3.Антропосоциогенез (Anthroposoziogenese; Anthro-posociogenesis; Anthroposociogenese; от греч.— anthropos — человек, лат.— societas общество и греч. genesis — происхождение) — процесс перехода от биологической формы движения материи к социальной, являющейся неразрывным единством превращения животного в человека и объединения животных в человеческое общество. Антропогенез и социогенез — не два самостоятельных, параллельно протекающих процесса. Становление человека есть формирование его сущности. «Но сущность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокупность всех общественных отношений». Движущей силой антропосоциогенеза было развитие производственной деятельности. Возникнув, производственная деятель-ность потребовала и сделала неизбежным зарождение мышления, воли, языка и социальных, прежде всего про-изводственных, отношений.

5. Регіональна культура — поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні — це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами. Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль, і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Арабо-мусульманський культурний регіон

Африканський культурний регіон

Далекосхідний культурний регіон

Європейський культурний регіон

Індійський культурний регіон

Латиноамериканський культурний регіон

6. Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

Античний період

На розвиток і становлення культури важливий вплив мав період античності ( VI – V ст. до н.е. – II ст. н.е. ). Греки створили досконалу, для свого часу, систему освіти, що сформувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманізму, зверненя уваги на внутрішній світ людини. Ідеали людини стають провідними у культурному процесі.В період античності ( так званий афінський період ) великий вплив мають Платон і Аристотель. Платон з його поглядами на життя, що вся що існує в природі змінюється. Все що є матеріальним воно тим чи іншим чином підлягає руйнації, тільки ідеї вічні як душа. Через розум пізнає світ.

Середньовіччя

Епоха середньовіччя поділяється на:

1. Темні віки ( IV- VIII ст. )

2. Раннє середньовіччя ( VIII- XII ст. )

3. Пізнє середньовіччя ( XIII- XV ст. )

Цей період характеризується великим впливом церкви на все життя людини, боротьбою держави з церквою.

Якщо говорити про середні віки не можна не згадати Тома Аквінського (1225 – 1274 ) – вихованець Бернардинського монастиря, монах домінікан, магістр теології який говорив, що розум людині дається Богом, а віра іде з розуміння того, що дав тобі Бог. Віру можна досягти через розум. Його теологія стає священною наукою.

У цей період широкого поширення набуває:

1. Освіта. Зароджуються латинські міська та сільська література.

2. Лицарська поезія.

3. Поезія трубадурів

4. Готичний стиль в архітектурі

5. Університетська освіта

Просвітництво

Доба Просвітництва виникає в XVIIIст. Це період розуму. Ідеї про демократичні свободи. Свій початок Просвітництво бере ще в XVIIст. Спроба пояснити явища природи і життя. Велику роль відводять освіті. На перше місце ставиться механіка. Критикується існуючий державний лад.

Вольтер критикує церкву. Бог служить людині, а не людина Богу. Людина – найбільша цінність. Вольтер виступає проти війни. Рушійною силою прогресу є людський розум. Завдяки ідеям формуються закони, а закони формують відносини між людьми. Ідеал правління освітченний монарх.

Загалом це період звернення поглядів до людини розумної, освітченної та впевненої в собі, зменшується вплив церкви, розвивається наука.

Сучасна культура

В XX – XXIст. розвивається модерн та пост модернізм.

Модерн – це сукупність умов життя створених в епоху еволюції 60р.XXст. Початок виникнення сучасної науки. Формується індустріалізація суспільства.

В другій половині XXст. відбуваються зміни у розвитку індустріального суспільства спричинені науковою революцією та зростанням ролі науки та інформації.

7. Поняття культурної ідентифікації пов´язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття. Етнос (від грец. ethnos - плем´я, народ) - це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями.Вперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції 3. Фрейда. Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї "приналежності" або "спільності" і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з´єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею "коренів".

Національна свідомість і національна культура - неодмінні ознаки духовності народу. Статус проблеми вони дістають в умовах "суспільного нездоров´я". І цілком зрозуміло, що переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводяться вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Адже духовність є індикатором соціальної гармонії. Разом з тим слід думати, що національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об´єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності. Наша сучасність визначається драматизмом означених проблем. І це стосується не лише України та країн пострадянського простору, а й порівняно стабільних країн Західної Європи, охоплених багатоаспектними процесами економічної інтеграції. Адже збереження національної ідентичності є зворотнім боком цих процесів. Отже, практичною і теоретичною потребою постає дослідження проблем національного у їх зв´язку із загальнолюдським.

8. Уже при рождении индивид получает социальный статус, вытекающий из статуса его семьи, родителей. Рождение ребенка имеет, таким образом, не только биологический или демографический аспект, но и социокультурный. Именно поэтому во всех культурах вскоре после рождения производятся различного рода обряды, означающие посвящение ребенка в культуру данного коллектива и общества. Статус рождения настолько важен, что к некоторым его аспектам индивид остается приписанным всю свою жизнь (этничность, сословность, кастовость). И, конечно, индивид остается «приписанным» культурно к своим биологическим особенностям: пол, раса. По мере своего взросления индивид включается во все новые и новые сферы общения. Эти переходы фиксируют важнейшие этапы жизненного пути человека и сопровождаются соответствующими культурными «метами» и знаками (дни рождения,  поступление в школу, совершеннолетие, призыв в армию, вступление в брак). Культура – один из важнейших факторов структуризации общества, столь же необходимый, как и экономические или политические механизмы. Если в экономике основой отношений выступает собственность, в политике – власть, то в культуре такой основой являются нормы, ценности и значения.

11. Восток – это ряд цивилизаций, отличающихся друг от друга культурных традиций, наиболее значимые среди которых – индо-буддийская, китайско-конфуцианская, арабо-мусульманская. Изначально ранние цивилизации Востока отличали сходные условия существования: они сложились в зоне субтропического климата, в бассейнах великих рек, при господстве верховной государственной собственности на средства производства, неразвитости горизонтальных связей и неглубокой дифференцированности общества. Восточные общества называют этатистскими обществами за колоссальную роль в их жизни государства. Наличие верховной собственности государства на землю как основное средств производства породило неразвитость института частной собственности и так называемый «азиатский способ производства», при котором основной социальной и производительной ячейкой общества является община. Замкнутость, автаркизм последней определяли медленные темпы развития восточного общества, патриархальность и общинность уклада жизни, коллективизм сознания. Для восточного общества характерен социоцентричный тип сознания, основанный на признании безоговорочной ценности власти, которой должно подчиняться без постижения ее смысла и критики. Религиозно-философское обоснование этого мировоззрения нашло наиболее яркое воплощение в конфуцианстве, отождествлявшем государство с большой семьей, разумно управляемой мудрым отцом-государем и его послушными сыновьями, подданными чиновниками. На Востоке отсутствует столь ценимое западной цивилизацией понятие свободы, так же как и демократический стиль правления. Восточный человек не свободен, а обязан. Причем обязанностью своей он не тяготится, а признает ее естественной. Обязан соблюдать традиции, ритуалы, системы подчинения (родители – дети, муж – жена, вышестоящий – нижестоящий). Долгом этим связаны все – от государя до последнего подданного. Восточные общества при нескольких поколениях могли существовать в неизменных условиях. Поэтому тип их исторического развития называют медленным или застойным. На уровне социокультурных отношений застой выражался в традиционализме сознания. Традиция, выраставшая из опыта многих поколений, становилась высшей ценностью. Уважение к опыту старших создавало им высокий авторитет, поэтому разрыва преемственности поколений не происходило. Восточному обществу незнакома проблема отцов и детей. Для восточной культуры характерна идеализация прошлого, представление о золотом веке, бывшем уже на Земле, и в котором заключено все лучшее. Важным показателем в характеристике культуры является место в ней религии. Религии Востока – буддизм, конфуцианство, даосизм – это, прежде всего, пути самосовершенствования, а через них и совершенствование окружающего мира. Существенную часть мировоззрения людей Востока составляла вера в бесконечную цепь смертей и возрождений каждого человека в разных обликах, причем будущий человеческий облик надо было заслужить праведной жизнью. Подобная теория породила представление о вечном движении всего живого в замкнутом цикле. Отсюда происходит и знаменитый фатализм Востока – вера в невозможность и ненужность изменения предназначений судьбы. Так, в буддизме нет Бога, которого можно умолять о помиловании, здесь невозможно «стереть» грехи покаянием, здесь есть лишь личная карма, и «мировой закон», который «срабатывает» четко и неумолимо. Вера в предопределенность судьбы и событий рождала пассивный склад личности и обеспечивала социальную стабильность общества. 

13. Античная культура Термин античность происходит от латинского слова antiquus - древний. Им принято называть особый период развития древней Греции и Рима, а также тех земель и народов, которые находились под их культурным влиянием. Хронологические рамки этого периода, как и любого другого культурно-исторического явления, не могут быть точно определены, однако они в значительной мере совпадают со временем существования самих античных государств: с XI-IX вв. до н.э., времени становления античного общества в Греции и до V н.э. - гибели римской империи под ударами варваров. Общими для античных государств были пути социального развития и особая форма собственности - античное рабовладение, а также основанная на ней форма производства. Общей была их цивилизация с общим историко-культурным комплексом. Это не отрицает, конечно, наличия в жизни античных обществ бесспорных особенностей и различий. Главными, стержневыми в античной культуре били религия и мифология. Мифология была для древних греков содержанием и формой их мировоззрения, их мировосприятия, она была неотделима от жизни этого общества. Затем - античное рабовладение. Оно было не только основой экономики и общественной жизни, оно было и основой мировоззрения людей того времени. Далее следует выделить в качестве стержневых явления в античной культуре науку и художественную культуру. При изучении культуры древних Греции и Рима необходимо прежде всего сконцентрироваться на этих доминантах античной культуры. Античная (или древняя) Греция была колыбелью европейской цивилизации и культуры. Именно здесь были заложены те материальные, духовные, эстетические ценности, которые в той или иной мере нашли своё развитие почти у всех европейских народов. Историю древней Греции принято делить на 5 периодов, которые являются одновременно и культурными эпохами: - эгейский или критомикенский (III - II тыс. до н.э.), - гомеровский (XI - IX вв. до н.э.), - архаический (VIII - VI вв. до н.э.), -

Античность - это уникальный феномен в истории мировой культуры. Эллинам и римлянам удалось создать невиданную раннее, а в некоторых отношениях и позже, высокоразвитую, гармоничную культуру, ставшую для европейцев архетипичной, классической. Выдающиеся личности как Гомер, Гесиод, Солон, Клисфен, Перикл, Демосфен, Эсхил, Софокл, Еврипид, Фидий, Скопас, Пракситель, Харес, Аполлодор, Апеллес, Фалес, Пифагор, Анаксагор, Демокрит, Сократ, Протагор, Платон, Аристотель, Феофраст, Аристарх, Гиппарх, Евклид, Архимед, Гиппократ.

Одним из самых ранних и существеннейших элементов античной культуры является миф. Миф (от греч. muthos - слово, сказание) можно определить как повествование о происхождении мира, богов, героев, различных народов, событиях естественной и общественной истории, которые возникли в глубокой древности и в устной форме передавались из поколения в поколение. Миф - универсальное обобщение человеческой жизни, животворящая энергиея культуры, можно сказать - неотъемлемое свойство всей культуры. Античная религия является продолжением мифов. Найти чёткую грань, где кончается миф и начинается религия, сложно. На ранних этапах общественного развития миф выполнял и функцию религии. И только позже религия становится самостоятельным элементом культуры, отделяется от мифа, но не избавляется от него. В сущности, религия это та же мифология, но систематизированная, строгая, ритуализированная, прагматичная. Вместе с тем, в древнегреческой религии мифы не составляли её сути. Главным для греков были не верования, не догматы, а обряды, ритуалы, в которых обязаны участвовать все члены общины.

14. При всем множестве греческих богов можно выделить 12 главных. Пантеон общегреческих богов сложился в эпоху классики. Второй особенностью древнегреческой религии является антропоморфизм - человекоподобие богов. Древнегреческие боги имеют облик человека, похожи на него не только внешне, но в поведении: они имеют жен и мужей, вступают во взаимоотношения, подобные человеческим, имеют детей, обладают теми же достоинствами и недостатками, что и смертные Можно сказать, что боги - это абсолютизированные люди. Эта черта очень повлияла на весь характер древнегреческой цивилизации, определила главную ее черту - гуманизм. Архитектура Древней Греции тесно связана с философией, ибо в ее основе и в основе древнегреческого искусства лежали представления о силе и красоте человека, находившегося в тесном единстве и гармоническом равновесии с окружающей природной и социальной средой, а поскольку в античной Греции получила большое развитие общественная жизнь, то архитектура и искусство носили ярко выраженный социальный характер. Именно это непревзойденное совершенство и органичность сделали памятники древнегреческой архитектуры образцами для последующих эпох. Скульптура отличается совершенством форм и идеалистичностью. В качестве материалов использовали мрамор, бронзу, дерево или применяли смешанную (элефантинную) технику: изготавливали фигуру из дерева, а покрывали тонкими золотыми пластинами, лицо и руки выполняли на слоновой кости. В основном это куросы -- мужские фигуры и коры -- женские фигуры. Пифагор Регийский (480--450 гг. до н. э.): «Мальчик, вынимающий занозу», «Возничий» Мирон (середина V в. до н. э.): «Дискобол», Поликлет(середина V в. до н. э.), «Дорифор» («Копьеносец»), Фидий (середина V в. до н.э.), скульптура Парфенона, скульптура богини Афины -- «Афина Дева». Огромным успехом в Древней Греции пользовалась поэзия. Первоначально развивалась ее эпическая форма. В ней наиболее заметна фигура Гомера, автора двух знаменитых поэм «Илиада» и «Одиссея», которые стали каноном поведения и источником знаний, кладезем мудрости. Воспевая подвиг как образ жизни, Гомер заложил основы всей греко-римской поэзии. Эпос, как форма поэтического творчества, на многие века стал носителем высших этических принципов. Позже появлялся дидактическая и лирическая формы. Крупнейшим учёным той эпохи был Архимед (ок. 287-212 гг. до н. э.), сделавший ряд великих открытий в области математики и физики и заложивший основы теории механики и гидравлики. Типичной чертой эллинистического мировоззрения становится индивидуализм, что нашло своё отражение в философии, религии и искусстве эллинистической эпохи.

Римская культура, как и греческая, теснейшим образом связана с религиозными представлениями. Римский мир религиозных образов представлен несколькими формами и прошел в своем развитии несколько стадий. Вначале римляне были язычниками, поклонялись греческим и в меньшей степени этрусским богам. Позже мифологический период сменился увлечением языческими культами. Наконец, в завершение эволюции победу одержало христианство, которое в IV веке, после разделения Римской империи на Западную и Восточную, приняло конкретные очертания католицизма. Древнейшие религиозные представления римлян были связаны с земледельческими культами обожествления природы, культом предков и другими магическими ритуалами, исполняемыми главой семейства. Затем государство, взяв на себя организацию и проведение ритуалов, создало официальную религию, которая изменила прежние представления о богах. В III веке до н. э. под греческим влиянием возникла римская литература. Почтенные историки составляли римские анналы (летописи) на греческом языке. В I веке до н. э, жил прославивший римскую литературу Цицерон (106--43 до н. э.) -- величайший оратор, писатель, знаток греческой философии. Больших успехов достигла римская поэзия в I веке до н. э. Мифологический эпос «Метаморфозы» Поэт Вергилий прославился как автор «Энеиды» в 12 книгах, ставшей римским национальным эпосом. Римская литература представлена целым созвездием выдающихся имен: писатели Апулей (II в.), автор авантюрно-аллегорического романа «Метаморфозы, или Золотой осел», Плутарх сатирики Ювенал, Петроний, Лукион. Выдающимся писателем был Варрон.

15. Создание византийской культуры было сложным, порою противоречивым процессом. Византийская цивилизация в отличии от западноевропейской в тревожные времена варварских нашествий во многом осталась последним оплотом греко-римских традиций. Становление культуры Византии происходило в обстановке глубоко противоречивой идейной жизни ранней Византии. Это было время складывания идеологии византийского общества, оформления системы христианского мировозрения. Христианство впитало в себя многие филосовские и религиозные учения той эпохи. ВIV-Vвв. в империи развернулись ожесточенные философско-богословские споры: христологические - о природе Христа и тринитарные -месте его в Троице. В ранневизантийский период христианская ученая литература достигает высокой степени утонченности, соединяя изящество формы с глубоким содержанием. Эпоха становления новой, средневековой культуры рождает талантливых мыслителей, писателей, поэтов: Псевдо – Дионисий Ареопагит, Григорий Назианзин, Роман Сладкопевец. В христианской философии этой эпохи возвышается загадочная фигура выдающегося мыслителя, теолога и философа Псевдо – Дионисия Ареопагита. По силе таланта, самобытности поэтического мышления, искренности и глубине чувств знаменитому гимнографу по праву принадлежит первое место в церковной поэзии. VI век был богат выдающимися историческими сочинениями. Среди историков этого столетия первое место принадлежит Прокопию Кесарийскому. Непревзойденным шедевром византийского зодчества стал построенный в 532-537 гг. храм св. Софии в Константинополе. Воздвигнутый на высоком холме, рядом с императорским дворцом и ипподромом, далеко видимый с моря и суши, храм стал не только символом могущества Византии, но и главной святыней христианского Востока. Впервые здесь была реально воплощена идея грандиозного центрического храма, увенчанного колоссальным куполом. При Юстиниане весь купол был украшен мозаиками; в вершине купола был изображен огромный крест посреди усеянного звездами неба. Убранство храма поражало торжественной пышностью и изысканным интерьером. В ранней Византии создаются и другие шедевры византийского зодчества – храм 12 Апостолов в Константинополе, храм св. Димитрия в Салониках. В заключение необходимо отметить, что вXI— XII вв. культура Византийской еще оставалась средневековой, традиционной, во многом каноничной. Но в художественной жизни общества несмотря на силу традиции, начинают пробивать себе дорогу некоторые, пусть еще слабые, предренессансные явления. В литературе обнаруживаются тенденции к демократизации языка и сюжета, к индивидуализации авторского лица, к проявлению авторской позиции, в ней зарождается критическое отношение к аскетическому монашескому идеалу и проскальзывают религиозные сомнения. Значительного расцвета достигает в этот период и византийское искусство. Несмотря на его каноничность и унификацию эстетических ценностей, и в нем пробиваются ростки новых предренессансных веяний, нашедших дальнейшее развитие в византийском искусстве эпохи Палеологов. Византийская культура - это закономерный этап развития европейской и всеймировой культуры, этап, имевший свои специфические, неповторимые типологические особенности. Для их выявления важным ориентиром могут служить такие факторы: в Византии существовала языковая и конфессиональная общность в рамках единого государственного образования (при всей многоэтничности Византийская империя имела одно главное этническое ядро - греков, в ее культурной жизни преобладал греческий язык); в Византии господствовала христианская религия в ее особой православной форме; в Византийской империи всегда сохранялась устойчивая государственность и централизованное управление; византийскую культуру отличало от культуры стран Западной Европы наличие элементов восточных цивилизаций; как по своему географическому, этническому и экономическому положению Византия была своеобразным «золотым мостом» между Востоком и Западом, так и в культурном развитии Европы она была связующим звеном между западной и восточной культурами. При этом происходил плодотворный синтез культур Востока и Запада. На различных этапах культурного развития Византии в этом синтезе получали преобладание то восточные, то западные элементы.

16. Важнейшей особенностью европейской средневековой культуры является особая роль христианского вероучения и христианской церкви. В условиях всеобщего упадка культуры сразу после разрушения Римской Империи только церковь в течение многих веков оставалась единственным социальным институтом, общим для всех европейских стран, племен и государств. Церковь оказывала огромное влияние на формирование религиозного мировоззрения, распространяя идеи христианства, проповедуя любовь, всепрощение и всем понятные нормы социального общежития, веру во всеобщее счастье, равенство, добро. В средние века картина мира основывалась главным образом на образах и толкованиях Библии. Исходным пунктом объяснения мира было полное, безусловное противопоставление Бога и природы. Неба и Земли, души и тела. В сознании человека эпохи средневековья мир виделся как арена противоборства добра и зла, как некая иерархическая система, в которой нашлось место и Богу, и ангелам, и людям, и потусторонним силам тьмы. При этом сознание человека эпохи средневековья было глубоко магическим. Это была культура молитв, сказок, мифов, волшебных заклятий. Значение слова записанного и особенно звучащего было чрезвычайно велико. История культуры Средневековья — история борьбы церкви и государства. Положение и роль искусства были сложными и противоречивыми. Но, несмотря на это, в течение всего периода развития европейской средневековой культуры происходили поиски смысловой опоры духовной общности людей.

Под средневековой европейской культурой следует понимать культуру поры раннего (V—XIII вв.) феодализма в странах Западной Европы. Каждому из этих периодов присущи свои особенности, изучение которых помогает сформировать представления о закономерностях движения культурного процесса в западно-европейских странах.

С конца IV в. началось «великое переселение народов». Вандалы, готы, гунны и другие народности вторгались в пределы Западной Римской империи, получая поддержку угнетенного местного населения. Когда в 476 г. Западная римская империя распалась, наее территории образовался ряд недолговечных государств. В Галлии и Западной Германии — франки, на севере Испании — вестготы, в Северной Италии — остготы, в Британии — англосаксы, смешиваясь с коренным населением, состоявшим преимущественно из кельтов и так называемых римлян, образовывали конгломерат различных национальностей, объединенных понятием «римский гражданин». Везде, где господство Рима пустило более глубокие корни, «романизация» захватывала все области культуры: господствующим языком был латинский, господствующим правом — римское право, господствующей религией — христианство. Варварские народы, создававшие свои государства иа развалинах Римской Империи, оказались либо в римской, либо в романизированной среде.

На первом этапе позднего феодализма (XI—XII вв.) ремесло, торговля, городская жизнь были слабо развиты. Безраздельно господствовали феодалы-землевладельцы. Король был скорее декоративной фигурой, завершавшей иерархическую пирамиду, первым среди равных, но не олицетворением государственной власти. Однако с конца XI в. (особенно во Франции) королевская власть начинает укрепляться, постепенно создаются централизованные феодальные государства, в которых подъем феодальной экономики способствует становлению культурного процесса. Большую роль в конце этого периода сыграли крестовые походы, ознакомившие Западную Европу с богатой культурой Арабского Востока и ускорившие рост ремесел. Господствующий класс светских феодалов — рыцарство в широком смысле слова — выработал к XIII веку сложный ритуал обычаев, манер, светских, придворных и военно-рыцарских развлечений. Из последних в средние века особенно большое распространение получили так называемые рыцарские турниры — публичные состязания рыцаря в уменье владеть оружием, отражавшие военную профессию феодала. В рыцарской среде создавались военные песни, прославлявшие подвиги рыцарей. В дальнейшем циклы военных песен превращались в целые поэмы. Наиболее знаменитой из них была «Песнь о Роланде», возникшая в Северной Франции в XI веке и окончательно отработанная в XII веке. Сюжетом ее были походы Карла Великого в Испанию, представленные в идеализированном виде. Такой же героической поэмой с чертами прославления народного героя была «Поэма о Сиде», появившаяся в XII веке в Испании, в которой нашла отражение многовековая борьба испанских народов против арабов. Третьей наиболее крупной поэмой, созданной в Германии в начале XIII века, была «Песнь о Нибелунгах», в которой сказочные элементы переплетались с раннесредневековыми историческими преданиями (Брунегильда, Аттила и др.) и рыцарским бытом более позднего времени (XII—XIII вв.).

Искусство западноевропейского Средневековья неравнозначно по своей художественной ценности и имеет свою специфику, присущую определенному историческому периоду. Согласно традиционной периодизации, в нем различают три периода: • дороманское искусство (V—Хвв.), • романское искусство (XI—XII вв.), • готическое искусство (XIM—XV вв.).

Однако при всем многообразии художественных средств и стилевых особенностей искусству Средневековья присущи общие характерные черты: • религиозный характер (христианская церковь — единственное, что объединило разрозненные королевства Западной Европы на всем протяжении средневековой истории); • синтез различных видов искусства, где ведущее место отводилось архитектуре; • ориентированность художественного языка на условность, символику и малый реализм, связанные с мировоззрением эпохи, в которой устойчивыми приоритетами были вера, духовность, небесная красота; • эмоциональное начало, психологизм, призванные передать накал религиозного чувства, драматизм отдельных сюжетов; • народность, ибо в эпоху Средневековья народ был творцом и зрителем: руками народных умельцев создавались произведения искусства, воздвигались храмы, в которых молились многочисленные прихожане. Используемое церковью в идеологических целях культовое искусство должно было быть доступным и понятным всем верующим; • иперсональность (согласно учению церкви, руку мастера направляет воля Бога, орудием которого считался зодчий, камнерез, живописец, ювелир, витражист и т.д., нам практически неизвестны имена мастеров, оставивших миру шедевры средневекового искусства).

17,18,19. Культура народа неразрывно связана с его историей. Отправным моментом развития русской культуры (возникшей на основе культуры восточнославянской) является эпоха возвышения городов (IX–X вв.), ставших сначала центрами союзов племен, а затем основой первых русских государств – земель-волостей. Восточнославянские языки относятся к славянской группе индоевропейской языковой семьи. Считается, что в глубокой древности они составляли некое единство, один язык. Затем восточнославянская ветвь распалась на ряд близких друг другу племенных диалектов. Обычно считается, что древние славяне не имели письменности. Однако, по некоторым данным утверждение это не совсем верно. Так, например, болгарский автор Х в. Черноризец Храбр свидетельствует, что в древности славяне использовали для записи «черты и резы» (очевидно, примитивная азбука наподобие скандинавских рун), а также буквы греческого и латинского алфавитов. Настоящая письменность появилась у них только после принятия христианства. Получившая распространение на Руси азбука кириллица была изобретена в IX в. братьями Кириллом и Мефодием по заказу западнославянского князя Ростислава, правителя Великоморавской державы. При помощи этой азбуки были записаны переведенные на славянский язык греческие богослужебные книги. С тех пор кириллица распространилась по всему славянскому миру, а после крещения Руси вошла в обиход и восточнославянского населения. Азбука – не единственное приобретение, которое Русь получила вместе с христианством. Крещение Руси князем Владимиром (988 г.) является одним из самых значительных, поворотных событий в русской культуре. Выбором греческого православия был во многом определен путь развития России на много столетий вперед. Христианство, развивавшееся в одном из самых культурных государств средневекового мира – Византии, вобрало в себя огромный потенциал, унаследовав достижения многих цивилизаций. Эта религиозная система по многим параметрам превосходила традиционное славянское язычество. Вместе с письменностью на Русь пришла обширная литература: множество переводных (с греческого) сочинений, прежде всего, конечно, богословского характера: Библия, богослужебные книги, произведения «отцов церкви» (Иоанна Златоуста, Ефрема Сирина, Василия Великого), жития святых. Книги эти были написаны в основном на древнеболгарском языке. Болгария приняла христианство раньше, чем Русь, и к концу Х в. там было сделано большое количество переводов необходимой в церковном обиходе литературы. Этот язык, (который часто именуется церковнославянским) хотя и отличался от древнерусского весьма существенно, но был хорошо понятен русским читателям. Он стал официальным языком богослужения в русской православной церкви и оказал огромное влияние на литературный язык Древней Руси. Знакомство с переводной литературой дало толчок развитию литературы оригинальной. Самое, пожалуй, древнее из известных произведений древнерусской литературы – «Слово о Законе и Благодати». Его автором был митрополит киевский Иларион, оратор, писатель, церковно-политический деятель. Это был первый русский человек, занявший киевский митрополичий престол, до него на это место патриархом константинопольским обычно назначались греки. Это блестящий религиозно-философский трактат в лучших традициях византийской образованности. Иларион пишет ярко и убедительно, использует многочисленные библейские метафоры и исторические примеры. Митрополит возносит хвалы князю Владимиру, крестителю Руси, уподобляя его знаменитому императору Константину. Золотым веком древнерусской культуры киевского периода является время княжения Ярослава Мудрого. Ярослав организовал перевод и переписку книг, создавая тем самым при киевском Софийском соборе первую русскую библиотеку. Большое внимание князь уделял развитию православия на Руси. С подачи и под покровительством Ярослава Мудрого было создано «Сказание о Борисе и Глебе», являющееся, по существу, житием святых князей. В «Сказании» воплотились представления о святости братских уз, о ценности братолюбия, весьма распространенные в общественном сознании Древней Руси. В княжение Ярослава недалеко от Киева возникает Киево-Печерский монастырь, на долгое время ставший одним из главных духовных и культурных центров Русской земли. Бурный расцвет литературы при Ярославе во многом был обусловлен распространением грамотности не только среди верхов, но и в широких массах общества. Книжное дело, традиции которого были заложены при Ярославе, продолжали развиваться и во II половине XI в. Древнейшей русской рукописью, сохранившейся до наших дней, считается Евангелие, созданное в 1056 г. в Киеве по заказу новгородского боярина Остромира. Настоящим шедевром является Изборник Святослава 1073 г. Это сборник переводных нравоучительных рассуждений, написанный на больших листах пергамента и богато украшенный. Производство книг в те времена было очень трудоемко, книги считались большой ценностью. В целом, несмотря на большое влияние Византии, русская культура уже с первых шагов своего развития обнаруживает заметные черты своеобразия, это проявилось и двоеверии – причудливом сплаве, который образовало греческое православие и славянское язычество, и в многоглавии первых русских соборов, и в эпосе, и в самом строе повседневной жизни, оставшемся неизменным у подавляющего большинства населения. Глубокие традиции древней славянской культуры, питавшей своими корнями зарождавшуюся культуру русскую, позволяли творчески преобразовывать перенимаемые у соседей достижения, закладывая тем самым основу будущего развития.

20. Образ Ренессанса не может быть представлен вне художественных достижений эпохи. Наиболее знамениты живописные полотна таких мастеров, как Сандро Боттичелли, Леонардо да Винчи, Рафаэль, Тициан и др. Художники Возрождения придают особое значение достижению максимальной точности и четкости изображения. Первоначально психологический момент живописных персонажей выражен не очень ярко. Главное внимание уделяется таким изобразительным средствам, которые позволяют достичь жизненности и живости всего, что запечатлевается, — будь то человеческое лицо или складки одежды. Живописцы идут по пути формальных приемов достижения этих целей. Однако постепенно в произведениях Возрождения начинает все более явственно обнаруживаться психологическая сторона изображаемых персонажей. По портрету уже можно определить характер человека, его особенности, волнения его души и страстей. При этом особенно ценятся художественный вкус и чувство меры. Достижением художественной культуры Ренессанса является также правильная геометрическая конструкция картины: изображение в буквальном смысле строится (а не рисуется) при помощи тщательно разработанных точных приемов. В основе применения геометрико-математических методов лежит убеждение в том, что природа в основе своей гармонична в смысле геометрико-математических пропорций: все в ней подчинено пропорциональности математических отношений. Точно так же выявляется пропорциональная закономерность человеческого лица и тела. Одновременно предполагается, что художник имеет право исправить несоразмерности природы там, где они нарушены в силу случайных причин. В известном смысле творческий гений художника ставится выше чисто природной красоты. Роль геометрических построений приводит к новому подходу к пространству изображения. Непреложным становится правило: пространство предшествует изображенным в нем телам и поэтому его надлежит размечать на рисунке в первую очередь. Организация пространства картины призвана особым образом воздействовать на зрителя. Наглядным примером в этом отношении может служить полотно Рафаэля «Афинская школа». На фоне величественной архитектуры и уходящей вглубь перспективы арочных сводов изображены античные мыслители. В центре группы — Платон и Аристотель. Композиция картины призвана иллюстрировать обнаруживающееся в бесконечной перспективе единство разнообразных философских идей древнего мира. Большинство сюжетов художественных произведений Ренессанса взято из Библии, и даже преимущественно из Нового Завета. Особенно популярно изображение Богородицы с младенцем (Христом). Возрожденческие мадонны, конечно, не имеют ничего общего с прежними иконами, на которые молились и от которых ждали чудесной помощи. Перед нами самые обыкновенные портреты, часто с самыми реалистическими и даже натуралистическими подробностями. Тем не менее художники предпочитают писать образы Мадонны, Христа, Иоанна Крестителя, апостолов или изображать эпизоды евангельской истории (например, «Тайная вечеря» Леонардо да Винчи). Естественней было бы перейти к написанию портретов своих современников, а не скрывать портрет в библейском образе. В чем здесь дело? Едва ли живописцы Ренессанса стремятся только к тому, чтобы доказать, что под библейскими персонажами скрываются обыкновенные люди, с земными мелкими страстями. С точки зрения Возрождения в этом не было бы ничего привлекательного. Ренессанс стремится не принизить божественное, а, наоборот, возвысить земное до божественного. Евангельские сюжеты придают возвышенный тон земным проявлениям человека, чего нельзя или гораздо труднее достичь, если на картине изображен сюжет из чисто земной жизни. «Небесный мир» и «земной мир», «рай» и «ад», «грехопадение», «искушение», «воскресение духа и тела» — эти и иные категории зримо и незримо присутствуют в картинах Возрождения. Возрождение исключительно богато творческими личностями. Не случайно принято говорить о титанах и титанизме Возрождения. Одним из таких титанов был, несомненно, Леонардо да Винчи (1452—1519). Титанизм проявляется (как уже отмечалось) в страстном порыве к самоутверждению личности. Личность соизмеряет себя с творческими силами Космоса. Пока что это реализуется по преимуществу в художественно-эстетической форме; последующая эпоха Нового времени будет утверждать индивидуального и коллективного субъекта через научно-технический прогресс; речь пойдет о практическом преобразовании природы. Возрождение не ставит этих задач. Далеко отстоит оно и от атеизма, и от культа научного разума, свойственных последующему времени западноевропейской культуры.

21. Северное Возрождение — термин, использующийся для описания эпохи Возрождения в северной Европе, или более обобщающе — во всей Европе за пределами Италии, к северу от Альп. Северное Возрождение тесно связано с итальянским Возрождением, но имеется ряд характерных отличий. Как таковое, Северное Возрождение не являлось однородным: в каждой стране оно имело определённые специфические черты. Так, культурология разделяет немецкое, нидерландское, французское, испанское, английское Возрождение и др. Духовное пробуждение Европы, которое началось в к. XII века, было следствием подъема средневековой городской культуры и выразилось в новых формах деятельности — интеллектуальной и культурной. В частности — расцвет схоластической науки, пробуждение интереса к античности, проявление самосознания личности в религиозной и светской сфере, в искусстве — готический стиль. Этот процесс духовного пробуждения шел двумя путями (из-за социально-экономических, национальных и культурных особенностей):

развитие элементов светского гуманистического мировоззрения

развитие идей религиозного «обновления»

Оба эти течения нередко соприкасались и сливались, но по сути все же выступали как антагонисты. По первому пути пошла Италия (см. Ренессанс, с его антикизирующими и реалистическими тенденциями), по второму — Северная Европа, пока еще — с формами зрелой готики, с её общим спиритуалистическим настроем и натурализмом деталей. Итальянский Ренессанс практически не имел влияния на другие страны до 1450 г. После 1500 г. стиль распространился по континенту, но многие позднеготические влияния сохранялись даже до наступления эпохи барокко. Основные отличия: большее влияние готического искусства, меньшее внимание к изучению анатомии и античного наследия, тщательная и деталированная техника письма. Кроме того, важной идеологической составляющей явилась Реформация. Наиболее выдающиеся образцы искусства Северного Возрождения — нидерландская живопись (братья ван Эйк, Р.Кампен, Г. ван дер Гус, Р. ван дер Вейден, Х.Мемлинг, проч.). Образцы более позднего периода — творчество Босха и Брейгеля. В Германии — Альбрехт Дюрер, М. Грюневальд, Лукас Кранах Ст, А. Альтдорфер, Гольбейн, Губер и т. д. (См. также Дунайская школа живописи)

Во Франции — Ж.Фуке, оба Клуэ, Ж.Гужон.

Ренессанс - Общепринятое, но условное понятие «Северное  Возрождение» (ок. 1500—40/80) применяется по аналогии с итальянским   Возрождением, к культуре и искусству 16 в. главным образом Германии, Нидерландов, Франции. На рубеже 14 и 15 вв. в Нидерландах, а позднее во Франции и отчасти Германии отмечается зарождение новых черт в традиционно, получивших своё полное гуманистическое выражение в 15—16 вв. Одной из главных особенностей, характерных для искусства Возрождения в странах этого региона, является его связь с поздней готикой и взаимодействие местных традиций с искусством ренессансной Италии. В развитии искусства этих стран нет синхронности, как нет единства в эволюции разных его видов (архитектура, отчасти скульптура и декоративно-прикладное искусство отставали в своём развитии от миниатюры и живописи). Истоки нового, реалистического в своей основе искусства Нидерландов и Франции следует искать на рубеже 14 и 15 вв. в Бургундии, центре придворно-рыцарского позднеготического искусства. В произведениях живописцев Ж. Малуэля, А. Бельшоза, М. Брудерлама, скульптора Клауса 15 в. был временем интенсивного формирования национальных европейских художественных школ, искусство которых, при всём их местном своеобразии, объединяли обращение к реальному миру как источнику художественных образов, к раскрытию индивидуальных черт личности, пристальное наблюдение природы и любование её красотой. Своеобразие немецкого Возрождения раскрывается в живописи и графике А. Дюрера, М. Нитхардта, Л. Кранаха Старшего, А. Альтдорфера, X. Хольбейна Младшего, в острой публицистичности станковой и книжной графики, скульптуре Т. Рименшнейдера, Ф. Штоса, А. Крафта и др.    Во Франции искусство Возрождения развивалось на основе богатых местных готических традиций, его становлению способствовали знакомство с античным наследием (особенно на юге страны), культурные связи с Италией и Нидерландами. Для французского искусства 15 в. характерны тонкая поэтичность и мягкий лиризм, стремление к иллюзорной передаче пространства, острота жизненных наблюдений (скульптура М. Коломба, портреты и миниатюры Ж. Фуке и С. Мармиона, картины Муленского мастера, Ж. Фуке и др.). В 16 в. в условиях складывающегося абсолютизма искусство французского Возрождения достигает расцвета. Возросший интерес к человеческой личности проявился в карандашном и живописном портрете (Ж. Клуэ Младший, Корнель де Лион, Э. и П. Дюмустье).

22. Начало XVI в. ознаменовалось крупнейшим кризисом римско-католической церкви. Апогеем ее нравственного упадка и предметом особого возмущения стала продажа индульгенций - грамот, свидетельствующих об отпущении грехов. Торговля ими открывала возможность искупить преступление без всякого раскаяния, а также купить право на будущий проступок. “95 тезисов против индульгенций”, вывешенные в 1517 г. на дверях церкви в Виттенберге немецким богословом Мартином Лютером (1483-1546), имели огромный резонанс. Они послужили мощным стимулом для выступлений против официальной церковной идеологии и послужили началом Реформации (от лат.reformatio - преобразование) - движения за обновление веры, обратившегося против папства. Реформационные процессы, приведя к расколу римской церкви и созданию новой разновидности христианства - протестантизма, проявились с разной степенью интенсивности во всех странах католической Европы. Теоретические положения, выдвинутые Мартином Лютером и его последователями - швейцарским священником Ульрихом Цвингли (1484-1531) и французским богословом Жаном Кальвином (1509-1564), имели не только религиозный смысл, но были наполнены и социально-политическим и философским содержанием. Отношения же Реформации и Ренессанса противоречивы. С одной стороны, гуманистов Возрождения и представителей Реформации роднила глубокая неприязнь к схоластике, жажда религиозного обновления, идея возврата к истокам (в одном случае - к античным, в другом - к евангельским). С другой стороны, Реформация - это протест против ренессансного возвеличивания человека. В полной мере эта противоречивость проявляется при сопоставлении взглядов родоначальника Мысли голландского гуманиста Эразма Роттердамского часто перекликаются с рассуждениями Мартина Лютера: это и саркастический взгляд на привилегии католических иерархов, и язвительные замечания по поводу образа мыслей римских богословов. Но они разошлись в отношении к свободе воли. Лютер отстаивал мысль о том, что перед лицом Бога у человека нет ни воли, ни достоинства. Только если человек осознает, что он не может быть творцом своей судьбы, он может спастись. А единственным и достаточным условием спасения является вера. Для Эразма же человеческая свобода значила не меньше, чем Бог. Священное Писание для него - это призыв, обращенный Богом к человеку, и последний волен откликнуться на него или нет. Культурные и социально-исторические результаты реформационного процесса не исчерпываются рождением протестантизма и модернизацией католической церкви. Они более внушительны. Традиционное вероучение опиралось на практику искупления прегрешений путем совершения предписанных церковью “святых дел” (строгий пост, приобретение индульгенций, пожертвования в пользу церкви). Главная же идея тезисов Лютера состояла в том, что вся жизнь верующего должна быть покаянием, и нет необходимости в особых поступках, изолированных от обычной жизни и специально преследующих цели спасения. Человек не должен как монахи бежать от мира, наоборот, ему следует добросовестно исполнять свое земное призвание. Всякое занятие, если его польза не вызывает сомнений, может рассматриваться как святое дело. Это коренное переосмысление покаяния привело к формированию новой, предпринимательской этики (получение прибыли признается делом, угодным Богу, если совершается без ростовщических хитростей, при условии потребительского воздержания, честности в деловых отношениях и непременного инвестирования нажитого богатства). Утверждение этих новых норм и ценностей, определивших “дух капитализма”, сыграло решающую роль, по мнению известного немецкого мыслителя XX в. Макса Вебера, в разложении натурального хозяйства и становлении капиталистических отношений.

23.Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця "Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету". У науковій праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

24. Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях. Під впливом прогресивної громадськості польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віленським громадянам відкрити й утримувати братські школи. Починаючи з 1575 р. це право було поширене на всі православні братства Великого Польсько-Литовського князівства й Галичини. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" — граматики, риторики, діалектики та "квадривіума" — арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов'янською й грецькою вивчали польську та слов'янську мови. Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586—1588 pp. уклав "Порядок шкільний", що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньому наголошувалось, що "багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою". Навчання у братській школі мало демократичний характер. "Порядок шкільний" був взірцем для всіх інших братських шкіл. Під керівництвом А. Еласонського 1591 р. було видано "Адельфотес" — перший підручник грецької мови зі словеноукраїнським перекладом. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов'янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братській школам. З цим змушені були рахуватись різні політичні і державні діячі.У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних якостей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за виховання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успіхами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану.Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братства. Саме цей фактор і визначив їх становий характер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно. У цілому зміст навчання і виховання в братських школах значною мірою був проникнутий ідеями гуманізму, про що свідчить інтерес до античної літератури й філософії, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізму виявляється в педагогічних засадах братських шкіл. Основним змістом педагогічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання. Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західноєвропейські університети, турбувався про помешкання для професорів і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання. Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось латинською мовою.

25. У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну ґотиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античности (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 вв.), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст., у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу (Еразма Ротердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін.). Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новелі з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.

26. В умовах, коли Люблінська унія 1569 р. призвела до погіршення становища православної церкви в Україні (бо католицька верхівка не була зацікавлена в розвитку освіти православного населення взагалі, а духовенства особливо), турботу про освіту та збереження культурних традицій взяла на себе маєтне міщанство. Утиски православного населення, його безправне становище у Речі Посполитій призвели до масового переходу в католицизм української шляхти і магнатів, що були економічною опорою церкви як оберега культури. Наймогутніші аристократичні роди спокушалися королівськими привілеями, а інші (Немиричі, Чап-личі-Шпановські, Вишоваті) створили протестантські громади. Православними залишилися кілька родів, і саме вони взяли під свою опіку розвиток української культури. Волинський воєвода Олександр Чарторийський, Житомирський староста Іван Вишне-вецький, брацлавський воєвода Роман Сангушко та князь Костянтин Острозький відчули, що саме тепер, коли внаслідок Люблінської унії українські землі опинилися в межах однієї держави — Речі Посполитої, виявилася нагода заявити про окремий народ, що має свою мову, релігію, традиції культури. Під тиском католицької пропаганди, яка устами полеміста Петра Скарги зневажала слов'янську мову і візантійську церковну традицію ("Про єдність божої церкви під одним пастирем" (1577 p.), українська громадськість активно мобілізувала зусилля на утвердження своєї самобутності, щоб не загубитися у вирі тих віянь, якими загрожували контакти з Європою. Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження — греки, поляки, білоруси. Тут працювали Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а також українські діячі — Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клирик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров. Із діяльністю Острозького осередку пов'язаний важливий етап у розвитку української духовної культури. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину Київської Русі, надбання греко-візан-тійської книжності, а також літературу, пов'язану з другим південнослов'янським впливом. Найактивніша ідеологічна діяльність центру розгорнулася в період підготовки Берестейської унії на початку XVII ст. Тоді з'явилася низка талановитих праць, що обґрунтовували ідейні, догматичні й політичні позиції острозьких діячів: Острозька біблія (1581 р.) з передмовою першого ректора колегії Герасима Смотрицького, його "Ключ царства небесного" (1587 р.), "Отпис на лист... отца Іпатія" Клирика Острозького, його ж "Історія о лістрікійском, т.е. о разбойническом Ферарском илі Флорентийском синоде", "О единой істинной православной вірі" (1588 р.) Василя Суразького та ін. На початку XVII ст. активніше пропагувалася сформована в Острозі у 90-х роках XVI ст. філософсько-філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід), опубліковано кілька збірників моральних сентенцій ("Дерманська Бджола", книга Василія Великого "Про піст" тощо). В колегії особлива увага при європейській системі навчання (trivium — граматика, риторика, діалектика та quadrivium — арифметика, геометрія, музика й астрономія) приділялася мовам, насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян. Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає. Однак не менш вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції, що неминуче прирікало виховану Острогом культурну еліту України на ізоляцію від Європи, її класичної науки та раціоналістичної думки. Надбання ренесансної культури і духовну спадщину Київської Русі острозькі діячі пристосували для обстоювання необхідності розвитку української духовної культури, виходячи з її власних традицій і притаманної їй системи цінностей, а також із переконаності в необхідності зміцнення та популяризації православної релігійної доктрини з метою перетворення її у символ єдності народу в боротьбі проти поневолення. Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Княгиницького, Мелетія Смот-рицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври, який появою завдячує енергійному ченцеві Єлисієві Плетенецькому. Син дяка Хоми з Рогатина, вихованець Львівського братства, здібний політик і громадський діяч посів у 1599 р. посаду архімандрита Києво-Печерської лаври і розгорнув тут бурхливу діяльність.

27. Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Полемічна література виникла внаслідок "зачіпок од католиків"^[1], тобто з початком окатоличення України. Хоча окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С. Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

29. XVIII век вошёл в историю культуры как век Просвещения. Это период промышленного переворота и перехода политической власти в руки нового класса - буржуазии. Заканчивается длительная полоса господства традиционной аграрной культуры. В результате промышленной революции утверждается новая индустриальная культура. Но это и период политических революций в Европе, отдающих власть в руки промышленной буржуазии. Существенным содержанием промышленной культуры является трёхзвенная система машин и механизированные технологии. Изменения в технической, технологической культурах требуют обновления в областях экономической, социальной, политической. Волна инноваций охватывает всё здание культуры. Изменяется прежде всего наука, меняется её место и роль в обществе. Аграрное производство покоится на практических знаниях, получаемых человеком опытным путем. Оно фактически нейтрально, безразлично к научному знанию. Но механическое производство, машины как технические устройства перерастают эмпирические знания, ручное производство, ремесло. Они требуют технологического применения науки. Наука превращается объективно и субъективно в непосредственную производительную силу. Более того, вложения в науку стали приносить прибыль, стали экономически целесообразными. Отражением изменяющейся роли науки в производстве и в обществе и выступает культура Просвещения. Если предшествующие этапы культуры знаменовали переход от мифа к религии, переход к Логосу (разуму) был лишь исключением античной Греции, то Просвещение демонстрирует переход от религии к науке. Культура Просвещения не остаётся неизменной: меняются акценты, умонастроения, идеи. Обычно выделяют три этапа в развитии культуры Просвещения:

1. Просветительский классицизм. Он определял умонастроения до 30х гг. XVIII в.

2. Просветительский реализм. Он характерен для развития культуры вплоть до 80х гг. XVIII в.

3. Революционный классицизм, который охватывает 80е гг. XVIII в. вплоть до Великой Французской революции.

Прежде всего, культура задумалась о своих собственных основаниях: что лежит в основе - добро или зло, разум или чувство, гармония или конфликт - с выяснения этих вопросов начинаются культурные подвижки. В 1705 г. выходит памфлет Мандевиля "Возроптавший улей", а затем (в 1714 г.) он пишет "Басню о пчелах". Вывод, который делает Мандевиль, заключается в тезисе о том, что "частные пороки общества приводят к общественной выгоде". Таким образом, конфликт, корыстолюбие, зло, несправедливость - необходимые стороны культуры и бессмысленно пытаться устранить их из жизни. Прямо противоположную позицию отстаивает Шефтсбери. В 1711 г. выходит его книга "Характеристика людей, нравов, мнений и имён". В ней автор выступил с утверждением, что современное общество основывается на гармонии. Гармония, согласие не только достижимы, но уже реально существуют в мире. "Просвещать", то есть устранять "темноту" сознания, - означало не только обучать, передавать, распространять знания, но и искоренять невежество, бороться со злом с помощью добра, "света", знания. В 1726 г. выходит книга Джонатана Свифта "Путешествия Гулливера".Просветительская культура не остаётся неизменной, она эволюционирует, перестраивается, но это не избавило её от кризиса и распада. Французская революция обнаружила, что перестроить это общество на основах разума и добра методами культуры, без насилия, невозможно. Отсюда начинается распад культуры Просвещения. Он происходит по разным направлениям. С одной стороны, наблюдается возврат к классицизму в его консервативном варианте, с гражданским пафосом и политической тематикой, с другой стороны - обнаруживает себя уход в быт, психологию, внутренний мир человека, в то, на чём покоился либерализм. Но в XVIII веке это направление получило другое название - сентиментализм. Сентиментализм (от слова sentiment - чувство) - проявление кризиса культуры Просвещения, того обстоятельства, что она запуталась в неразрешимых противоречиях. Обычно, говоря о культуре Просвещения, выделяют такую её черту, как рационализм (от слова ratio - разум). Уже XVIII век даёт новый тон научной деятельности, в XVIII веке она закрепляется, превращается в норму. Что бы мы ни говорили о науке до XVIII века, это была скорее практика, а не теория, алхимия, а не химия. В "науку" входили противоположные компоненты - знания и вера, достоверное и иллюзорное, рациональное и иррациональное. В культуре складываются представления о том, что от природы человек наделен страстями и эмоциями, чувствами и переживаниями, а от культуры - разумом, мудростью и стремлением к порядку. Поэтому культура призвана избавиться от природного в человеке и сформировать в нём "не природное", культурное. В период кризиса Просвещения сформировались иные течения - романтизм и сентиментализм, покоящиеся на сенсуализме и эмпиризме. В этих течениях культуры абсолютизируется роль природного, чувственного в культуре.

30. Спор новых (философия Декарта) и cтарых(философия Аристотеля) подготовил романтизм, начавшись в XVII в: Шарль Перро выступил с критикой античности: «Философия Аристотеля царствовала с такой силой, что никому не дозволялось выступать против мнений и выводов этого философа. Сам разум был бессилен перед ним и вынужден был молчать, когда говорил Аристотель. Тем не менее Р.Декарт выдвинул совершенно новые принципы и пошёл в физике путями прямо противоположными, и у него достало сил заставить три четверти мира предпочесть их принципам Аристотеля, которые до сих пор считались единственно истинными». БАРОККО В Испании нижняя граница – примерно 80 гг. 16 века, верхняя граница – 1780 – смерть Кальдерона. Столетие, однако. В 60-е годы начинается в Италии, в 80-е во Франции, в Германии 17 век – барокко с элементами классицизма, в Англии барокко типа не было, но барокко-маньеризм кончился с пуританскими войнами – повыбили любителей прекрасного. Первое идеологизированное искусство – текст не противоречит догматике. Первое массовое искусство. В том числе массовое издание текстов «для широкого круга» - благодаря изобретению книгопечатания. Искусство риторической эпохи. Примат общего над частным. Общие места. Идеологизированность воспринимается как норма. Любая своя идея должна быть выражена в виде известного «общего места». Идеологизированность – в связи с Реформацией появляется выбор. Риторика – способ организации текста. inventio (выбор темы, со всеми поворотами), distibutio (заявление темы в начале, потом «аргументация», потом мораль), elocutio (украшательства, тем более необходимые, чем менее сильны аргументы – отсюда красоты есть. признак сомнительности текста, простой текст - бесспорен). Концепт – метафора с неожиданным поворотом. Классицизм - художественное направление в искусстве и литературе 17 - 18 веков. Значительны достижения классицизма в архитектуре, драме, театре. Термин «классицизм». Классицизм — термин, обозначающий определенное направление, художественный метод и стиль в ис­кусстве. Термин образован от латинского слова classicus — «образ­цовый». Классицисты стремились подражать образцам античного искусства, следовали нормам, изложенным античными теорети­ками искусства (прежде всего Аристотелем и Горацием). Классицизм как направление. Классицизм как направление скла­дывается на рубеже XVI—XVII вв. Истоки его лежат в деятельно­сти итальянской и отчасти испанской академических школ, а так­же объединения французских писателей «Плеяда», которые в эпоху Позднего Возрождения обратились к античному искусству, стре­мясь найти в его гармоничных образах новую опору для испытав­ших глубокий кризис идей гуманизма. В литературе классицизм возник как попытка художественными средствами увековечить временно сложившееся равновесие между антифеодальными и феодальными силами. Появление классицизма во многом связано со становлением абсолютной монархии. Абсолютная монархия есть переходная форма государства, когда ослабевшая аристократия и еще не набравшая сила буржуазия одинаково заинтересованы в неограниченной власти короля. В 17 веке абсолютная монархия представлялась прекрасной силой, способной обуздать анархию феодальной раздробленности и урегулировать общественные, в первую очередь дворянско-буржуазные отношения. Наивысшего расцвета классицизм достиг во Франции. И здесь особенно ясно можно показать его связь с абсолютизмом.

31 . Просвітництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії (вчені, філософи, письменники) вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до розуму; були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу.. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка В. Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. В. Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родюість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

33. Стиль барокко возник в Италии в конце XVI в. и пришёл на смену стилю

Возрождения в результате кризиса гуманистической ренессансной культуры.

В XVII в. барокко распространился в большинстве европейских стран.Украинское барокко[1] — архитектурный стиль, появившийся на Украине в XVII веке. Отличается от западноевропейского барокко более умеренными орнаментами и упрощёнными формами.В XVII в. в России управление всем строительством было централизовано. Им руководил Приказ каменных дел, в обязанности которого входили вопросы квалификации мастеров, посылка мастеров по вызовам заказчика, надзор за строительством.Помимо многочисленных построек XVII—XVIII веков, яркими образцами украинского барокко стали многие древнерусские храмы XI—XII вв, перестроенные в XVII—XVIII веках и получившие новую отделку. Например, Софийский собор Киева, Успенский собор Киево-Печерской лавры, соборы Выдубицкого и Михайловского Златоверхого монастыря в Киеве и другие.Лучшими образцами живописи барокко являются церковные росписи в Троицкой надвратной церкви Киево-Печерской лавры. В период украинского барокко наблюдалось стремительное развитие гравюрного искусства. Использовалась сложная система символизма, аллегории, геральдические знаки и пышные украшения. Определённые элементы украинского барокко были заимствованы родственным нарышкинским барокко в России.Стиль украинского барокко продолжился в XXI веке строительством храма архиепископа Харьковского Святого Священномученика Александра в Харькове (2004 г.).Принципами украинского барокко являлись пышность и своеобразное расположение частей и деталей сооружений, декоративность орнамента и игра светотени, которые подчёркивали преимущества огромной площади каменных церквей.[2] Украинские архитекторы этого периода пытались объединить в каменном храмовом строительстве европейские веяния искусства барокко с собственными традициями деревянных храмов.[3] На Украине барокко характеризуется своеобразными особенностями, в частности использованием традиций народного искусства. Его самобытный стиль наиболее ярко проявился в архитектуре Левобережья и Слобожанщины[2], воссоединённых с Россией в результате освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. На западных землях Украины, оставшихся под властью польских магнатов, дело обстояло иначе. Иными были заказчики, их вкусы и требования, иными были и архитекторы, в основном иностранцы, иными были традиционные приёмы строительства и строительные материалы, усиливалась политика католической экспансии[3]. Именно этой политикой объясняется строительство большого количества католических монастырей в Галиции, на Волыни, Подолии и Правобережье. Одним из первых зданий, полностью соответствовавших архитектурному стилю барокко, был иезуитский костёл[4] Петра и Павла во Львове, построенный в 1610-1630 гг. итальянским зодчим Джакомо Бриано. В плане –это базилика[5] с типичным для средневековой архитектуры высоко поднятым центральным нефом и аркбутанами[6] над боковыми нефами, т.е. чертами, восходящими к готической архитектуре. Здание костёла почти полностью копирует римскую церковь капитула иезуитов Иль Джезу, построенную в 1575 г. одним из основателей стиля барокко Джакомо делла Порта. Иль Джезу становится примером для многочисленных католических церквей во многих странах. Во Львове по его образцу с теми или иными отличиями строятся костёл Сретенья (1642-1644 гг., архит. Дж. Б. Джизлени), Вознесенский костёл в Рудках (1728 г.). характерными для стиля барокко были также многочисленные небольшие однонефные костёлы. Черты барокко стали присущи и другим типам зданий –дворцовым, замковым и прочим. (здание королевского арсенала во Львове, 1635 г.) После завершения освободительной войны и воссоединения Украины с Россией, начался новый этап в истории украинской архитектуры. На воссоединённых землях бурно растут города, развиваются ремёсла, торговля, формируется новый уклад жизни. На земли Левобережья и Слобожанщины с Правобережной Украины, оставшейся под властью Польши, целыми сёлами и городами переселяется украинское население, основываются новые города и сёла, растут и застраиваются старые. Западные центры украинской культуры –Львов, Луцк, Острог постепенно утрачивают своё значение, уступая место Киеву, Чернигову, Перяславу, Полтаве, и новопостроенным Харькову, Сумам. Повсеместно начинается строительство церквей, православных монастырей, домов казацкой старшины –теперь они становится основными заказчиками. Если раньше каменные здания были единичными, то теперь их строительство приобретает массовый характер.

36. Прискорення історичного процесу приводить у XIX столітті до нового якісного стрибка в порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжанса в «Східний експрес», з вітрильника на пароплав і на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі і плавати під водою. Телеграф зв'язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла углиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. То був вік науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим — найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму.

Мінявся сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, більш скромні «дворянські гнізда», невеликі поселення ремісників перетворилися в прекрасні, але все ж пам'ятники феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами : театрами, танцзалами, концертними естрадами.

Рівень досягнень і їхня роль в сучасній системі усіх цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін «класичний»- це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури і музики…

37. Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед — в літературі.

Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед — в літературі.

Скульптура

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов'язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і данського — Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Особистою сторінкою в скультурі початку 19 ст. була творчість Франсуа Рюда (1784-1855).Його «Марсельєза» серед кращіх творів доби.

Архітектура

Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у межах класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з'являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

Музика

«Нова ера в музиці» починається на рубежі епох класицизму і романтизму. Пов'язана вона з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена. Вона охопила мало не всі форми і жанри музики, загальновизнаною ж вершиною стали дев'ять симфоній, кожна з яких — це цілий художній світ. Сучасник Французької революції, палко захоплений її першими кроками, рішучий противник бонапартизму, музикант філософського складу, який нескінченно розширив виразні засоби музики, композитор трагічного світовідчуття, Бетховен був оцінений і піднятий на щит романтиками, хоч сам він розходився з їх естетичними переконаннями. У Бетховені втілилися кращі риси всієї музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість — поворотний пункт у музиці.

Театр

У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі «театри бульварів», «малі» театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.

З утвердженням романтизму в репертуарі театрів сталися корінні зміни. П'єси В. Гюґо, О. Дюма, П. Меріме у Франції, Л. Тіка в Німеччині, Дж. Байрона і П. Шеллі в Англії брали гору над традиційним репертуаром класицизму. Крім того, нарівні з постановками нових романтичних п'єс зіграло свою роль і переосмислення в романтичному дусі п'єс В. Шекспіра, Ф. Шіллера та ІЙ. В. Ґете.

Кіно

У XIX ст. в Європі, у Франції, народився новий вид мистецтва, який стрімко завойовував собі наймасовішу глядацьку аудиторію, — мистецтво кіно. Кіно — дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва.

38. Російська культура в першій половині ХIХ ст., Розвиваючись у всіх напрямках, зайняла одне з провідних місць у світі; найбільші твори мистецтва, досягнення в галузі науки і техніки підготували той зліт вітчизняної культури, який припав на кінець ХІХ - початок ХХ ст. У цілому російська культура ХIХ ст. відрізнялася, з одного боку, прогресивної спрямованістю, швидкими темпами розвитку, з іншого - поруч протиріч, обумовлених особливостями історичного розвитку Росії даної епохи.

На формування культури цього періоду впливали, з одного боку, подальший економічний розвиток і, з іншого - формування громадського руху, розвиток суспільної думки різних напрямків. Значним змінам піддалися естетичні смаки і потреби російського суспільства.

Особливе значення мали Вітчизняна війна 1812 року і повстання декабристів, що сприяли формуванню передових поглядів російського суспільства і зростанню національного російського самосвідомості. На розвиток культури величезний вплив зробило розвиток патріотичних настроїв, початок формування російської ідеї.

У той же час розрив між культурою дворянської і народної, що виник в кінці XVII-першій половині XVIII ст., Продовжував заглиблюватися.

Система освіти і освіти розширювалася, забезпечуючи зростаючі потреби ускладнюється державного апарату і розвивалася економіки.

№ 40 Світоглядні основи української національної ідеї і сьогодення

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства важливим є пошук вихідних позицій, що сприятимуть такій науковій розробці української національної ідеї, яка ввібрала б основні думки щодо державотворення, явлені партіями, громадськими організаціями на теренах українського геополітичного простору. З нашої точки зору такою стратегічною парадигмою може бути суспільна інтегративна ідеологія як світоглядна база для людських взаємин, етики, що пануватиме в громадянському суспільстві, до якого Україна прагне в наш час.

По-перше, основою для розв'язання цієї проблеми стане той ідеал, у який вірить народ, — демократична держава. По-друге, ставлення народу до ідеалу через його здійснення, по-третє, прагнення злагоди в українському суспільстві. Якщо проаналізувати теперішній стан українського суспільства, то суспільні процеси розвиваються саме в цьому напрямку. Основою успішності й прогресу в державотворенні має бути цивілізована національна ідея, яка повинна

базуватися на науково продуманій економічній політиці, серйозних правових засадах і законодавчих основах для злагоди.

Ми відкрили для себе М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Вин-ниченка, О. Бочковського, М. Міхновського, І. Ільїна, М. Бердяева,

B. Вернадського, О. Чижевського та інших вітчизняних і зарубіжних мислителів у галузі етнополітики та етнопсихології.

Осмислення їхньої мудрості з позицій сьогодення, аналіз соціальної практики дасть змогу оцінити феномен етнонаціонального чинника в контексті проблем державотворення та формування в Україні громадянського суспільства. Провідну роль тут мають відігравати світоглядні основи.

Вникаючи в суть структури української національної ідеї, гадаємо, що необхідно послуговуватися думками видатних мислителів світу. Такий досвід допоможе нам зрозуміти себе й проблеми, з якими щоденно стикаємося у процесі життєтворчості.

Найдосконаліше животворну роль ідеї ("абсолютного духу") висвітлив Гегель. У його філософській системі саме абсолютний дух є творцем усіх суспільних реалій, в яких він матеріалізується. Відомий російський історик, філософ В. Соловйов у лекції "Русская идея" визначив такі основні її складові:

• осмислення існування країни на даному етапі;

• усвідомлення ідеального принципу існування країни;

• чітке бачення нового, про що повинні думати, осмислювати, говорити народ і держава стосовно розвитку суспільства (Соловьев В. Сочинения: В 2 т. — М., 1989. — Т. 2. — С. 219). Учений чітко зауважував, що, незважаючи на всю абстрактність, "ця ідея діє в усіх випадках буття моральної істоти" (Соловьев В. Сочинения: В 2 т. — М., 1989. — Т. 2. — С 221).

Досить повчальними з цього приводу є думки іншого російського мислителя І. Ільїна, який зауважував, що національна ідея повинна бути саме національною, відбивати своєрідність нації, те, що їй вже властиво і становить її силу, що вона має особливого порівняно з іншими народами (Ильин И. Наши задачи. — М., 1992. — Т. 1. —C. 332-333). Думки І. Ільїна актуальні й для нинішніх державотворчих процесів в Україні.

За радянських часів і гадки не могло бути, щоб обґрунтувати національну ідею народу (етносу). Чому? Та тому, що все бачення суспільного розвитку прогнозувалося певними людьми, без врахування "інакодумців", хоча Бог дав усім людям можливість пошуку, думку, розум.

У розробку сучасної української національної ідеї важливий внесок робить український та інші етноси, які обрали Україну місцем свого постійного проживання, усі, хто споконвіку живе на теренах України.

У "Малій енциклопедії етнодержавознавства" національна ідея визначається як "духовна першооснова, джерело особистішого розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє" (Мала енциклопедія етнодержавознавства — К., 1996. — С. 753).

Саме життя й процеси державотворення в Україні потребують дальшого осмислення та розробки української національної ідеї, реалізація якої стала б глобальним завданням всього українства (етнічних українців та громадян України). Кожен з нас відчуває, що нині в ідеологічному житті суспільства нема чітко окресленої української національної ідеї, яка була б стрижневою основою інтегративної суспільної ідеології, що насамперед повинна поширюватися на статус особистості, її духовність і громадянську позицію, впливати на формування її самосвідомості, а також на всі процеси, що відбуваються в Українській державі.

Справді, національна ідея повинна обґрунтовувати розвиток держави, активізувати роль права в регулюванні суспільних відносин. Важлива в цьому контексті думка, що в поліетнічному українському суспільстві українська національна ідея не може базуватися тільки на етнічній основі, хоча саме етнічна основа є провідною. Адже саме глибока національна самосвідомість українського етносу забезпечила його стійкість до історичних випробувань. Саме цьому, етнічній відданості українців, особливо найбільш свідомої його частини, ми завдячуємо сьогодні суверенністю України як держави. Інші етнічні групи також поєднали свою долю з Україною як з Батьківщиною. Саме історія вчила український народ бути толерантним до інших народів. "Національна політика цивілізованого і гуманного народу, — писав Іван Франко, — повинна засновуватися на усвідомленні фактичних відносин, а не на розпалюванні низьких почуттів та інстинктів" (Франко І. Літературно-критичні статті. — К., 1950. — С 92).

Український етнос становить більшість населення України (72,7 %), і це, поза сумнівом, дає йому змогу відігравати провідну роль в усіх сферах життя в розбудові демократичної держави та громадянського суспільства. Однак слід пам'ятати, що внесок усіх етносів у справу державотворення цінний, вагомий, консолідуючий, а це дуже важливо, бо демократичні засади державотворення потрібні всьому народові України, а держава має слугувати цивілізовано усім етносам, сприяючи усвідомленню кожним, що вона — Батьківщина усіх активних її творців, представників усіх етносів, які на її теренах живуть, мають громадянство або прагнуть цього. Таким було бачення національної ідеї М. Грушевським.

Архетипом української свідомості є персоналізм і толерантність, морально-світоглядна цінність українського етносу: гармонія, добро, справедливість, сім'я, народ, Україна. Саме на цих чеснотах слід виховувати громадян в Україні сьогодні, в складний і суперечливий час державотворення та формування норм і принципів цивілізованого громадянського суспільства -- суспільства консенсусу й злагоди.

З позицій цивілізаційних, вступаючи в XXI століття ми повинні пам'ятати, що основу справді демократичної, гуманної національної ідеї повинна становити система моральних цінностей, виголошених у Нагорній проповіді Христа (Нагорная проповедь Спасителя. — К., 1991.). Тільки тоді національна ідея може сприяти об'єднанню народу України, служити творчості й злагоді. Змінюється не тільки лексика суспільна, а й лексика гасел. Якщо раніше в лексиконі політиків переважали слова "диктат", "насильство", "дисидент", "націоналіст", "комунізм", "вождь", то тепер — "плюралізм", "духовність", "лідер", " опозиція", "гуманізм", "злагода", "консенсус", "порозуміння" тощо.

Кожен народ має своє історичне коріння, свої національні пріоритети й цінності, своє покликання, тому в українській національній ідеї мають знайти свою нішу ці феномени. Що ж до історичного феномену як такого, то українському народові є чим пишатися: згадаймо державність Київської Русі й хрещення народу в 988 р. —масовий духовний чинник; багатовікову боротьбу за свою незалежність і самостійність (Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. — К., 1997. — С. 12). До української національної ідеї слід ставитися як до "американської мрії", навколо якої об'єдналися всі верстви населення і яка народилася саме завдяки бажанню поліетнічного американського народу мати мету свого розвитку. Приблизно так підійшла до цього феномену сучасна російська політична та наукова еліта в книзі "Современная Русская Идея и Государство" в Росії, яка була відпрацьована і затверджена Державною Думою Росії ще в 1995 р.