4.Причини правопорушення

Правопорушення як соціальне явище тісно пов’язане з об’єктивними та суб’єктивними причинами й умовами суспільного життя, торкається його найрізноманітніших сфер, обумовлених різноманітними процесами. Воно вирізняється високим динамізмом не тільки в межах відповідної держави, а й в межах відповідного регіону. Тому було б неправильно виділяти якийсь конкретний перелік причин, що породжують це явище.До того ж необхідно розрізнити причини конкретного, індивідуального правопорушення; причину певного виду правопорушень; причини правопорушень як масового явища. Під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ об’єктивного й суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати поведінку суб’єктів права. Відповісти на питання, що обумовлює існування правопорушень, у принципі, пробували з давніх часів. Перше пояснення причини здійснення протиправного діяння шукали в природі людини. У зв’язку з цим виникли біологічні концепції злочинності. Засновником школи позитивізму був італійський лікар Чезоре Ломброзо, який у 1876р. опублікував свою роботу “Злочинна людина ” де наполягав на тому, що злочинна поведінка має вроджений, спадковий характер. Злочинців він відзначав за зовнішнім виглядом (скошене обличчя і низьку чоло, великі вуха, низький зріст тощо). Близько до цього напрямку є французька кримінологічна школа конституціоналізму, засновники якої вважали, що кожна людина має ряд вроджених інстинктів, порушення хоч одного з яких тягне “криміногенні хвороби ”, в тому числі й психічні, неврози, що впливають на поведінку, роблячи її кримінальною. Пояснення причини правопорушення “природою без свідомого ” властиве для школи психоаналізу. Без свідомий внутрішній конфлікт особистості, який визріває внаслідок протистояння культури суспільства та інстинктів людини, за думкою прихильників даного напрямку, розв’язується через правопорушення. Поведінка людини залежить від соціальних, як так і від біологічних факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальними факторами через те, що особа формується й діє у відповідному соціальному середовищі й її вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, скільки від між особистих відносин різного рівня і суспільства в цілому. Основна причина протиправної поведінки людини пов’язана з різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища й індивіда. Загострення цих протиріч спричиняє зростання правопорушень. Підтвердженням цього служать інерційні рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що виникають у сфері економіки, є наріжним каменем, детонатором всіх інших протиріч. Причини правопорушень не слід ототожнювати умовами їх споєння. Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв’язку з наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (в комплекс з іншими обставинами) лише спричиняють формування наслідків (посилюючи чи послаблюючи дії причин), не викликаючи їх з необхідністю. Так, у зв’язку зі змінами відносин власності в сучасній українській державі створені такі умови і такий характер розподілу праці, оцінки і розподіл її результатів, які породжують соціальну і моральну нерівність людей, що викликає природне незадоволення однієї частини населення і намагання іншої частини населення збагатитися усіма законними, а в ряді випадків і незаконними засобами.

Цей процес супроводжується – недосконалістю нормативно-правових актів, які приймаються; нігілізмом, низькою правовою культурою; кризою моральних цінностей; алкоголізмом та наркоманією та іншими обставинами. Все це обумовлює зростання багато численних, корисливих злочинів, активізацію тіньової економіки, організованої злочинності. Проте ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об’єктивних причин і умов формуються суб’єктивні причини й умови правопорушень з відповідними елементами соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне, вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи. Отже, до суб’єктивних причин правопорушень відносять низький рівень правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви й цілі, потреби й інтереси окремих осіб. Суб’єктивними умовами, які сприяють вчиненню правопорушень, звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад, темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень, різні фізичні недоліки та ін.

Об’єктивними причинами правопорушень виступають конкретні суперечності в суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сфері життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від суспільного буття, економічні й політичні кризи та ін. До об’єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушення належать недоліки організаційного й технічного порядку, які підтримують й оживлюють дію об’єктивних і суб’єктивних причин.

Основні напрямки боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища. Можна сказати, що основними причинами є соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правом людини), а неосновні причини – явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників, і, можливо, саме завдяки ним – тобто так звані фонові явища (наприклад, недостатній контроль за дотриманням правил технічної безпеки).Все це обумовлює зростання багато численних, корисливих злочинів, активізацію тіньової економіки, організованої злочинності. Проте ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об’єктивних причин і умов формуються суб’єктивні причини й умови правопорушень з відповідними елементами соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне, вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи. Отже, до суб’єктивних причин правопорушень відносять низький рівень правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви й цілі, потреби й інтереси окремих осіб. Суб’єктивними умовами, які сприяють вчиненню правопорушень, звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад, темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень, різні фізичні недоліки та ін.

Об’єктивними причинами правопорушень виступають конкретні суперечності в суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сфері життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від суспільного буття, економічні й політичні кризи та ін. До об’єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушення належать недоліки організаційного й технічного порядку, які підтримують й оживлюють дію об’єктивних і суб’єктивних причин.

Основні напрямки боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища. Можна сказати, що основними причинами є соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правом людини), а неосновні причини – явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників, і, можливо, саме завдяки ним – тобто так звані фонові явища (наприклад, недостатній контроль за дотриманням правил технічної безпеки).

ВИСНОВОК

Сутність - це головна, внутрішня притаманна правопорушенню характеристика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родинні властивості і ознаки.

Правопорушення - це винна, протиправна поведінка дієздатного індивіда, яке суперечить приписам норм права, завдає шкоди іншим особам і тягне за собою юридичну відповідальність.

Вихідними і визначальними для розуміння сутнісного у правопорушенні є уявлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і небезпекою. Ці поняття є об'єктивним властивістю, об'єктивним в тому сенсі, що діяння заподіює шкоду суспільству, інтересам окремих громадян незалежно від усвідомлення даної обставини законодавцем. Разом з тим віднесення діяння до протиправному знаходиться в залежності від законодавця, і від нього у вирішальний мірі залежить надання суспільно небезпечного діяння офіційної розголосу або ж його замовчування.

Правопорушення характеризується строго певними ознаками, що відрізняють його від порушень не правових правил поведінки і виділяють його серед інших юридичних явищ. Ознаки правопорушення повинні аналізуватися в сукупності, системі. Вони дозволяють відмежувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і отримують деталізацію в складах конкретних правопорушень.

Поняття складу правопорушення дозволяє більш детально і глибше зрозуміти дане соціальне явище. Склад правопорушення показує, що воно містить обов'язкові типові та необхідні елементи. Тільки повний склад, тобто набір всіх його обов'язкових елементів дозволяє робити висновок про факт правопорушення і про можливість на цій підставі залучити винну особу до юридичної відповідальності. Відсутності хоча б одного елемента зі складу означатиме неможливість настання юридичної відповідальності. Всі елементи складу правопорушення розкривають, доповнюють і характеризують ознаки правопорушення.

Правопорушення закладено в аномаліях громадського життя і в недосконалості самої людини. Живильним середовищем для різного роду правопорушень слід назвати перш за все економічні, політичні, соціальні та моральні відносини в суспільстві.

Разом з тим, оскільки правопорушення нерозривно пов'язані із суспільством і людиною, вони будуть існувати постійно. Але в міру здійснення людини, розвитку суспільних відносин, поліпшення матеріального і духовного благополуччя людей, посилення їх соціальної захищеності, поглиблення політичної зрілості обсяг неправомірної поведінки звужується, створюються необхідні умови для зниження кількісного та якісного рівня правопорушень у суспільстві.

СПИСОК ВИКОРИСТОНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алевсеев С. С. Теория государства и права. - М.: Юрид.лит., 1985.

2. Блажко П.К. Совокупность правонарушений по советскому праву. Понятие и юридическое значение. - Казань, 1986.

3. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – М., 1998.

4. Вишневский А.Ф. Общая теория государства и права. - Минск: Амалфея, 2004.

5. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности: - Л.: Изд-во ЛГУ, 1983.

6. Иванов Л. В. Административное правонарушение: понятие и состав. - Домодедово, 2000.

7. Ильин И. А. О сущности правосознания. - М., 1993.

8. Кожевников С.Н. Правомерное поведение и правонарушение. Сущность и содержание. - Н. Новгород, 2001.

9. Комаров С.А. Общая теория государства и права. - 7-е изд. - Санкт-Петербург: Питер, 2006.

10. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушения. - М.: Наука, 1976.

11. Кудрявцев В. Н. Право и поведение. - М., 1982.

12. Лазарев В. В. Теория государства и права. - М.:Спартак, 2000.

13. Ларина А.Ю. Теория государства и права. - Москва: Книжный мир, 2005.

14. Лукьянов В.В. Административные правонарушения и уголовные преступления: в чем различие? //Государство и право. 1996. №3.

15. Любашиц В.Я. Теория государства и права. - Ростов Н/Д: Феникс, 2002.

16. Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. - М.: Юрид. лит., 1985.

17. Малеин Н. С. Современные проблемы юридической ответственности // государство и право. 1994. №6

18. Мальков А.В Теория государства и права. - М.: КНОРУС, 2007.

19. Мальков В.П. Состав преступления в теории и законе //Государство и право. 1996. №7.

20. Марченко М.Н. Теория государства и права: МГУ им. М.В. Ломоносова- М. Проспект: Изд-во МГУ, 2006.

21. Нерсесянц В.С. проблемы общей теории права и государства. - М.: Норма, 2004.

22. Радько Т.Н. Теория государства и права. - М.: Академический Проспект, 2005.

23. Самощенко И. С. Понятие правонарушения по советскому законодательству. М., 1963.

24. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. - Москва: Интерстиль: Омега-Л, 2005.

25. Червонюк В.И. Теория государства и права. - М: Омега-Л, 2002.

26. Вопросами правонарушения занимались еще дореволюционные практики (Хворостов В.М.), современные положения о правонарушения рассмотрены в юридической литературе такими авторами как Малько А. В., Радько Т.Н. и многие другие.