4. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.

У процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта — акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Якщо суб'єкти права не в змозі самі реалізувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки, держава в особі компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад, стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя).

Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів, вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов'язки, а також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана і примусово.

Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання використовуються в таких випадках:

1) коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і обов'язків здійснюється органами держави, посадовими особами, а не учасниками відносин. Так, нормами про порядок надання відпусток робітникам і службовцям передбачається, що відпустка конкретній особі надається згідно з наказом адміністрації;

2) коли суб'єкти відносин, що регулюються, поводяться протиправне: порушують права, не виконують обов'язки. У цьому разі актом застосування норм права індивідуалізується юридична відповідальність, передбачена нормами права за їх порушення, тобто встановлюється персональна відповідальність правопорушників.

У всіх випадках акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав і обов'язків завершують правове регулювання. Саме тут відбувається «переведення» розпоряджень юридичних норм (спочатку виражених у правах і обов'язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин, на які було спрямовано правове регулювання.

Є ще 5 складова, яка пов’язана із кожною складовою МПР – суб’єктивна сторона МПР (правова свідомість і правова культура).

Правова свідомість – це форма суспільної свідомості, що представляє сукупність уявлень, поглядів, почуттів і переживань, які характеризують ставлення суспільства (в т.ч. і конкретних індивідів) до бажаного та/або дійсного права.

Правова культура (у широкому сенсі) – це якісний стан суспільства на конкретному етапі історичного розвитку, що виражається в широті, реальності та гарантованності прав людини, ефективності їх захисту, досконалості чинного законодавства, режимі законності в правотворчій та правореалізаційній діяльності, стабільності правопорядку, високому рівні правового виховання суспільства, ціннісному ставленні до правових пам'яток і традицій.

Правова культура (у вузькому сенсі) – це розуміння права, переконаність у його цінності та слідування йому.

35. Законність і правопорядок: поняття, співвідношення та значення в забезпеченні ефективності правового регулювання суспільних відносин.

Законність – це принцип і режим строгого, неухильного дотримання вимог правових норм всіма зобов’язаними особами.Зміст законності полягає в таких ознаках, як загальнообов'язко­вість права, високий рівень правосвідомості та правової культури в суспільстві, неухильне виконання правових норм з боку як грома­дян, так і державних органів; це той суспільний режим, за якого ді­яльність всіх суб'єктів заснована на законі, який носить правовий характер.

Правопорядок– це якісний стан упорядкованості відносин у суспільстві, заснований на праві та законності.

Режимзаконності забезпечує правопорядок. Правопорядок — це законність у дії, це реалізована законність.

Правопорядок — ємне поняття. Його види: громадський правопорядок (в громадських місцях), виробничий, трудовий, військовий, навчальний та інші. Правопорядок важливий в будь-якій сфері виробничого й суспільного життя. Не є винятком комерційна й банківська діяльність, торгівля й громадське харчування тощо. Хоча ці галузі завжди були і є особливо уразливі саме з огляду законності й правопорядку.

Правопорядок своїми неодмінними, необхідними передумовами має:

1. Досконале законодавство, що відображає потреби і інтереси громадян і суспільства, регулює відповідно до них суспільні відносини.

2. Неухильне виконання чинного законодавства усіма й повсюдно.

Лише у єдності ці передумови можуть створити надійні засади для правопорядку. Прийняття гарного закону — це лише початок, лише одна з умов законності і правопорядку. Закон тільки тоді виконує свою соціальну службову роль (функцію), коли він виконується всіма без винятку і повсюдно. Законність має підтримувати й зберігати демократію. Демократія без законності — річ неймовірна, оскільки законність — це принцип, глибинна суть якого полягає у рівності всіх перед законом. Що стосується державної влади, то дія цього принципу поширюється на всі її відгалуження — виконавчу, судову, а також й законодавчу владу.

Співвідношення законності й правопорядку — це їх взаємозв’язок, взаємовплив і взаємозумовленість. Законність і правопорядок перебувають між собою в тісному зв’язку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку. Порушення законності веде до ослаблення правопорядку.

Від рівня законності залежить рівень правопорядку. правопорядок складається як результат реалізації всіх правових розпоряджень відповідно до прин­ципу законності. Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність — умова правопорядку. Результатом впливу пра­ва на суспільні відносини, підсумком його дії і реалізації конкретних правових норм є певний порядок у суспільних відносинах, правовий порядок.

Правопорядок — підсумок правового регулювання, його реалізо­вана мета. Міцність правопорядку, його стабільність і непорушність забезпечується не формальною, а реальною законністю. У свою чер­гу правопорядок обумовлює зміст законотворчої діяльності, право­вий характер законів.