костюк ПРО ЛЮБЧЕНКО

Поет юності і сили

455

Це був психологічний вихід зі страшної задухи дійсності, це давало перспективи, підсилювало віру, збуджувало новий оптимізм. І все це кладе свою познаку на творчість Любчен- ка. В цьому теж часткова причина його оптимізму.

До того ж він, в силу йому тільки властивої ментальності, не так кричуще реагує на наші поразки і жертви цього часу, а ще з більшим спокоєм, з більшою вірою і певністю підкрес­лює наші невичерпні, незважаючи ні на що, творчі можли­вості і перспективи.

Коли ми, для прикладу, візьмемо такі його речі, написані вже після 1926 року, як «Образа», «Ворог», «Кров», «Два ли­сти», «Кострига», нарешті, «Вертеп», то побачимо, що саме через ці твори з дивним внутрішнім вогнем і зовнішнім філо­софським, інколи ніби холодним, спокоєм безстрасного спо­стерігача найтрагічніших епізодів життя народу нашого, про­ходить оптимізм і незламна віра в наших людей, у безсмерт­ну відпорність їхнього духу.

Яку б тему, що безпосередньо зв’язана з страшним буттям українського народу тих вікопомних 30-их років, — чи то початки колективізації, масового винищування селян під гас­лом «ліквідації куркуля як класу», чи то безнадійний трагіч­ний опір нашого народу проти нового закріпачення і раб­ства («Кострига», «Ворог», «Кров»), чи то хвилюючі питан­ня нашого державно-політичного і правного існування на планеті («Вертеп»), чи то проблеми моралі і людської гідності в радянських умовах («Образа») — яку б із цих гем не роз­робляв він, ніде у Любченка трагізм, безвихідь, розпач і зне­віра не лежать в основі його новел. Навпаки, він з подиву гідним спокоєм використовує цю трагедію людську як фон, як тло, на якому вирізьблює характери, типи українського народу та дивогідну відпорність їхнього невмирущого духу.

Справді, ось оповідання про те, як у селянина забирають останній хліб і він стоїть перед перспективою неминучої го­лодної смерті, але не це головне у Любченковому трактуванні; ні, це можна відчути, але головне у нього — психологічний образ нашого селянина, непохитного і твердого, як криця, який знає, що при всіх умовах для ворога хліба у нього «нема» («Кострига»); або ось у селянина вже все забрали і нарешті

456

Григорій Костюк

хочуть одібрати єдине, що в нього залишилося — випещено­го ще з лошатка, найулюбленішого коня, — і знову ж таки, в Любченковому трактуванні цієї теми, головне — не ті злидні, не те беззаконня, що, як спрут, обсотує цього чесного трудів­ника; головне — знову ж таки психологічний образ селянина нашого, твердого і послідовного в своїх рішеннях: коли так беззаконно мають забрати мого найулюбленішого коня і пе­редати в чужі негідні руки, то краще я його вб’ю. І він твердо і послідовно виконує свій задум («Ворог»),

Автор цим трактуванням і цими образами ніби хоче ска­зати нам: то нічого, що святкує перемогу «всесоюзний хам», то нічого, що держава використовує такі диявольські мето­ди, таке нечуване беззаконня, таке цинічне знущання з прав людини! То нічого! Не плачте, не стогніть, не впадайте в роз­пач. Дивіться в глибини життя. Гляньте, які наші люди, які їхні характери, яка сила! В цьому наша витривалість і вічність. Це джерело оптимізму і Аркадія Любченка.

«Хай живе все, що ненавидить морок і любить силу, все, що не знає супокою і зневіри!» — каже у своєму «Вертепі» Любченко.

Наше життя «визнає тільки сміливих і здібних. Воно об­даровує ласкою тільки імкливих та енергійних. І воно нена­видить усіх, що кволі і зневірені». Це так само з його «Верте­пу» — повісті, що відкриває новий вищий ступінь у повній шукань творчості Аркадія Любченка. «Вертеп» — це синтез. Тут і письменницька лабораторія з творчими експеримента­ми, і глибока філософська думка, і вся багатогранна, коло­ритна, багатолика і трагічна наша сучасність. Складна сим­воліка образів, різьблена, справді філігранна мова, подекуди легка іронія, сарказм, загравання з читачем, що поступово у певних місцях то переходить у справжній величний пафос, то в глибоку, меланхолійну лірику присмерків, спалахи ненависті переходять у ніжність і людяність почувань. Це поема про Україну. її велич, шляхи її оновлення, поразок і перемог. Це поема про дужий, міцний народ наш, про наших мистців, що своїм пензлем завойовують світ, про наших дітей, що знають горе і радість, але мусять бути дужими, бо їм належить май­бутнє. Про нашу молодь, що «напоєна південним сонцем.

ГІоет юності і сили

457

насичена південною свіжиною й завзяттям, молодь, що ніко­ли не схилить голови, що ступає твердо, дивиться сміливо, — вона в своїй більшості кріпка, як сама земля».

У цьому — весь Любченко. І як мистець, і як громадянин, і як людина. Він був і залишився назавжди незмінним прапо­роносцем творчого оптимізму, можливо, своєрідної течії, коли хочете, в загальному буревійному річищі АКТИВНОГО РО­МАНТИЗМУ.

Він залишається і залишиться назавжди поетом «днів юності» нашої молодої нації, поетом «буремної путі» її.