірну тяжкість філософського стилю хоч би того ж са­ мого маестро Юринця. І ти вважав тоді за справедливе, щоб пролетарські поети вчилися проблемности і розмаху у Бальзака, Ібсена, Ґете, а філософи філософського стилю у Енгельса, Леніна й Сталіна, бож слово, на твою думку, то є знаряддя мислі і великий жаль, коли такий цінний інстру­ мент має до себе таке необережне ставлення. Словом, ти говорив про бажаний шлюб української пролетарської лі­ тератури з матеріялістичною філософією, яка філософія є не тільки екстракт найвищих досягнень людського генія, а й метода як збагачувати і досліджувати і використовувати знання з найбільшою користю для трудящого людства.

Захоплений цією думкою, ти тер долоні, бився об по­ ли і радо вигукував: еврика, еврика! Хіба це не прекрасно, чорт забери, піднести літературу на найвищі філософські ідейні висоти, одухотворити її вічним і ненаситним праг­ ненням нового в змісті, чарівного і привабливого у формі...

Це були дитячі роки твого власного захоплення. Потім ти, любий читачу, переконався, що цим самим боліють і мрі­ ють тисячі і мільйони інших людей і що те, що було май­ же боязким бажанням, стало рости, оформлятися, щоб пе­ ретворитися в потребу. І своїм звичаєм ти написав тоді до Ярмаркому таке:

«Ми переживаємо надзвичайно цікавий момент і ціка­ вий не тільки тим, що панує в нас тепер чехівщина і нуд­ ний чехівський чоловічок у літературі — бо це скороминуще і пройде, — ні, цікавий тим, що літературна доба на­ ша своєю діяметральною протилежністю подібна до тієї, яку сотню літ пережила ще молода тоді буржуазна Німеч­ чина. Великі поетичні генії Ґете, Шіллер, Гайне були свої люди в науці і філософії, а філософи часом чарівними по­ етами. І цей шлюб, ця синтеза, як мені здається, — так пи­ сав ти, дали напрямок цілій тій культурі, що завершення своє мала в колосальному спорудженні Маркса й Енгель­ са. Це наше право так думати і мріяти і мріяти тією філо-

Софією жадібно, як спраглий водою, адже вперше за всю нашу многострадальну історію од поезії безпосереднього чуття ми переходимо до поезії систем, опрацьованих точ­ ністю теоретичної думки. Адже для кожного ясно, що до останнього часу ми здібні були швидше увесь світ потопи­ ти у поетичній зливі, ніж до кінця продумати, обмислити і діялектично завершити хоч би одну яку невеличку пробле­ му. Словом, ми лірики, але повинні стати мудрецями».

Так, ти писав нам, милий читальнику, і думки твої не розбігалися з істиною ні в цій проблемі, ні в іншій, яка, цебто ця інша проблема оформилась у твоїй уяві, як про­ блема а к т и в н о г о р о м а н т и з м у , що ти його досить чітко і ясно протиставляєш пануючому тепер в на­ шій літературі натуралізмові, офіційно рекомому «мону­ ментальним непорозумінням». Правда, ти пишеш і ми по­ годжуємося з тобою, любий читальнику, що час збирання сирового побутового матеріялу ще не минув, бо йде велика перекройка, великі перебудови цікаві на всякі деталі, — але це все ж не те, чого вимагає від літератури наш час. Адже стара істина і всім знайома: окремий факт навіть добре відзеркалений є не більш як музейний експонат неподібний до свого живого прообраза лише тим, що суть

символ жадань, турбот, поразок і перемог кляси та її епо­ хи. Тому, любий читальнику, ти маєш рацію, писавши про те, що на зміну натуралістичній літературі, як мистецтву відзеркалення окремих фактів, не зв'язаних між собою, — конче й швидко мусить прийти активний романтизм. Виро­ сте він із кривих руху так званих великих чисел, із цілого колективного психологічного комплексу людей епохи зма­ гання за соціялізм та його побудування.

Адже ж ти запевняв нас, любий читальнику, і ми пого­ джуємося, що найістотніша зміна в соціяльному ладі ро­ бітничо-селянського бльоку — це переростання пролетарія (індустріяльного як і сільсько-господарського) од чистого продуцента до продуцента-організатора цілого економічно­ го процесу.

Одірваний від однієї речі, що був до неї прикутий капіталі­ стичною системою — він, пролетарій, тепер знісся на ту височінь, де перед ним шикуються в своєму безнастанно­ му русі ц і л і м і л ь й о н и речей; кілометр чи півкіло­ метра знайомого шляху до заводу або плянтації виріс для нього в найскладніше мереживо багатотисячних залізничих шляхів. Одне чересло чи мотор помножились на сотні тисяч і потекли безконечними каналами в усі закутки рес­ публіки чи й цілого світу; розмова з родиною в льоху чи з товаришами в душному цеху перетворилася на зв'язок — через пресу, радіо, аеро — з цілим світом. Ця величезна внутрішня духовна потенція має й повинна найти собі ви­ явлення у відповідній поемі, складеній цією новою люди­ ною.

Чи буде цей твір «симфонією мільйонів», про яку ти писав, вітаючи партконференції та з'їзди рад, які партконференції та з'їзди рад прокотились недавно по цілому Союзі і які так дбайливо і уважно, повні наймогутнішого піднесен­ ня, настроювали до цілковитої гармонійности отой гро­ мохкий, могутній інструмент відомий всім під назвою п я - т и р і ч к и. Так! Активний романтизм і тільки він має і мусить вловити і передати в образах засобами свойого по­ етичного майстерства оту покищо невловлену «музику мільйонів» доби великої індустріялізації.

Такі от ті думки, що ти їх висловив, милий читачу, за­ паливши свою пахучу люльку. 1 ми з ними згоджуємося, як згоджуємося і з твоїм твердженням, що наші, літярмаркомівські Інтермедії, Прологи та Епілоги були, є і будуть підготовчою школою до майбутнього активно-романтич­ ного мистецтва. Правда, в цих інтермедіях ми обминали часом окремі факти чи й серію їх, але тільки для того, щоб все це подати у вищих узагальненнях; правда, нашим ін­ термедіям часто бракувало серйозности, але тільки тому, що треба було руйнувати пиху і закостенілу косність суча­ сних літературних засобів і форм. Правда, в наших інтер­ медіях часом чи не забагато було їді і насмішки — але тільки із філістерства. Поруч з цим в наших інтермедіях

квітли гумор і тепла іронія — і їх потрібно, щоб перебо­ рювати сьогоднішній день в ім'я музичного, комуністич­ ного Завтра; так само в них часом буває забагато лірики

— і то був осиковий кілок у минувшину; траплялось на­ віть і зовсім невдале філософування, але хай і воно живе як перші кроки до філософії. З цих зародків і мусить вирости активна романтика, так ти пишеш, наш любий читальни­ ку, і твоє слово є істина.

ПРОЛОГ ДО КНИГИ СТО СОРОК ДРУГОЇ

Коли ви, шановний читачу, читаєте в «Комуністі», ска­ жімо, невеличку, набрану петитом замітку, що, скажімо, Північна рудня артемвугіллівського тресту «протягом пер­ шого кварталу навіть перевищила свою виробничу програ­ му», — ви, коли ви не допотопний іхтіозавр, не ворог ре­ волюції, не тупоголовий скиглій-міщанин, ви відчуваєте, як ваше серце починає прискорено битись, як зідхання радости вириваються з ваших грудей. Коли ви, шановний чи­ тачу, читаєте в тому ж «Комуністі», що, скажімо, колго­ спи Маріюпільщини «виконали плян збирання пшениці на 102 відсотки», — ви, коли ви не звірюка-куркуль, що зараз метушиться по степах зі своїм одрізом і тероризує бідняць­ ко-середняцькі маси нового колективізованого села, коли ви не підкуркульник, ви і тоді не можете не відчути, яким добрим відгуком відгукнулася ця маленька замітка в міль­ йонах творців нового життя.

Чому ж так приємно зворушують вас ці маленькі, на­ брані петитом замітки? Тому, що ви бачите крізь них обрії самоварно-канаркового добробуту свого егоїстичного за­ кутка?

— Нічого подібного! Тому, що ви — не обивательська свиня, яка думає тільки про своє черево, тому, що ви — не глитайська наволоч, яка, почуваючи загибель всіх своїх хамських надій малокультурного, озвірілого визискувача, пручається й не хоче негайно зійти з історичної арени, то­ му, що ви — не закордонно-петлюрівський онанітик і не внутрішній емігрант із просвітянсько-контрреволюційного «СВУ», що йому, «СВУ», ніяк не вдастся обійти далекозо­ ре робітничо-селянське око — органи ДПУ, не тому й не тому, а тому, що ви — людина, тому, що ви — революці­ онер, тому, що ви крізь ці набрані петитом маленькі заміт­ ки вже бачите ті невимовно-прекрасні обрії, що до них довго, але й уперто йде людськість, тому, що ви бачите (крізь ті ж таки замітки), як поступово перед вами розтупається темрява старого, доживаючого свій вік (і тому ще

злішого) проклятого людством капіталізму, тому, що ви чу­ єте, як стихають крики болю закордонних робітників і селян і бачите, як ці р9бітники і селяни, підбадьорені успіхами соціялістичної країни, поспішають до лав великої пролетарсь­ кої армії, авангарди котрої то тут, то там (перед рішучим генеральним боєм) вступають в сутички з капіталістичним військом.

Успіхи на заводах, на копальнях, в колективах не мо­ жуть не радувати вас, бо ви маєте честь називатись грома­ дянином Союзу Радянських Соціялістичних Республік. Яко громадянин такого Союзу ви позбавлені права навіть на мить послаблювати свою революційну активність. Отже і ви, і я, і всі ми, свідомі громадяни Союзу Радянських Со­ ціялістичних Республік, — всі ми кожного дня переживає­ мо радість творчости, бо кожного дня ми читаємо про сотні саме своїх успіхів. Але чи замислювались, ви шанов­ ний читачу, що радість творчости і робить наше життя повним, соковитим і, я сказав би, безсмертним? Замислю­ вались? Ну, так тоді ви, безперечно, прийшли й до тієї думки, що цю радість творчости допомагає вам пережи­ ти, і саме сьогодні, ніхто інший, як насичена свіжими інформаціями пролетарська газета. Сьогодні тільки вона встигає розповідати повно й соковито про наш надзвичай­ ний, героїчний час.

Це я говорю до того, шановний читачу, що при всьо­ му своєму великому бажанні догодити і вам, і редакції сво­ їм прологом, — цікавого пролога я не напишу. Принаймні, не зумію написати такого, щоб він вас так хоч на полови­ ну так задовольнив, як вас задовольняє, скажімо, вчораш­ ній номер «Правди».

Про що я буду писати? Про те, як пролетаріят Радян­ ського Союзу, згинаючись під вагою величезних трудно­ щів, відважно викинув гасло реконструкції всього свого народнього господарства, йде, як самовідданий провідник і саме по тому важкому шляху, що виводить людськість із темряви капіталістичного тупику і проводить її до соняшних просторів соціялізму? Чи, може, про те, як розрива-

446

лась завіса темряви над новими, колективізованими хуто­ рами й селами? Чи, може, про те, як світовий пролетаріят вітав в день 50-річчя свого ватажка, залізного солдата ре­ волюції — Сталіна?

Про це багато краще й соковитіш вже розповіли вам наші пролетарські газети.

Чи, може, я візьму якусь «Нову генерацію» й почну копирсатися в її хутуро-вибрикальній, просвітянсько-порно­ графічній «смєсі»? Ну, вибачте, я не загубив (і ніколи не загублю) своєї гідности, і до того ж на такі дрібнички зов­ сім не маю дорогого мені часу.

От хіба тільки дві слові про свою об'єктивність. Коли я, скажімо, керівників якогось футуро-хуторизму, вважаю за творчих імпотентів, за зразкових халтурників і за «тео­ ретиків», виссаних з дрібно-буржуазного пальця малогра­ мотних вибрикально-хуторянських «теорійок», то про пое­ та Скубу, скажім, я можу говорити тільки як про поета здібного. І взагалі треба сказати, що даремно і «Молодняки», і ВУСПП закидають і мені, як і всій тій організації, що до неї я маю честь належати (ПРОЛІТФРОНТу), що ми

— зарозумілий народ і що ми не хочемо бачити гарних пись­ менників поза своїм угрупованням. Ну як я, скажімо, буду заперечувати, що Шеремет цікавий поет? Як я буду запере­ чувати, що серед молодняківців чимало письменників, що з часом відограють, можливо, не останню ролю в нашій пролетарській літературі?

А втім, досить! Дозвольте не гаяти часу і дозвольте від імени редакції, від імени тих письменників, що співро­ бітничали в «Літературному ярмарку»,, дозвольте сказати вам:

— До побачення!

До побачення в інших журналах і зокрема, шановний читачу, до побачення в новому журналі — « П р о л і т - ф р о н т», що його перший номер появиться цими днями (за редакцією: М. Куліша, І. Сенченка, їв. Момота, Т. Масенка, Ю. Яноського, Арк. Любченка й П. Панча). Зіграв­ ши свою чималу ролю (звичайно не без помилок), «Л.я.»

447

відходить в область історії. Ніколи ви, шановний читачу, не побачите вже ні цієї каруселі, що завжди розпочинала номери«Л.я.», ні цих малюнків на його берегах, ні інтерме­ дійні петрицьких сорочок, ні, н і... і т. д. — і це все відхо­ дить в область історії. Шкода? Я не сказав би. Так завжди було: народжується, живе і вмирає. Шкодувати треба було б тільки в тому разі, коли б «Л.я.» продовжував жити, по­ кинутий основною групою своїх співробітників: його жит­ тя виродилося б у таке ж нікчемне сопливе існування, яким жевріють (хай пробачить мені редакція за порівняння) різ­ ні «авангарди» з «а» і без оного. Словом, журиться нічого і особливо в наш бурхливий, прекрасний час.

До побачення, шановний читачу!

З доручення редакц%

М. Хвильовий

Р. 8. Епілогу до цього, останнього, номера«Л.я.»я сві­ домо не пишу: я не певний, що за якийсь час «Л.я.», буду­ чи новим, цілком оригінальним типом альманаха, не во­ скресне і не продовжить свого існування за редакцією письменників наймолодшої Генерації.

Нарешті, вважаю за свій обов'язок ще раз рекоменду­ вати шановному читачеві літературно-громадський місяч­ ник — « П р о л і т ф р о н т». Умови передплати такі: на 1 рік — 8 карб., на 6 міс. — 4-50, на три місяці — 2-50, в продажу окремий номер — 75 коп. Державне Видавництво України, Харків, вул. Лібкнехта, 31.

СЬОМИЙ ЦИКЛ ПАМФЛЕТІВ

1929—1930

ДОБА ПРОЛІТФРОНТУ

Щоб очистити підсоння і піднести настрій організації, М. Хвильо­ вий вирішує почати з контратаки проти «Нової генерації», а посе­ редньо і проти ВУСПП. Так постав останній полемічний цикл Хвильового. Талант Хвильового-поеміста заблистів і тут з ко­ лишньою силою, але вкладений обставинами в вульгарно-соціо­ логічну, викривально-прокурорську форму (яка тоді вже ставала панівною в літературі), губив свою вартість. Своїм критикам Хвильовий відповідав тією формою і методою, якою вони щойно послуговувались у своїй боротьбі з ним. У цьому сила і слабість його останніх полемічних виступів.

452

«КРИЧУЩЕ БОЖЕСТВО»1

— «Проте, розгрому Івана Степановича Мазепи ми йому (цебто Петрові І — М. X.), простити не можемо, бо це був найкращий н а ш (?? — М. X.) гетьман, про що

віть за 300 тис. ефімків».

Поперше, відкіля ця цитата? Подруге, хто ці таємничі «ми»? Потрете, як це сказано — «серйозно чи», як то часом висловлюються, «по-українському»? Давайте шукати відпо­ віді спершу на останнє запитання.

— «Після поїздки Петра І зі згаданим пашпортом («липовим пашпортом на ім'я київського художника Михайлова», з яким Петро їздив за кордон — М. X.) він по­ вернувся захоплений баченим і негайно взявся за стрижку боярських борід та безпросипне пияцтво. Так він (цебто Петро І — М. X.) сприйняв європейську культуру, але користи з того, як з козла молока».

Очевидно, як це доводить остання, насичена злобою до Петра І цитата, таємничі «ми» говорять цілком серйоз­ но. «Пробачити полтавський погром над малоросійськими медяниками та Галями», цебто погром над малоросійщиною — очевидно, натяк на малоросів типу Кочубея — во­ ни, ці таємничі «ми», не відмовляються, але простити «роз­ грому Івана Степановича Мазепи», цебто розгрому ідеї буржуазної самостійної України, вони, ці таємничі «ми», ні в якому разі не можуть. Словом, чиста і, можна сказати, неприхована апологетика мазепинства, якою так пиша­ ється український фашизм. Але йдемо далі.

— «Час від часу імператори мусіли оголошувати вій­ ни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, — люди не відчували б своєї національности, почали б брататися і, щонайменше, відчули б, що їм потрібно на світі не 20, не 1 0 імператорів, а л и ш е о д и н » .

Як відомо читачеві з попередніх цитат, таємничі «ми» не тільки паплюжать Петра І, але й співають панегірики

453

Мазепі. Очевидно, пропагуючи тепер ідею «лише одного імператора» (до чого сучасно, прогресивно й надзвичайно революційно звучить ця пропаганда «лише одного імпера­ тора!» — М. X.), вони мають на увазі кандидатуру «Івана Степановича». Ясніше говорячи, таємничі «ми» дуже болі­ ють болями українського войовничого націоналізму, і са­ ме в його імперіялістичних прагненнях: мовляв, яка шко­ да, що Україна не відограла ролі Риму й не висунула сво­ го імператора на цілий світ! Правда, в дальшому абзаці вони заявляють, шо «взагалі ця справа невикрутний тупик, що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії, як Ніцше у вічному круговороті», але це все таки станови­ ще не рятує й для нас справжні авторові думки — не се­ крет.

Автім ідемо далі.

—«Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви на­ родилися, член якої профспілки, чи були під судом, і коли ні, то чому? Скільки ви заробляєте і т. ін. — все це не має жодного значіння, коли ви не маєте про це посвідки з пе­ чаткою і підписом будьякого секретаря».

Так твердять таємничі «ми», коли говорять про цю «пунктуальну планіду», в якій ми легко розпізнаємо радян­

сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва і вступаєте до художнього інституту».

Заінтригований читач, очевидно, вже розчарований і пе­ вен, що це ми цитуємо донцовський орган, який інакше й не уявляє «пунктуальної планіди», цебто радянської країни,

первак», але заінтригований читач все таки помиляється. Отже, продовжуємо далі.

— «Тьмутаракань по-грецькому звалася Таматорхою, з чим я не погодився б в жодному разі. Для моєї русинсь­ кої душі Тьмутаракань звучить рідно, краще, ніж Таматор-

454

ха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки на Кузьку та її маму, які безповоротно увійшли в історію російської архітектури, як один з її додатків, що тепер поукраїнському зветься тарганом».

Таємничі «ми» говорять, як бачите, дуже плутано й незрозуміло, але й тут вони не спроможні замаскувати своє справжнє обличчя. Від паплюження радянської країни вони знову переходять до своїх націоналістичних скарг і до втлумачення читачеві ворожої нам ідеології. Річ у тому, що Тьмутаракань в старовину була землею Мстислава, си­ на т. з. Володимира Святого, цебто з е м л е ю у к р а ­ ї н с ь к и х ф е в д а л і в , а Фанагорія — це тільки древ- нє-грецький город. Ясно, «русинській душі» багато «рідні­ ше звучать» свої февдали, ніж чужі крамарі. Щождо «Кузь­ ки та її мами», то і тут справа ясна. Як відомо, з 1859 ро­ ку на місці старовинної Тьмутаракані на протязі багатьох років велися руськими археологами розкопки. Ці розколи­ ни дали певні пам'ятники, і от «русинська душа» й сумує: мовляв, Тьмутаракань була землею нашого князя, а па­ м'ятники «безповоротно ввійшли в історію російської архі­ тектури».

Взагалі таємничі «ми» щось дуже часто скаржаться на своїх сусідів: то їм «російська архітектура» заважає, а то їм «деякі російські письменники» (які — невідомо) стоять на дорозі й саме тим, що «справжнього хохла» пізнають тіль­ ки за такими ознаками: «корогва, чуб, матня, довгі вуса, часто вживане слово «цоб-цобе» та гопак».

Але для невеличкої замітки — досить. Відкіля ж1 ці ци­ тати? Хто ж ці таємничі «ми»? Ви вже може гадаєте, що це з памфлетів Хвильового 1925 р.?

Нічого подібного! Це цитати з № А «Авангарду»... але не Поліщуківського, а «пролетарських мистців нової гене­ рації», що допіру, цебто в с і ч н і 1930 р о к у вийшов, у Києві, це цитата з передової цього альманаху, написаної Олексою Влизьком2, одним із лідерів АСПАНФУТу. Ці таємничі «ми», ці апологети мазепинства є не хто інший, як відомі, завзяті борці проти хвильовізму — панфутуристи — комункультівці з «Нової генерації».

455

Дивні діла твої, о, діялектико!

Але нас цікавить не те, як вони, ці «ідеологічно витри­ мані» «русинські душі» прийшли до «жизни такой», нас ці­ кавить — що це таке? Свідомо це чи несвідомо повторен­ ня хвильовізму? Прочитайте другу статтю в цьому ж таки «Авангарді» («Нове мистецтво в процесі розвитку україн­ ської культури») і ви побачите, що й тут та ж сама хвильовістська концепція.

— «Оскільки непережитий націоналізм, — говорить автор цієї статті, — ці ділянки мистецтва (цебто «Думка», «Укропера» тощо — М. X.) мають цілковите право на існування».

Словом, в епоху ліквідації куркуля, як кляси, «Нова генерація» рекомендує дати націоналізмові віддушини. Правда, вона помилково відносить до цих ділянок всю «Оперу» і в с ю «Думку» і т. д., але річ все таки не в цьо­ му: річ все таки в тому, що н а ц і о н а л і с т и ч н і ді­ л я н к и , н а п о г л я д а с п а н ф у т і в , « м а ю т ь п р а в о

на і с н у в а н н я » .

—«Ми нещадно боролися й боремося, — говорять да­ лі мистці «Нової генерації» — з тими верствами нашого суспільства, що замикають розвиток культури в рямці провінціяльних інтересів і національної обмежености, а також і проти тих, що спрощують питання культури, ставлячи на­ голос лише на ідеологію».

На перший погляд в цій цитаті нічого страшного нема, але, придивившись уважніше, ми і в ній найдемо той же таки хвильовізм.

На що страждав український «націонал-більшовизм»? На відсутність в своїй установці чіткої пролетарської лінії. Саме ця відсутність і штовхнула його в обійми українсько­ го націоналізму. Проти кого й чого «боролися й боряться» аспанфути? Проти «замикання розвитку культури в рямці провінційних інтересів» — це поперше, а подруге — з н о ­ в у ж т а к и « п р о т и т и х , щ о с п р о щ у ю т ь п и т а н н я к у л ь т у р и , с т а в л я ч и н а г о л о с л и ш е на і д е о л о г і ю . Де ж тут чітка клясова уста-

456

новка, коли і в першому, і в другому випадкові справа йде про боротьбу т і л ь к и проти провінціяльщини? Правда, далі автор статті оперує допіру вичитаними з популярної брошури фразами про «реконструктивну добу» і т. д., але й це становище не рятує, бо й хвильовізм не цурався цих фраз і теж з охотою причеплював їх до своїх тез. Правда, автор цієї статті (Ґео Шкурупій)3 далі енергійно криє ко­ лишніх членів «Вільної Академії», але н а в і т ь і це не рятує становища: коли їх, цих письменників, і треба крити, то крити треба їх не стільки за «формальну відсталість», за «провінціялізм», не стільки за те, що їх «роздули до слоня­ чих розмірів», скільки за помилки, за ідеологічні ухили, коли такі ухили і такі помилки в їхніх творах єсть. На жаль, автор, будучи послідовним хвильовістом, цього і не робить.

Словом, стопроцентний «націонал-більшовизм»! Повто­ рення задів хвильовізму до смішного. Поставивши, скажі­ мо, собі, як програмовий пункт, «взяти під свій вплив по­ путників та сприяти їх наближенню до пролетарських лав», «пролетарські мистці «Нової генерації» беруть не ко­ го іншого, як... тих же таки неоклясиків. З третьою програ­ мовою статтею під назвою «Мовчуще божество» виступив неоклясик Віктор Петров4. Звичайно, і серед неоклясиків мусить пройти диференціяція, але так «сприяти їх набли­ женню до пролетарських лав», як сприяють «русинські ду­ ші», все таки не рекомендується. За прикладом автора «Кюхлі», Петров робить з біографій відомих людей рома­ ни й оповідання, але в той час як Тинянов художньо об­ робляє біографії революціонерів-декабристів, Петров під «сприятливим» захистом аспанфутів розповідає молоді про любовні історії Марка Вовчка і П. Куліша. Кому потрібні ці міщанські дурнички, і саме в реконструктивну добу? Хі­ ба можна довіряти попутників таким плутаникам від хви­ льовізму? Для кого, нарешті, видає ДВУ цей альманах? Для міщаночок, які будуть охать і ахать, прочитавши лю­ бовні «геройства» Марка Вовчка, для аматорів дуже заста­ рілої й нудної пільняківщини, в дусі якої написано всю

457