18

Тема 3. Проблеми статусу учасників цивільного процесу.

ПЛАН:

1. Проблеми цивільного процесуального положення осіб, які беруть участь у справі.

2. Проблеми цивільного процесуального положення інших учасників процесу.

1. Проблеми цивільного процесуального положення осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст.26 ЦПК у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.

Разом з цим, згідно з Розділом ІІ ЦПК особами, які беруть участь у справі наказного провадження, є стягувач та боржник.

Відповідно до положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси та брати участь у цих справах. Такі випадки передбачені, зокрема, в законах України від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру», від 25.06.1991 р. № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища, від 12.05.1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції Закону від 01.12.2005 р. № 3161-IV), від 03.07.1996 р. № 270/96-ВР «Про рекламу» (у редакції Закону від 11.07.2003 р. № 1121-IV).

ЦПК України не передбачає можливості заміни позивача за ініціативою суду.

Пред’явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ст.33 ЦПК України. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред’явлено позов, суд за заявою позивача замінює неналежного відповідача. Також ця норма передбачає можливість залучення співвідповідача на підставі клопотання позивача. З норми ч.1 ст.33 ЦПК України Законом України від 07.07.2010 р. було виключено правило, за яким, у разі, якщо позивач не погоджується на заміну неналежного відповідача, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи.

Остання норма була об’єктом критики з огляду на те, що при процесуальній співучасті права співвідповідачів не повинні виключати одне одного, а обов’язок одного співвідповідача не може виключати обов’язків інших співвідповідачів. При встановленні ж наявності обов’язку перед позивачем у належного відповідача автоматично виключається можливість наявності обов’язку у неналежного відповідача, а отже, співучасть у такому випадку не виникає¹.

За буквальним розумінням змісту норми ч.1 ст.33 ЦПК України виходить, що суду не надається права залучати без клопотання позивача належного відповідача до справи у якості співвідповідача.

Разом з цим, більш обґрунтованим було формулювання відповідних положень у ЦПК України 1963 р., у ч.3 ст.105 якого використовувався термін «другий відповідач»², в якості якого суд залучав належного відповідача, якщо проти заміни неналежного відповідача позивач заперечував.

Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача.

Згідно з п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. № 1 відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

Якщо позов пред’явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі ст. 21 Закону України від 16.11.1992 № 2782-XII «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакція або інша установа, яка виконує її функції, здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації. Редакція діє на підставі свого статуту та реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками). Редакція друкованого засобу масової інформації набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

У разі, коли редакція друкованого засобу масової інформації не має статусу юридичної особи, належним відповідачем є юридична особа, структурним підрозділом якої є редакція. Якщо редакція не є структурним підрозділом юридичної особи, то належним відповідачем виступає засновник друкованого засобу масової інформації (п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

Згідно зі ст.17 Закону України від 23.09.1997 № 540/97- ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» у разі відшкодування, відповідно до Цивільного кодексу України, журналістом і засобом масової інформації заподіяної ними моральної (немайнової) шкоди на них покладається солідарна відповідальність з урахуванням міри вини кожного.

У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем.

При опублікуванні чи іншому поширенні оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової інформації.

У п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 №5 зауважується, що якщо позивач заявляє вимоги до одного з належних відповідачів, які спільно поширили недостовірну інформацію, суд вправі залучити до участі у справі іншого співвідповідача лише у разі неможливості розгляду справи без його участі. Разом з цим, ст.33 ЦПК України вже не надає суду право залучати за власної ініціативи співвідповідача.

Відповідно до Листа Верховного Суду від 24.11.2008 «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при вирішенні справ необхідно правильно визначати склад осіб, які повинні брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на стороні відповідача. Суди мають більше уваги звертати на процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб. Разом з цим, якщо ч.2 ст.35 ЦПК України надає суду право залучати третіх осіб без самостійних вимог, то ст.33 ЦПК України такого права суду не надає.

Відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює. Враховуючи, що розгляд справи може вплинути на права та обов’язки цієї особи, остання може бути залучена до участі у справі в порядку, передбаченому ст.36 ЦПК (п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача суд повинен з’ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов’язків, то належним відповідачем є саме вона.

Відповідно до п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.

Відповідно до абз. 3 ч.4 ст. 277 ЦК судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо). У такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження. Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК.

Як роз’яснюється у п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» від 04.06.2010 № 5 у справах про захист авторського права і (або) суміжних прав позивачами є: автори творів, їх спадкоємці та особи, які набули права на твори відповідно до договору чи закону (суб’єкти авторського права); виконавці творів, їх спадкоємці та особи, які набули суміжні права відповідно до договору чи закону щодо виконань; виробники фонограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм; виробники відеограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо відеограм; організації мовлення та їх правонаступники (суб’єкти суміжних прав); інші заінтересовані особи мають право в разі смерті автора та за відсутності уповноваженої ним особи звернутися до суду з позовом про охорону недоторканності твору (ч.2 ст. 439 ЦК).

Відповідно до ст. 45 Закону № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» суб’єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто, через свого повіреного, через організацію колективного управління.

Згідно з підпунктом «г» ч.1 ст. 49 Закону № 3792-XII організації колективного управління повинні виконувати від імені суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень, зокрема, таку функцію: звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів. При цьому окреме доручення для представництва в суді не є обов’язковим.

Проте така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки вона звертається до суду в порядку, передбаченому ст. 45 ЦПК, за захистом прав суб’єктів авторського і (або) суміжних прав, а не своїх прав. Позивачем у таких випадках буде суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, на захист інтересів якого звернулася організація.

Документами, які підтверджують право організації на звернення до суду за захистом авторського і (або) суміжних прав, є: свідоцтво про облік організації колективного управління; Статут; договір із суб’єктом авторського права і (або) суміжних прав на управління майновими правами на колективній основі; у певних випадках – договір з аналогічними іноземними організаціями, що управляють такими ж правами, чи довіреність.

Якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (за винятком, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (його ім’я чи назва мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім’я і не заявить про своє авторство (ч.4 ст. 11 Закону № 3792-XII).

Якщо автор такого твору не розкриє своє ім’я або не заявить про своє авторство до вирішення справи по суті, суд ухвалює рішення про задоволення позову на користь видавця, який у подальшому передає стягнуте за рішенням суду автору або іншій особі, якій належать авторські майнові права на відповідний твір.

Згідно зі ст.14 Закону № 3792-XII особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, вони охороняються безстроково.

У зв’язку з цим автор твору є належним позивачем за позовом про заборону дій щодо використання твору, що порушують його особисті немайнові права, незалежно від того, що майнові права передано (відчужено) (ст.31 Закону № 3792-XII) чи передано право на використання твору іншій особі (ст.32 Закону № 3792-XII), якщо ця особа не здійснює захист цього права (ст.52 Закону № 3792-XII).

Разом з тим право на відшкодування збитків (майнової шкоди), або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права, або виплату компенсації залишається за особою, якій у зазначених випадках передані (відчужені) майнові права чи передані виключні права на використання твору. Автор має право вимагати відшкодування моральної шкоди.

Належним відповідачем у справі про захист авторського права і (або) суміжних прав є особа, яка своїми діями порушила особисті немайнові чи майнові права суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав (п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав»).

Відповідно до ст.4 Закону України «Про видавничу справу» відносини у сфері видавничої справи регулюються, зокрема, Законом № 3792-XII, згідно з яким видавець зобов’язаний дотримуватись норм авторського права (ст.20 Закону «Про видавничу справу»). Таким чином, здійснюючи видавничу діяльність, видавець, що надав виготовлювачу видавничої продукції оригінал-макет твору для його друку, буде належним відповідачем у разі порушення прав автора твору.

Виготовлювач видавничої продукції (типографія) здійснює лише технічні функції при виданні твору. Проте виготовлення без дозволу замовника додаткового тиражу видання не допускається (ст. 21 Закону «Про видавничу справу»). У разі, якщо виготовлювач видавничої продукції, наприклад, зі своєї ініціативи збільшив замовлений тираж твору чи виконав замовлення видавця без дозволу правоволодільця, він також має відповідати за порушення авторського права. Таку ж відповідальність виготовлювач несе за інші дії, зазначені в ст. 21 Закону «Про видавничу справу».

Як співвідповідачі можуть залучатися кілька осіб, які, залежно від характеру порушення майнових прав суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав, несуть солідарну або часткову відповідальність.

На практиці виникають проблеми щодо визначення сторін у справі про визнання публічних торгів недійсними.

Наприклад, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні скаргу К. про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 14 лютого 2005 р., ухвали апеляційного суду Хмельницької області від 11 травня 2005 р. й ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 липня 2006 р. у справі за позовом О. до спеціалізованого державного підприємства «Укрспец’юст» (далі – СДП) в особі Хмельницької філії СДП, третя особа – Відділ державної виконавчої служби Нетішинського міського управління юстиції Хмельницької області (далі – ВДВС) про визнання прилюдних торгів з реалізації майна недійсними, заяву ухвалою від 25 травня 2007 р. задовольнила з огляду на таке. .

У жовтні 2004 р. О. звернувся до суду з позовом про визнання прилюдних торгів із реалізації майна недійсними, посилаючись на те, що реалізація Хмельницькою філією СДП належних йому ¹⁰/₁₀₀ частин нежитлових приміщень відбулася з порушенням законодавства.

Нетішинський міський суд Хмельницької області рішенням, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області, позов задовольнив.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 18 липня 2006 р. касаційну скаргу СДП, до якої приєднався К., відхилила, а судові рішення залишила без змін.

27.12.2006 р. до Верховного Суду України надійшла зазначена вище скарга, в якій К. ставив питання про перегляд усіх судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами з посиланням на неоднакове застосування одного й того самого положення закону. При цьому К. як приклад неоднакового застосування норм процесуального права долучив ухвалу Верховного Суду України від 27.08.2003 р. у справі про визнання прилюдних торгів недійсними (справа № 6-15174кс02).

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів вважає, що в цьому випадку має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 102, 105 чинного на час розгляду справи ЦПК 1963 р. та ст.ст.30, 33, 338 ЦПК, які передбачають участь у справі належних осіб та наслідки недодержання цього положення.

Колегія суддів також установила, що в обох справах предметом судового спору є питання визнання недійсними торгів із продажу приміщень (квартири й нежитлових приміщень).

Верховний Суд України ухвалою від 27.08.2003 р. у справі про визнання недійсними торгів із продажу квартири визначив, що сторонами у справі мають бути: продавець – відділ державної виконавчої служби в особі спеціалізованої організації, що організовує та проводить прилюдні торги за договором із державною виконавчою службою, і покупець – учасник прилюдних торгів, для яких настали наслідки угоди і можуть наступати наслідки визнання угоди недійсною.

У справі, яка розглядається, всупереч наведеному застосуванню правової норми у зазначеній вище справі суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій, якими визнано недійсними публічні торги без залучення до участі у справі як відповідачів: продавця – ВДВС та покупця – К., що згідно з п. 4 ст. 338 ЦПК мало б тягнути обов’язкове скасування ухвалених у справі судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У ЦПК України відсутня окрема правова норма, яка б передбачала процесуальні права і обов’язки, а також процесуальний статус у процесі особи, яка не брала участі у справі, стосовно прав та обов’язків якої судом було вирішене питання. Слід підтримати пропозицію щодо усунення цієї прогалини у процесуальному законодавстві³.

Як роз’яснюється у п.26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі ст.ст. 358, 361 та 362 ЦК України відповідно до ч.2 ст. 35 ЦПК України залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.

Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до ч.2 ст. 369 ЦК до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до ч.4 ст. 369 ЦК України можуть пред’явити позов про визнання такого правочину недійсним.

Недотримання вимог ст. 362 ЦК України у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов’язків покупця.

Згідно із ст.ст. 1281 та 1282 ЦК України вимоги, пов’язані з визнанням правочинів недійсними, можуть пред’являтися також кредиторами спадкодавця до спадкоємців сторони правочину. У цьому разі спадкоємці зобов’язані задовольнити такі вимоги у межах вартості успадкованого майна за умови дотримання норм про пред’явлення вимог (ст. 1281 ЦК України).

За результатами проведеного Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ Узагальнення судової практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, найчастіше трапляються випадки пред’явлення позову до неналежного позивача чи відповідача.

ЗАТ «Донецьксталь» звернувся до суду з позовною заявою до Ф. про відшкодування шкоди. Рішенням Київського районного суду м. Донецька від 30 липня 2010 року ЗАТ «Донецьксталь» у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що ЗАТ «Донецьксталь» не є власником автомобіля, який було пошкоджено з вини відповідача. Крім того, власнику автомобіля ТОВ «САВІ» – страховою компанією, з якою Ф. перебував у договірних відносинах, було виплачено страхове відшкодування в сумі 24 990 грн. За вказаних обставин, на думку суду, позовні вимоги ЗАТ «Донекцьксталь» є необґрунтованими.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилався на те, що, відмовляючи у задоволенні позову з підстав неналежності позивача (ЗАТ «Донецьксталь» не є власниками автомобіля), суд не звернув уваги, що на день ДТП ЗАТ «Донецьксталь» володіло автомобілем на законних підставах, оскільки між ним та власником автомобіля, яким є ТОВ «САВІ», було укладено договір оренди, згідно з яким всі види ремонтних робіт проводяться за рахунок орендаря.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 листопада 2010 року рішення районного суду скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги позивача задоволені частково.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції стало порушення судом норм матеріального права, зокрема, судом не враховано вимоги п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України та абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» №6 від 27 березня 1992 року (в редакції станом на день виникнення спірних правовідносин), згідно з якими під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Оскільки на день ДТП між позивачем та власником автомобіля «Мерседес S-500» ТОВ «САВІ» існували договірні відносини (було укладено договір оренди), то ЗАТ «Донецьксталь» на законних підставах володіло джерелом підвищеної небезпеки. Згідно з умовами договору оренди на ЗАТ «Донецьксталь» було покладено обов’язок щодо всіх видів ремонту автомобіля.

Оскільки судом достовірно було встановлено, що позивач володіє транспортним засобом, пошкодженим у результаті ДТП, на законних підставах (договір оренди), фактично за власні кошти відремонтував автомобіль (що не суперечить умовам договору оренди), то у суду першої інстанції не було підстав для відмови у задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач не є власником автомобілю.

Загалом, позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2011 року скасовано рішення Маневицького районного суду Волинської області від 30 грудня 2010 року в частині відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат. У позові Г. до Я. про відшкодування шкоди відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що винними діями відповідача Я. позивачеві Г. було завдано матеріальну шкоду. Однак такі висновки суду не відповідають обставинам справи, оскільки відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу власником пошкодженого майна є дружина водія Г., а останній лише наділений правом керування.

Як вбачається з матеріалів справи, всі витрати на ремонт та придбання запасних частин автомобіля понесла власниця автомобіля, на що суд не звернув уваги та задовольнив позовні вимоги про стягнення понесених витрат у зв’язку з пошкодженням автомобіля.

Отже, у Г. є речове право на пред’явлення позову про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, але не будучи власником автомобіля, Г. мав би довести, що саме йому завдано шкоду і він поніс витрати на ремонт автомобіля.

Таким чином, через невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права рішення суду першої інстанції скасовано апеляційним судом з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Як роз’ясняється в Узагальненні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010–2011 роках, з’ясувавши, що позов пред’явлено до неналежного відповідача, суд має роз’яснити позивачеві право на подачу заяви про заміну відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача. У випадку коли позивач після відповідних роз’яснень не подав вказану заяву, суд відповідно до ч. 5 ст. 36 ЦПК України має вирішити питання про залучення цих осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Відповідачем за таких правовідносин виступають: володілець транспортного засобу; винна особа-володілець транспортного засобу; винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом; власник (володілець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним; роботодавець – за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов’язків; страхова компанія – за шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених ст.ст. 1178, 1179, 1183, 1186 ЦК України та ст.ст. 1187, 1188 ЦК України.

Факт наявності між володільцем та особою, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби України тощо). Не впливають на виникнення обов’язку володільця джерела підвищеної небезпеки з відшкодування заподіяної ним шкоди наступні обставини: 1) в який час було вчинено заподіяння шкоди – службовий або неслужбовий; 2) чи було джерело підвищеної небезпеки ввірено працівникові у процесі виконання ним трудових обов’язків, або він самовільно, неправомірно використав його у своїх особистих цілях. Проте у разі якщо громадянинові було заборонено керувати транспортним засобом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і обов’язок відшкодувати шкоду буде покладено на винну особу (ст. 1187 ЦК України) (Узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010–2011 роках).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.32 Постанови Пленуму від 30.03.2012 №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснив, що при вирішенні спорів щодо виконання зобов’язань за кредитним договором у випадку смерті боржника/позичальника за наявності поручителя чи спадкоємців суди мають враховувати, що відповідно до положення ст. 1282 ЦК спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. При цьому спадкоємці несуть зобов’язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов’язання фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями.

Поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника (статті 553–554 ЦК), а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено у договорі поруки.

Відповідно до статті 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником, а згідно зі статтею 607 ЦК зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.

Таким чином на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі у договорі поруки.

При цьому, як роз’яснюється у п. 33 зазначеної Постанови, у разі смерті поручителя (крім випадків майнової поруки), враховуючи положення ст.607, ч.1 ст. 608 ЦК, а також сутності поруки як особистого зобов’язання відповідати за належне виконання основного зобов’язання, спадкоємці поручителя не є солідарними боржниками за кредитним договором.

При вирішенні спорів, що виникли з приводу кредитних зобов’язань, забезпечених іпотекою слід також враховувати, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, суди мають враховувати, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (ст. 23 Закону України «Про іпотеку»). Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця переходять не лише права та обов’язки іпотекодавця, а й обов’язки за основним зобов’язанням у межах вартості спадкового майна (п. 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»).

Як роз’яснюється у п.п. 5, 17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» відповідно до вимог ст.376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об’єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (ст.391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (ч. 4 ст. 376 і ст. 391 ЦК). Таке право належить і особі, права якої порушено, зокрема, власникам (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених ст. 391, 396 ЦК, ст. 103 ЗК. Відповідно до положень ст. 38 Закону України ««Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об’єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об’єкта є неможливою.

Позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на чужій земельній ділянці може бути пред’явлено до органу державної влади або органу місцевого самоврядування та власника (користувача) земельної ділянки у випадку забудови на земельній ділянці, яка належить до державної чи комунальної власності або фізичній чи юридичній особі. У разі пред’явлення позову про визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості до неналежного відповідача (наприклад, до бюро технічної інвентаризації чи лише до певної фізичної особи) суд залежно від предмета позову та обставин справи у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК, має вирішити питання про його заміну на належного відповідача або із власної ініціативи у порядку, передбаченому частиною другою статті 35 ЦПК, залучає відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову, також відповідно до частини третьої статті 45 ЦПК залучає до участі у справі відповідну інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю для надання висновків на виконання її повноважень (п. 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)»).