М.Хвильовий Твори в 39т. т4

ло письменників, а в тім, що їх багато». Словом, нарешті ми дістаємо досить симпатичне і вдумливе твердження. Але як його зв'язати з «каталогом» — ми не знаємо.

... — А втім, ще сіоппег а тошіеиг ип саіаіо^ие сіез Ііу-

ГЄ8...

—Ще? Добре! Можна і ще! Прошу. Згадаю ще Й «по­ путників», але... звичайно, знову таки... самі прізвища. Зга­ даю і Куліша, тут же взявши в дужки Копистку — «(Копи­ стка!)»... Чому Копистка попав у неохайні дужки — це по­ кищо секрет.

—Нічого подібного! Ніякого секрету тут нема. Копи­ стка, очевидно, тому попав у неохайні дужки, що наш кри­ тик «ужасний» масовик і апологет незаможництва. Саме тому незаможницька епопея й не гідна його соціологічно­ го пера. І справді: про що тут писати? Чи про те, що «97» утворило незабутні типи революційного села, чи то про те, що в цій п'єсі яскраво відбилися соціяльні суперечності, чи про те, що «97» заслуговує спеціяльної розвідки.

Але вже час резюмувати. Ми вже давно чуємо голоси обурення: хіба про всіх і все можна сказати?

— Цілком справедливо! Але огляд все таки — не «ка­ талог». Бєлінський в своїх «литературньїх мечтаниях» знав, що «теперь всякий обзавелся своим умьішком» і цього «всякого» уже не візьмеш «на арапа». Це гарно, дуже гар­ но, що Коряк не мавпує свого великого попередника. Але все таки, будь ласка, примусьте автора «Калинових мо­ стів» вивчити ту ролю, яку наказали йому грати привередлива історія і ми, революційне суспільство. Що треба було зробити? Треба було взяти під обстріл ті літературні тво­ ри, які, на погляд критика, заслуговують уваги, і пошука­ ти в них «соціологічного еквіваленту». Саме таким чином і можна вбити двох зайців: з одного боку розворушити гро­ мадську думку, з другого — показати сучасній літературі її справжні шляхи. Звичайно, був час в нашому молодому письменстві, коли приходилось звертати головну увагу на кількість, зовсім не турбуючись за якість. Тепер час інший. Тепер кількість буде рости сама по собі, бо їй дано відпо-

158

відні умови, а от якість давно чекає допомоги з боку вдум­ ливих критиків. Сент-Бев не тим був великий, що був ентузіястом і робив кількість, а тим, що він зупиняв свій по­ гляд на таких окремих постатях, як Жорж Занд. А втім, В. Коряк і сам зрозумів це, бо в біжучому році він же відмов­ ляється від «каталога» «Калинового моста» і зупиняється тільки на тому, що заслуговує уваги. Отже, подивимось на «соціологічний еквівалент» 1926 року.

III

В цьому році критика починається дуплетом: одразу два огляди. Звичайно, дуплет — непогана річ, (не дарма ми так часто його згадуємо) але, на жаль, (наш власний мисливський досвід) не завжди буває вдалим. Коли ж справа торкається літератури, то тут і говорити нічого. Словом, серйозному критикові зовсім не личить викори­ стовувати один і той же матеріял в один і той же час у двох оглядах. Звичайно, В. Коряк зробив спробу поділити цей матеріял, але, як і треба було чекати, спроба не вдала­ ся, і вийшло, що (пробачте за порівняння) «папа рєжет, а

так би мовити, «за рибу гроші», але в так би мовити, ало­

письменник» і формула: «сількор — початкуючий письмен­ ник» була «плужанським ухилом». А в цьому році вийшло навпаки: «Сількор — сількор, а письменник — письменник

— це вже ухил тих, що доконали Гарт і створили ВАПНІТЕ». Ви розумієте? Виходить і Коряк «доконував» Гарт і «ство­ рював ВАПЛІТЕ». Коли це було? Що за нісенітниця! Та ми такого критика до ВАПЛІТЕ і близько не підпустимо: одра­

Якийсь фатальний «ухил». І як ми будемо поважати того критика, що думає в цих «ухилах» борсатись до другого «пришествія». Що ж таке, нарешті, «сількор»? Де ж цей, на­ решті, «ухил»?

— Словом, беріться за живіт, дорогі нащадки, і регочіть до упаду. Отже, сідайте за стіл і пишіть про наші часи: «ну, й часок... ідрі його на лєво!» 'Здається ж серйозна людина, зда­ ється ж фундатор української марксистської критики, а отже піди: так приперли обставини, що того й гляди закричить:

— «А чи ви знаєте, що в Альжірського бея під самим носом ґуля».

Але на цьому не кінчається. В «Калиновому мості» писа­ лося так про ВАПЛІТЕ: «Плянують люди. Хіба ж це зле? Та їх за це в повазі держати, а не цькувати». А сьогодні ВАПЛІ­ ТЕ вже «в процесі мушляної «внутрішньої секреції» (ви розу­ мієте натяк? — М. X.). О, і зазначається, що йде «хворобливий процес академічної сепарації пролетарських письменників від мас».

В чому справа? Невже і досі незрозуміло, що сьогодні «Калиновими мостами» не можна зв'язатись з масою. Чи може з масою зв'язуються недвозначними натяками на «шведські могили»? Коли це так, то наш критик має рацію: Хвильовий дійсно «родич» гетьмана Мазепи і саме по «ма­ терній лінії» (який пасаж!). Але навіщо махати руками після «драки»? Чому не виступити раніш? Чи може Коряк теж «ро­ дич» якогось Кочубея?

— Несерйозно! Побий мене небесна блискавка! І не сер­ йозно запевняти суспільство, що «розподіл суто мистецький по художніх школах і напрямках дістав рішучого одкоша з боку партії». Хіба ми не читали постанов?

— А це видно, бачите, з того, шо... «партія засудила неоклясиків». Ну, й логіка! Словом... Хвильовий «зрадив основ­ ним традиціям жовтневої літератури», бо він повстав проти і д е й н о г о маразму «Калинових мостів».

... Але от, нарешті, наш критик переходить до діла. А ді­ ло таке...

— Перше: маємо звістку про якусь «романоманію», дру-

ге — зроблено величезну виписку із Драгоманова і третє — подано сім кіп... чи то пак тем «які не зачеплено в нашій літе­ ратурі». От вони: «новий побут, нові люди» (??? М.Х.), «масо­ ві рухи і масова психологія» (??? М. X.), «правдиве перспек­ тивне освітлення НЕПи (??? М. X.), «еміграція» (??? М. X.), «ліквідація історичної кащенковщини» (??? М. X.), і «неоспіваний досі пролетаріят» (??? М. X.).

Словом, щ е р а з з н а й д е н о д а в н о з н а й ­

подано теми, які д а в н о в ж е «з а ч є п л є н о» в на­ шій літературі, і які оглядач не бачить за своїм каталогом.

Так що з цієї його першої допомоги, на жаль, не мож­ на скористатися. Правда, він — спасибі йому — особливо

йне настоює. Але...

—Переходимо до продукції. «Косинка дав книжку «В житах». Йому закидають брак сюжетного стрижня» і т. д. Потім наш критик приходить раптом до такого висновку: «Боротьба «сюжетників» з «псевдо»-сюжетниками» є дуже цікава й... має глибокі коріння».

Як бачите, сказано страшенно вчено, але — по суті — тут нічого вченого нема, бо — поперше, — ніякої яркоокресленої і взагалі окресленої боротьби названих катего­ рій нема (це просто фантазія модернізованого формаліз­ му), а подруге — не треба наводити терор на орнаменталістів дешевими натяками на «глибокі коріння». Невже у Ко­ синки нічого нема в оповіданнях, крім фрази про «справед­ ливу ненависть мого народу»? Можливо Косинка і справді не туди йде, але це треба доказати ґрунтовно і у всякому разі не «калиновими» вибриками. Чи може цей письменник не дає відповідного матеріялу — він, один із наших най­ кращих майстрів слова? Чи може тепер соціологія ціка­ виться тільки псевдоформалістичними фінтіфлюшками? Так тоді просимо: докажіть, будь ласка, що Косинка ро­ сте головним чином не з Винниченка, як думають критики,

аіз Стефаника. Ми от, коли треба буде, це з задоволен­ ням докажемо.

Отже, покиньте цькувати «сюжетників» на «псевдосюжетників», бо — поперше, — ніколи не було чистих «сю­ жетників» як і чистих «псевдосюжетників» (це на попов­ нення вашої ерудиції) подруге, — ми, революційні пись­ менники, хочемо жити так, як жило молоде покоління 1830 року у Франції, себто: допомагаючи один одному і корегу­ ючи один одного товариськими порадами. Ґотьє писав колись сонет тюльпанові в романі Бальзака. Ми хочемо, щоб і Слісаренко написав сонет якомусь оповіданню Ко­ синки. Це скоріш допоможе останньому рішуче порвати з рештками старої ідеології.

Словом, новий «Літературний рік» почався не краще, і різниться він од «Калинового моста» тільки своїм «ката­ ложним» розміром... І справді: от вам Івченкова «Імлиста ріка» і знову вибрики «діда Яшека» з новорічними поба­ жаннями (точнісінько, як у міщанських газетках): «побажа­ ємо, звичайно, щоб письменник у дальшому і т. інше». Крім цього є ще й та інформація, що Корякові не подоба­ ється Івченків ліризм.

—Справа, як той казав, смаку. Це, звичайно, можна й потрібно взяти на увагу. Але — поперше, — для таких інформацій існують, здається, спеціяльні анкети, подруге — чому названий ліризм не подобається? За принципом кавзальности, згаданим в «боротьбі поверхів», можна і треба все це з'ясувати.

—Але навіщо з'ясовувати, — зідхає наш критик, —

коли Івченко «усе пише про себе»?

— От тобі й раз! А хіба Гюґо чи Толстой не писали про себе? Хіба в цьому сіль Івченкової творчости? Хіба тут не можна найти соціологічного еквіваленту? Хіба Івченків пантеізм (а його обов'язково треба було підмітити) не дає прекрасного матеріялу для соціологічної аналізи? Навіщо ж тоді... поспішати з новими новорічними побажаннями і солідаризуватись з страшенно слабенькою статтею про Підмогильного? Чому не зупинитись на творах Головка — цього найбуйнішого із селописців?

«Словом, наша проза доперва починає себе деклярува-

362

ти. Просвітянські традиції зліквідовано майже цілком», ба­ дьоро продовжує наш критик. Зауваження слушне й спра­ ведливе. Але чому цих же таки «просвітянських традицій» не хоче ліквідувати наша молода марксистська критика? Чи може вона гадає, що ми її не примусимо зробити це? Ну, нє! Дзуськи!!! Чи може вона хоче сховатися під тогу мудрости, неприступної нам, смертним? Так ми ж пам'ята­ ємо, що ця мудрість не перелякала і не пошкодила Буало в своєму «Ь'агі: роеііяие» написати такі рядки (ми їх до речі, і на жаль, досі не переклали на свою мову):*4

Есть некие умьі, их мьісли непонятньї, Как будто облаком прикрьітьі необ'ятньїм, И разума лучам его не разогнать...

Учитесь мислить вьі, потом уже писать!

Словом, «дайош» марксистську критику! Досить їй хо­ ватися по вчених установах і «звисока» поглядати на жов­ тневу літературу! Досить їй говорити такі претенсійні фра­ зи: «ми шукаємо лише соціологічного еквіваленту, а це щось інше», коли цього «щось інше» і на горизонті не вид­ но.

Справа ж не в тому, що «Плужникові надано клейноди», що «Коряк у Плужника не найшов жодної контррево­ люції». Цього мало. «Дайош» «щось інше»!

... Отже, поминувши новорічне побажання Драй-Хмарі і крик наболілої душі з приводу неможливости подати і в цьому році «каталог» — «Калинового моста» («треба було б перевірити по бібліографії, по Книжному літопису, бо так воно якось не запам'яталось») наш критик переходить до «збірочок» Любченка — «Буремна путь» і Сенченка — «Історія однієї кар'єри». Про Сенченка теж саме: «мало не Стефаникова новеля». А взагалі — «радісне явище». Сло­ вом оптимізм «на ять», але звучить він — по меншій мірі

— порожньо. І потім, щодо Сенченка, оглядач попав, як то кажуть, пальцем в небо. Звичайно, у Сенченка є дещо і від Стефаника. Але це «дещо» таке маленьке, що про ньо-

* За добрий переклад «1/агї роеіщие» Вільна Академія видає премію: три огляди Коряка і памфлет Хвильового.

363

го і згадувати не варт. Бо й справді: хіба художні тенден­ ції, які ярко намічаються в цього автора, мають щось спільне з Стефаником? Та це ж тенденції французьких ро­ маністів, як от Бальзак, чи то Золя. Невже не можна було хоч цього підмітити? Чи може нашого критика збентежи­ ла мініятюра і селянський побут?

Але з Любченком ще гірше: Коряк навіть не найшов потрібним розповісти нам, чим його радує цей автор. А поговорити слід було б. Бо й справді: на наших очах росте дуже цікавий письменник. Це, мабуть, єдиний у нас худож­ ник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжува­ ти Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелях. Остання його (до речі, прекрасно зроблена річ) «Уіа сіоіогоза» є тому уперте підтвердження. Правда, В. Коряк «ужасний» противник всього європейського, але це зовсім не значить, що в пляні цих поглядів не можна шу­ кати того ж таки... «соціологічного еквіваленту».

ському. Його «Любов і дим» Коряк, наприклад, «нетер­ пляче чекає побачити». Але кому це цікаво? Ми, наприклад, нетерпляче чекаємо почути від нашого крити­ ка, що це за п'єса, і саме зо всіх боків. Хіба цьому, єдино­ му в нашій літературі драматичному творі, написаному прийомами експресіоністів, не слід присвятити хоч 60 ряд­ ків газетним корпусом?

Але хіба нашого критика це цікавить? Його, бачите, цікавить той «перед», який начебто веде серед комсомоль­ ського молодняка Усенко (той самий Усенко, що випустив маленьку і не зовсім слабеньку книжечку віршів). Звичайно, Усенко, як і кожний із «комсомольських» поетів подає на­ дії, і його треба підтримати. Але не треба робити йому медвежих послуг «передом» і зарання ховати його хист в політиканстві. Гордієнко, на наш погляд, має більше да­ них стати цим «передом». І потім, де ж критична об'єктив­ ність? Бо й справді: проспівавши голосні дитирамби вище-

зазначеному початкуючому письменникові, В. Коряк, звер­ нувшись до творчости Гр. Епіка безапеляційно заявляє, що Епік не росте. Звичайно, активний член ВАПЛІТЕ не має пра­ ва рости, але все таки... положіть на стіл докази. Та от не росте і тільки: очевидно обличчя не подобається?

Проте цей безвідрадний факт нас мало цікавить. Нас цікавить те, що «ужасний» масовик і апологет робітничої кляси не тільки не найшов потрібним зупинитись на книж­ ці Епіка «На зломі» («п'ять оповідань з робітничого життя»), не тільки не допоміг єдиному з сучасних письмен­ ників, що намагається концентрувати свою увагу на ро­ бітничих темах, — мало того, приносить його в жертву своїм давно скомпромітованим вибрикам. Правда, Епік, як і всі ми, має свої хиби. Але для того ж і існують критики, щоб конкретними вказівками допомагати белетристові. От скажемо, Епік зривається в деяких місцях на «агітку» («ви­ ростають буйні паростки соціялізму»), він іноді вносить елементи патетики в реалістичний плян. Але хіба в нього нема теплих ліричних малюнків? Хіба він не вдумливо пі­ дійшов до свого матеріялу? Хіба не варт зупинитися на людях цих оповідань — на Івасях, на Максимах, на Наді­ ях?

Теж саме і про Громова. Мало сказати, що він росте

— треба написати: як і куди він скеровує свою творчість. Словом, прийдеться таки нашому критикові звернутись до ВАПЛІТЕ ^ бо без Вільної Академії він ще довго буде блу­ кати в нетрах дотепів «діда Яшека». Так же, їйбогу, не можна! Знову стара «волинка»: сідаєш за статтю з надією поговорити по меншій мірі з Брандесом, а стикнешся з матеріялом — доказуєш, що 2x2 = 4. А втім, є ще один огляд

— «Жовтнева література в минулому році». Господи, нев­ же і тут те ж саме?

•ПГ

Не1а$! Даремні надії: і тут те ж саме! Коли десь засно­ вано «гурток культури українського слова», то це обов'яз-

ково «оранжерейне життя». Ми розуміємо, що наш кри­ тик хоче сказати: мовляв, бери, хлопці, вище, виводь нашу хохландію на широкий шлях! Але ж треба вдумливіш під­ ходити до цієї справи: в сучасних умовах, коли наша ком­ партія рішуче засудила епігонів «малоросейщини», назва­ ний гурток зовсім не пошкодить вийти нам на світову до­ рогу. Навпаки: такі культурні гуртки нам, як ніколи, по­ трібні.

... Проте, Корякові не везе і з «професійною літерату­ рою»: ніяк не добереш, чи це «відрадне явище» чи це — «закономірний процес». Але зате тут маємо декілька ви­ бриків щодо ваплітовця Досвітнього. Словом, наш критик, почуваючи страшенну небезпеку для своїх «Кали­ нових мостів» з боку Вільної Академії, спішить взяти «ма­ су» «на арапа», і, як і треба було чекати, з а с о б а м и не н е х т у є . Він навіть готовий піти на ролю українського Мюнгавзена, лиш би так чи інакше знищити цих невго­ монних ваплітян, що не дають йому писати порожніх оглядів.

Але хіба це діло — ці вибрики? Чи не краще було взя­ тись за о ц і н к у т в о р ч о с т и Досвітнього? Бо й справді: хіба не час уже покінчити з претенсійним і безгра­ мотним підходом до цього оригінального і воістину масо­ вого (в найкращому сенсі цього слова) художника? По су­ ті Досвітній є перша й єдина індивідуальність в нашій лі­ тературі, яка зуміла оволодіти т. з. мандрівницьким жан­ ром. 1 чи не тому хоч би ті ж натуралістичні «Американці» так захоплюють читача (статистика книгозбірень, напри­ клад, говорить, що «Американці» користуються багато більшим успіхом, ніж твори хоч би того ж Хвильового).

Чи звернув хтонебуть увагу на те майстерство, з яким Досвітній орудує т. з. екзотикою? Чи подивилась наша критика на прекрасні малюнки «теплої корейської осени»? Чи зупинили ми увагу на цій художній і виключно цікавій книзі з життя китайської бідноти на цьому «тюнгуї», що помирає за революцію на чужині? Чи не час поговорити про «нотатки мандрівника» і поговорити, як про річ, яку

треба поставити на одне із почесних місць в нашій суча­ сній белетристиці? Бо й справді: коли «опоязівці», і зокре­ ма Шкловський, фетишизують форму листів, щоденників, нотаток, то це зовсім не значить, що ця форма не стоїть близько до змісту нашої епохи. Наші часи, мабуть, і справді не є часи великих епічних і композиційно-доскона­ лих полотен.

Свідомо чи інтуїтивно прийшов Досвітній до цієї заса­ ди — ми не знаємо. Але у всякому разі він іде по дуже ці­ кавому шляху. І коли ми цього не розуміли, то давайте хоч іп ехігеїтш зрозуміємо це. Хіба це не Досвітній дав нам відчути запах сучасних Сходу й Заходу? Хіба це не він кинув прекрасні мазки з таємних глибин невідомого нам океану, що по ньому мандрує його «Рембрандт»? Хіба це не він дав нам цілу галерію революціонерів-мандрівників?

І от такого письменника наш серйозний критик «критикнув» дотепами «діда Яшека»... А втім, як же могло інакше бути: хіба Коряк сам читає сучасну літературу? Він знає тільки назви творів — «каталог». А щодо критики, то хіба невідомо, що Досвітній не наслідує, як от Хвильовий, модного Пільняка?

— Словом, Атаманюк «обсервує нюанси». Наш кри­ тик присвячує цим нюансам щось 30-50 рядків. І має ра­ цію: чистота мови — дуже гарна річ. Звичайно, не можна зловживати чужими словами. Але що значить така от фра­ за:

— «А що скажуть наші письменницькі верхи, коли їхні читачі не знають такого слова, як постулят. Та яке діло до цього нашим тісним літературним колам . Вони творять для вічности, а не для конкретного читача. Творять для нації (курсив Коряка), а не для... Взагалі тут творчість для Европи».

Ви може гадаєте, що Коряк хоче на себе взяти ролю апологета Уманських вумників, які не знають, що таке по­ стулят? Чи може ви думаєте, що сам Коряк і справді не творить для н а ц і ї з підкресленням?

— Нічого подібного! Зверніться хоч би до тієї ж йо-

го книжки, яка зветься «Організацією жовтневої літерату­

слів і «постулятів»: «інтерлюдія», «Адмети», «Геракли», «Тезеї», «аргонавти», «дочки Нерея», «стимфальські птахи», «гарпія», «гезіода», «Есхіл», «Нерей», «німфи», «Амфітріда», «Фетіда», «тритони», — все це з однієї сторінки. Кінча­ ється ця масова й пролетарська книга (що її написано не для нації, не для Европи) «Боротьбою поверхів», де «мор­ фологічну рахубу» підперто «божественною субстанцією», де «іманентний ряд» поспішає за «каузальним», де такі от не «національні» фрази: «університетський барон фон Ґрінвальдус сидить перед старим замчищем підстаркуватої «А- мальї» і прорікає, що, бач, Ріккерт і Віндельбанд»... і т. д.

Словом, ми раптом переконуємось, що коли «постуля­ ти» вживає Коряк, то це — страшено інтернаціонально, «і для»... (очевидно, для пролетаріяту!). Але коли до цих «по­ стулятів» підійде хтось інший, то це спеціяльно для «наці ї» з підкресленням, себто для націоналізму.

Словом, весела людина, цей свійський Рінальдо-Рі- нальдіні! Шкода тільки, що В. Коряк так потоваришував з ним. — Звичайно, у нас єсть визначення для такої критики, але, на жаль, воно не зовсім літературне, і потім ми ж пре­ красно пам'ятаємо ті незабутні вечори в «церкві Юзефовича», коли наш критик горів справжнім огнем справжньої романтики. Невже в такій смердючій атмосфері можна удосконалити нашу молоду марксистську критику? Хіба такими дешевими і хлоп'ячими вибриками можна вихова­ ти жовтневу літературу? Чи не час уже покінчити з ними і взятись за «соціологічний еквівалент»? Ну, хіба це діло, ко­ ли фундатор нових критичних методів на 9-му році рево­ люції навчає молодь такими от дотепами: «хай пишуть, хто як змога, реальні люди (представники реальних вер­ стов) писатимуть реально, «не реальні» не реально».

Ч и н е ч а с п р и п и н и т и ц е к р и в л я н н я і н е к о м п р о м і т у в а т и н и м ж о в т н е в у лі­ т е р а т у р у ! Це ж пише, здається, не безусий . юнак, а

людина досить таки літня. Чи не час вже взяти за зразок щодо серйозности підходу хоч би тих же ю н а к і в — Добролюбова й Писарєва? Чи не маємо ми за революційними фразами цього заіиз риЬІіса — зиргета Іех? Бо Й справді : за кілька років літературної діяльности Коряк і досі не ви­ ховав жодного юнака, який міг би прийти йому на зміну. (От яку слід було б утворити організацію: студію моло­ дих критиків!). Мало того — він цього питання навіть чі­ пати не хоче: мовляв, навіщо вам нові критики, коли в мо­ їй шухлядці так багато дотепів «діда Яшека». Що мені ці Довгані та Коваленки — хай їх виховує Дорошкевич! І ви­ ходить, що навіть ті, які безперечно можуть зробитись марксистськими критиками, не маючи за собою відповід­ ного керівництва, впадають в вульгарність, плутаються між невиправданою претенсійністю з одного боку і хоч би тим же Плехановим, з другого.

... Дозвольте в кінці нашої статті для ілюстрації і хоч на мить зупинитись на одному з таких от юнаків, саме на Коваленкові.

V

Треба зарання сказати, що Коваленко багато серйозні­ ше ставиться і до себе, і до свого матеріялу. Це безперечно вдумливий юнак і безперечно подає надії. Хоч як це пара­ доксально, але все таки треба сказати, що не будь «Кали­ нових мостів» він уже давно вийшов би на справжній шлях. Іншими словами: претенсійна і зовсім не виправда­ на самовпевненість і самохвальство Корякових оглядів впливає і на Коваленка. Ці симпатичні риси не дають останньому можливости до кінця продумати свій матеріял. Це яскраво свідчить хоч би та ж рецензія на «Історію одні­ єї кар'єри» Сенченка.

Але спершу дозвольте хоч одним оком зиркнути на останню книжку названого автора.

«Історія однієї кар'єри» — це виняткове явище в нашій літературі. Цією збіркою молодий художник, висловлюю-

чись любими нам спортсменськими образами, вириваєть­ ся в літературних перегонах на цілий корпус. І справді: що ми дістали? Ми дістали не тільки цікаву збірку, але й вдумливого художника-соціолога. Звичайно, «Історія одні­ єї кар'єри» не без хиб. Але справа ж не в дрібницях, а в то­ му, що маловиразний до цього часу письменник раптом найшов свій шлях і упевнено пішов по ньому.

В збірці шість оповідань. Теми із селянсько-містечко­ вого життя. Але назвати автора селописцем (саме в тому сенсі, як ми це розуміємо) ні в якому разі не можна. В той час, як Стефаник чи то Косинка органічно вросли в село, Сенченко дивиться на село збоку і, значить, не з якоїсь ма­ ленької дзвіниці, а, так би мовити, з УОІ (Гоізеаи. От чому Стефаник і Косинка вносять в свої оповідання великий еле­ мент суб'єктивности, що послідовно приводить їх до ідеа­ лізації людей і явищ і до народницького світогляду, а Сен­ ченко малює село цілком об'єктивно і рішуче йде до науко­ вого марксизму. Це зовсім не значить, що ліричний хист

в и т к у . І Косинка і багато інших селописців підходять до села, як до соціяльної категорії, так би мовити, статично­ го характеру. Ми багато маємо малюнків з селянського життя, цілком зв'язаних з сучасністю — з новим побутом, з новими людьми. Тут немало говориться про загибель старих ідеалів, про народження нового життя і т. д. Але якось мало вірилось цьому, бо всі ці ліричні і надхненні пророцтва не мали під собою відповідного грунту: їм бра­ кувало соціологічної аналізи, і тому нема нічого дивного, що читач «позахалявно» все таки думав про село, як про якусь темну силу, що наперекір законам громадського роз­ витку, наперекір всім революціям і всім поступовим ба­ жанням непорушно стоїть на одному місці і, як загадко­ вий сфінкс, іронічно посміхається зі свого не менш загад­ кового степу. Ми навіть почали забувати, що воно давно вже стоїть «біля машини» (Винниченко) що і т. д. І хіба в

такій атмосфері негативні типи сільської дичавини не при­ водили нас до розпуки? Ми зовсім забули, що Косинка, припустім, дивиться на село очима вразливого лірика і що в поле його овиду попадають тільки ті явища і ті люди, які відповідають його уявленню села не як певної еконо­ мічної категорії, не як динамічній суспільній одиниці, а як виключній психіці, як абсолютному антиподу до города, як певній статичній одиниці. Бо й справді: Косинчин плуг дзвенить, як і тисячі років дзвенів, його люди і сьогодні відчувають степ, як щось абстрактне («коли діло касаєтся степу — то ми, як мур»), одірване від соціяльних процесів. Його люди — це просто темна сила, яка може співчувати й робочим («вони робочі теж тягнуть лямку») і в той же час бити носком черевика в голову Ході — того самого Ході, що допомагав їм одібрати землю у «графині Браницької». Ці люди — несвідома маса. В їхніх словах «капі­ тал» звучить страшенно неприродньо. Це — не куркулі, не середняки, не незаможники. Це — темна атавістична сила. Це — по суті, хоч це й дивно, зовсім не село. Це реакцій­ не коло на фоні сільського пейзажу.

І. Сенченко, не будучи «селописцем» показав нам справжнє село, продовживши в цьому сенсі Винниченка. Він дав нам цілу ґалерію негативних типів, він поставив своїх героїв на страшенно непривітливий фон селянської дійсности. Але і темні типи, і відворотна дійсність не не­ суть в ваше серце сумнів, бо за ними ви бачите ледве по­ мітні силюети людей більш досконалого життя.

Бо й справді: «шумить село і містечко — день і ніч. Гу­ дять парові млини, тарахтять вози вантажників, цокають рахівниці і бігають олівці по папері». Правда, «скрізь і кру­ гом пахне самогоном, попом і грошима», правда, хтось «наблював у сельбуді» і т. д. Але вже навіть з цих радків ви відчуваєте подих справжнього життя. Ви вже бачите за всіми цими комерсантами із «золотого закуту» обличчя непе­ реможної сили основних законів громадського розвитку. Правда, спекулятивний капітал, що зараз розвивається на селі, не може утворити привабливої картини, але хіба це не

справжнє село, яке нестримним ходом простує по тій до­ розі, що виводить його до інтернаціональних ідеалів? Ко­ лись Бєлінський казав: «прогресом може бути іноді неу­ спіх, занепад». Саме такого гатунку прогрес і підмітив Сенченко. От, як живі, виступають перед нами люди з «Однієї кар'єри». От вам розмова: — «Ви купуєте сало. — На миловарний завод і на фронт по якості». — «Ви дасте по п'ятаку». — «Миловарня рахує мені по шість копійок».

— Це вже розмова не про Шевченка, як у Косинки, припу­ стім. Це вже люди д і л а, це вже не абстрактна сила, а цілком конкретні одиниці. Але це люди і цілком нової вда­ чі і нових філософських міркувань: «Де двоє б'ються, нев­ же третьому не буде що робити»? Ці селяни хочуть вже «робити гроші». Це вже не той хохол, що 3 години чуха­ ється, — ці люди не бояться небезпеки. «Тим краще» — ка­ же один герой — «Де небезпека, там завжди можна пока­ зати своє уміння орієнтуватись... і не ловити ґав». Це — «економісти». Вони люблять «дивитись вперед, в корінь». «В протилежність розгубленій шляхті, каже автор, тяжко­ му на підйом куркулівству нова раса Хведорів Григорови­ чів одночасно була вовком і ягницею». Ці люди живляться навіть «з ідеї національного відродження». Але Хведори Григоровичі не тільки спекулянти, вони й мають позитивні риси. Вони не хочуть «розводити свиней», але вони будуть «працювати на кістках і іншій зайвині». Вони знають, що «золото таємниця і його роблять на фабриках». Вони вже знайомі з «німецькими способами використання кісток». Це тип містечкового підприємця. Але й куркуль не той уже патріярхальний глитай, що ми про нього так багато чули. Це вже «Андрон» який «навмисне розоряє ледачих неза­ можників». Він уже «одмолився, нехай інші моляться». Ко­ лишні норми його моралі порушено. «Надія на капітал ро­ била своє діло». «Навіть діти — древне-старосвітська ко­ горта — і ті заразились загальним настроєм». Всі хочуть «сп'ястись на щаблі життя». Це і справді «цікава ґалерія нових людей», від цих оповідань і справді «пахне життям, любов'ю, працею, ненавистю і стражданням». Все тут «рів­ няє на місто».

Словом Сенченко прекрасно показав нам сучасну про­ вінцію в тенденціях економічного розвитку.

От приблизно те, що ми найшли в цій цікавій книжці. Що ж найшов Коваленко?

Він найшов, — поперше, — що незрівняний монолог куркуля в оповіданні «Земля» є «штучний», тому, що... «де­ монічний». Це саме той монолог, що в ньому такий чудо­ вий рефрен: «ой, стережися, комнезаме, власті советської підпоро»! Не краще і з іншими оповіданнями. Так «Тоска смертельна», добре продумана елегія, виходить за Ковален­ ком «шаблоновою ідеалізацією дикої сили страшного біль­ шовицького командира». Але відкіля це видно? Хто це ска­ зав? Очевидно «ужасний» масовик В. Коряк. Бо й справді: от вам старосвітський батько стоїть перед кроваттю, що на ній спить його син, який повернувся з далекої мандрів­ ки «по Сибіру», Кавказу, Криму та Польщі : «прислухавсь, спить. Сон робить людей такими спокійними. Так вільно спускаються куточки губ, як у дітей, і ніяк не можна пізна­ ти, що в цих грудях, руках і в тілі буяє дика сила страшно­ го більшовицького командира, і ніяк не віриться, що він, син його рідний, кров од крови і плоть от плоті, порвав з тихими батьківськими оселями, з тихим закутком вимира­ ючого панства».

Як просто і сильно сказано! — Але мало того: назвав­ ши «сировим матеріялом» центральне й найсильніше опо­ відання — «У золотому закуті», Коваленко претенсійно за­ являє: це — «просто фактичний допис або уривок зі статті про сучасний побут».

Ми не будемо доказувати, що це не так. Ми тільки за­ питаємо: яким же чином цей «фактичний матеріял», «до­ пис» починає раптом «скидатися» Коваленкові «мало не на Лондонівських героїв»? Щось одне: або це факти, або це фантастика. Справа тут в тому, що Коваленко не знає основних законів художнього письма: коли письменник щось чи когось типізує, то в «фактичний матеріял» завжди входять елементи «перебільшення». Хіба Плюшкіни і Собакевичі існували колинебудь в тому вигляді, в якому їх дав Гоголь?

Єдине зауваження, що має під собою підставу, це — про оповідання «Дурень». Але не можна ж претенсійно зу­ пинятись на... «штучних, а то просто й неграмотних ф р а- з а х в оповіданнях Сенченка», і тут заподати ці «ф р а - з и»: «забита, замучена горщиками жінка», «Хведір Григо­ рович любив дивитись вперед, в корінь подій: що буде да­ лі»... бо хто ж повірить Коваленкові, що це є «н є д о с к о- н а л і с т ь ф о р м и»?

... А втім, досить! Як видно з цієї ілюстрації, Коряк не тільки сам не хоче йти вперед, але й своїми вибриками за­ тримує зріст молоді. Отже, остаточне резюме.

VI

«Соціологічний еквівалент» воістину є «щось інше», але його наша молода марксистська критика не хоче шукати. В. Коряк, блискуче почавши свою літературну діяльність, сьогодні зарапортувався в дотепах «діда Яшека». Більш вдумлива молодь, як от Коваленко, не хоче йти його стеж­ кою. Але «Калинові мости» все таки до певної міри затри­ мують зріст і цієї молоді.

Отже, треба положити кінець такому становищу. Тре­ ба примусити Коряка, щоб він поважав сучасну літерату­ ру, критику і, нарешті, самого себе. Він зрадив жовтневі традиції і котиться без пересадки до, так би мовити, «черво­ ної» бульварщини і міщанських газеток. Л'аі їїпі!

1. «Соціологічний еквівалент» трьох критичних оглядів

Вперше опубліковано в журналі «Вапліте», Харків, ч. І, 1927, стор. 80-101. У тому ж році вийшов памфлет окремою відбиткою в бібліотеці «Вапліте». До нашого видання взято з журналу «Вапліте» ч. 1, 1927.

3. ^ег піспі ^а^еп <іагГ зісЬ £еЬп ги 1а$$еп \уіпі пісЬі \УеіІ коттеп (нім.) — у вільному перекладі: хто не ризикує, той далеко не зайде.

4. Рівно через сорок років після цих докірливих слів Хвильо­ вого появилося Ь'агі рое^ие Буало вперше українською мовою в доброму перекладі Максима Рильського та вступною статтею і коментарями Віктора Іванисенка. Точна назва цього видання та­ ка: Нікола Буало. Мистецтво поетичне. Видавництво «Мистец­ тво», Київ, 1967, 133 стор.