Тема 3. Проблемні питання особистих немайнових відносин між членами сім’ї

Особисті немайнові права та обов’язки подружжя.

Проблемні питання визначення походження дитини від батьків. Проблеми сурогатного материнства. Оспорювання батьківства.

Вирішення спорів, пов’язаних з вихованням та місцем проживання дітей. Цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Проблемні питання позбавлення батьківських прав та відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав.

Проблемні питання влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тема 4. Проблемні питання майнових відносин членів сім’ї

Право особистої приватної власності дружини та чоловіка. Правовий режим земельних ділянок та житла, набутих чоловіком, дружиною внаслідок приватизації.

Право спільної сумісної власності подружжя. Корпоративні права подружжя. Правовий режим кредитних коштів, одержаних одним із подружжя у шлюбі.

Спільна власність подружжя на житло за нормами СК та ЦК України. Проблемні питання поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Правовідносини батьків та дітей з приводу майна. Укладення батьками правочинів щодо майна дітей.

Проблемні питання утримання (аліментування) учасників сімейних правовідносин. Відповідальність за прострочення сплати аліментів.

4. Тези лекцій Розділ 1. Сімейне право: проблеми теорії та практики

1. Проблема визначення місця сімейного права в системі права

Питання про місце сімейного права в системі права України належить до числа найбільш дискусійних. Особливої актуальності це питання набрало в умовах проведеної кодифікації цивільного та сімейного законодавства. Радянська правова доктрина вважала, що сімейне право, створюючи єдину і чітку систему, входить в якості складової самостійної галузі в загальну систему права. У сучасній юридичній літературі склалося два основних підходи щодо місця сімейного права в системі права і, відповідно, щодо галузевої приналежності відносин, які виникають між членами сім’ї: 1) сімейне право є підгалуззю цивільного права і, відповідно, сімейні правовідносини є різновидом цивільних¹; 2) сімейне право є самостійною галуззю права². Дискусія щодо самостійності сімейного права як галузі права триває вже не одне десятиріччя і залишатиметься однією з проблем сучасної цивілістики. Хоча слід зазначити, що за радянського періоду більшість вчених підтримували позицію саме самостійності сімейного права як галузі права³.

Частина 1 ст. 2 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. (далі – СК України) передбачає, що Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року⁴ (далі – ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Ще О. І. Загоровський наголошував, що сімейні відносини, подібні з іншими відносинами цивільного права – майновими, внаслідок приватно-правового характеру тих та інших істотно відрізняються від останніх наступними рисами: підставою майнових відносин є господарсько-економічні потреби, підстава правовідносин сімейних – потреби фізичної природи і морального почуття. Майнові відносини породжують майнові права, що служать джерелом панування над майном. Сімейні відносини породжують сімейні права, що ставлять у певну особисту залежність одного члена сімейного союзу від іншого, і створюють певне юридичне положення (status) для цих членів. Відносини майнові та відповідні їм права майнові легко вимірюються. У відносинах сімейних міра та рахунок прав неможливі в силу особливих властивостей цих відносин, більше моральних, чим юридичних. Звідси регулювання правом відносин сімейних набагато сутужніше, ніж відносин майнових⁵.

Вбачається, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка має свій предмет та метод правового регулювання, який не співпадає з предметом та методом цивільно-правового регулювання. Специфіка предмету сімейного права обумовлена, перш за все, специфікою сімейних відносин, які на відміну від цивільних правовідносин, в більшості своїй, мають особистий і тривалий характер, виникають між фізичними особами, пов’язаними між собою певним сімейним статусом. Метод сучасного сімейного права можна охарактеризувати як диспозитивно-імперативний метод регулювання, оскільки чинне сімейне законодавство України допускає укладення договору між членами сім’ї, якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. У той же час в чинному сімейному законодавстві збережено багато й імперативних засад регулювання сімейних відносин, зокрема, щодо обов’язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття і визначення мінімального розміру аліментів, щодо форми шлюбу тощо.

2. Сімейне право та норми моралі

Відповідно до ч. 9 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Отже, одним із принципів новітнього сімейного права є регулювання сімейних відносин відповідно до моральних засад суспільства. Згідно зі ст. 1 Закону України від 20.11.2003 р. № 1296-IV «Про захист суспільної моралі» суспільна мораль – система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. В той же самий час прийняття Сімейного кодексу України викликало гостру дискусію щодо “моральності” взагалі Сімейного кодексу України, про що вже йшла мова в роботах І.В. Жилінкової, Г. Миронової, З.В. Ромовської та інших правників. Та й назви статей у засобах масової інформації “Сімейний кодекс: ласкаво просимо у тенета!”, “Кого обрадує і кого налякає новий Сімейний кодекс” та інші самі говорять про гостроту проблеми.

Щодо морального підходу в регулюванні сімейних відносин то більше за все критику викликають такі положення СК України, як розповсюдження режиму спільності майна на чоловіка та жінку, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, надання можливості одному з фактичного подружжя отримувати аліменти від другого з фактичного подружжя, закріплення інституту сепарації (окремого проживання подружжя), визначення права подружжя на особисту свободу тощо. Зазначається, що тим самим СК України запроваджує „аморальність” поведінки подружжя, інших учасників сімейних правовідносин, оскільки допускає існування паралельно двох шлюбів: зареєстрованого та фактичного співжиття чоловіка та жінки, можливість народження дитини поза шлюбом.

Видається, що новий Сімейний кодекс України передбачає більш демократичні положення щодо права чоловіка та дружини подати спільну заяву до органу державної реєстрації актів цивільного стану про невизнання чоловіка батьком дитини (ч. 3 ст.122 СК України); права особи, яка вважає себе батьком дитини пред’явити до чоловіка жінки, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківство (ст. 129 СК України); права матері дитини на оспорювання батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України), і тим самим законодавчо врегульовує відносини, які в суспільстві існують „де факто”, бо ніхто не заперечуватиме, що фактичне співжиття чоловіка та жінки, народження дитини поза шлюбом – це вже звичайні явища сьогоднішнього суспільства, і закривати на це очі законодавцю, видається, не слід.

Хотілось би зазначити, що на сьогодні поняття „моральності поведінки” суспільством оцінюється неоднозначно, наприклад, співжиття і шлюб між особами однієї статі в Голандії, інших країнах Європи є поведінкою в межах моралі суспільства, для України ж це „аморальна поведінка”. У зв’язку з цим додатково хотілось би ще аргументувати позицію щодо „моральності” або „аморальності” народження дітей поза шлюбом або у шлюбі, але не від чоловіка, що за словами опонентів СК України „дозволяє” СК України. Ми чомусь забуваємо, критикуючи у цьому аспекті СК України, що відповідно до ч.1 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 9 Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному і міжнародному рівнях, прийнятої резолюцією 41/ 85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 року, передбачає, що Генеральна Асамблея проголошує право дитини знати про своє походження, якщо тільки це не суперечить найкращому забезпеченню інтересів дитини. Отже, визначення походження дитини та право дитини знати своє походження (від чоловіка матері, чи від іншого чоловіка) служать саме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, перш за все, як суб’єкта сімейних правовідносин.

Підсумовуючи, слід зазначити, що „моральність” або „аморальність” окремих положень СК України є достатньо оціночними поняттями, навіть з позиції моралі окремої людини, і тому не можна однозначно стверджувати про „аморальність”, або навпаки багато в чому ”моралізаторський тон” СК України.