istoria(1)

38.Україна у 1985-1991 роках З початку 1980-х рр. системна криза в СРСР досягла апогею. Деградувала економіка, “брудна війна” в Афганістані повністю дискредитувала “супердержаву”, рік у рік падав рівень життя населення, радянські вожді впадали в маразм, зазнали руйнаціï суспільні відносини, мораль. Всеохоплююча корупція, організована злочинність, казнокрадство, порнографія – такі риси агонізуючоï системи були настільки кричущими, що навіть серед партноменклатури поширюється опозиція режимові. Саме тому новий ( з березня 1985 р.) генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив у квітні 1985 р. початок “перебудови”. Це була остання відчайдушна спроба врятувати реальний соціалізм. Страшним символом і знаменням агоніï режиму стала Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 року. Вибухнув атомний реактор Чорнобильськоï АЕС, злочинно розташованоï за 130 км від Києва. Радянські власті намагалися приховати аварію і, коли замовчувати трагедію стало неможливим, Москва визнала факт катастрофи і звернулась за допомогою до світу. Перші роки новоï політики не принесли Украïні істотних змін – на чолі, аж до 1989 р., що дивувало, залишався затятий консерватор В. Щербицький, таким же всемогутнім залишався КДБ, збільшувався дефіцит, зростали черги. Правда, з 1987 року настає деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил влада починає випускати дисидентів на волю, дозволяє ліберальні видання і допускає формування нових громадських організацій. Припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, у 1988 році радянські війська залишили Афганістан. Період горбачовських економічних “реформ” був нетривалим і малоефективним. Гасло “прискорення” було декларацією, бо реальноï економічноï програми керівництво не мало, а консервативні сили суспільства губили навіть паростки нового. Лише у червні 1987 року було прийнято рішення про розширення прав підприємств, про запровадження нових форм господарювання: арендних, акціонерних, кооперативних, малих, спільних та прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Особливо складна соціально-економічна ситуація виникла в Украïні, де 95% продукціï вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.В суспільному житті республіки зміни були більш помітними. З’являються організаціï з різними політичними концепціями і строкатим складом учасників: антисталінське товариство “Меморіал”, Спілка незалежноï украïнськоï молоді, християнсько-демократичний фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ”, тощо. Починає відроджуватися Украïнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), в Західній Украïні виходить з підпілля греко-католицька церква.Новими потужними чинниками політичного життя стали робітничий ( страйки шахтарів 1989 – 1991 рр.) і студентський (голодівки і демонстраціï 1990 – 1992 рр.) рухи.Починаючи “перебудову”, Горбачов, здається, не передбачав усіх наслідків своïх кроків. Менш за все він бажав відродження національно-визвольних процесів. Але лібералізація неодмінно і детерміново приводила саме до такого розвитку подій.Почали національний рух украïнські письменники і ïх друкований орган – “Літературна Украïна”. Публікаціï щоразу ставали все гострішими – тематика охоплювала все більше коло пекучих проблем: украïнська національна революція 1917 – 1920 років, голодомор 1932 – 33 років, історія ОУН – УПА, сталінські репресіï, украïнська символіка, дисидентство. Восени 1987 р. у Києві виник Украïнський культурологічний клуб. Саме Спілка письменників Украïни висунула восени 1988 р. ідею створення “Народного руху Украïни за перебудову”, а “Літературна Украïна” 16 лютого 1989 р. опублікувала проект програми Руху. Опір компартіï загальмував процес структурування Руху, але припинити його комуністи вже сил не мали. Більше того, “Рух” стає, хоча і аморфною , однак помітною політичною силою, яка могла конкурувати на виборах народних депутатів СРСР навесні 1989 року. 8 – 10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’ïзд Руху, який налічував близько 300 тис. чол. Була прийнята компромісна програма легітимізаціï Руху і його діяльності в УРСР. У 1989 році виникла Міжнародна Асоціація Украïністів, відновлено Наукове товариство імені Т. Шевченка та створена Украïнська наукова асоціація. Під тиском громадськості та опозиційних організацій Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р. схвалила закон про державний статус украïнськоï мови. Велике моральне і політичне значення мав організований “Рухом” 21 січня 1990 р. з нагоди річниці “злуки”, “живий ланцюг між Києвом та Львовом”, в якому взяли участь до 3 млн. осіб. У серпні 1990 року “Рух” ініціював і провів святкування 500-річчя запорозького козацтва.Незважаючи на всі перешкоди і фальсифікаціï, до яких вдалася партноменклатура, на виборах до Верховноï Ради УРСР у березні 1990 року, Демократичний блок, який очолював “Рух”, здобув четверту частину депутатських мандатів, і в украïнському парламенті уперше за роки радянськоï влади виникла опозиція – Народна Рада на чолі з Iгорем Юхновським. У західних областях Украïни до влади в місцевих Радах прийшли демократичні сили. Зокрема, головою Львівськоï обласноï Ради став відомий правозахисник Вячеслав Чорновіл. Але на півдні і сході республіки позиціï “Руху” були слабкими, і населення стриманно сприймало національну пропаганду і агітацію. У 1988 р. Украïнська Хельсінська Група була перейменована в Украïнську Хельсінську Спілку (УХС), а у квітні 1989 р. з’ïзд УХС прийняв рішення про саморозпуск і створення на ïï основі Украïнськоï республіканськоï партіï (УРП). Головою було обрано дисидента Левка Лук’яненка. Згодом (1990 рік) виникла партія демократичного відродження Украïни (ПДВУ) соціал-демократичного спрямування, а також власне соціал-демократична партія Украïни (СДПУ) і ïï “ліве” крило – Об’єднана демократична партія Украïни (ОДПУ). Виникли і нечисленні праворадикальні партіï, які страждали від постійноï міжфракційноï ворожн Все ж нові партіï були значно слабкіші за КПУ, яка цупко трималася за владу, і, маневруючи, навіть перейшла у контрнаступ в листопаді 1990 року.У гострому протистоянні політичних сил – компартійноï більшості (“група 239”) та демократичноï меншості – 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украïни, як основу для створення незалежноï держави. Це була реальна перемога демократичних сил, але й, водночас, сигнал до наступу консерваторів з КПУ, очолюваних ортодоксом С. Гуренком. 5 липня 1991 року Верховна Рада Украïни, яку тоді очолював Л. Кравчук, прийняла закон про заснування поста Президента УРСР, трохи раніше – про відновлення Кримськоï автономіï у складі УРСР (9 лютого 1954 року Кримська область була передана із складу РРФСР до складу УРСР), що, як і передбачали демократи, породило нові національні та економічні конфлікти і стало прецедентом для ïнших русифікованих областей сходу і півдня Украïни.На тлі різкого погіршення життєвого рівня населення (за рік ціни підвищилися у 8 разів) влітку 1991 р. активізувалися реакційні сили СРСР. Знову, як і раніше, доля украïнського народу вирішувалася у Москві.19 серпня 1991 року тут почався заколот ГКЧП, який очолив віце-президент СРСР Г, Янаєв. Однак рішучі діï демократичних лідерів Росіï поклали край надіям реакціонерів. Голова Верховноï Ради Л.Кравчук, як вправний політикан, зайняв очікувальну позицію, зате КПУ, яка скинула маску і підтримала заколотників, тепер остаточно дискредитувала себе. 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності Украïни, а 30 серпня заборонила діяльність компартіï. Але комуністи і не думали капітулювати: у жовтні 1991 року вони створили Соціалістичну партію Украïни на чолі з лідером “групи 239” О. Морозом.1 грудня 1991 року в Украïні було проведено референдум, на якому громадяни Украïни (90,3% голосів) беззастережно підтримали Акт незалежності. Президентом Республіки Украïна було обрано Л. Кравчука- колишнього компартійного ідеолога. Його перемога над кандидатами від демократів, справжніх патріотів, свідчила про недостатню політичну зрілість звільнених мас, які дуже швидко розчарувалися, оскільки процес розбудови украïнськоï держави не був підкріплений радикальними ефективними реформами і не поліпшив умов життя народу.8 грудня 1991 року після історичноï зустрічі Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича у Біловезькій пущі, СРСР припинив своє існування і виникла унікальна інтернаціональна єдність під назвою “Співдружність незалежних держав” (СНД), до якоï пізніше приєдналися усі колишні республіки СРСР, окрім Литви, Латвіï та Естоніï.

39.Соціально-економічний стан сучасної України (1991-2002) Розглядаючи соц.-економічний розвиток незалежної України з1991 до 2002 року, можна виділити 3 етапи: 1-й-1991-1994рр-гостра криза, під час якої життєвий рівень знизився наполовину;2-й-1994-1999-відносна стабілізація соц.-економ. Ситуації 3-й-1999-2002-повільне піднесення економіки і поступове зростання життєвого рівня. Упродовж першого етапу тривала затяжна криза. Валовий внутрішній продукт у 1994р у порівнянні з 1990 скоротився на 70%,майже на стільки ж і нац.дохід,обсяг промислової продукції-на 45%,обсяг продукції с-х-на 40%,будівництва-на 65%,обсяг капітовкладень на 80%. В 1993 р Україна зазнала найбільшого злету інфляції-на 10155%. Через нерозуміння справжніх причин інфляції у цей час проводилася принципово помилкова соц..політика. Вона обгрунтовувалася тезою про існування в Україні інфляції попиту, породженою надмірною платоспроможністю населення. Тому головним завданням соц..політики ввадалася штучна консервація доходів населення. У 1994р середня заробітна плата в країні забезпечувала лише 40% прожиткового мінімуму , і навіть вона виплачувалася нерегулярно. Зростало безробіття. У жовтні 1994 новообраний президент Украïни Л.Кучма проголосив новий соціально-економічний курс на шляху радикальних економічних реформ. Він передбачав прискорення ринкових реформ, реструктуризацію промисловості, ïï технічне переозброєння, земельну і грошову реформу. Були підвищені зарплати, соціальні виплати, проведено, згідно з указом 1995 року, паювання земель, тобто передачу землі у приватну власність; уповільнилися темпи скорочення промислового виробництва, різко знизилася інфляція. В 1996 році була проведена успішна грошова реформа – запроваджена національна валюта – гривня і досягнута відносна фінансова стабілізація. Виникли сприятливі умови для припинення відтоку вітчизняних капіталів і залучення іноземних інвестицій. Однак залишалися невирішеними проблеми податковоï системи, яка мала переважно фіскальний характер.З 1999 року стали помітними результати структурних змін в економіці. У 2000 – 2001 роках уперше за період незалежності почав зростати валовий внутрішній продукт. Темпи були мізерні - 1- 1,5% на місяць, але тенденція – вже виразною. Певною мірою стабілізувалися ціни, інфляція не перевищувала 2% на місяць, зросла зарплата, яку стали виплачувати більш-менш регулярно, зменшилося безробіття і соціальна напруженість. Це вселяє оптимізм, але в цілому, соціально-економічна ситуація на початку XXI століття в Украïні залишається складною, а наша Вітчизна однією з найбідніших в Європі.

40.Суспільно-політичний розвиток сучасної України (1991-2002) Суспільно-політичний розвиток цього періоду характеризується, насамперед, національно-державним відродженням украïнського народу. Процес державотворення, який розпочався у 1991 році, з певними успіхами і значними проблемами продовжується і сьогодні. Принциповый характер мало затвердження новоï державноï символіки. Представники компартійноï номенклатури у Верховній Раді певний час опиралися прийняттю національноï символіки як державноï, і тільки у січні 1992 року було прийнято укази про державний гімн і державний прапор , а у лютому того ж року парламент затвердив тризуб як малий герб Украïни. Для розбудови незалежноï держави важливе значення мало національне структурування таких інституцій як армія, органи внутрішніх справ, служба безпеки. На початку грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про збройні сили Украïни”. Було створено міністерство оборони Украïни , вироблена воєнна доктрина, принципами якоï є миролюбність і неприєднання до військових блоків, прийнята поограма значного скорочення збройних сил. Одночасно створювалися нові структури міністерства внутрішніх справ, підрозділи національноï гвардіï, частини спеціального призначення, а також служби безпеки Украïни (СБУ). В кінці 1991 року було прийнято закон “Про громадянство Украïни” і “Про державний кордон Украïни”. Характерною рисою суспільно-політичного життя незалежноï Украïни було формування багатопартійності. Тривала монополія компартіï на політичну владу майже викоренила з менталітету людей політичний плюралізм, толерантність, коректність міжпартійних стосунків і внутрішнього партійного життя. Відсутність політичного і партійного досвіду в умовах демократіï наклала негативний відбиток на політичну боротьбу, яка постійно супроводжується негативними явищами: скандалами, брудною технологією, “чорним піаром”. Політичний ландшафт сучасноï Украïни дуже строкатий. Зареєстровано майже 100 партій, переважна більшість яких є невеликими за чисельністю, без чітких програм і конструктовних ідей, без стрункоï партійноï структури і фінансовоï бази. Лише в останні роки помітилася тенденція до більш рельєфноï диференціацїі партій, укрупнення ïх і консолідації в три звичні політичні напрямки: лівий, який представляє комуністична партія (КПУ), соціалістична партія (СПУ), селянська партія (СелПУ), Прогресивно-соціалістична партія і деякі інші; правий, до якого можна віднести Народний Рух Украïни в усіх його варіантах, Украïнську республіканську партію, Християнсько-демократичну партію, Конгрес украïнських націоналістів і ін., та центристський, до якого належать соціал-демократична партія Украïни (об’єднана), Народно-демократична партія, партія зелених Украïни, тощо. Головною метою діяльності усіх партій є підготовка до боротьби на парламентських і президентських виборах. Важливими віхами суспільно-політичного життя в Украïні були президентські вибори. В умовах перехідного періоду, відсутністі Конституціï Украïни, неокресленості компетенцій і функцій Президента і Верховноï Ради між ними виникла гостра конфронтація, що закінчилася кризою влади 1994 року. Перший Президент Украïни Леонід Кравчук і Верховна Рада 12 скликання (1990 – 1994 рр.) достроково припинили повноваження. Навесні 1994 року відбулися нові вибори до Верховноï Ради, а влітку того ж року – вибори Президента Украïни. Переміг Леонід Кучма, якого вдруге обрали президентом в 1999 році. В 1996 році нарешті завершився тривалий конституційний процес, розпочатий ще в червні 1991 року. Після запеклих суперечок і багаторазового голосування вранці 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла першу Конституцію незалежноï Украïни. Незважаючи на ïï недосконалість, це був важливий крок у формуванні політичноï націï. За роки незалежності найбільш вагомих результатів Украïна досягла на зовнішньо-політичному відтінку. Особливе значення для зовнішньоï політики Украïни мають стосунки з краïнами СНД і, насамперед, з Російською Федерацією. У 1992 – 1997 рр. ці відносини були затьмарені проблемами заборгованості Украïни, статусу Криму і Севастополя, російськомовного населення. Але 30 травня 1997 року було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Украïною, який розв’язав найбільш болючі питання і вивів рівноправних партнерів на перспективний цивілізований шлях добросусідства. Суть зовнішньоï політики Украïни сьогодні полягає у принциповій відмові від конфронтаціï і в активному, динамічному розвіткові світового співробітництва. Соціально-політичне життя України на початку ХХІ століття в результаті дії комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників набуло такого небаченого за всю нетривалу історію незалежності динамізму, що з’явилися підстави констатувати переростання “номенклатурної” стадії (1991-2000 рр.) третьої української революції в стадію “демократичну” (2001-2005 рр.), яка отримала назву “помаранчевої революції”. Головною причиною її постала гостра соціально-економічна криза кінця ХХ – початку ХХІ століття, пов’язана з формуванням тіньової економіки, що становила загрозу для економічної безпеки держави. економічній безпеці України примусила Президента Л.Кучму 22 грудня 1999 р. призначити новий уряд, який очолив колишній голова правління національного банку Віктор Ющенко. Свідченням правильності обраного урядом В.Ющенко курсу стало прискорення темпів економічного зростання, яке було найвищим серед усіх країн СНД, і підвищення, хоча і повільне, реальних доходів громадян України. Однак несподівано, 26 квітня 2001 р. уряд В.Ющенка було відправлено у відставку. Пояснюється це тим, що своєю економічною політикою В.Ющенко викликав незадоволення олігархів, які почали втрачати баснословні, злочинні надприбутки, та комуністів, для яких поліпшення життя народу значно зменшувало електоральні можливості. Соціально-економічна ситуація кінця ХХ століття загострилася внаслідок політичної кризи, яка охопила Україну на початку ХХІ століття. Вона була спричинена загибеллю відомого українського опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Восени 2002 року конфронтація між пропрезидентськими та опозиційними силами набула особливої гостроти. 16 вересня 2002 року, в день загибелі Георгія Гонгадзе на Європейській площі в Києві опозиція провела велелюдні Всеукраїнські народні збори “Повстань Україно!”, які перетворилися у тривалу акцію суспільного протесту за участю десятків тисяч громадян міст та сіл України, і стали перманентним рухом опозиційних сил, які все рішуче вимагали відставки Президента.