Навчальний посібник_проблеми

правочину АТ зобов’язане здійснити обов’язковий викуп акцій акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та голосували проти прийняття загальними зборами рішення про вчинення товариством значного правочину (ст. 68 Закону «Про акціонерні товариства»).

Згідно з ч. 1 ст. 69 цього Закону ціна викупу акцій не може бути менше, ніж їх ринкова вартість. При цьому ціна викупу акцій розраховується за станом на день, що передує дню опублікування в установленому порядку повідомлення про скликання загальних зборів, на якому було прийнято рішення, що стало підставою для вимоги обов’язкового викупу акцій. Водночас зі змісту цих норм Закону недостатньо ясно, в який момент має бути зроблена оцінка: після отримання повідомлення про обов’язковий викуп від акціонера, до моменту загальних зборів, за фактом отримання товариством вимоги про обов’язковий викуп акцій чи ін. Ці питання потрібно регламентувати більш детально.

Невирішеною є проблема, пов’язана із правом акціонера вимагати обов’язкового викупу акцій у випадку, коли акціонер проголосував проти, але загальні збори приймають рішення не про укладання значної угоди, а про попереднє схвалення значного правочину. Так, у постанові ВГСУ від 15.04.2013 р. суд виходить з того, що закон передбачає обов’язок АТ викупити акції саме при прийнятті рішення про укладання угоди. Однак у постанові ВГСУ від 23.01.2013 р. колегія суддів висловлює думку, що право акціонера вимагати обов’язкового викупу акцій пов’язується із самим фактом прийняття рішення загальними зборами (як про укладання значної угоди, так і про її попереднє схвалення), а не з фактичним (остаточним) укладанням (здійсненням угоди)1.

У юридичній літературі висловлюється точка зору, що останній підхід є більш коректним, оскільки прийняття і рішення про укладання угоди, і рішення про попереднє схвалення угоди для міноритарія означає, що менеджмент товариства та контролюючі акціонери виводять з АТ виробничі активи, і свої інвестиції слід вилучити доки вони не втратили у вартості2. Однак цей підхід не є оптимальним. Так, значна угода, яка була попередньо ухвалена загальними зборами, на практиці може виявитися неукладеною. У такому випадку викуп акцій міноритарних акціонерів може бути передчасним, негативно вплинути на сталість майнового стану АТ та майнові інтереси його акціонерів.

Актуальною є проблема розрахунку фінансових показників у випадку, коли після початку фінансового року сама фінансова звітність за попередній рік не складена (не затверджена). У такому випадку фактично неможливо встановити критерій «значущості» - якщо тільки використовувати звітність попереднього року, актуальність якої буде дуже сумнівною. Питання викликає також прив’язка до самої фінансової звітності, яка, як правило, не відображує актуальних даних про ринкову вартість активів, а показує лише їх балансову вартість3. У діючому законодавстві недостатньо чітко визначено порядок

1Логойда В. Предварительное исключение // Юридическая практика. – 2013. – № 22 (805). – С. 17.

2Там само.

3Углистый М. «Мировой» подход // Юридическая практика. – 2012. – №6 (737). – С. 15.

44

оспорювання значних угод АТ. На практиці для цього використовуються за аналогією норми ст. 72 Закону про АТ стосовно угод із заінтересованістю, або положення ст. 241 ЦК про угоди, здійснені представником з перевищенням повноважень, однак ці норми не дозволяють належним чином врегулювати усі питання, які виникають у зв’язку із визнанням таких угод недійсними (немає чіткої відповіді на питання: чи є укладення значної угоди без схвалення загальними зборами дією з перевищенням повноважень, чи за відсутністю повноважень тощо)1.

Специфіка правового режиму майна державної форми власності обумовлює наявність проблем, пов’язаних з вибуттям майна державних підприємств. Одним із способів відчуження їх майна є приватизація. Ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» визначає приватизацію державного майна як платне відчуження майна, що перебуває у державній власності2. Однак з аналізу чинного законодавства випливає, що державне майно може відчужуватись не тільки Фондом державного майна України, але й господарюючими суб’єктами, яким таке майно передано власником на різних правових титулах (праві господарського відання та праві оперативного управління). І таке відчуження здійснюється не відповідно до приватизаційного законодавства, а в іншому порядку, зокрема, згідно з Порядком відчуження об’єктів державної власності, затвердженим постановою КМУ від 6 червня 2007 р. № 8033. Приватизаційний процес та відчуження державного майна відрізняються: 1) джерелами правового регулювання; 2) суб’єктами, що приймають рішення про відчуження, і укладають відповідні угоди та 3) процедурою здійснення. У зв’язку із цим доцільним було б уточнення поняття приватизації та визначення її як відчуження майна, яке здійснюється відповідно до законодавства про приватизацію4.

При застосуванні законодавства щодо вибуття майна суб’єктів господарювання однією з найбільш серйозних проблем є виокремлення майна при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ). Так, на вимогу учасника ТОВ та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Згідно з положеннями ст. 54 Закону «Про господарські товариства» при виході учасника з ТОВ йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому учасник вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу.

1Сахнацкий А., Сахнацкая И. Сделка особого внимания // Юридическая практика. – 2012. – №6 (737). – С. 14.

2Про приватизацію державного майна: Закон України від 04.03.1992 р. // ВВРУ. – 1992. – № 24. – Ст. 348. – (зі змін. та доп.).

3Селіванова І. Приватизація та відчуження державного майна: співвідношення понять // Право України. – 2009.–

№6 . – С. 121-126.

4Там само.

45

При цьому чинне законодавство України не встановлює порядку і способу оцінки вартості частки учасника у статутному капіталі, а також порядку і строків її виплати. На практиці такий порядок також не вироблено. Відсутність чіткого законодавчого регулювання цього питання призвело до неоднозначного вирішення спорів щодо виплати вартості частки при виході учасника з ТОВ.

Судова практика свідчить про те, що поняття дійсної та ринкової вартості частки судами часто ототожнюються. Зокрема, у постановах ВГСУ від 23 травня 2012 р. у справі № 5016/3325/2011 (12/173), від 13 грудня 2011 р. у справі № 6/164 і від 7.06.2011 р. у справі № 14 суд посилається на право будьякого учасника товариства вимагати проведення з ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна товариства. Ототожнення понять дійсної та ринкової вартості пов’язане з наданням президією ВГСУ рекомендацій «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних спорів» від 28.12.2007 р., де передбачено, що будь-який учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна товариства. Але ці поняття абсолютно різні, оскільки дійсна вартість частки розраховується по балансу, складеному на дату виходу учасника з товариства, тоді як ринкова вартість формується з урахуванням її ліквідності на ринку і повинна визначатися на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності.

Спроба усунути ці протиріччя була здійснена ВСУ у постанові Пленуму «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 р. № 13, де встановлено, що при визначенні порядку і способу розрахунку вартості частини майна товариства та частини прибутку, яку має право отримати учасник при виході (виключенні) з товариства з обмеженою відповідальністю, а також порядку і строків їх виплати господарські суди мають застосовувати відповідні положення установчих документів товариства. У разі неврегульованості в установчих документах вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства і визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці у статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства.

Однак при розрахунку вартості частки з урахуванням її балансової вартості, складеної на день виходу з товариства, може виникати невідповідність балансової та ринкової вартості окремих активів. Якщо дійсну вартість частки визначати виходячи з балансової вартості чистих активів, то інтереси учасника можуть бути порушені, оскільки він отримає менше, ніж вони насправді коштують. Якщо балансова вартість окремих активів (наприклад, незавершеного будівництва) перевищує ринкову, то можуть бути порушені інтереси товариства1. Це питання потребує свого чіткого законодавчого

1 Просянюк О., Самусенко Д. С частями на выход // Юридическая практика. – 2013. – №19-20 (802-803). – С. 21.

46

унормування.

При застосуванні законодавства щодо відчуження майна суб’єктів господарювання одним з найбільш проблемних питань є також відчуження частки у майні ТОВ. Згідно із положеннями ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» учасник ТОВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником ТОВ своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

Одна з проблем, що виникають при застосуванні цієї норми, пов’язана із невизначеністю питання щодо того, чи можуть учасники ТОВ претендувати на частку (частину частки), що відчужується одним учасником іншому. Судова практика сьогодні виходить з того, що учасник, який продає свою частку в товаристві, може вибрати будь-якого з учасників цього ж товариства і продати йому свою частку в статутному капіталі відповідно до ч. 1 ст. 147 ЦК України. Переважним правом на придбання частки в статутному капіталі товариства його учасники користуються тільки при відчуженні частки третім особам (наприклад, Постанова ВГСУ від 21.01.2010 р. № 07/26/10-76)1.

Також остаточно не вирішене питання щодо застосування положення про купівлю-продаж у разі, коли учасник ТОВ передає свою частку за договором міни. Так, Президія ВГСУ у своїх рекомендаціях № 04-5/14 від 28.12.2007 р. вказує, що переважне право не поширюється на відносини дарування, іншого безоплатного відчуження частки в статутному капіталі ТОВ або товариства з додатковою відповідальністю, а також на обмін цієї частки (її частини) на інше майно. У Постанові Пленуму ВСУ від 24.10.2008 р. № 13 навпаки встановлено, що господарські суди повинні враховувати, що купівлю-продаж частки (її частини) у статутному капіталі товариства необхідно розуміти так само, як і передачу її у власність за договором міни. Тобто, положення, що регулюють договір купівлі-продажу частки учасника, застосовуються і до передачі такої частки за договором міни2.

Відсутня одноманітність при вирішенні питання щодо застосування положень про переважне право учасників товариства у разі дарування

1Легоцкая М., Варакина О. Доли для своих // Юридическая практика. – 2012. – №8 (739). – С. 17.

2Легоцкая М., Варакина О. Зазнач. праця. – С. 17.

47

учасником своєї частки. Аналізуючи судову практику, можна зустріти безліч прикладів оспорювання учасниками ТОВ договору дарування, укладеного іншим учасником з третьою особою як недійсного. В основному суди в своїх рішеннях посилаються на необґрунтованість вимог учасників ТОВ щодо визнання договору дарування недійсним і відмовляють у задоволенні позову. Проте, зустрічаються також і рішення, в яких встановлюється, що до таких правовідносин застосовуються правила договору купівлі – продажу, і договори дарування частки визнаються недійсними.

Законодавство і судова практика не дають чіткого розуміння механізму відчуження частки учасника на користь самого ТОВ та подальшого правового режиму відчуженої частки. Законодавець обмежує корпоративні права ТОВ і встановлює зобов’язання реалізувати частку в певний термін (ч. 5 ст. 53 Закону «Про господарські товариства»). Однак не врегульовано питання щодо того, чи може ТОВ реалізувати її третім особам в обхід переважного права учасників тощо1. Вищевикладені проблеми мають найти своє остаточне вирішення у законі «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», проекти якого знаходяться на розгляді у Верховній Раді України2.

Низка проблем існує також при вибутті майна господарських організацій, які ліквідуються з підстав, не пов’язаних із банкрутством, зокрема стосовно реалізації ст. 61 ГК України, згідно з якою претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами, а у разі ліквідації платоспроможного суб’єкта господарювання вимоги його кредиторів задовольняються в порядку черговості, встановленої ЦК України.

Належна регламентація правового режиму майна у сфері господарювання потребує й встановлення оптимальної системи способів правової охорони майна суб’єктів господарювання. Для правової доктрини характерним є визначення правової охорони у широкому розумінні (правова охорона) та вузькому розумінні (захист). В першому випадку охорону прав на майно розглядають в широкому розумінні як таку, що здійснюється за допомогою усіх норм права, які забезпечують нормальний та безперешкодний розвиток економічних відносин; в другому - у вузькому розумінні, як захист – сукупність тих правових засобів, які застосовуються у зв’язку із здійсненням правопорушень проти прав на майно3. Частиною 7 ст. 66 ГК України встановлено, що держава гарантує захист майнових прав підприємства. Способи захисту прав суб’єктів господарювання закріплено ст. 20 ГК України.

Основними формами захисту майнових прав суб’єктів господарювання є

1Легоцкая М., Варакина О. Зазнач. праця. – С. 17.

2Проект Закону про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю від 25.01.2013 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45557; Проект Закону про товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю від 14.01.2013 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45462.

3Регурецька О.В. Охорона прав акціонерів у цивільному праві: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.В. Регурецька; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2005. – С. 61.

48

судова та позасудова. Суб’єкти господарювання мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних майнових прав, а також для вжиття передбачених законодавством заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Окремі рішення, прийняті суб’єктом владних повноважень, можуть породжувати підстави для змін майнового стану суб’єкта господарювання. Тому останній може звертатися за захистом свої прав до адміністративного суду. Звернені до суду вимоги про скасування рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень, безпосереднім наслідком яких є зміна складу майна позивача, є майновими1

Після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні суб’єкт господарювання, чиї майнові права порушено, може звернутися до Європейського суду з прав людини. Підґрунтям цього є положення Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на вільне володіння майном)2. Так, у справі «Совтрансавто-Холдінг проти України» Європейський суд з прав людини констатував порушення Україною статті 6 та статті 1 Протоколу 1 Конвенції3.

До основних позасудових форм захисту майнових прав належать: досудовий (претензійний) порядок врегулювання спорів, нотаріальний захист, третейський розгляд справ, самозахист.

Одним із проблемних питань захисту майнових прав суб’єктів господарювання є захист прав інтелектуальної власності. А саме не врегульовано належним чином питання охорони комп’ютерних програм як об’єктів авторського права, не розроблено ефективну методику визначення розміру матеріальної шкоди, завданої порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності; не врегульовано питання щодо запобігання поданню заявок на винаходи в зарубіжні країни без попереднього подання заявок в Україні4.

Низка проблемних питань існує у сфері захисту прав суб’єктів господарювання на нерухоме майно5, зокрема, визнання права на об’єкти незавершеного будівництва. Судова практика з цього питання є суперечливою. Суди, як визнають право власності на об’єкти незавершеного будівництва, посилаючись на ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

1 Щодо адміністративних позовів майнового характеру: Лист Вищого адміністративного суду від 18.01.2012 р. № 165/11/13-12. // Бізнес-Бухгалтерія: Право. Податки. Консультації. – 2012. – № 20. – С. 71.

2Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 р. // ОВУ. – 2006. –

№32. – Ст. 2372.

3Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Совтрансавто-Холдинг проти України» від 02.10.2003 р. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO1291.html.

4Про Рекомендації парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування»: Постанова Верховної Ради України від 27.06.2007 р. № 1243-V // ВВРУ. – 2007. – № 45. – Ст. 524.

5Погрібний С. Захист права власності на нерухоме майно: окремі питання судової практики // Право України. –

2011. – № 5. – С. 77-86.

49

на нерухоме майно та їх обтяжень» та Закон України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва»1, так і відмовляють у визнанні цього права, виходячи з позиції, що до виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (ч. 3 ст. 331 ЦК України)2. Для забезпечення належного рівня захисту майнових прав суб’єктів господарювання в цілому, та зокрема, на об’єкти незавершеного будівництва необхідна чітка регламентація цього питання у господарському законодавстві.

Контрольні питання

1.Назвіть проблеми щодо визначення поняття «майно» у сфері господарювання.

2.Розкрийте недоліки щодо визначення поняття «акція» у діючому законодавстві.

3.Охарактеризуйте основні проблеми, пов’язані із застосуванням довірчої власності у сфері господарювання.

4.Розкрийте сутність основних проблем, пов’язаних із реалізацією похідних майнових прав у сфері господарювання.

5.Розкрийте сутність основних проблем, пов’язаних із формуванням майна господарських організацій при їх створенні.

6.Надайте характеристику основних проблем застосування законодавства при здійсненні значних правочинів АТ.

7.Розкрийте сутність основних проблем, пов’язаних із сплатою частки учаснику ТОВ при виході з товариства.

Ключові слова

Акції, довірча власність, власність, використання майна, майно, майнові активи, об’єкти незавершеного будівництва, оцінка майна, правові титули майна, правова охорона майна, статутний капітал, цінні папери, формування майна.

1 Постанова ВГСУ від 29.07.2010 р. № 32/147 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://document.ua/pro- viznannja-prava-vlasnosti-na-obekt-nezavershenogo-budivn-doc31459.html.

2 Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав: Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.01.2013 р. № 24-150/0/4-13 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VRR00095.html.

50

1.4.ДОГОВІРНІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.Поняття господарського договору та розвиток інституту господарського договірного права.

2.Система господарських договорів.

3.Укладання та виконання господарського договору.

4.Господарсько-договірна відповідальність.

5.Визнання господарських договорів неукладеними та недійсними.

1. В умовах ринкової економіки господарський договір є одним з ефективних універсальних регуляторів розподілу матеріальних і певних нематеріальних благ в суспільстві. Основу правового регулювання договірних відносин закладено ГК України, зокрема, у главі 20 «Господарські договори» ГК України (ст. ст. 179 – 188) закріплено багато новел, які у подальшому конкретизовано на рівні спеціального законодавства.

Разом з тим у законодавстві визначення такого поняття як «господарський договір» не закріплено; мають місце певні розбіжності між деякими загальними положеннями про договір ГК України та ЦК України. Наслідком такого становища є виникнення проблем у процесі застосування тих чи інших норм, в тому числі при розгляді спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням господарських договорів.

У юридичній науці щодо поняття «господарський договір» висловлено різні точки зору. У деяких наукових публікаціях цей правовий засіб розглядається виключно з позицій цивілістики, без порушення питання щодо його взаємозв’язку із системою державного регулювання господарських відносин, усією системою господарсько-правових засобів, якими представлено механізм господарсько-правового регулювання. Такий підхід у значній мірі ускладнює проблему розкриття змісту поняття «господарський договір» та не відповідає його правовій природі.

В свою чергу представниками науки господарського права запропоновано декілька визначень поняття «господарській договір», які відображають його особливості. Зокрема, господарський договір розглядається як:

1)домовленість суб’єкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов’язків у сфері господарювання1;

2)зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов’язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу2;

1Господарське право: пiдручник / В. С. Щербина. – 3-те вид., перероб. i доп. – Київ: Юрiнком Iнтер, 2007. – C. 297.

2Вінник О. М. Господарське право: Навчальний посібник. – 2-е вид., змін. та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 278.

51

3) засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності1.

Відсутність єдиного підходу щодо визначення поняття «господарський договір», а також наявність протиріч у законодавстві негативно впливає на правозастосовну практику. Аналіз матеріалів судової практики свідчить, що судами при вирішенні спорів не завжди береться до уваги необхідність застосування спеціального законодавства до договірних відносин у сфері господарювання, що призводить до помилкових обґрунтувань та висновків у судових рішеннях. Зокрема, при вирішенні судами господарських спорів, пов’язаних з виконанням кредитних договорів, договорів застави, поруки, гарантії через неузгодженість окремих норм чинного законодавства допускається неоднакове їх застосування.

Таким чином, як з теоретичної, так і практичної точки зору важливе значення має розкриття змісту поняття господарського договору. Вирішення цього питання можливо за допомогою виявлення ознак господарського договору, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів, в тому числі цивільних. До таких ознак належать:

1)особливий суб’єктний склад (найчастіше сторонами в господарському договорі є суб’єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин);

2)визначена економічна і правова мета, спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин;

3)тісний зв’язок з плануванням господарської діяльності, собівартістю продукції товарів, робіт;

4)поєднання майнових та організаційних елементів;

5)обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів контрагентів та споживачів;

6)наявність окремих правил щодо підстав укладання і змісту господарських договірних зобов’язань.

Наведені ознаки не є вичерпними, але загалом дають можливість вирішити проблему віднесення того чи іншого договору до групи господарських договорів.

Сукупність господарсько-правових норм, що регулюють договірні відносини представляють собою самостійний інститут господарського права (господарське договірне право). Цей правовий інститут є складним: його загальну частину утворюють загальні положення ГК про господарські договори (господарські зобов’язання), особливу частину – норми законів та інших нормативно-правових актів щодо окремих видів господарських договорів2.

Історичне становлення господарського договірного права пройшло п’ять

етапів: перший – з моменту перших спроб виокремлення господарського

1Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання: Навч. посіб. – К.: Наук. думка, 2002. – C. 59.

2Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.04 / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – С. 5.

52

договору як різновиду цивільного договору; другий – з початку 20-х рр. ХХ століття, коли господарський договір вперше почав розглядатися науковцями як інститут господарського права; третій – з 1938 р., коли відбулося повернення до бачення договору як єдиного цивільно-правового інституту; четвертий – з середини 50-х рр., для якого характерним було відновлення теорії про господарський договір як інститут господарського права; п’ятий – з кінця 80-х рр. і до теперішнього часу, який характеризується визнанням законодавцем необхідності розгляду господарського договору як інституту господарського права та реалізацією цього бачення в сучасному законодавстві України1.

На сучасному етапі розвитку господарського договірного права в умовах ринкового господарювання виникає об’єктивна потреба регламентації господарських договірних відносин на основі загально-дозвільного типу правового регулювання у поєднанні з елементами імперативності. Вирішення цього питання на законодавчому рівні необхідно, насамперед, для підтримання правопорядку у сфері економіки, забезпечення публічних потреб в певних товарах, роботах, послугах, захисту економічно слабкішої сторони в договорі. В цьому контексті велике значення має закріплення на рівні господарського законодавства загальних принципів регулювання договірних відносин у сфері економіки, які складали б цілісну і внутрішньо несуперечливу основу правил щодо порядку укладення, змісту господарських договорів окремих видів, забезпечення їх виконання, зміни та розірвання тощо2.

2. Система господарських договорів визначається як сукупність договірних угруповань (договірних моделей), кожне з яких має свої особливості, що зумовлюють потребу застосування щодо відповідних господарсько-договірних відносин певної конфігурації правових засобів (дозволів, приписів, заборон тощо), за допомогою яких формується модель договірного зв’язку.

Аналіз національного законодавства вказує, що система господарських договорів перетинається як із видами господарських відносин, так і з типізацією інтересів, що мають бути реалізовані в них. Вказана особливість не враховується жодною цивілістичною класифікацією договорів, оскільки цивільно-правові засоби спрямовані переважно на реалізацію приватних інтересів учасників цивільного обороту.

Правовою основою системи господарських договорів є досить велика кількість як нормативно-правових актів загальної дії (ГК України, ЦК України та ін.), так і спеціальних нормативно-правових актів (закони України «Про концесії», «Про товарну біржу», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.). Фактично має місце проблема різнорівневого регулювання договірних відносин: 1) кодифікованого, що має підрівні: спеціальний господарський,

1Черешнюк В.М. Правове регулювання укладання і виконання господарських договорів. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київ. нац. економ.ун-т імені Вадима Гетьмана. – К., 2007. – С. 8.

2Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права: Автореф. дис.. … докт. юрид. наук: 12.00.04 / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – С. 3.

53