«Втрата певних традиційних цінностей є тільки благом»

— Віртуальна, «уявна» реальність, створювана електронними комунікаціями, розширюючи творчі можливості людини, виступає водночас і руйнівником традиційних цінностей, як-от родових зв’язків. Як ви гадаєте, які втрати несе нам технічний прогрес?

— З одного боку, мені імпонує технічний прогрес, а з іншого — я, мабуть, таки консервативна людина. Наприклад, я не дозволяю своїй дочці надто захоплюватися комп’ютером. Я б не хотіла, щоб вона якимось чином користувалася в своїх одинадцять років віртуальною реальністю. Мені здається, що це вбиває почуття, руйнує психіку. Думаю, що всі новації мусять бути поєднані зі «старомодними» цінностями, як-от справжня природа, дерева, які ростуть із землі, а не з’являються з екрану, чи справжня жива істота, а не електронна іграшка — ті ж «динозаврики» чи «курчатка», яких «доглядають» наші діти. Мені здається, що комп’ютерну програму не треба любити — до неї треба ставитися раціонально, користуватися нею, а не прив’язуватися емоційно до штучних речей.

Якщо продовження прогресу — втрата мови, то це є жахливим ударом, оскільки без мови не буде національної ідентичності, без ідентичності не буде взагалі української цивілізації, не буде держави, економічного прогресу — нічого не буде. Це один бік. Якщо говорити про певні традиційні цінності, то втрата їх є лише здобутком. Бо якщо вважати традиційною цінністю те, що в селі майже кожен чоловік б’є жінку, й вона, бідолашна, не знає куди подітися, а тоді в неділю вони удвох ідуть до церкви, гарно вбрані, то мені такі цінності просто огидні. Це окрема велика тема, але мені здається, що цивілізація й полягає в тому, що одні цінності втрачаються, а інші набуваються.

— Це ще й, як на мене, проблема якогось лицемірства й цинізму...

— Безперечно. Усяка патріархальна культура має в собі цинізм і лицемірство. У ній завжди є поверхова краса, а в глибині можуть ховатися наруга й знущання сильного над слабшим. Так що в мене дуже амбівалентне ставлення до традиції. Я взагалі не люблю поверхових речей, поверхова народна культура, поверхова національна культура, солодкава, патетична мені чужі. І я не хочу, щоб сучасний образ України був з нею пов’язаний. У моєму розумінні Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується. Це не значить, що перестануть існувати народні хори, але самі культурні цінності мають стати ліберальнішими. І важливо, щоб речі було названо своїми іменами — і тут якраз фемінізм є дуже непоганим інструментом...

«Квіти на 8 березня утверджують другорядність жінки»

— Але ж щодо цього терміну існує упередження, більше того, він викликає спротив...

— Безперечно, бо йдеться про владу — суспільну, економічну, родинну. А де є влада — за неї точиться боротьба. Й одна частина, скажімо, чоловіча, а іноді навіть жіноча частина, яка зацікавлена в збереженні статус-кво, не може прийняти людей, які хочуть зруйнувати цю модель влади й запропонувати іншу, тому що партнерство — це теж владні стосунки. На цій основі виникає ненависть тих, хто при владі і не хоче нею ділитися. Деякі письменники-класики, які заявляють про свою ненависть до фемінізму, знають, що феміністичний аналіз може зруйнувати їхній інтелектуальний авторитет детальним вивченням їхньої творчості.

Цивілізований і ліберальний Захід це все уже пережив, осмислив і живе за принципами партнерства і рівноправності статей. А хто не живе за ними — той є предметом загального осуду. Скажімо, в американському, канадському, англійському світі в університетському середовищі за сумнівний комплімент студентці викладач може і роботу втратити. Це стало загальною нормою. А ми ще живемо в епоху «цілуйручок» і компліментів, які є абсолютно фальшивими. Компліменти, тости «за дам», квіти на 8 березня — всі ці атрибути нашої загальної культури утверджують нерівність, другорядність жінки.

Наші жіночі організації існують на старомодних, традиційних патріархальних засадах. Там рідко зустрінеш людину, якій менше сорока років. Хоча з’являються й наукові гендерні центри, скажімо, в Харкові, Києві, Львові, де працюють молоді науковці, що вносять динаміку. Звичайно, динаміка не є питанням віку, це питання цінностей. Але присутність будь у чому молодих студентських облич завжди дає якусь надію. Принаймні, для мене це лакмус.

Інша справа, що є жінки, які просто вважають, що досить бути «шиєю», на якій сидить чоловік: «я повертаю «шию», і він робить те, що я хочу». Це солодка самоомана, небезпечна філософія. Ми всі знаємо, які життєві крахи трапляються в жінок, котрі не мають власної ідентичності.

Фемінізм — це суспільна філософія, частина загальної ліберальної філософії, ліберальної традиції. Де вони в нас? Хто пам’ятає англійських філософів XVIII чи початку ХІХ століття, які обгрунтували ідеї поваги до приватної власності, до особи, до жінки, до дитини? Ніхто не пам’ятає. Ліберальні цінності, включно з феміністичними, у нашому світі практично відсутні.